Забутий місяць у пітьмі

Голова розколювалася від болю, але я намагалася не зважати на це, щоб не пропустити ту обіцяну мить. Ірвін продовжував бурмотіти свої мерзенні погрози, не помічаючи, як світ навколо нас змінюється. Він не чув слів, що прийшли мені на поміч.

І тоді я відчула, як моя мітка почала тепліти. Вона активувалася сама по собі, адже я сили на це не мала зараз взагалі.

Напевно, це воно?

І тоді все змінилося.

Серця.

Стукіт сотень сердець, що почали дихати разом зі мною в єдиному ритмі, віддавали мені свою силу. Знали, що роблять... що більше ніколи не повернуть її.

Але вони все одно віддавали…

... всі крихти, що так плекали й несли всі ці роки.

... всі найменші іскри темної магії, що зараз сяяли для мене, сильніше сонця в спекотне літнє небо.

... віддавали мені себе без залишку.

Щось штовхнуло Ірвіна від мене. Він глухо зойкнув і відлетів убік, врізавшись в стіну. Габріель дав мені декілька дорогоцінних секунд, які розтягнулися ніби у вічність. В момент який я ніколи не забуду.

Я швидко обернулася й побачила, як усі Темні стояли незрушно, поклавши руки на серця, й дивилися на мене. Вони знали, що роблять, усвідомлювали, чого це буде їм коштувати, але все одно віддавали без жодних вагань.

І тоді я побачила те, що міг лише Правитель: сотні срібних ниток, вони витікали з кожного з них, і зливалися в одну могутню річку сили. Вона линула прямо в мене потоком, який ніхто не в змозі був спинити. Наповнювала силою все моє тіло... ось через що всі так жадали отримати цю магію.

Страшно й уявити як би правив Світлий Король, маючи здатність з’єднуватися та брати енергію в кожного, хто має споріднену суть.

І це для них тривало лише мить.

Для мене — вічність.

Момент, коли сама доля втрутилася ставши на наш бік.

Підлога затремтіла. Каміння розколювалося, шматки падали, забираючи тих, хто не встиг відскочити. Люди кричали, втрачаючи рівновагу, падаючи на коліна. Переляканий натовп, що мить тому безглуздо різав один одного, припинив бій.

У той короткий проміжок не було ані страху, ані крихти сумніву — лише абсолютна єдність сердець. Я стояла, охоплена тією силою, відчуваючи, як вона наповнює мене, утворюючи невидимий щит.

Ідеальна мить.

— Тепер слухай уважно, коли до тебе говорить Правитель, — сказала я, нахилившись до Ірвіна. Ледь торкнувшись його обличчя, я паралізувала його своєю магією. Злякані очі блищали від жаху, і це було для мене незрівнянним задоволенням. Він міг лише мичати... Прекрасно... те, що треба.

Стиснула пальці в кулак, і його легені зупинилися на мить, а серце забилося швидше як скажене.

Я нахилилася ще ближче, й наші обличчя майже торкнулися, прошепотівши так, щоб чув лише він:

— Я б воліла, щоб ти страждав у моїх підземеллях, де я щодня приходила б і відривала по шматочку твого мерзенного тіла. По одному за кожного вбитого тобою Темного. Але ти посмів вдертися сюди, в надії піти безкарним.

Він міг лише слухати, ворушити очима й тяжко дихати; навіть це я б заблокувала, але ще не час. Потік сили триває. Потрібно ще трохи.

— Та я сьогодні невимовно добра, і ти помреш швидко, — продовжила я й піднесла руку до його обличчя. — Смертю, на яку не заслуговує такий виродок!

Сказавши це, я зібравши в руці силу й ударила Ірвіна головою об підлогу, потім ще раз, і ще. Удар за ударом — я била поки не побачила дрібні тріщини на підлозі та його розмитий погляд, що блукав між свідомістю і прірвою.

Хай буде при тямі, хай все відчуває.

Я підвелася, і підлога затрусила ще сильніше, але не для мене. Ірвін почав беззвучно кричати.

О, так, давай! Відчуй на собі всі страждання, котрі ти смів нести в цей світ!

Я щойно запустила в нього Темряву, змушуючи відчути весь біль убитих ним людей, усіх замучених, усіх, чиї долі він зруйнував. З подальшим наказом на знищення... але красиво, так, як вона любить.

Моя мила...

