Забутий місяць у пітьмі

Настала тиша, гнітюча... незручна. Навіть тіні в кутках завмерли, ставши свідками цієї магії.

Рен не зводив із мене погляду, його очі стали широкими, як у людини, що дивиться в прірву і розуміє, що з неї немає виходу. Він здавалося, намагався знайти слова, але лише кілька разів відкрив і закрив рот, не в змозі щось сказати.

— Це... це ж неможливо, — здавлено промовив Мірон, його голос тремтів від здивування. — Це закляття може зняти лише той, хто його наклав.

Так, але поправочка, в них не було ключа.

Я повільно опустила руку, мітка тепер не мала значення, вона зникла, як і зв'язок. Вперше за довгий час я була вільна, і це було так приємно. А шрам заживе з часом.

— Може, й так, — спокійно відповіла я, дивлячись на них. — Але, тепер це неважливо.

Рен застиг. Він не відводив погляду, і я вперше бачила в його очах страх.

— Що ти зробила, Мейлін? — прошепотів він з напругою.

Я лише знову подивилася на ключ, відчуваючи, як сила продовжувала пульсувати в моїй руці та тілі.

— Те, що ви так відчайдушно намагалися зупинити, — відповіла я відчуваючи полегшення.

Потім я повільно повернулася до Каелана. Його обличчя було напруженим, але я бачила, як у його очах народжувалося усвідомлення.

— Я і є той Темний Спадкоємець, якого ти так прагнеш убити, — сказала я чітко. І видихнула з полегшенням, відкривши перед ними свою суть.

І час раптово зупинився. Навіть вітер, що хвилину тому гуляв навколо стих, немов сам світ затамував подих від моїх слів.

Каелан дивився на мене з відчаєм, потім його погляд сповнився холодною жорстокістю, але я бачила: за цією маскою ховалося щось більше. Усвідомлення. Розуміння того, що його ціль, вся його боротьба тепер стоїть перед ним.

Ефемерне зло набуло матеріальну форму.

Тепер усе стало на свої місця. Тепер не залишилося сумнівів. І я бачила це в їх очах. Страх із сумішшю невіри.

— Я ніколи цього не хотіла, не в такий спосіб. — сказала я спокійно. — Я жила своїм життям, далеко від вас і намагалася триматися осторонь. А потім з'являєтеся й вирішуєте, що я маю йти з вами. Що я повинна допомогти вам знайти те, від чого так тікала, навіть не давши мені вибору піти. Я не хотіла обирати боротьбу, хотіла просто спокійно жити.

Моє серце калатало, але я тримала обличчя незворушним, насолоджуючись моментом усвідомлення, що відкрився в їхніх очах.

— Тепер я схожа на чудовисько? — спитала я з іронією і кинула погляд на Каелана, мої слова були адресовані йому напряму. — Ти ж саме так казав про нас, хіба ні? Монстри!

Він здригнувся, хоч і намагався цього не показувати. Зробив крок уперед, але все ще не міг рухатися. Його очі зустріли мої, і я побачила, як у них палало… благання?

— Мейлін, ми можемо це спинити, будь-ласка, — сказав він, і голос що раніше був командним, звучав майже зламано.

Я похитала головою, ще міцніше стискаючи ключ у руці.

— А хіба я казала, що хочу це зупинити? — я глянула на нього, і в моїх очах було холодне віддзеркалення тієї влади, яку я тепер відчувала. — Так, я безумовно хотіла. Хотіла бути вільною від цього, але не зараз.

Я зробила крок уперед, і тіні навколо ожили, переплітаючись зі мною, огортали мене, наче захисний плащ.

— Час повернути те, що було вкрадено. Те, чого твоя сім’я позбавила мене, нахабно і безжально. Настав час вибороти своє майбутнє, — сказала я невблаганно.

Каелан застиг, його обличчя стало кам’яним, але я бачила, як у його очах змішувалися страх і нерозуміння. Він намагався знайти правильні слова, але вони не прийшли.

Серафія мовчала, але її обличчя було мокрим від сліз. Вона тихо плакала, немов ці сльози були єдиним, що залишилося в її силі. А руки притиснулися до грудей, ніби вона намагалася приборкати шалене биття серця.

Габріель виглядав розгубленим і шокованим. Його погляд метався між мною і Каеланом, і нарешті він не витримав:

— Чому, Мейлін? — в його словах було більше болю, ніж я очікувала.

Я різко обернулася до нього сповнена люті, яка вирувала в мені всі ці роки.

— Ви питаєте мене “чому”?! — я крикнула, не стримуючи гніву. — Після того, як ви знищили всіх носіїв сили, просто тому, що злякалися їхньої могутності? Бо вам здалося, що ми становимо загрозу?!

Мої слова відлунювали в залі, і я бачила, як кожне з них врізалося в їхні серця, змушуючи замислитися. Вони стояли переді мною, безсило дивлячись не в змозі щось змінити.

— Ви всі були суддями, що вирішили, хто має право жити, а хто — ні. І тепер, коли вирок повернувся до вас, ви питаєте мене “чому”?

Тіні навколо завихрилися сильніше, відгукуючись на мій гнів. Вони більше не могли нічого зробити. І я знала це.

