Забутий місяць у пітьмі

Голова боліла так, ніби її намагалися розбити зсередини — кожен імпульс віддавався гострим поштовхом у скронях. Хотілося пити до відчаю, ніби з тіла витягли всю рідину. Я застогнала, та спробувала розплющити очі, проте різкий біль пронизав скроню, змусивши мене відкинутися назад і вдаритися потилицею об щось тверде.

Чим нас таким опоїли, що все болить аж настільки?

— Мейлін, ти отямилася? — почула я приглушений голос і відчула, як мене торкаються за плече. Голос належав Серафії; вона несміливо пригладила моє волосся по голові.

— Так... але голова... — я скривилася від болю й інстинктивно піднесла долоню до скроні, та тоді по щоці блискавично прокотився гострий біль. — Ох... що за?..

— Мейлін, ні, не чіпай щоку там! — Серафія негайно вхопила мене за руки, не даючи торкнутися повторно.

— Що... чому? — видихнула я, відчуваючи, як у грудях розливається моторошний холод.

— Там... там... твоя мітка... вона... — Серафія затнулася, не знаючи, як пояснити.

— Рен нас зрадив, — долучився Габріель. Його голос звучав різкіше, ніж зазвичай. — Він підсипав снодійне і здав нас людям Короля. Той... кхм... випалив твою мітку, — Габріель докаказав якомога швидше.

Світ навколо ніби хитнувся. Це як взагалі?

Ні-ні-ні, не може такого бути!

Гнів. Слів не вистачало, щоб описати всі почуття, що промайнули за ці хвилини в мені. Зрада, яку неможливо пробачити... Рен, що вирішив нас продати. Заради чого? Користі? Страху? Чи давньої помсти?

Біль. Відчуття на щоці стало нищівним, бо я мимоволі уявила, як саме це відбувалося. Уявила, як ця потворна рука мацає моє обличчя й забирає те, що моє по праву. На що він навіть дихати не гідний.

Зневіра. Світ стискався до темного куточку болю й провини. У грудях почала підніматися паніка, бо те, що я вважала своїм даром — тепер пошматоване. Чи спроможна я тепер на щось? Чому така тиша в думках? Не відповідає... мовчить...

— Гей, ти тут? Скажи щось, ти тут? — прошепотіла я подумки, намагаючись достукатися до Темряви, яку носила всередині. Але у відповідь — холодна тиша. Невже я назавжди відрізана від частини себе?

Ніби світ зсередини почав осипатися, залишаючи мене сам на сам із безжальним болем і порожнечею там, де колись текла могутня сила.

Невже це кінець?

На губах застиг смак крові чи, може, металевий присмак страху — я вже й сама не розрізняла. У голові калатала одна думка: що, коли моя мітка зруйнована остаточно?

У скронях гучно стукала кров, і кожен поштовх болю нагадував мені: я ще тут, я жива, хай і покалічена, хай і покищо безпорадна. Але доки моє серце б’ється, у мене ще лишається надія... і якщо Темрява мовчить, то, можливо, я маю знайти інший шлях. Я не здамся!

Я зусиллям волі підвела голову, намагаючись розгледіти Серафію, Габріеля, інших у цій зловісній темряві.

— Де Каелан? — видушила я пошепки, змушуючи себе говорити, попри біль у горлі.

— Він дав нам час придумати план утечі, — озвався Мірон, стримано дивлячись у мій бік.

— Який неможливий із цього місця, — додав Габріель, зітхнувши.

Я помітила тіні безсилля в їхніх очах, і від цього на душі зробилося ще важче. Це все через мене.

Відчуваючи, що відчай майже підіймається в мені хвилею, я заплющила очі, намагаючись хоч якось утримати тривогу. Він дав нам час... Отже, Каелан свідомо пішов до свого батька, ризикуючи власним життям.

На обпаленій скроні відчайдушно пульсувала рана, та я поволі вдихнула, дозволяючи собі на мить відчути біль, що нуртує в обличчі, у грудях, у душі. Але разом із цим болем прийшла й нова хвиля впевненості: ми ще не програли. Я цього так не залишу.

— Тоді... — прошепотіла я ледь чутно, — доведеться вигадати план.

Аж раптом мене пронизав холодний усвідомлений жах. Я поклала долоню на груди, шукаючи те, що завжди було там сховане під сорочкою.

— О ні-ні-ні… — прошепотіла я, відчуваючи, як серце калатає дедалі сильніше. — Ключ... Його немає!

Тільки не кажіть...

— Так, його забрав Король, — підтвердив Фенріс.

Від цих слів кров застигла у мене в жилах. Якщо він у його руках, то... от срань. Я судомно ковтнула повітря, намагаючись взяти себе в руки.

— Нічого, ми його повернемо.

Та раптом з іншого боку, десь з вулиці крізь мірезну щілину пролунало гучне:

— Відійдіть від стіни на рахунок “три”!

Ми повскакували на ноги, озираючись один на одного. Я присіла від несподіванки, відчуваючи, як прокотилася хвиля тривоги.

