Забутий місяць у пітьмі

Я люблю бурбон із трьома шматочками льоду.

Насолодитися на м’якому кріслі теплом, що розливається по тілу, і гірким присмаком у роті. Але в цій забігайлівці це недосяжна розкіш. Пиво — єдине, чим можна тимчасово забутися та не отруїтися.

Мене звуть Мейлін, але в світі найманців я відома як — “Тіньовий Шлях”. Кожен, хто починав працювати на Лоренса, отримував прізвисько, що символізує його силу. Так нас було простіше ідентифікувати, чи то йому чи то замовникам, я й досі не второпала. Але нічого проти не мала, мені подобалося.

Робота була цікавою, і не дуже важкою, головне — що приносила непогані гроші, а це все що мені було потрібно.

Я знаходила те, що інші не були спроможні, прокладала їм шляхи до бажаного, і на цьому прощалися. Виглядає просто але яке ж там, дуже й дуже багато вижирає сил, які поповнюються не дуже приємним способом, або ж чекати занадто довго. Тому черга була величенька, обираючи серед відчайдушно бажаючих тих, хто більше здатен заплатити. Іноді це перетворювалося на справжні перегони, вони знали: якщо справа безнадійна, мій шлях завжди себе покаже. Та разом з цим приходила відповідальність, яку мало хто розумів.

Вони могли платити за мої навички, але не за мою відданість.

І коли я бралася за роботу, розмова була короткою: я шукаю бажане, і ми розходилися ніколи більше не зустрічаючись, кожен задоволений результатом.

Вони отримували те, за чим прийшли, а я — свою винагороду. Ці “угоди без прив'язаності” дозволяли зберігати дистанцію і не переходити на особисте.

Все було чітко і зрозуміло: ніяких зобов'язань після завершеної справи, ніяких емоційних зв'язків. Просто робота.

Замовляю ще один кухоль, киваючи хазяїну і занурююся в роздуми.

Двері таверни скриплять, і я мимоволі підіймаю очі. Увійшов високий чоловік у потертому плащі. Його очі зустрічаються з моїми на мить, і я впізнаю — це Лоренс, інформатор та той, хто шукає та відбирає нам замовлення. Просто так мене не найняти, вся комунікація лише через нього. І на місії він ходить завжди з нами, контролюючи обидві сторони.

Він оглядає зал, помічає мене та з легкою усмішкою прямує до мого столу.

— Мейлін, давно не бачились, — промовляє він, опускаючись на стілець без дозволу.

— Лоренсе, — киваю я, роблячи ковток пива. — Ну звісно, сідай, ти зовсім не заважаєш.

Він помахом руки замовляє напій і нахиляється вперед.

— Ти як завжди сама привітність, — каже тихо, з ноткою іронії.

— Чого ти хотів? Я вже збиралася йти, у мене між іншим вихідний, який ти сам і погодив. — відповідаю, не змінюючи тону.

Лоренс робить паузу, доки ковтає пиво.

— Дехто цікавився тобою, — говорить він, нарешті.

— Хто саме? — питаю, не виявляючи цікавості.

— Люди з півночі. Виглядають серйозними. Імена не називали, але здається, що справа важлива.

Я переводжу погляд на кухоль. Знов порожній, і коли встигла випити? Пияка.

— І що їм потрібно від мене?

Для чого питання? Те що й всім... десь бабця заховала коштовності... хтось вкрав артефакт... а може чергове судно захопили пірати і десь далеко в морі вже святкують гареньку наживу?

— Не знаю всіх подробиць. Я не давав їм передчасних обіцянок, спочатку поговорю з тобою. Але вони вкрай потребують шукача шляхів. Твоя спеціалізація, хіба ні?

— Можливо, але зараз я не зацікавлена, — відповідаю холодно.

Спати... спати... спати.

Лоренс знизує плечима, ледь помітно усміхаючись.

— Твій вибір. Але вони готові щедро заплатити, аж занадто.

Я звужую очі. Хмм, напевно точно судно потонуло. Але він ніколи так сильно не наполягає. Ні то ні.

— Ти знаєш більше, ніж кажеш.

— Є речі, які не варто обговорювати на людях.

Він нахиляється ближче, його голос знижується так, щоб могла почути лише я.

— Вони шукають "Ключ до Північних Воріт".

— Старі казки, — кидаю скептично та хмикаю. Що за ідіоти?

— Можливо. Але вони вірять у це і збирають команду, досить не просту. Очолює її сам світлий принц, а це вже щось та й значить.

Це змушує мене задуматися. Якщо це правда, справа набагато складніша. Якого біса ризикувати спадкоємцем трону заради міфу? Але якщо він гарно заплатить, то це будуть легкі гроші. Скажу, що нічого не побачила і розійдемося.

— Я б радив зустрітися з ними. Вислухати, що скажуть, і вирішити.

— Де вони зараз?

— У “Срібному Ельфі” зупинилися його представники, чекають на відповідь... наполегливо запрошували завтра на зустріч.

Я зітхаю, подумки прощаючись із спокійними днями, якщо так, то треба відновити всі сили. Сумніваюся, що пошук буде простим.

— Добре. Я подумаю.

Лоренс підіймає воє пиво,—”За старих друзів і нові пригоди!”

Ми стукаємося кухлями і я роблю ще один ковток, цього разу пиво здається мені менш гірким. Може, звикаю.

Тиша, настільки це можливо, наповнює простір, і я залишаюся одна зі своїми думками. Що це все означає? Артефакт, який, можливо, навіть не існує… Чи є взагалі сенс у цьому?

