Забутий місяць у пітьмі

Який смак має перемога, думкою про яку жилося все життя? П’янка, мов міцний бурбон, що обпалює горло й розливається теплом по тілу? Чи, може, солодкий, як мед, що поволі стікає по губах?

Я не відчувала нічого. Й не знала, це нормально, чи ні.

— Чого така принишкла? — озвався Каелан, підійшовши ззаду і міцно пригорнувши мене до себе.

— Ай, лоскотно! — я відчула, як він потерся підборіддям об моє плече. За весь цей час він жодного разу не взяв до рук леза. — Та... щось накотило.

Я важко видихнула. Всередині мене тьмяніла дивна порожнеча замість ейфорії, на яку я, здавалося б, мала повне право.

— Все буде добре, чуєш? — тихо промовив Каелан.— Вони приймуть тебе, обіцяю. Це може статися не так швидко, та все ж...

— Так, але... — почала я.

— Ніяких “але”. Ходімо краще до Серафії, їй потрібна підтримка, — наполегливо відрізав він, і я відчула тепло його долоні на своєму кулаці, коли він потягнув мене за собою.

— Вони тут? — серце злегка затріпотіло. — Хіба не зарано?

У грудях піднялася тривога, але водночас я відчула й радість від передчуття зустрічі. Серафія з’являлася тут рідко... і то не дивно: кожен куточок цього замку нагадував їй про той болючий день, коли вона ледь не втратила весь сенс життя.

Ми квапливо попрямували назустріч.

— Серафіє, люба, як ти? — я міцно притиснула її до себе. — Уф, ще трохи — і так обійняти вже не зможу, малеча щоразу активніша.

— Ой, так, — вона ніжно погладила свій уже доволі великий живіт, — вони такі рухливі, зовсім не жаліють матусю, — сказала вона жартома, але я знала, що вона цінує кожну мить.

Тоді, від розпачу, Серафія віддала надто багато сил, намагаючись врятувати Мірона. Це мало не забрало її власне життя та життя майбутніх дітей. Лише втручання головного цілителя врятувало її, коли вона в непритомному стані випала з порталу.

Вона вижила, а от Мірон досі не прокинувся. Цілителям вдалося залікувати його рани, але свідомість залишається зачиненою. Жодне з відомих нам заклять не здатне розбудити його. І з кожним днем надії лишається все менше... Та Серафія не відступає, вона щодня приходить до нього з молитвами, ділиться своєю силою й вірить, як і ми всі, що він відкриє очі саме сьогодні.

— Ви краще скажіть, чи знайшли ви Рена? — поцікавилася вона, поволі опускаючись у крісло.

— Ні, він весь час вислизає, — зітхнув Каелан. — Ховатися він майстер.

Чому Рен так учинив, ми досі не знали. Але Каелан невпинно шукає його, і я розумію причину: вони все життя були друзями. Тепер він хоче побачити його і поставити єдине запитання: “Чому?”

А я б просто тихенько запустила в нього Темряву.

— Як у вас усе тут... жваво, — всміхнулась вона.

“Жваво” — мабуть, не найточніше слово, та все ж воно передає загальний настрій. Замок наповнився новими голосами — тих, хто прийшов у пошуках давно забутого дому. Ми з радістю приймали кожного Темного, і він розширювався, зростаючи в розмірах, підлаштовуючись під потребу.

Навколо поволі виростали будинки, розквітаючи, мов весняні бруньки на гіллі. Те, що починалося як прихисток, тепер перетворювалося на справжнє квітуче місто — місце, де Темні могли жити без страху, а Світлі... нарешті збагнути істину, заховану роками під шаром брехні.

Вони перестали полювати на нас, але це переважно заслуга Каелана. Прийнявши правління, він своїм першим наказом заборонив будь-які прояви агресії щодо Темних магів. Але залізти в кожне серце він не міг. Люди все ще сахалися нас, показували пальцями на вулиці, а дехто й далі плювався в спину.

Ми були готові до цього. Розуміли, що цей шлях довгий, але вже ступили на нього — крок за кроком прокладаючи стежки довіри в їхні серця. Тепер лишалося не зупинятися, адже кожна наступна мить несла з собою надію на те, що світ стане трохи кращим, ніж учора.

Каелан Аверін

Хто б мені рік тому сказав, що я стану Світлим Королем і водночас хвилюватимуся, як хлопчисько, дивлячись закохано на Темного Правителя? Що шукатиму її погляд у переповненій кімнаті, намагаючись уявити, які думки не дають їй заснути ночами?

Усе те лайно, що лишилося після батька, розгрібати було просто нестерпно. Чи шкодував я про те, що зробив? Ні на мить. І повторив би ще раз, особливо після всього, що знайшов у його кабінеті. Наразі я й гадки не маю, як розпорядитися тими паперами, але одне знаю точно — вони здатні похитнути всю верхівку, наближену до Наради Великих. Треба діяти обережно, зважено...