— Знаєте, здається, в мене галюцинація, — прошепотіла Серафія, прищурившись.

— Не ти одна божеволієш, — відказав Мірон і міцніше стиснув її за руку.

— Один... два... — почався відлік.

— Швидко відходимо! — скомандувала я, впізнавши цей голос.

— Три-и-и! — гукнули зовні, і в ту ж мить стіна вибухнула, розлетівшись хмарою кам’яної крихти й пилу.

Ми прикрилися хто чим міг, кашляючи від пилюки. Коли вона трохи осіла, я помітила знайому поставу в проломі:

— Даміре? Як ти? Що ти тут робиш?!

— Швидко будуйте портал! Усе потім — доки нас не спіймали! — уривчасто відповів він, зиркаючи у бік коридора, куди могли от-от налетіти вартові.

— Але ж Каелан, він... — почала я, озираючись на двері.

— Немає часу! Якщо будемо зволікати, нас тут усіх переб’ють! — закричав Дамір. — Король нічого не зробить йому... серйозного, а от нас він щадити точно не буде. Бігом!

Мірон, вперше за довгий час відчувши приплив сил (очевидно, вибух частково зруйнував магічні бар’єри, що стримували його енергію), почав творити портал, зосереджуючись на заклятті. Простір перед нами засвітився яскравим мерехтінням.

За спиною почав долинати крик вартових і стукіт важких чобіт — ще мить, і вони заповнять приміщення.

Коли портал спалахнув сліпучим сяйвом, я відчайдушно схопилася за кам’яний уламок стіни, не в силах зважитися:

— Я не піду без нього, — видихнула я, охоплена страхом за Каелана.

Та в цей момент Дамір ухопив мене за руку й різко потягнув у портал, відрізавши шлях до дверей:

— Живою ти йому потрібна більше, ніж мертвою! — викрикнув він, дивлячись мені у вічі.

У наступну мить підхопивши мене на руки та потягнув у портал. Не зважаючи на те, що я пручалася та намагалася вирватися, він тримав міцно та ніс мене геть звідси. Свідомість затьмарилася, а серце стислося від розпачу й безсилля.

Ми тікаємо... — прострілила думка в моїй голові. — Тікаємо без нього...

Зрештою, я відпустила останні крихти спротиву, бо тіло вже не слухалось, а біль у скроні змушував дихати уривчасто та часто.

Єдине, що я могла відчувати — це гнів і палке бажання помсти.

Каелан Аверін

Я стояв перед батьком і не впізнавав у ньому того чоловіка, який колись присягав народові служити в правді та справедливості. Для нього це давно були пусті слова. Тепер переді мною був безумець, що вчепився в ілюзію влади та почав втрачати розум від страху.

— Дякую, що зібрав для мене Ключ, — промовив він з ледь помітною посмішкою, — завдяки йому ми значно просунулися в роботі.

Я зціпив зуби, дивлячись, як він крутив його між пальців, мов іграшку, кривлячись від задоволення. Він говорив, ніби це була звичайна бесіда, але його тон був наповнений таким цинізмом, що в мене всередині все стискалося.

— Від сьогодні в кожному куточку нашої землі висить Королівський Наказ, — продовжив він, не відриваючи погляду від Ключа. — Про те, що в світ повернулася Темрява. Та величний Кололь, тобто Я, її переміг.

Він зупинився, і його посмішка стала ще ширшою, майже потворною.

— Але ось біда, — сказав він, зімітувавши співчутливий тон. — Дехто встиг сховатися. Тож за їхні голови оголошена щедра винагорода. Навіть ті, хто боявся ступити на ту прокляту землю, тепер підуть... радше побіжать, перескакуючи один одного в жадобі озолотитися.

Негідник!

— А особлива винагорода обіцяна за оту... мерзоту, — він намалював у повітрі рукою коло біля скроні, натякаючи на мітку Мейлін. — Я її не добив, хай це зроблять люди, хай побачать зло на власні очі, а вони її тепер ні з чим не сплутають.

Мені захотілося зірвати з нього ту фальшиву подобизну “батька” й побачити, чи залишилося там щось людське. Та я тільки вирвав через зціплені зуби:

— Навіщо ти підсипав отруту... тоді, на Нараді Великих?

Батько перелякано завмер. На коротку мить його жорстка самовпевненість захиталася, в очах промайнув подив і збентеження:

— Що ти... Як ти... Звідки ти про це знаєш?

Він був ошелешений: не очікував, що хтось дізнається про ту підлу зраду. Але я впізнав його ще тоді, коли в камері побачив уривки минулого — те, з чого все почалося. З КОГО все почалося. Я повірив у це видіння одразу, адже воно було занадто реальним — таким батька не бачив ніхто й ніколи, просто не міг.

— Пам’ятаєш? — я дивився йому у вічі, холодний піт виступав на моїх скронях, — І ти думав, що я так і не дізнаюся? І ніхто не дізнається, що Темні не такі вже й небезпечні, як ти про них збрехав усьому світові?

