Забутий місяць у пітьмі

Кожен крок був їм неймовірно важким, ніби сама земля всмоктувала енергію, поглинаючи останні сили. Всі ступали вперед, але ноги не хотіли підкорюватися.

Серафія різко зупинилася, її голос здався майже безнадійним, а тіло стомленим після боротьби за кожен клаптик дороги:

— А якщо нічого не вийде? Що ми будемо робити?

Всі відчували цей сумнів, хоча ніхто не хотів його озвучувати. Каелан підняв голову зі здивуванням:

— Ми мусимо це зробити, — сказав він, ніби це було єдине, що він міг запропонувати. — Іншого вибору немає.

Вибір є завжди!

Фенріс, який ішов поруч, промовчав, але здавалося, що він теж розуміє гірку правду: навіть якщо все піде не так, шляху назад вже немає.

Але всі знову тихо йшли, благаючи тіло з останніх сил не здаватися.

Серафія, яка помовчала лише кілька хвилин, раптом знову почала свої роздуми:

— А якщо це не кінець? — запитала вона, її слова звучали, ніби вона намагалася вловити відповідь, якої ніхто не міг дати. — Якщо після всього, що ми зробимо... з'явиться щось ще? Щось гірше?

Габріель зупинився на мить та обернувся до неї, його очі звузилися від напруги, але в голосі прозвучала ледь прихована стомленість:

— Навіщо ти про це все розпитуєш? — він дивився на неї, ніби намагаючись зрозуміти, чому саме зараз ці питання стали для неї важливими. Чому зараз?

Серафія зітхнула, її погляд став м'яким, але в очах все ще залишалася тривога:

— Я просто хочу зрозуміти, чи ми всі готові до того, що попереду. Бо якщо ні, то краще зупинитися зараз.

Каелан різко зупинився, його обличчя озлобилося і ніздрі почали роздуватися від його тяжкого дихання, і він різко обернувся до неї:

— Навіщо ти взагалі про це говориш? — у його голосі чутно було стриману злість. — Ми йдемо вперед, бо іншого шляху немає. Ми знали, що це не буде легко, але зупинятися зараз? Що ти пропонуєш? Просто опустити руки та здатися?

Його очі блищали від напруги, він зробив крок уперед, наближаючись до неї.

— Ми пройшли через срані смертельні випробування, втратили друзів. І тепер ти питаєш, чи готові ми, і може зупинимось?

Мірон різко виступив уперед закриваючи собою Серафію:

— Досить! — рішуче сказав він, звертаючись до Каелана. — Тут всі на межі, не треба кричати на неї.

Мірон зітхнув і підняв руку, намагаючись зупинити розпалений конфлікт.

— Я розумію, що всім важко, — продовжив він рівним тоном, дивлячись на Каелана і Серафію. — Але зараз не час зриватися один на одного. Ми всі маємо діяти злагоджено і берегти сили, адже не знаємо, що нас чекає попереду.

Він обвів усіх уважним поглядом. Він чудово відчував, що кожен із нас був на межі.

— Якщо ми не будемо триматися разом, — додав він після короткої паузи, — усе, що ми витримали, буде марним.

Мірон був правий. Але всередині я відчувала зовсім інше. Я просто хотіла втекти від того, що там усіх чекало.

Зняти це клеймо до дідька і забратися якомога далі від цього всього. Від проклять, від пророцтв, від цих безкінечних випробувань.

Кортіло кинути все, залишити їх позаду та просто бігти, поки не забуду про все, що мені довелося пройти. Цих людей та усе, що нас пов’язувало. Мені хотілося лише одного — свободи та спокійного життя. Насолоджуватися ним, та не думати ні про що.

Я не хотіла бути тим, ким вони мене змушують бути. Але чим далі я йшла, тим більше втрачала ту себе, колишню. Котра не думала ні про кого, окрім себе.

Духи з випробування були праві — я маю обрати.

***

Ми стояли перед входом в замок, колись величним і прекрасним, але тепер він був лише занехаяним та зруйнованим. Його стіни були потрісканими і похиленими, не витримали тягаря часу. Тепер залишилися лишень руїни, сповнені павутиння.

