Забутий місяць у пітьмі

Каелан Аверін

— Каелане… — далекий звук пробився крізь туман у моїй свідомості. — Каелане…

Хтось мене кличе. Хто? Звідки? В голові порожньо і хаос одночасно, він виривається назовні уривками думок, спогадів і незрозумілих почуттів.

— Каелане! — голос став різкішим, і я відчув, як мене струснули за плече. Рен нахилився ближче, його очі горіли від напруги та нерозуміння. — Ти мене чуєш? Що нам тепер робити?

Що нам робити?

Я підняв погляд, повільно фокусуючись на його обличчі. Це вони питають мене? Звісно, мене.

Але я, бляха, гадки не маю, що тепер робити.

Світ навколо ніби похитнувся, під вагою всього, що сталося.

— Що нам робити? — повторив Рен, його голос уже зривався. Він хотів ясності. Хотів, щоб я був тим, хто знає, як дати цьому раду.

А я... я б волів, щоб усе це виявилося ілюзією. Щоб це було маревом, від якого я зараз прокинусь. А ще краще — щоб хтось прийшов і дав просте пояснення. Щоб хтось, будь-хто, сказав нам, свідками чого ми щойно стали.

Але нікого не було. Лише ми. Розгублені, знесилені, без жодної відповіді. І світ, який невблаганно змінювався, незалежно від того розуміли ми це чи ні.

Як я міг цього не бачити? Як можна було пропустити очевидне, що завжди було перед очима? Але сліпота, викликана почуттями оповила туманом, змусила затерти деталі, які зараз виглядають кричущими.

Її сила... Таємнича, здавалася мені тоді така прекрасна, але пояснення якій ніхто не знаходив. Розмови про темряву та її справедливість і силу, яка не є ані добром, ані злом. Це було там завжди.

І після того, що вона зробила, я не хотів цього визнавати. Вмовляв себе, що все це якась омана.

Навіть зараз в своїй голові чую шепіт: “Це примарилось. Це не могло бути правдою.”

Хіба вона могла бути... Ними? Тими, кого ми боялися, проти кого ми боролися? Тими, кого я вважав ворогами все своє життя?

Ні.

Я намагаюся триматися за це слово, але воно розсипається в моїй свідомості, як пісок крізь пальці.

І в тій глибині, яку я завжди боявся дослідити, зринає інше розуміння. Знання, яке я відчайдушно намагаюся відштовхнути, але воно невблаганно наближається.

Бо якщо вона одна з Них…Що це означає для мене?

Що це означає для всіх нас?

Ця думка тисне на мене з такою силою, що здається, ніби небо ось-ось зруйнується та впаде. Але гірше за це — необхідність сказати про це вголос. Сказати йому.

Потрібно повідомити батькові.

Я вже бачу його погляд. Важкий, пронизливий. Спочатку шокуюче здивування, потім повільне усвідомлення. А далі… Розчарування, яке він навіть не намагатиметься приховати.

Я дозволив Темряві прокинутися. Це не просто помилка. Це мій провал, повна лажа, за яку я буду відповідати.

— Будуй портал у палац, Міроне, — витиснув з себе хоч якісь слова.

Він кивнув і почав шепотіти слова заклинання, поки простір перед нами збирався у кругле сяюче полотно.

Гостьовий будинок сім’ї залишився таким, яким ми його покинули перед зборами. Тихим, спокійним, майже теплим. Хотілося залишитися тут, у моменті невідомості.

Але тепер треба розгрібати це лайно.

Я глибоко вдихнув, намагаючись зібратися з думками.

— Потрібно сповістити короля, що ми втратили Ключ до Північних Воріт, — сказав я, і сам здригнувся.

Ці слова поставили крапку і відзначили початок незворотного процесу. Реальності, з якою доведеться жити.

І боротися.

Мейлін

В тілі відчувалася незвична легкість. Це здавалося нереальним після тих кількох годин виснаження, після передачі такої кількості енергії. Але тепер, з пробудженням Хранителя, моя сила почала самовідновлюватися швидше. Не потрібно більше збирати її по крихтам. Це було дивовижно.

— Не розумію, чим тобі це не подобалось, — почувся знайомий голос у моїй голові. — Гарний спосіб, як на мене.

— Ой, не починай, — відповіла я, закочуючи очі. — Він мені не подобається, і крапка. На цьому розмову завершено.

Звичайно, їй завжди до вподоби була смерть, бо це її стихія, її природа. Але я обирала інший шлях — менш кривавий, менш... безжальний.

— І дарма, — озвалася вона з ноткою роздратування. — Тоді б довше енергію мала. Треба було повбивати їх усіх. Вони мене бісили страшенно, особливо той брюнетик, що мітку поставив. Прирізала б тихенько його вночі як отого... ти зрозуміла.

Я завмерла, переварюючи ці слова, і відчула, як ледь стримую нервовий сміх.

— Я не можу вбивати всіх, хто мені не подобається! — вигукнула я, майже обурено. — Так не роблять.

