Забутий місяць у пітьмі

Ми йшли досить довго вузьким тунелем, у якому кожен крок створював відлуння, яке вже починало нервувати. Повітря було холодним, вологим, а каміння під ногами ковзало, що не дозволяло нам йти так швидко, як ми цього хотіли. Час від часу я відчувала, як Рен кидає на мене швидкі погляди.

Але щоразу відводив очі, коли бачив, що я це помічала, продовжуючи рухатися в тиші і незручному мовчанні.

Всередині мене кипіла справжня буря. Я не могла позбутися нав’язливих хтивих думок. Як він підходить до мене та притискає до стіни, цілуючи так сильно як тільки здатен.

Перед цим звичайно потрібно вирубити Люціуса, легенько, зовсім на трохи. Нехай відпочине на цих каменях, десь хвилин зо тридцять.

Раптом попереду ми почули голоси, що долинали з темряви коридору. Я впізнала їх майже відразу — Серафія, Габріель, Мірон... Всі були живі.

— Це вони! — вигукнув Люціус радісно і рвонув вперед.

Ми пришвидшили крок, майже побігли за ним, наближаючись до голосів все ближче.

— А де інші? — спитала я, коли ми дійшли до них. Тут була лише одна група.

Серафія та Мірон обернулися до нас із полегшенням на обличчях, але швидко обмінялися стурбованими поглядами. Габріель першим підійшов ближче, нахмуривши брови.

— Вони ще не прийшли, — відповів він із хвилюванням.

— Тоді почекаємо їх, напевно, — промовила я. Чи не було це поганим знаком, що ми зустріли лише їх? Що як в цьому випробуванні має вижити лише дві групи? Що як, один з трьох тунелів вів до смерті? Адже ключ в нас є і духи вже отримали своє… не будемо загадувати наперед.

Ми всі стояли, уважно прислухаючись до кожного звуку, що лунав з темряви іншого тунелю. Кожен тремтливий подих, кожен шурхіт могли бути тим, чого ми чекали — або тим, про що боялися подумати.

Серафія тихо присіла біля стіни, готова кинутися на допомогу за потреби, а Мірон нервово ходив по колу, час від часу обводячи поглядом нас усіх.

— Скільки часу минуло, як ми увійшли до своїх проходів? — запитав Рен, не зводячи очей з Габріеля.

— Близько години на кожного, — відповів він, потираючи підборіддя. — Вони мали б уже повернутися, але схоже щось їх затримало.

— Виявилося, що у всіх з нас було своє озеро до речі, — раптом сказав Габріель, перебиваючи тишу.

— Що ти маєш на увазі? — здивувалася. Я думала що це було випадковістю, що саме я знайшла другу частину.

— Коли ми розділилися, кожен із нас прийшов до озера, — пояснив він. — Але ніхто нічого не знайшов. Каміння, вода, мул... Кожне озеро було ідентичним, але порожнім. Ми трохи походили навколо нього та й пішли, там і зустріли інших.

— Як це “своє озеро”? — нахмурився Люціус, явно нічого не розуміючи. — У мене не було води, просто висохше коло, з купою каміння на дні.

— Це певно якась ілюзія, — припустила Серафія. — Я бачила відображення себе в озері, але нічого більше. Вирішила опуститися глибше, але не побачила нічого, окрім піску на дні. Потім мене знайшли інші, і ось ми тут.

— Невже це провал? Схоже, що одна надія на третю групу. — глухо промовив Габріель, стукнувши ногою камінь поряд від роздратованості — Марно розділилися...

Інші підтримали його словами згоди, з повним розчаруванням на обличчях. Ми не знали чи живі вони, чи пройшли до кінця. Всі були змучені і здавалося, втрачали надію. Але я вже не могла тримати це в собі.

— Ні, не марно, — сказала я, дістаючи з плаща частину ключа, який досі міцно стискала в руці.

Всі одночасно поглянули на мене, а потім на блискучий метал у моїй руці. На обличчях спалахнули посмішки, і за мить всі радісно та полегшено видихнули.