Обличчя батька напружилося, він швидко поклав Ключ на стіл і стрімко підійшов до мене, вчепившись за плечі.

— Ти й слова не скажеш, зрозумів? Та й хто тобі тепер повірить? — прохрипів він. — Усі вже налаштовані на одне: винищити їх.

— Повірять, — видихнув я, змушуючи себе говорити твердим голосом. — Я зроблю все, аби вони дізналися правду.

Ще кілька хвилин... — лунало в голові. Тягни час, тільки тягни час...

— Вони заслуговують на все, що ми з ними зробили! — вигукнув одичіло й сильно труснув за плечі.

Я відчув, як пута на моїх зап’ястках остаточно ослабли — видно, охоронці не так старанно їх затягли, розраховуючи, що батько сам тримає ситуацію під контролем. Скориставшись миттю, я звільнив руки й у ту ж секунду накинувся на нього, поваливши на підлогу.

— Вона! — прокричав я, завдаючи сильного удару по щелепі, так що кров бризнула з його носа.

— На це! — другий удар прийшовся йому в око, і воно миттю заплило.

— Не заслуговує! — вигукнув я, і третій удар з хрускотом зламав йому ніс.

Батько, притиснутий до підлоги моїм тілом, лежав без супротиву скиглячи від болю. Кров стікала йому на підборіддя, заливаючи вишуканий килим, що колись був прикрасою кабінету.

— Скасуй свій наказ! Негайно! — прохрипів я, задихано видихаючи кожне слово. — Доки ще не пізно.

— Вже пізно... — прорипів він крізь біль, відхаркуючи кров і гірко посміхаючись. — Хай здихають в муках ці темні потвори!

Із цими словами він, захлинувшись у власній крові, видав хрипке, схоже на кашель, гарчання, що мало б бути сміхом.

— Як ти можеш... бути таким... — проказав я, важко дихаючи. — Це ж не вони чудовиська... а ти!

Як він міг так ошукати всіх нас? Ми вірили... всі ми... всі ці роки.

Я сидів на батькові, важко дихаючи, ніби біг сотні миль без зупину. Від огиди й люті у горлі стояв клубок. Стільки років ми сліпо вірили й ненавиділи тих, на кого він безпідставно вказав, ніби вони — джерело всіх нещасть. А насправді все це запустила купка зляканих стариганів, що використала брехню як зброю. Змусив весь світ постати проти Темних в той час... коли його душа виявилася без крихти світла. Ще й сміє себе називати Світлим Королем.

За дверима пролунав розгублений стук:

— Ваша Величносте, ув’язнені втекли!

“У них вийшло... чудово, отже Дамір встиг,” — подумки кинув я, вдихаючи з полегшенням. Хотів був усміхнутися, та згадав, що батько все ще дихає мені під рукою. Неймовірний гнів вкотре стиснув груди, і я, не втримавшись, знову вдарив його по обличчю. Ще раз. І ще — доти, поки він не знепритомнів.

Грюкіт у двері посилився, але вони лишалися замкнені зсередини. Закрив щоб я не втік, як продумано. Часу було обмаль. Видихнувши розпечене повітря, й підвівся, похитуючись від виснаження.

Треба тікати.

У кілька швидких кроків підбіг до столу, схопивши Ключ, і закинув його в кишеню.

Це тобі не належить.

Раптом у голові промайнуло: “Амулет перенесення!” Якщо він ще тут... Погляд вихопив із пам’яті картинку: батько завжди тримав його у шафці праворуч від столу. Я кинувся туди, і майже відразу пальці намацали знайомий гладенький диск із візерунком.

— Є... — видихнув я з полегшенням.

Тепер лишалося тільки вибратися звідси. Кілька різких ударів по дверях нагадали: часу нема.

Я кинув оком на батька, непритомного й залитого власною кров’ю, зі зламаним носом та синцем, що розпливався навколо ока. Він ще ворухнув губами, здається, уві сні чи в маренні. Склалося враження, ніби він силкується вимовити моє ім’я.

На якусь мить щось стисло мене зсередини — біль втрати чи провина? Можливо. Але я знав одне: якщо залишуся, то тільки допоможу йому продовжити цей кошмар.

Зчепивши зуби, я зусиллям волі вирвався з тяжких думок:

— Прости, батьку... — прошепотів я скоріше для самого себе, дивлячись на його знівечене обличчя. — Але ти вже давно перейшов межу.

У дворі вже здіймався галас.

Я втягнув повітря й спрямував силу в амулет. Рукою провів по рунічних знаках, уявляючи, куди хочу потрапити. Теплий потік енергії пробіг по тілі, змусивши кров прискорити біг.

— Час вшиватися... — пробурмотів я.

Зламані двері за спиною гучно гепнули об стіну, пролунали вигуки:

— Зупиніться!

— Не дайте йому втекти!

Але я вже відчував, як простір розколюється довкола мене. Погляд востаннє вихопив силует батька, що лежав непритомний на скривавленому килимі.

Треба всіх попердити.

У наступну мить кабінет, батько й навколишній гамір зникли, розчинилися в сліпучому спалаху.