Дверей не було — просто порожні отвори, схожі на темні очниці, що дивилися в порожнечу. Вікна були лише бездонними проваллями, від яких тягнуло холодом. Вітер свистів через ці прогалини, несучи із собою відгомін забутої величі, і кожен подих був схожий на стогін давно похованого королівства.

Серафія здригнулася й першою порушила тишу:

— Ми точно хочемо зайти? — голос прозвучав майже пошепки.

Каелан різко обернувся до неї, його погляд був гострим і напруженим. В очах блиснула роздратованість, змішана з нерозумінням.

— Та що з тобою? — відповів він, ніби вона запитала щось зовсім абсурдне.— Ми пройшли такий шлях, і тепер ти питаєш, чи хочемо зайти?

— Та я просто так запитала, — Серафія знизала плечима, намагаючись приховати хвилювання. — Ходімо вже. Які всі нервові. Повернемось і випишу тобі заспокійливих настоїв.

В її голосі прозвучала спроба зробити вигляд, що це несерйозне питання. Але ми всі відчули її сумніви, навіть якщо вона намагалася це приховати. І хоча слова вже були сказані, зупинятися чи сумніватися було пізно.

Ми мовчки обмінялися поглядами, а потім, зібравши сили зайшли в середину замку.

— Тут колись, мабуть, було красиво, — тихо промовив Габріель оглядаючись навкруги.

Серафія мовчала, але в її очах було видно тінь жалю. Кам'яні арки, колись витончені й величні, тепер були покриті павутинням і тріщинами.

— Краса давно покинула це місце, — пробурмотів Каелан. — Як і життя.

— Шкода, що все так сталося, — тихо промовила Серафія, її голос був сумним, майже співчутливим.

Каелан різко зиркнув на неї, в його очах на мить промайнула ледь стримувана злість або роздратування.

— Шкода? Це не те слово. Це місце — нагадування про те, що відбувається, коли сила занадто могутня та носії не спроможні з нею впоратися. Краса тут давно померла, разом із усіма, хто намагався її втримати.

Він зробив крок уперед, обережно оглядаючи зруйновану залу.

— Це не просто наслідок часу, — продовжив він холодно. — Це наслідок темряви, що поглинала їх. І якщо ми не будемо обережними та не доведемо справу до кінця, я й боюсь уявити, що вона зробить.

Рен, який стояв трохи попереду, зупинився й озирнувся назад.

— Схоже, що ми прийшли, — промовив він, показуючи кудись вперед.

Ми пішли за його поглядом і побачили величезну порожню залу. По центру стояв великий камінь, масивний і грубий, ніби хтось просто приніс шматок скелі. Він був покритий дивними символами, та по краях пішли тріщини, наче щось змогло його придавити. Але сумнівів не залишилося це — потрібний вівтар.

Каелан дістав три частини зламаного ключа, і не зволікаючи, рушив уперед до каменю. Я байдуже дивилася на все це, втомлена та знесилена від дороги. Кортіло швидше розібратися з цим.

І обрати.

Всі тільки мовчки пішли за ним. Я теж рушила вперед, майже автоматично. Усередині мене не було ні хвилювання, ні страху, ні тієї рішучості, яку відчували інші.

Камінь випромінював слабке, ледь помітне світіння, наче чекав на нас, як хижак полює на здобич.

Каелан попрямував до нього першим, його хода була впевненою, але спина напружена, мов тятива лука. Він навіть не озирнувся, просто поклав три частини ключа на невелике поглиблення. Метал ледь чутно дзеленькнув об камінь і замовк, ніби теж затамував подих.

— Готові? — запитав він, його голос був спокійним, але в ньому промайнув страх.

Повня майже настала, і холодне місячне світло проникало крізь тріщини у стелі. Тіні, що лежали біля стін, раптом здалися живими. Вони ворушилися, шепотіли щось беззвучне, а їхні обрисі були схожі на руки, що тягнулися до нас.

— Час пішов, — прошепотів Рен, зиркнувши на місяць крізь прогалину у кам’яних руїнах.