— Ти знайшла його! — вигукнув Габріель із захопленням, його очі горіли від полегшення. — То ось чого ти вирішила поплавати!

— І найкраще, — додала Серафія, оглядаючи всіх, — що всі на місці. Плата життям цього разу не потрібна… напевно.

Але радість у повітрі швидко змінилася тривожним відчуттям. Габріель похмуро глянув на темряву тунелю, з якого досі ніхто не вийшов.

— Або це означає, що її ще не забрали, — похмуро сказав він, і його слова змусили мене знову напружитися. — Можливо, тому принц з охороною так довго відсутні?

— Ми повинні їх знайти, — сказала я, стискаючи ключ в руці, відчуваючи тривогу, що наростала з кожною хвилиною. — Але цього разу ніякого розділення. Йдемо всі разом.

Габріель кивнув погоджуючись із моїми словами та дивлячись у темряву попереду.

— Якщо щось пішло не так, ми маємо бути готові, — додав він, закинувши зброю собі за спину.

Без зайвих слів, ми вирушили вперед, уважно слухаючи кожен звук у темряві, готові діяти, якщо це буде потрібно.

Поки ми йшли далі, я помітила, що Серафія і Мірон кидали один на одного дивні погляди. Спочатку я не звертала на це уваги, але вони ставали все частішими, а Серафія іноді навіть червоніла.

— Щось сталося?

Вона різко поглянула на мене, а її обличчя знову зблідло, потім зашарілося.

— Що? Ні... нічого такого, — відповіла вона занадто швидко, і її погляд миттєво знову ковзнув до Мірона.

— Серафіє, ти зараз червонієш, аж надто швидко для простого “нічого такого”, — не витримала я засміявшись.

Вона тяжко зітхнула, облизуючи пересушені губи і трохи знітилась. Поруч Мірон кашлянув, ніби теж не знав, що сказати.

— Ми… коли розділилися… було просто… — почала вона плутано, а її щоки ще сильніше почервоніли.

Серафія знову глянула на Мірона, а той лише знизав плечима.

— Ми… просто потрапили в трохи незручну ситуацію, коли шукали озеро, — нарешті зізналася вона, тихо, але з легким усміхом. — Це не те, що ти думаєш, але... може хіба трохи.

— “Може, трохи”? — перепитала я.

Серафія знову крадькома глянула на Мірона, він теж здався трохи розгубленим, але зберігав серйозний вираз обличчя. Це виглядало так незвично для обох, але надзвичайно мило.

— Ох, гаразд, — зітхнула Серафія, трохи ніяково посміхаючись. — Це було... скажімо так, не те, чого ми очікували. Можливо, трохи більше особистого простору було б не зайвим.

Мірон лише тихо гмикнув, намагаючись не дивитися на нас. Але уважно слухав… чи радше підслуховував.

— Отже, у вас там була своя пригода, — зауважила я з усмішкою. — Іноді відсутність простору, показує нові можливості.

— Гей, я щось бачу! — прокричав Фенріс, зупиняючись надто різко і витягуючи руку вперед.

Ми миттєво насторожилися. Вся легкість моменту зникла в одну мить, як тільки всі обернулися в той бік, куди він вказував. Тунель, який здався нескінченним, нарешті змінився. Удалині тьмяно мерехтіло світло, слабке, але достатньо яскраве, щоб привернути нашу увагу.

— Це напевно вони? — пошепки спитала радісно Серафія, тепер уже повністю зосереджена.

— Не знаю, — прошепотів Рен, тримаючи руку на руків’ї меча. — Але ми повинні перевірити. Будьте готові до всього.

Ми всі завмерли на кілька секунд, обмінюючись тривожними поглядами і пришвидшилися, коли побачили світло попереду. Біля вогню сидів Каелан, весь в подряпинах і крові, тримаючи в руці флягу. Його голова хиталася, а очі здавалося не здатні тримати фокус взагалі.