Ірвіна затрусило від болю, від того, що мало статися. Від сотень кристалів, що поволі проростали в ньому та на які перетворювалося його тіло.

— Тепер ти отримав свою розплату, наїжся ж неї сповна.

У його очах вже виднілися відбитки неймовірного жаху, в яких зблиснула сила Темряви, та почали текти чорні сльози. Вона проникла в саму його сутність, за тим, чого так жадала всі ці роки.

За помстою. Яку солодко та повільно... з насолодою тепер випивала. Вона нарешті виконала свою мету.

Кристали почали проростати тепер не тільки всередині, а й зовні. Спочатку вони пробилися з-під шкіри на руках, потім з грудей, шиї, обличчя. Його тіло перетворювалося на живу скульптуру та врешті, з останнім подихом він повністю окаменів.

— Ти що наробила?! — закричав Король, і, нахиляючись вперед із мечем у руках, кинувся на мене.

Я не встигла насолодитися моментом, як відсахнулася від смертельного удару, що промчав повз мене. Король, з гарчанням, продовжував розмахувати мечем, а Мірон кинувся на нього, щоб спинити. Він бачив, що я ледь тримаюсь після всього, що відбулося.

— Ану, йди геть від неї!

Обидва билися вправно та відчайдушно, де кожен удар зважував долі нашого життя. Варта, розгублена та перелякана, стояла осторонь — без Ірвіна вони тепер не впевнені та розгублені, не знали, що робити. Ніхто не смів втручатися.

Я відповзала назад, відчуваючи, як сили залишають мене. І саме тоді це сталося.

Мірон закричав.

Я побачила, як Король відкинув його до стіни, встромивши меч по рукоять у живіт. Його очі розширилися та він безсило сповз, зафарбовуючи підлогу в темно-червоне, хапаючи ротом повітря.

Ні, ні, ні!

Де Серафія?! Де вона?!

Я хотіла кинутися до нього, але не встигла. Король з гарчанням знову повернувся до мене.

— Тииии, це ти все зіпсувала, мерзенна тварюко! — плювався він.

Я спробувала піднятися, але він був швидшим та стрибнув на мене, навалившись всією вагою. Його пальці замкнулися на моєму горлі. Намагалася розчепити його руки, але сили поволі покидали мене.

— Вам тут не місце, чудовиська! — гарчав він, стискаючи сильніше. Я відчувала, як повітря вилітає з легень, і мої спроби посунути його руки виявилися марними.

От срань!

Поки його знімуть, я вже задихнуся. Усі сили були віддані закляттю для Ірвіна, а я все намагалася відсунути його руки, аби ковтнути хоча б каплю повітря. З горла виривалися хрипкі ридання — останні, болючі, що прийшли з відчаєм.

Король вишкірився, сильніше притискаючи мене до підлоги, навалюючись всією вагою. Він знав, що я не зможу вирватися. Він хотів дивитися, як я повільно згасаю.

Його очі раптом розширилися.

Він здригнувся ослабивши хватку і я змогла ковтнути повітря коли він відсахнувся назад. І тільки тоді я побачила, що сталося.

З його грудей стирчав меч.

Хто пробив щит? Так швидко це було неможливо.

— Забери від неї свої брудні руки! — закричав Каелан, який стояв над ним, тримаючи цей меч у руках. Він не спробував його витягнути, а просто почав прокручувати, мовби знущаючись над тим, кого інші вважали непереможним.

Король задихнувся, захлинаючись власною кров’ю.

Я швидко вилізла з-під нього, відсапуючись, і зрозуміла, що це саме те, чого він точно не очікував. Захисна магія, яка пускала лише кровних родичів, виявилася його смертним вироком.

У залі всі ошелешено дивилися на нас. Одна справа, коли ворог вбиває короля, але зовсім інша — коли це був його син.

І світ завмер, приймаючи нову реальність.

Принц за мить перетворився на Короля.

А потім все вибухнуло гомоном. Люди заговорили, закричали, охорона розгублено переглядалася, не знаючи, що робити. Каелан важко дихав, ще не до кінця осягнувши, що трапилося. Його широко відкриті очі з жахом оглядали меч у руках, який він здавалося, не в змозі відпустити.

Я повільно піднялася, ледь стоячи на ногах, і побігла до Мірона.