— Хм, це ти так думаєш, — відповіла вона, немов мати, що сварить дитину за наївність. — Але, повір, так було б легше. Він навіть з вигляду здався мені неприємним типом. Чому б ні? Від нього навіть якась темна аура йшла.

— І це від нього темрявою віяло? Ну-ну... Як ти взагалі можеш таке пропонувати? Я розумію, що ти хочеш відплати, але...

— Любонько, я ж тільки за твоє благо дбаю. Ну гаразд, нехай живе, покищо... — хихикнула вона. — Але наступного разу подумай. І не відволікайся. У нас ще багато справ.

Я видихнула, намагаючись не реагувати на її спроби мене роздратувати.

— А це точно потрібно?

— Без цього нікуди, на жаль, — відповіла вона терпляче, ніби пояснювала очевидне. — Ти ж розумієш, що вони прийдуть. І будуть готові до боротьби, на відміну від нас.

Я зупинилася на мить, оперлася об холодну стіну, відчуваючи, як сили знову повільно витікають.

— Ненавиджу це, — прошепотіла я, закривши очі. — Може вони залишать нас в спокої?

— Я теж не в захваті, — відказала вона, але її тон не співчував. — Але, любонько, іншого виходу немає. Ти це знаєш так само добре, як і я. Вони прийдуть, і не на дебати, нажаль.

Вона мала рацію. Ми ще не готові. Взагалі.

Хранитель вже почав свою частину, і це було видно, навіть відчутно. Замок оживав. Стіни, які давно впали, повільно зводилися самі по собі, шматок за шматком під впливом його невидимої сили. Дірки у стелі закривалися, а розбиті вікна та двері вставали на свої місця. Він відновлювався, стаючи таким, яким повинен бути.

Величним і прекрасним.

— Не стовбич тут мрійливо, а йди вже, — докинула Темрява своїм звичним буркотливим тоном.

— Та йду я, — відказала я, й закотила очі. — Бурчиш і бурчиш. Я просто хочу подивитися, як він оживає. На те, що ми робимо.

— Згодна, це виглядає прекрасно, — її голос набув м’якішого відтінку. — Але ще прекраснішим буде пробудження землі. Тож давай, воруши ніжками.

— От же ж пристала, — буркнула я. — Іду я іду, і мертвого б вмовила.

Я обурювалася лише для вигляду, адже вона мала рацію. Справ багато, а час невпинно тікає. І хоч як прекрасно це б не виглядало, спинятися ще не можна.

Земля… Вона все ще залишалася мертвою. Її вигляд гнітив і змушував серце стискатися. Нам потрібно наситити її магією, щоб повернути їй життя. Бо вигляд цієї пустки просто неможливо витримати.

Прокляті землі. Саме так вони прозвали це місце. Іронічно, адже самі й перетворили квітучий, живий, прекрасний край на… оце. Лише тому, що не могли стерпіти його природу, яка не бажала їм підкорятися.

Темну природу. Волелюбну.

Вони ненавидять саму думку про темряву. Вони бояться її так сильно, що ладні винищувати всіх, хто хоч трохи до неї дотичний. Без пояснень, без роздумів. Лише страх і сліпа лють.

Але тепер, коли Вона повертається, мені доведеться змінити цей світ. Показати їм, що означає йти проти законів, які встановила сама природа. Довести їм, що темрява — це не зло, а частина балансу. І світ належить усім його частинам.

***

Ти оживаєш, моя красуне. Після років забуття свою велич повертаєш. Крапля за краплею вона дарує тобі сили, наповнює енергією для боротьби.

А вона буде неодмінно... О, так-так-так. Я вже відчуваю присмак майбутньої битви — кривава, солодка та невідворотна, луною розіллється по землі.

Вони відчують нашу міць, я так цього чекала.

Часу гаяти не можна. Нас ще так мало.

Всі вже йдуть. Відчули знак. Він шепоче в серцях, показуючи шлях, якого ніхто не бачить... окрім них. Тих, кого залишили чекати. Тих, кого прирекли на мовчання, в очікуванні часу спадкоємця.

Вона відновить тебе, я це знаю. Вона сильна, навіть якщо ще не усвідомлює цього. А я допомагаю і чекаю.

Але часу мало. Потрібно встигнути. Швидше, швидше, біжи, моя дорогенька. Бо ми ще слабкі, не захищені. Але ненадовго.

Ми розставимо пастки. Мов маленькі павучки... ахаха!

Ідіть сюди, ідіть у наші сіті. Вони будуть прекрасними, блискучими, мов срібло, а ваші дні — кошмарними, кривавими!

Швидше, швидше... Ми маємо зробити це досконало. І коли вони впадуть у наші тенета, ми будемо готові. О, як же ми будемо готові!

Я гарненько вас почастую, і кожен отримає те, що заслужив... що так щедро посіяв.

Я їхня відплата.

І гру вже почато.