— Ти тут, ти в порядку, дякувати Богам! — вигукнула Серафія, підбігаючи до нього.

— Так, я тут, — пробурмотів він, ледь піднімаючи голову.

— А де Грем і Бьорн? — запитала вона, оглядаючи темний простір навколо.

Каелан махнув рукою кудись у куток.

— Он там, — вимовив він сухо.

Ми всі обернулися туди, куди він вказав, і Серафія голосно зойкнула закриваючи собі рота, щоб не закричати. Те, що лежало в кутку, важко було назвати людьми — це були лише уламки тіл, частини кісток і м’язів. Моторошне нагадування колись живих людей.

— Як це сталося? — з жахом запитала я, не в змозі відірвати погляд від того, що залишилося від них. Каелан важко зітхнув, його погляд на мить трохи прояснився.

— Ми вийшли з тунелю до озера... шукали підказки... не знали, що робити. Через кілька хвилин Грем зачепив щось на стіні, і на нас почали падати камені зі стелі. Вони... — його голос зламався, і він зробив ще один ковток з фляги, намагаючись стримати емоції. — Вони прикрили мене собою... і не вижили. Я отямився під їхніми тілами, живий… але… але вони ні.

Ми стояли в повній тиші, приголомшені його словами. Смерть знайшла нас знову, але цього разу забрала одразу двох. Це могла бути я.

— Каелан, ти як? — запитала я обережно.

Він різко підняв голову, його очі блищали від гніву та відчаю, спробував піднятися, захитався але одразу ж вирівнявся і вибухнув шаленим криком:

— Як я?! — він кричав на мене. — Ти питаєш, як я?! Я живий, коли вони — ні! Вони прикрили мене своїми тілами, а я тут сиджу й п'ю, ніби це чимось допоможе!

Його голос дрижав від люті й болю, які більше не міг стримати. Він важко дихав, стискаючи флягу так сильно, що, здавалося, вона от-от трісне.

— Вони загинули через мене! А тепер що?! Як я маю з цим жити? — він жбурнув її в багаття, і полум'я на мить виросло, але це не заглушило його гніву.

Ми всі мовчали. Ніхто не знав, що сказати. Каелан стояв, його руки тряслися, і кожен його подих здавався боротьбою за контроль над собою.

— Вони були не просто моїми охоронцями, а друзями і товаришами, — додав він тихіше, його голос стих, але в ньому залишалася вся та ж біль. — І тепер їх немає, а я... Так, я знаю, що вони були лише підлеглими, але не для мене. Не після стількох років.

Слова втіхи застряють в горлі, такі важкі та незграбні, що не дають пробитися назовні. Кожне слово могло як підтримати, так і розчавити, і я не знала чи варто взагалі щось казати.

Каелан продовжував випивати, не стримуючи більше ні сліз, ні відчаю. З розпачливим виглядом топив своє горе спиртним, вже з іншої фляги.

— І тепер їх смерть марна! — він зірвався на крик, кожне його слово було пронизане люттю й болем. — Вони загинули даремно! Прикрили мене, а для чого? Ми все одно нічого не знайшли!

Його руки тряслися, і він на мить зупинився, намагаючись віддихатися, але я бачила, що біль все ще його душить.

— Їхня смерть не марна, — тихо сказала я, дістаючи другу частину ключа. Метал блиснув у світлі багаття, і Каелан зупинився, побачивши це.

— Що? — він різко обернувся до мене, дивлячись на ключ, ніби не міг повірити своїм очам.

— Не марна, — повторила я, простягаючи йому частину ключа. — Ми знайшли це, завдяки їхній жертві. Без них у нас би не було шансів.

Він на мить завмер, дивлячись на блискучий метал у моїй руці, але його обличчя залишалося похмурим.

— Це добре... — пробурмотів Каелан, його голос знову ставав глухим. — Але це їх не поверне. Вони мертві, і жоден ключ не виправить цього.