Я саме сидів у своїй робочій кімнаті, гортаючи папери, не розуміючи їх суті від втоми, коли з гуркотом дверей у приміщення влетів Габріель.

— Ти тут? А я тебе всюди шукаю, — захекано вимовив він. Я зробив його своїм радником, тож тепер бачимося частіше, ніж будь-коли.

— Щось термінове? — тяжко видихнув я, напевно знову щось сталося. Втомився страшенно...

— Ну як сказати... Якщо пакунок від ювеліра для тебе не терміновий, то я, мабуть, піду, — він хитро примружився й удав, що розвертається до дверей.

— Ні! Стій! — аж звівся на ноги від раптового збудження. — Сказав би одразу!

— Та я й почав, аби ти слухав, — Габріель знизав плечима й простягнув мені невеликий оксамитовий мішечок. — Майстер говорив, що замовлення було складним, але для свого Короля він зробив неможливе.

— Неможливим буде, якщо вона погодиться, — я обережно розв’язав шнурочок і витягнув із мішечка каблучку. — Ти певен, що розмір підійде?

— Авжеж, — у Габріеля блиснули очі з ледь помітним глузуванням. — Серафія принесла одну з її каблучок — вагітним не відмовляють, тож... вона навіть слова не сказала, — він засміявся, згадавши напевно, як це все виглядало.

Я хотів зробити щось особливе. Перстень нашого роду був мені огидним, адже уособлював брехню та смерть, які започаткував батько. Тож я вирішив створити новий, для неї... Ця каблучка, сплетена з білого та чорного золота з аметистом у центрі, сяяла на світлі відбиваючи переливи на стінах — мовби розсип блискіток.

— Фенріс із Дарією вже все підготували, — додав Габріель. — Галявина в лісі на вас чекає. Хто б міг подумати про цих двох, вони ходять, мов зчеплені: ні на мить не розлучаються.

— А як пошуки? — перепитав я, зібравшись із думками.

— На жаль, нічого. Але ми продовжуємо, — розчаровано видихнув він.

Рано чи пізно ми його знайдемо. І він за все відповість.

— Поклич до мене Диметрія, — попросив я Габріеля.

Той кивнув і вийшов із кабінету. Я глянув на каблучку й хутко заховав її, аби ніхто не знайшов. Поки що це має бути секретом.

Невдовзі почулося стук у двері, зайшов Диметрій:

— Хотіли мене бачити?

— Так... кхм, — я прокашлявся, бо всі слова зненацька повилітали з голови. — Сідай, в мене до тебе важлива розмова.

— Слухаю, — він розташувався навпроти, готовий слухати. На нього завжди можна було покластися.

— Я б хотів у тебе дещо запитати, але про це не має знати жодна жива душа, — тихо промовив я, схиляючись уперед.

Диметрій кивнув, і по виразу його очей було зрозуміло: жодних сумнівів, він збережe кожну таємницю.

— Скажи... як у Темних заведено освідчуватися?

***

У тихо сплячому замку поволі крокувала Темрява, оглядаючи свої відновлені володіння. Вона задоволено щурилася, милуючись тим, яким величним ставав тепер палац.

Увійшла в напівтемряву кімнати, де її дитя в неспокійному сні металося. Короткий поцілунок у лоба — і дихання вирівнялося, проганяючи чергові кошмари.

Лише мить — і вона вже в іншій кімнаті, де й досі не заплющив очей нинішній Світлий Король. Він, розслаблений і напружений водночас, думками блукав у клопотах прийдешнього дня, намагаючись не сполохати надію.

Темрява прийшла з останнім дарунком.

Вона схилилася над каблучкою, що лежала на столику, і ледь торкнулася її невидимою долонею. Легким дотиком вплела в коштовність силу Темного роду та пам’ять відаючих предків, обіцяючи віднині оберігати союз цих двох сердець. У напівтемряві прокотилася хвиля магії, змінюючи навіки суть шматка металу, який вмить став артефактом, з даром Темного Благословення.

Невловимо для людського ока зблиснуло та згасло гравірування, яке вони зранку знайдуть в здивуванні.

LuxMor

Слова, з якими вони відтепер підуть по життю — в єдності світла й темряви, оберігаючи один одного та будуючи нову епоху.

Вінчальним подарунком зрадника знайшла, котрий боляче зробив обом тим підлим вчинком. Чекає їх тепер в кайданках у в’язниці, готовий за всі вчинки свої відповісти сповна.

Вона вже збиралася йти геть, та раптом згадала про ще одне життя, яке мало для них безмежну цінність. Ну добре, — подумала Темрява, — тепер точно останній.

Швидка посмішка з’явилася на її обличчі, й за мить вона опинилася в кімнаті, заповненій смутком і втраченими надіями.

Чекала тут робота складніша, без неї точно вже ніхто не впорається. Короткий помах руки, і на серці лежачого розквітають руни, сплітаючись в могутній захист душі: Thurisaz∞Uruz

— Серафіє? — ледь чутно пролунало вночі.

І вмить сльозами наповнилась кімната, стаючи віднині місцем радості й життя.