Забутий місяць у пітьмі

— Тобто я правильно розумію, виправ мене, якщо я не допетрав, — Габріель потер долонею очі та примружився, — ти хочеш показати всім те, що побачили ми. Але для такого потужного спалаху тобі потрібна сила, яку захищають Північні Ворота?

Ми сиділи просто неба, вже у сутінках, на задньому подвір’ї заміського будинку, куди нас переніс Мірон. Спочатку хотіли обговорити план усередині, але повітря в маленькій вітальні здавалося таким застояним… Тож, вийшли на двір і розташувалися хто на лаві, хто просто на траві.

— Так, усе вірно, — підтвердила я зітхнувши. — Я хочу дати людям шанс побачити правду. А далі… нехай кожен вирішить сам, чи готовий він її прийняти.

Від спогаду про спалений храм і останні слова священника у мене стискалося серце. Він впевнено говорив, що все має бути саме так. А його пророцтво тепер здавалося ще більш загадковим та розпливчастим.

— А якщо це Ліс Тіней? — схвильовано подала голос Серафія. — Можливо, нам потрібно повернутися туди й шукати відповідь саме там?

— Та це ж Безіменний Ліс, — невдоволено пробурмотів Мірон, який щойно вийшов із будинку, потягуючись і позіхаючи. Після закриття порталу він ледве дійшов до найближчого ліжка й кілька годин спав безпробудним сном, знесилений частим використанням магії. — Там же чітко було сказано: ліс без назви… усе логічно.

— От трясця… — простогнала я, відчувши, як втома затуманює думки. — А й справді… Я, схоже, вже не можу ясно мислити.

Безіменний Ліс… Він виринав у пам’яті як мальовнича місцина, найбільш відома серед знахарів. Там росла сила-силенна лікувальних трав із доволі сильним ефектом, тому він майже ніколи не був безлюдним: мандрівники приходили туди щодня. У такому місці точно не вийде пройти непоміченими.

— Як їх не знайшли раніше в цьому лісі? — озвалася Серафія, дивлячись кудись повз нас.

— Можливо, тому що не було ключа… — тихо докинув Габріель. — Не дарма ж він був невід’ємною частиною пошуків. Ніхто раніше не заходив так далеко, як ми.

— У будь-якому разі, — втрутився Каелан, — нам треба перепочити й зібрати більше інформації. Я сумніваюся, що ми вирішимо все сьогодні.

— Так, — погодилася я зітхнувши. — Давайте обговоримо деталі вранці. Відпочинок зараз для нас важливіший, адже думки вже плутаються.

Під ногами рипнули потерті дошки, і я зайшла до тієї кімнати, де вже встиг накрити собі місце для сну Мірон, який спати вже не хотів. Закриваючи за собою двері, відчула напружене тремтіння в повітрі, ми так близько до звершення.

— “Ніхто не заходив так далеко”, — повторила я пошепки слова Габріеля й зрозуміла: відступати точно вже немає куди. Заради майбутнього мого народу, який має право на вільне життя.

А помста? Помста також буде, і захлинуться всі в своїй брехні, що стільки років в душах пронесли.

***

Двоє чоловіків стояли вдалечині, ховаючись за густими стовбурами дерев, аби не виказувати своєї присутності. Вони мовчки спостерігали за краєвидом попереду — і були очевидно незадоволені тим, що бачили: місце, яке мало би бути занедбаним і мертвим, дихало життям і силою.

— І все ж ти був правий… — пробурмотів перший, важко зітхнув і сердито сплюнув собі під ноги.

— Мої інформатори завжди знають свою роботу, — холодно відказав другий, не відводячи погляду від замку, що височів замість руїн, яких вони сподівалися тут побачити.

— Тоді наш попередній план уже не актуальний, — нервово додав перший. — Ти впевнений, що знаєш, де вони зараз? Треба дістатися туди до того, як стане запізно.

— Так, кожен їх крок під контролем, — повільно кивнув другий, піднімаючи догори зіжмаканий клапоть паперу. — Ми готові почати за вашою вказівкою.

Обидва замовкли, очевидно, поринувши кожен у власні думки щодо наступних кроків.

— Дій, щоб до завтра все було вирішено, дихати з ними одним повітрям вже мені гидко, — наказав перший, стискаючи кулак.

Чоловіки обмінялися короткими поглядами. Ще мить — і вони зникли між дерев, ніби й не було їх там ніколи.

Але вибір зроблено, в тиші ночі обрали вони шлях, наслідки якого передбачити були не здатні.

***

Сонце пекло страшенно, хоча ми йшли в тіні густих дерев. Ранок видався напрочуд ясним і спекотним, тож, вирушивши зі сходом сонця, ми майже не помітили, як минає час. Безіменний Ліс зустрів нас привітно: у повітрі розливалися запахи свіжих лікувальних трав, а під ногами приємно хрумкотіли гілочки та сухе листя. Усе довкола дихало спокоєм і життям.

Ми йшли вже декілька годин без зупинок, а жодного натяку на місце, де могли б бути Північні Ворота або щось важливе, так і не зустріли. Лише нескінченний ліс із дерев та невеличкі галявини, засіяні цілющими рослинами.

— Пропоную дійти до річки й перепочити, — прохекав Фенріс, витираючи піт із чола. — Здається, мої мізки скоро виплавляться від цієї спеки. Але я точно відчуваю воду за декількома поворотами.

— Таааак! — хором видихнули ми всі.

Хотілося негайно зануритися в холодну воду або хоча б умити обличчя. За кілька хвилин стежка й справді привела нас на берег маленької, однак чистої й прохолодної води.