— Але чому їх загинуло двоє? — запитала Серафія. — В пророцтві говорилося про всього три життя.

— Еріан, Еліана, Грем і Бьорн... — Рен вимовив імена повільно, намагаючись зрозуміти приховане значення. — Це вже четверо, а пророцтво говорило про три життя... А в нас ще одне випробування попереду і третя частина.

— Чому четверо? — я повторила тихо, відчуваючи, як мороз пробігає по шкірі. Щось справді було не так.

Рен нахмурився від цих слів, його погляд був спрямований в далеку темряву. Ніхто не знав чого чекати далі, коли вже все пішло не за правилами, яких ми намагалися притримуватись.

— Можливо, щось втручається у наші долі. Щось, що ми не розуміємо.

— Це не випадковість, — прошепотіла Серафія. — Пророцтво завжди має сенс. Але що, якщо... ми його неправильно зрозуміли? Що, якщо ті, хто загинув... це не все?

Каелан, все ще охоплений болем і гнівом, раптом застиг. Його очі розширилися, коли він зрозумів значення її слів.

— Що ти хочеш сказати? — його голос звучав глухо. — Що ще хтось має загинути?

— А хтозна, — пробурмотів Габріель. — Можливо, ще не все сталося… або сталося щось, про що ми не знаємо. Щось, що було неправильно з самого початку.

— Давайте забиратися звідси, — раптом сказав Мірон, його голос був сповнений невимовної втоми. — Це місце... тут мої сили працюють нормально. Я зможу відкрити портал.

— А Грем і Бьорн? Ми просто залишимо їх тут? — запитав Каелан. Він дивився на тіла своїх загиблих друзів, охоплений жахом від того, що мав залишити їх тут.

Він глянув на Каелана з розумінням і тихо запропонував:

— Якщо ти дозволиш, я можу накласти очисний вогонь. Це допоможе їхнім душам знайти спокій і відійти з цього світу з честю. Вони не залишаться тут, прив'язані до цього місця.

— Дякую... це... дякую, Міроне. Вони заслуговують на спокій. Це менше що ми можемо для них зробити.

Після чого він кивнув, піднявши руки, і зосередився на заклятті. Його очі спалахнули магічним світлом, і тихий, прозорий вогонь почав з’являтися навколо тіл Грема й Бьорна. Полум’я було ніжним, воно не знищувало, а очищало, перетворюючи їх на легкий туман.

Каелан стояв нерухомо, дивлячись, як вогонь танцює навколо тіл. Його руки тремтіли, і він більше не міг стримати сліз. Це був його останній прощальний момент із ними.

— Вони знайдуть спокій, обов’язково, — прошепотів Мірон, коли полум'я почало поступово згасати.

Каелан витер сльози і глибоко зітхнув. Його голос був слабким, але в ньому звучала вдячність:

— Дякую, Міроне... Спасибі за те, що ти дав їм це.

Я дивилася на згасаюче полум'я і не могла відірвати погляду. На їхньому місці могла бути я. Мала бути я. Адже в озеро за ключем пірнула я, а воно чомусь мене відпустило. Рен витягнув мене, коли холод і Хранителі майже забрали моє тіло.

А що якби він не встиг?

Грем і Бьорн мали б жити. А зараз вони не більше, ніж зола, розвіяна очисним вогнем.

Це не могло бути просто випадковістю. Гора забрала їх двох в покарання, замість того, щоб забрати мене. Їхня жертва стала платою за те, що я вислизнула з лап смерті, яка вже схопила в свої пазурі мою душу.

Живі зобов'язані платити за кожен ковток повітря, здобутий на межі смерті. І це віднині мовчазне нагадування про ціну, яку сплачує кожен, хто був на краю і вислизнув, залишаючи позаду тіні тих, хто пішов замість нього.

За цей обмін — моє життя поцуплене у смерті — гора забрала двох.

І тепер я повинна жити з цим усвідомленням.

— Валимо звідси, — різко промовив Каелан, його голос був хриплим і виснаженням. — Я готовий.