Забутий місяць у пітьмі

Ранок зустрів нас прохолодою і туманом, що стелився над землею. Команда вже була на ногах, готуючись до відправлення. Ми швидко збиралися, щоб вирушити якомога скоріше.

— Сьогодні ми вирушаємо до Річки Вічних Ночей. Це перше випробування, і нам потрібно бути максимально уважними. Мірон створить портал, який перенесе нас ближче до місця призначення, — сказав нам Рен.

— Я зможу перемістити нас поруч із річкою. Але в межах її зони магія поводиться непередбачувано. Портали там не працюють коректно, і повернутися ми зможемо лише звідти де прийшли, доволі безпечна місцина там мало не одна. І нам потрібно захиститися від її впливу.

Серафія підійшла до нас і роздала невеликі флакони з блакитною рідиною. Я взяла один і уважно подивилася на нього. Серйозно? Вони не повірили?

— А побічні ефекти є? Додаткові вуха або галюцинації? Після того, що сталося з Дрейком, пити щось незнайоме не дуже хочеться, — сказала я поглянувши на Серафію.

— Я розумію твої побоювання, Мейлін, — відповіла вона спокійно. — Але можу запевнити, що це зілля безпечне. Я особисто приготувала його під наглядом Еріани та Фенріса. Воно захистить від магічного впливу річки.

Мірон підійшов ближче, піднявши флакон із зіллям:

— Воно нейтралізує деякі ефекти річки, але, повного захисту не дає.

— Гаразд, але якщо я почну бачити рожевих драконів або співати балади про кохання, то це на вашій совісті, — пробурмотіла я.

Габріель, почувши це, усміхнувся:

— Це було б цікаво побачити, — пожартував він, підморгуючи.

— Не сподівайся.

Принц, побачивши мої сумніви, підійшов до нас із своїм флаконом у руці:

— Розумію ваші побоювання, — сказав він серйозно. — Але без взаємної довіри ми не зможемо пройти ці випробування. Пророцтво ясно вказувало на це.

— Можливо, у цьому є сенс, — відповіла я сухо. — Але після того, що сталося з Дрейком, обережність — це більше, ніж просто вибір. Пийте першими.

Серафія дещо зніяковіла, але намагалася триматися спокійно:

— Я розумію твої сумніви, — сказала вона. — Але це зілля необхідне для нашого захисту. Ми вип'ємо всі одночасно, потрібно щоб ефект тримався однаково по часу.

— Ми всі переживаємо втрату Дрейка, але зараз нам потрібно зосередитися на місії. Серафія зробила все можливе для нашої безпеки, і ми повинні їй довіряти. Я неодноразово із нею працював, і можу за це поручитися. — перебив нас Рен.

Серафія кивнула, вдячно глянувши на нього, але було видно, що вона трохи напружена.

— Якщо у когось ще є питання чи сумніви, краще висловіться зараз, — додала вона. — Нам треба вирушати якомога швидше.

Еліана, яка раніше обговорювала зі мною свою недовіру, подивилася на флакон у своїй руці, але, зітхнувши, сказала:

— Я все ще не впевнена... але схоже, що ми не маємо вибору.

Фенріс додав, оглядаючи уважно всіх нас:

— Час проти нас. Якщо будемо зволікати, можемо зіткнутися з серйозною небезпекою. Туди краще заходити доки не піднявся туман.

Я зрозуміла, що сперечатися далі немає сенсу. Всі вже зробили свій вибір, і я або вип’ю це зілля сама, або...

— Гаразд,— сказала я, піднімаючи флакон у жесті тосту. — Але якщо щось піде не так...

Ми одночасно випили зілля. Воно мало дивний смак — м’ятний з гірким трав’яним післясмаком. Я відчула, як по тілу розлилося тепло, а голова трохи запаморочилася.

— Ну, здається, я все ще я, — пожартувала я, оглядаючи свої руки.

Габріель засміявся, — Радий це чути. Роги не виросли, і вуха теж на місці.

Мірон підійшов ближче, піднімаючи руки, готуючись відкрити портал.

— Готові? Пам'ятайте, що після переходу магія може поводитися досить непередбачувано. Тримайтеся разом і намагайтеся не використовувати її без потреби.

— Переходимо по одному. На іншому боці ніхто не віддаляється, чекаєте, поки всі завершать перехід. — давав останні вказівки Рен.