Фенріс без зайвих слів присів на коліно й набрав долонею вологу, виплеснувши собі на обличчя.

— О, це краще, ніж очікував.

Мірон мовчки нахилився, щоб теж умитися. Здавалося, він усе ще не до кінця відновив сили після відкриття порталу.

Каелан і Габріель підійшли трохи далі за течією, роздивляючись навколишній простір. Місцина й справді була мальовнича: дерев’яні помости, зведені невідомо ким, подекуди виднілися над водою.

— Тут і зупинимося, — сказала я.

Серафія, котра йшла позаду, відразу ж скинула свій мішечок і з полегшенням розправила плечі:

— Ноги гудуть, як після бігу.

— Головне, що хоч трішки часу можемо виділити на відпочинок, — сказав Рен, задивляючись на тиху течію річки.

Я кивнула, мляво всміхаючись. Не втримавшись, я роззулася й опустила в річку втомлені ноги, відчувши блаженне поколювання холодної води. Дивовижно, як маленькі радощі можуть повертати сили.

— Думаєте, там, у глибині лісу, й справді є щось, що нам допоможе? — озвалася Серафія, перебиравши у руках гілочку дикої м’яти. Її великі очі виказували і тривогу, і надію водночас.

— Хотілося б знайти більше підказок, — кволо посміхнувся Каелан.

Я мовчки дивилася в блакитну течію річки, намагаючись упорядкувати думки. У голові крутилося одне: “І нехай відродиться Люксмор...”.

Серце відгукнулося болісним уколом, бо це не просто назва, а частина того, що я намагалася забути через болючі спогади: велич і зруйнування нашого роду, згадка про втрати й надії, яких, як мені здавалося, більше не повернути. Я поховала це ім’я в глибинах своєї пам’яті й ніколи не сподівалася знову почути його від когось… і все ж воно пролунало з вуст того священника.

Я зітхнула, досі не знаходячи слів, бо він, невідомо звідки, знав це давно поховане ім'я мого роду.

— Давайте я приготую охолоджуючий настій, — запропонувала Серафія.

Ця ідея одноголосно викликала схвалення. У спеку те що треба.

За кілька хвилин Рен приніс усім кухлі, й ми сіли на березі, насолоджуючись коротким відпочинком.

— Ммм, дякую, Серафіє, — потягнув напій Габріель. — Солоденьке та трохи м’ятне, ух… аж відчув полегшення.

— Що? Як це солодке? Воно має бути гірким! — Серафія нервово відпила сама й одразу виплюнула, різко відсахнувшись. — Це не те! Швидко виплюньте! Хто вже встиг випити?

Але було запізно: ми вже встигли зробити по декілька ковтків. Злякано схопилися з місць і кинулися до води прополоскати рота.

— Що там було? — видихнув Каелан.

Мене пронизала слабкість, ноги раптом обважніли й підкосилися, а язик набряк, ніби його покусали бджоли.

— Що відбувається? — вигукнув Каелан, намагаючись утримати рівновагу.

— Я не розумію, — Серафія згорталася від болю, притискаючи руки до живота. Вона задихано кашляла, губи в неї вже були злегка посинілими. — Я ж готувала правильний настій… я не могла схибити…

Усе пливло перед очима. І лише Рен стояв осторонь, прихилившись до дерева, спокійно дивлячись на нас згори.

— Що ти… — почав було Каелан, глянувши на нього із здивуванням і люттю. — Це ти?

Рен не відповів одразу, лише дивився, як ми один за одним знесилено падаємо на землю.

— Не хвилюйтеся, все йде, як і повинно, — мовив він холодно. — Вони вже в дорозі.

— Хто?! — вигукнув Каелан, ледве тримаючись на ногах. — Як ти міг нас зрадити?!

Це були його останні слова, перш ніж він зомлів. Слідом за ним пітьма поглинула й мене.

— Мейлін... ні-ні-ні... Мейлін, отямся... він тут... Мейлііін! — лунав відчайдушний крик із темряви, але я вже не відчувала свого тіла, провалюючись усе глибше в небуття...

***

Його роз’їдала ненависть, викручуючи кістки лютим бажанням позбутися несправедливості. Усе життя він змушений був виконувати волю тих, хто вищий за рангом, силою чи сутністю. І ось вихід, такий близький, раптом вислизнув, перетворившись на саму лиш згадку про величні таємниці.

Його батько скоро дістане те, що могло дати йому силу та більше ніколи не підкорятися, не грати роль покірного слуги, а стати кимось більшим та сильнішим.

І він мусив усміхатися... дивитись у вічі тій, що посміла оселитися в його серці. Але, щойно дізнавшись, ким вона насправді є, відчув огиду. Адже, на його думку, вона не варта сили, яка мала б належати йому.

Батько обіцяв, що Темних не лишилося. Мовляв, сила, за якою вони тоді полювали, зникла назавжди — не бажаючи підкоритися.

Темні ніколи не зраджували своїх таємниць, не обмінювали надзвичайні дари на золото чи владу. Тому їх винищували без пощади, мов ягнят. Батько згадував, як волав Кривавий Король, коли його рука занурювалася все глибше у те темне серце. Та разом із тим останнім подихом зникла й сама сила, якої всі так жадали... чи, принаймні, вони так вважали.

І раптом з’явилася Вона — та, що принесла надію розкрити істинну природу тієї магії й нарешті відібрати її. Він знемагав від свого безсилля, тоді як батько обіцяв подарувати йому велич, позбавивши від буденності.

Трави було вже зібрано, залишалось лиш дочекатися слушної миті.

Ще трохи... і вона стане їхньою.

Все давно готове для досліджень.