Він лежав у калюжі власної крові, обличчя було блідим, погляд розфокусованим. Його груди ледве підіймалися, а меч все ще стирчав у животі, рвані краї рани безжально розповзлися, просочуючись гарячою червоною рідиною. Він намагався притискати руку до рани, але пальці безсило ковзали по крові.

— Ооо, Міроне! — сльози навернулися на очі, коли я опустилася біля нього.

Це виглядало погано. Дуже погано.

Його захисний щит упав, магія розсіялася, і в зал влетіли жінки разом із Серафією. Вона миттєво знайшла його серед поранених і завмерла, ніби на мить її світ зупинився.

— Мірооне! Нінінні, тільки не ти! — плакала вона від відчаю впавши на нього, охоплена болем.

— Я витягну меч і спробуємо його врятувати, — швидко почав віддавати команди Габріель, — діяти потрібно швидко. Наклади хоч яке-небудь лікувальне закляття, щоб зупинити кровотечу, поки ми не віднесемо його до іншого цілителя!

Він щосили рвонув меч угору й Мірон закричав, вигнувшись від болю, як Серафія миттю пустила легку лікувальну магію, спиняючи кровотеч, але цього було замало.

— Геть всі звідси! — закричав Каелан, оговтавшись. — Я наказую вам забиратися... всім вам! Ви чули?

Він перекричав розгублений натовп, що переглядався між собою, не розуміючи, що робити, але не смів заперечити. Це був його перший наказ як нового Короля, і ніхто не смів протестувати. Всі були занадто збиті з пантелику вихором подій, що тут відбулися.

— Один, два, три... взяли! — крикнув Диметрій, підхоплюючи Мірона.

Кров стікала його руками, але він утримував його міцно.

— Той чоловік має цілителя! Швидко, за ним!

Вказавши на того, хто виступав проти короля... минулого. За ним вже сяяв портал, і без зволікань Диметрій побіг разом із Серафією в його бік, несучи Мірона в надії на порятунок.

***

Перелякані люди вибігали з замку, куди ще донедавна прийшли вбивати Темних. Вони дякували долі, що вирвалися звідти живими, а головне — прозрілими, адже побачили справжню силу й дізналися, що зовсім не за тим ішли. Їхні погляди блукали розгублено, переповнені тим, свідками чого вони мимоволі стали.

Вони поспішали рознести цю звістку містами — новину про мертвого короля, який напав на беззбройних, і принца, що став на захисті Темних. Люди поспішали повернутися додому, до рідних місць, аби з острахом, із подивом, а дехто — із полегшенням, розповідати те, що побачили сьогодні на власні очі.

Про невідому досі правду, підкріплену словами й вчинками оббріханих створінь.

Про силу Темряви, що несла не загибель, а довгоочікувану розплату.

Про те, як принц, проливши кров свого батька, відкрив шлях у нову епоху.

Про долю, що розірвала сотні років брехні.

Мов вітри розносились історії, що створило нове покоління. І всі творці легенд, що словами множили ту правду, напонювали їх сказаннями про Темних, котрі в серцях несли яскраве Світло.

Перетворили їх на героїв, що стали на шлях справедливості, надихаючи кожного, хто чув про їхній шлях до правди.

***

Я так пишаюся тобою, Місяце мій.

Ти змогла...

Ти повернула спогади, що вказують на правильний потік подій.

Тепер живи — живи за всіх тих, хто вже не зможе.

Сяй так яскраво, як тільки спроможна, адже ми завжди тут, у вічності обіймах. У втрачених зірках з твого життя, які живуть в серцях давно забутим смутком.

Ми так далеко, але завжди поруч. Пам’ятай. Відчувай наш подих.

Будуй нове на кістках тих, хто цього дня прийшов із мечем. Від помсти вони перейшли у забуття, отримавши своє сповна. І нас вони почастували. В стражданнях тих отримали розплату, до якої ми так довго йшли.

Твій шлях лише почав прокладати стежки долі, обравши нести правду в цей світ. А тепер іди вперед, люба. Будуй нову епоху, розкривши силу, що в темряві себе проявить.

І відтепер для всіх ти — світло, що пронизує похмуру ніч, і кличе за собою тих, хто прагне осягнути істину.

І відтепер для всіх ти — меч, що вирубає всю неправду з цього світу.

Але для нас ти просто наша доня. Наповнена світлом любові, двох закоханих темних сердець.