Першим увійшов Рен, за ним пішли Еріан і Фенріс. Наступною була Еліана. Коли настала моя черга, я глибоко вдихнула і ступила вперед. Відчуття перенесення було коротким, але неприємним — ніби пройшла крізь крижаний туман.

Там нас зустрів похмурий краєвид. Річка Вічних Ночей текла перед нами темними, майже чорними водами, що ніби поглинають світло. Над поверхнею стелився густий туман, надаючи місцевості містичного і трохи лякаючого вигляду.

— Ну, ось ми й тут, — промовив Габріель, озираючись. — Атмосфера ще та.

— Тримайтеся разом, — нагадав Рен, його голос був напруженим. — Нам потрібно знайти місце для переправи. Сумніваюсь, що ключ нас чекатиме у входу.

Фенріс вказав уперед, — Там є старий міст. Можливо, ми зможемо перейти по ньому.

Ми рушили в зазначеному напрямку, і я помітила, як навколо нас починають з'являтися тіні, ніби згустки туману набували форм, людських та звіриних.

— Хтось ще це бачить? — запитала я, насторожено озираючись.

Еліана кивнула, її обличчя було блідим.

— Так. Це, мабуть, той вплив річки. Спробуйте не звертати уваги, вони не чіпають нас. Поки що...

Легко сказати. Тіні ставали дедалі чіткішими, і здавалося, що вони спостерігають за нами, готові втрутитися в будь-яку мить і напасти.

— Не відставайте, — покликав Рен, прискорюючи крок.

Ми підійшли до мосту. Він був старим, напівзруйнованим, і дошки скрипіли під поривами вітру. А що буде коли хтось ступить на них?

— Виглядає не дуже надійно, — зауважила я.

— У нас немає іншого вибору, тут тільки це,— відповів Рен. — Переходимо по одному, максимально обережно.

Фенріс першим ступив на міст, рухаючись обережно, наче звір. За ним принц з охороною. Коли настала моя черга, я глибоко вдихнула і ступила на першу дошку. Вона злегка прогнулася, але витримала.

Ми всі обережно пройшли через нього. І як він не розвалився — загадка.

Перед нами простяглися сім стежок, кожна з яких зникала в густому тумані, що стелився над землею.

Всі погляди вмить обернулися до мене. Рен схрестив руки на грудях, запрошуючи мене до дій.

— Давай, шукачко, схоже зараз нам потрібна твоя допомога, тільки обережно з магією, пам’ятай, що тут вона оманлива, — промовив він.

Я сіла на землю перед стежками. З-під сорочки дістала медальйон у формі півмісяця — той самий, що допомагав минулого разу. Тримаючи його в лівій руці, заплющила очі й зосередилася.

Правою рукою почала малювати в повітрі пошукові символи. Відчувала, як енергія, мов тонкі сріблясті нитки, починає текти крізь мене, пронизуючи простір довкола, наче павутиння, що тягнулося в напрямку нашої мети.

Пальці почали вкриватися сріблястим сяйвом. Воно переливалося в повітрі, шукаючи єдиний правильний шлях.

Коли відчула, що енергія досягла піку, повільно відкрила очі. Світ навколо змінився: туман став прозорішим, і лише одна дорога перед нами була вкрита тим самим срібним сяйвом.

— Ось ця стежка відрізняється, — сказала я тихо, вказуючи на третю стежку зліва. — Вона веде нас до ключа.

Інші озирнулися в тому напрямку, але, цього разу нічого не бачили. Сил не вистачило показати всім.

— Ти впевнена? — запитав Фенріс, недовірливо дивлячись на мене. — Я не бачу нічого особливого. Всі вони ж однакові.

Я кивнула: — Абсолютно. Моя магія показує мені правильний шлях. Завжди.

Рен зітхнув, але погодився.

— Добре. Довіримося тобі.

Ми рушили вперед, і я відчула, як сріблясте сяйво навколо мене починає слабшати, але все ще вказує напрямок. Шлях був тихим, туман поступово розсіювався, і навколо нас з'являлися проблиски світла.

Еліана підійшла ближче.

— Це було неймовірно, — прошепотіла вона. — Твоя магія така красива.

Я ледь усміхнулася.

— Дякую. Вона іноді буває корисною.