— Мірон, будуй портал, — різко наказала я, звернувшись до нього. На мить він застиг, нерішучість змішувалася з жахом, але мій погляд змусив його діяти. Пальці, сповнені тремтіння, почали викликати магічні кола, сплітаючи їх у повітрі.

— Я вас звільню, — продовжила я тихо. — Але лише на мить. І я сподіваюся, що ви скористаєтеся цим, щоб піти. Це ваш шанс, якого ви б ніколи не дали Темним.

Рен, зазвичай непохитний, тепер стояв у тіні власної безпорадності. Серафія мовчала, її сльози текли по щоках, і вона не могла навіть змахнути їх. Габріель стояв із стиснутими кулаками, але його погляд був наповнений болем. Усі вони були загнані у кут.

— Шанс, — повторила я, — або піти, або залишитися й зустріти тут і зараз свою долю. Не схибніть, обираючи зважено.

Моя темрява обережно охопила їх тінями, що повільно переплелися навколо їхніх тіл мов ланцюги, і почала переносити до Мірона. Вони все ще не могли рухатися, сковані власним страхом і силою, що тепер була в моїх руках.

Темною силою.

— Мейлін, ні... будь ласка, — промовив Каелан сповнений відчаю, пручаючись, але не міг навіть підійти ближче.

— Вони благали вас так само, — сказала я голосом повним гіркоти. — Ви зупинилися тоді?

Тиша, що запанувала після моїх слів, стала мовчазною відповіддю. Вони знали правду, і вона була такою ж нещадною, як і мої дії.

— Ось і відповідь, — сказала я холодно. Тіні стиснули їх міцніше, на мить посиливши свою владу, але потім повільно почали відступати, даруючи їм ту саму мить, про яку я говорила.

Портал спалахнув яскравим світлом і один за одним вони зникали в його обіймах, і жоден із них не наважився кинути останній погляд. Всі, окрім одного.

Каелан затримався. Він відкрив рота, ніби хотів щось сказати, але замість слів була лише тиша. Мить затягнулася, але і він, зрештою зник, і світло порталу згасло.

Зал спорожнів. Лише я, мої тіні й ключ, що пульсував у руці. Сила, яка щойно була майже неосяжною, раптово залишила мене. Усе стало холодним, темним, надто реальним.

Я впала на підлогу, і її холод пробрав до кісток. Моя рука, що тримала ключ, безсило опустилася, а я важко дихала, відчуваючи, як тіло здає під силою того, що щойно сталося. Гарячі сльози покотилися по моєму обличчю, змішуючись із кров’ю, що потекла з носа. Сила ключа була надто великою. Надто сильною для мене й тіло не витримувало.

Нехай вони ненавидять мене. Нехай проклинають моє ім’я. Але вони будуть жити.

Темрява, яку я прийняла, переповнювала мене. Вона затягувала мене все глибше, мов безодня, у якій не було ані світла, ані виходу. Вона була сильною. Набагато сильнішою за мене.

Я була зрадницею для них тепер.

Зрадила тих, хто довіряв мені, тих, хто бачив у мені союзника. Їхні обличчя тепер будуть переслідувати мене в снах.

Ця перемога була моєю. Але її смак гірчив так, що хотілося виплюнути її разом із останнім подихом. Кожна її частинка обпікала мене зсередини. Чи варта була ця мить того, що я залишила позаду? Чи варта вона тих, кого я зрадила?

Хотілося кричати. Кричати до самого неба, до самих глибин цього світу. Вирвати цей біль із себе, вигнати його криком, але сил не було. Моє тіло здавалося зрадженим, виснаженим власною силою.

Я залишилася сама. Сама у темряві, яка раніше здавалася союзником, а тепер була глибокою безоднею. Сама із ключем, що тепер пульсував слабким, майже згаслим світлом у моїй руці. Він був єдиним нагадуванням, що я ще існую. Але чи було це життям?

Я здобула свободу, за яку боролася, яку бажала всіма силами. Але в цьому тріумфі я втратила себе. Те, ким була. Те, що тримало мене і змушувало рухатися вперед.

Сподіваюся я не пожалкую.

Адже тепер в мене є нова ціль. Велична та прекрасна. Ціль довжиною в десятиліття брехні, які я тепер маю переписати.

Я маю розпочати боротьбу за правду з тими, хто бачити її не бажає. Хто просто закриє на все очі. Хто радше горлянку переріже, ніж прийме сторону відмінну від втлумаченої їм роками.

Я маю розпочати боротьбу з собою. І довести всім, що я гідна Спадкоємиця цих земель.

Але чому сльози течуть беззупину?

Це ж те чого я хотіла.

***

Мій скарб у мене...

Не мовчи... не плач.

Сльози не зітруть того, що ти відчула.

Ти знала, що цей день колись настане, і тепер ми разом. Тепер ми зможемо повернути всю нашу велич.

Моє дихання у твоєму подиху, мої тіні — в кожному твоєму русі. Немає більше вибору, немає більше світла, до якого можна тікати. Лише я. Лише ми.

Ти моя...

Ти — моє творіння, моя спадкоємиця. У тобі пульсує кров тих, кого вони знищили, сила, якої вони так бояться... І тепер вона не мовчить. Вона горить, вирує, вимагає відплати.

Тримай ключ міцно. Він — твоя могутність, твоя зброя, твій ніж, що розріже цей світ.

І ти зруйнуєш його так само, як вони зруйнували наш.