Мірон, який йшов позаду, зауважив:

— Я відчув мінімальний магічний потік. Ти молодець, що не стала вкладати багато, бо не зрозуміло як би відреагувала ця місцевість.

— Просто роблю те, що повинна, — відказала я, намагаючись не показувати збентеження. І чого причепилися.

Поки ми йшли, я помітила, що принц час від часу кидає на мене дивні погляди. Його очі випромінювали цікавість і, можливо, навіть підозру. Я не могла зрозуміти, що саме він думає, але відчувала, що він намагається щось для себе усвідомити.

Навколо нас лісова місцевість поступово змінювалася: туман розсіювався, пропускаючи крізь гілки дерев проміння сонця. Птахи знову почали співати, ніби нічого й не сталося.

— Мейлін, — звернувся до мене Мірон з цікавістю. — Якщо не секрет, звідки в тебе такі здібності?

Я замислилася на мить, вирішуючи, як краще йому розповісти. Не люблю говорити про себе, про минуле, і взагалі комусь відкриватися. Особливо тим, кого ледь знаю.

— Секрету немає, — почала я, дивлячись уперед. — Я народилася з цією силою, і вона завжди була зі мною. Щоб побачити щось конкретне і зрозуміти, куди йти, мені потрібен каталізатор пошуку, як-от цей медальйон. Все!

Я показала на півмісяць, який висів на моїй шиї. Його сріблясте сяйво відбиває сонячні промені, пускаючи сонячних зайчиків на дерева, розвіюючи цю похмурість.

— Ця сила спадкова, — продовжила я. — Вона передається в нашій сім’ї обираючи носія за певними ознаками, я не впевнена за якими саме, але не всім вона підкоряється. Може взагалі в десятилітті нікого не одарити, я й досі не впевнена чому вона в мене. Не знаю чи хтось нею ще володіє, але так, це дар нашого роду.

Мірон уважно слухав, його очі блищали від зацікавленості.

— Це вражає, — сказав він. — Я ніколи не зустрічав нікого з подібними талантами. Твоя магія відрізняється від всього, що я бачив раніше.

Я знизала плечима, намагаючись зменшити значення своїх слів.

— Кожен з нас має свої особливості. Твоя магія теж унікальна, Міроне. Ти ж майстер порталів, це теж неабиякий дар. Дуже корисний як на мене дар, особливо в цій подорожі.

Він усміхнувся і подивився на мене наче я сказала щось смішне.

— Можливо. Але я вчився цьому багато років. Моя сила не рідкісна, а спадковий дар ще важчий в опануванні, тому я і вражений, що ти так легко це контролюєш.

Я відчула легке збентеження від його компліменту. Не звикла, коли мене хтось хвалить.

— Не завжди це було легко, — зізналася я. — Мати таку силу — велика відповідальність. І не завжди приємна.

Я озирнулася навколо. Ліс став густішим, а повітря — важчим. Відчувалося, ніби сама земля попереджає нас про небезпеку.

— Щось не так, — прошепотіла я. — Відчуваю сильну енергію попереду. Темну енергію. Сила каже, що той шлях правильний і саме він нам потрібний, але якийсь він не дуже безпечний. Можливо, це пастка.

Я кивнула, стискаючи медальйон у руці. Незнаю навіщо, але він мене заспокоював.

Ми продовжили рухатися вперед, і незабаром перед нами відкрився вид на невеликий стародавній вівтар, зроблений з чорного каменю. Він був вкритий рунами і символами, які я не могла розпізнати. Навколо нього не було жодної рослини — земля була випалена і мертва.

На його поверхні був надпис, який був мені взагалі незрозумілим:

“Аелан бі норс — лумьєн дарніст”

— Що це означає? — запитала я вголос, проводячи пальцями по вирізьблених літерах. Камінь був холодним на дотик, і від нього відчувалася дивна енергія.

Мірон підійшов ближче, вдивляючись у слова.

— Це стародавня мова, — сказав він, насупивши брови. — Зачекайте, спробую перекласти. Я колись проходив курс практичний на навчанні і там були стародавні діалекти, дещо пам’ятаю.

Він дістав з кишені невелику книгу і почав швидко перегортати сторінки. Інші стояли поруч, з цікавістю спостерігаючи.

— Ось, здається, знайшов, — промовив Мірон. — “Віддай життя — отримай підказку.”

Серце стиснулося. Віддати життя? Це звучало занадто буквально.

— Тобто, хтось із нас повинен померти? Чи це просто якась загадка? — запитала Еліана, її голос тремтів.

— Ні, надпис однозначний. Вівтар вимагає... чогось.

Я відчула, як холод пробігає по спині. Це були слова із пророцтва. Темрява роззявляє пащі, життя три ваші забирає… Це вже не просто віршик...

— Три життя, — прошепотіла я, згадуючи пророцтво. — Згадайте слова що сказав той священник.

— Якщо хтось і повинен пожертвувати собою, то це буду я. Я ваш командир, і це моя відповідальність, яку я маю виконати.— виступив вперед Рен.

Ооо, скоро звільнюся.

— Припиніть! — різко сказав Габріель. — Має бути інша можливість.

Або ж ні.

Мірон знову звернувся до надпису.

— Зачекайте. Можливо, мова йде не про фізичну смерть. Можливо, достатньо пролити кров всіх нас. Це і буде платою.

— Так, у деяких ритуалах вона використовується як символ життя і смерті. Якщо ми заплатимо таким чином, можливо, цього буде достатньо.

— Тоді давайте швидше, і звалімо звідси, місцина досить гнітюча. — поквапив нас Люціус.

З цим я була згодна, тут напрочуд гівняно.

Дістала свій кинджал і зробила невеликий надріз на долоні. Червона крапля крові впала на холодний камінь з тихим звуком. Коли останній із нас закінчив, вівтар засвітився м'яким світлом. Гадаю це був гарний знак.

Напис в той же час змінився, і нові слова з'явилися на поверхні, вже зрозумілою нам мовою.

“Жертва прийнята, обрана та взята.

Шукачами шлях почато, лише обрані ідіть.

Річка забере своє, данину тихо відпустіть.”

Відчуття полегшення було недовгим. Що за нові загадки?

Раптом позаду нас почувся приглушений звук. Наче хтось задихається. Обернувшись, я побачила, як Еліана падає на землю.

— Еліано! — закричав Габріель, підбігаючи до неї і схопивши майже біля самої землі.

Вона лежала без свідомості, її обличчя було блідим, занадто білим, як для для звичайного виснаження. Губи посиніли, а дихання — нерівне, з важкими хрипами.

— Що з нею? — запитав Рен, нахиляючись над нею. — Хтось іще відчуває слабкість чи щось схоже?

Серафія швидко підбігла до Еліани, опустившись на коліна поруч із нею. Почала оглядати її і все більше хмуритись, схоже справи кепські.

— Це більше, ніж просто виснаження, — голос був тривожним, руки нервово стискали Еліану, перевіряючи пульс. — Її магія... здається, наче щось її виснажує зсередини. Вона просто втрачає життя, кудись наче витікає, я не розумію, ніколи такого не бачила.

— Річка... — пробурмотіла я, відчуваючи наростаючу тривогу. — Річка бере своє, це може бути тією даниною? Що як все ж таки кров — недостатня плата? Навіть якщо це зробили ми всі.

Рен напружено глянув на мене, його очі були сповнені тривоги.

— Хочеш сказати, що вона забирає те, що вважає належить їй? — запитав він, не приховуючи роздратування.

— Я кажу те, що бачу.

Серафія виглядала зосередженою, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Її руки світилися слабким світлом, коли вона намагалася зцілити Еліану.

— Якщо ми нічого не зробимо, вона помре, — прошепотіла вона, її голос наповнився відчаєм.

— Що можемо зробити? — запитав Люціус, знервовано дивлячись на Еліану. — Як це зупинити?

— Нам потрібно якось відновити її енергію, — швидко сказала Серафія, піднявши голову. — Але я не знаю, як саме вона зникає, тому не розумію, як повернути це назад або перекрити відтік.

Я подивилася на річку, її темні води були такими ж таємничими, як і раніше, але тепер здавалося, що вона навмисно несе в собі загрозу.

Серафія витерла піт зі свого чола і подивилася на нас.

— Потрібно щось робити швидко, інакше ми її втратимо.

Мірон задумався.

— Можливо, якщо я передам їй частину своєї енергії...

— Це може бути небезпечно, — попередила Серафія. — Ти ризикуєш своїм життям, без порталу ми звідси не вийдемо.

— У нас немає вибору, я маю достатньо сил, — відповів він твердо.

Мірон почав шепотіти закляття, поклавши руки на Еліану. Я спостерігала, як тепер його обличчя блідне, а піт виступає на чолі. Через кілька хвилин Еліана зробила глибокий вдих і повільно відкрила очі.

— Міроне, зупинися! — крикнула я, помітивши, як він знесилюється.

Він хоч і ледве тримався, не зупинився, продовжуючи передавати частину своєї енергії, руки тремтіли, але він не відступав.

— Міроне, досить! — закричав Рен, роблячи крок до нього.

Еліана зробила ще один глибокий вдих, її губи почали набувати природного кольору, а дихання вирівнялося. Вона повільно відкрила очі, але ще виглядала слабкою.

— Міроне, зупинись негайно! Ти себе виснажуєш вже занадто сильно! — Серафія швидко підбігла до нього, торкаючись його плеча.

Нарешті, він зупинився, ледь тримаючись на ногах.

— Я... я зробив, що міг, — прошепотів Мірон, майже падаючи на землю від знесилення.

Серафія підхопила його, допомагаючи сісти.

— Що... сталося?— проговорила слабко Еліана.

— Ти була на межі, — відповів Габріель, тримаючи її за руку. — Мірон врятував тебе, поділившись своєю енергією.

— Ми повинні рухатися далі, — сказав Рен, суворо дивлячись на всіх. — Частина ще не знайдена, тому ходімо швидше далі.

Я кивнула, дивлячись на Мірона, який сидів, важко дихаючи, поруч із Серафією.

Рен, зціпивши зуби, підняв Мірона за плечі, а я допомогла Еліані встати на ноги. Серафія швидко зібрала наші речі, і ми рушили сподіваючись якомога швидше покинути це прокляте місце.

Еліана різко зупинилася, її дихання стало уривчастим і важким. Очі широко розкрилися, а обличчя вкрили краплі холодного поту. Вона намагалася втягнути повітря, але не могла — її груди не рухалися.

— Еліано, що з тобою? — запитала я, відчуваючи, як тривога наростає.

Вона не відповіла. Її тіло почало тремтіти, і, задихаючись, вона впала на коліна, хапаючи ротом повітря, але нічого не вдихаючи. Вона борсалася, наче щось невидиме стискало її горло.

— Рен, щось не так! — крикнула я.

Раптом Еліана завмерла, її погляд став порожнім, а рухи слабкими, немов вона втрачала останню енергію. Я пригадала слова про Річку Вічних Ночей — це місце відбирає у слабких їх останній подих, затягуючи у свої тенета, назавжди.

— Річка забирає її! — прошепотіла я, усвідомлюючи жах ситуації. Крові було недостатньо, трясця!

Серафія присіла на коліна поруч із нею, направляючи зцілюючу магію, але нічого не допомагало. Вона лише похитала головою, не в змозі зробити неможливе.

— Вона наче вже не тут… я взагалі не відчуваю її, — Серафія намагалася розбудити її заклинаннями, але все було марно.

Раптом під Еліаною земля почала рухатися — і тіло почало поглинатися ґрунтом, і джгутами, які виринали з-під землі. Ми кинулися аби її витягти, але не могли торкнутися — наші руки проходили крізь неї, ніби поринали в туман.

Коли її обличчя повністю зникло під землею, настала тиша. Ми завмерли, не вірячи в те, що тільки-но сталося.

І тоді на тому місці, де зникла Еліана, з’явилася темна квітка, з пелюстками, що випромінювали легкий рожевий дим. У самому її центрі лежала перша частина ключа. Маленький золотий шматочок від колись величного артефакту.

Дим піднявся догори, коли вона заворушилася, утворивши надпис:

“Плата прийнята. Отримайте жадане”

Відчуття втрати змішувалося з полегшенням — ми отримали частину ключа, але це місце просто взяло, й поглинуло Еліану.

Ціна підказок — це життя когось із нас.

І я знала одне: потрібно знайти спосіб позбутися цього зв’язуючого закляття і забиратися якнайдалі.

Для них перемога над темрявою стоїть вище їх життів. Вони готові ними жертвувати, але не я.

Помирати точно не збиралася.