Мої очі мимоволі оглядають таверну. Відвідувачі здаються байдужими до всього навколо, але я не можу позбутися відчуття, що за мною спостерігають. Може, ці замовники вже тут? Дивляться як я відреагую.

Відчуваю легкий дотик до стегна і повертаю голову. Маленька дівчинка стоїть і дивиться на мене.

— Пані, це для вас, — шепоче вона, простягаючи клаптик паперу і швидко зникає, залишивши мене одну.

Розгортаю записку. На ній кілька слів, написаних нерівним почерком:

І місяць вкаже шлях

Де втрачені зірки

Чекають Вас

Що за нісенітниця? Місяць, зірки? Навіть не замислюючись, кидаю записку у вогонь і спостерігаю, як вона згортає листя попелу.

Досить на сьогодні. Підіймаюся, накидаю плащ і виходжу з таверни, ховаючись від тіней, які, здається, починають стежити за кожним моїм рухом.

У кімнаті знімаю плащ і підходжу до дзеркала. Світло свічки м'яко освітлює моє відображення. Темне, як ніч, волосся спадає хвилями на плечі, обрамляючи обличчя з високими вилицями та мигдалеподібними очима. Легкий золотистий відтінок шкіри свідчить про змішане походження. Невисока, але струнка і підтягнута від постійних виснажливих подорожей.

Рядки з записки все ще крутяться в голові. "І місяць вкаже шлях, де втрачені зірки чекають вас". Маячня якась. Вирішую не надавати цьому значення.

***

Ранок зустрічає мене променями сонця, що пробиваються крізь вікно. Я швидко снідаю і вирушаю на зустріч, про яку говорив Лоренс. Особливих сподівань не маю, але цікавість мене перемогла.

Підходжу до "Срібного Ельфа" й одразу помічаю Лоренса в компанії двох чоловіків. Вони розмовляють, сміючись над чимось. Коли я наближаюся то затихають, і всі разом повертаються до мене.

— А ось і та, про кого я казав, — усміхається Лоренс, жестом вказуючи на мене.

Один із чоловіків — високий, м'язистий, із нахабним виглядом — окидає мене поглядом з ніг до голови, скептично зводячи брови.

— Серйозно? А нікого по-крупніше не було? — запитує він із презирливим сміхом.

Другий, стриманіший на вигляд, одразу штовхає його ліктем.

— Не суди за зовнішністю, Рен. Кажуть, що вона — найкраща.

Я перехрещую руки на грудях, холодно оглядаючи їх обох. Що за сексизм? Їхній погляд на мене — типовий, звичний, але кожного разу дратує однаково.

— Якщо ви закінчили мене обговорювати, можемо перейти до справи? — кидаю, не приховуючи роздратування.

— Мейлін, дозволь представити: це Рен і Габріель. Вони мають до тебе серйозну пропозицію.

Габріель, той що більш стриманий і ввічливий, робить крок уперед і простягає руку.

— Радий знайомству, Мейлін. Чули багато про твої вміння.

Я коротко киваю, але руки не подаю. Досить цих формальностей.

— Я вас слухаю.

Рен знизує плечима.

— Вона прямолінійна, це добре. Отже, нам потрібна твоя допомога в одній справі. І, як сказав Лоренс, ти — найкраща кандидатура.

Габріель обмінюється коротким поглядом з Лоренсом.

— Можливо, варто зайти всередину й обговорити все детально, — пропонує Лоренс.

Ми входимо до "Срібного Ельфа" та займаємо стіл у тихому кутку. Коли всі розсілися, Габріель починає говорити:

— Ми шукаємо артефакт, Лоренс сказав тобі про нього, тому не буду його називати. І нам потрібен той, хто може сказати де ми зможемо його знайти.

— Я не провідник, — різко кажу я. — І вже точно не авантюристка, яка ганяється за легендами.

Рен нахиляється вперед, його голос стає нижчим і наполегливішим.

— Слухай, ми знаємо про твої здібності. Ти — "Тіньовий Шлях", чи не так? Єдина, хто може це зробити, і ти — наш останній шанс, адже ми вже все перепробували.

Я дивлюся на нього, ще більше насторожена.

— Ви ж розумієте, що це погоня за примарою? Його може просто не існувати ,тому ви його і не знайшли.

Габріель обмінюється поглядом із Реном, перш ніж відповісти:

— Він точно реальний, за це ми відповідаємо. Артефакт потрібен нашому принцу, що має стати на заваді злу.

Це звучить як дитячі казочки. Що за незрозумілий героїзм? У королівстві все спокійно, проти кого вони там зібралися протистояти. Найманці одні з перших дізнаються про найменші сутички, щоб встигнути зібрати лахи та піти ще до початку.

— Якому злу?

Рен знизує плечима.

— Ми... не знаємо поки що точно, але одному старцю було віщування, яке ми не можемо не брати до уваги.

— А де воно знаходиться, це зло? — мій сарказм лише посилюється.

— Ми теж не знаємо, — ніяково відповідає Габріель, ледь помітно усміхаючись.

— Що ж це за пророцтво таке?

Лоренс кашляє, незграбно приховуючи сміх.

— Ми не можемо розголошувати його зміст.

Я підіймаю обидві брови, дивлячись на них у повній зневірі.

— Серйозно?

Рен потирає потилицю, ніби вагається, чи варто мені ще щось говорити.

— Ну... для цього ти нам і потрібна.

Цього разу я не можу стриматись і голосно сміюся.

— Ви серйозно? Ви хочете, щоб я вирушила на пошуки артефакту, про який ви нічого не знаєте, щоб зупинити якесь невідоме зло, про яке ви також нічого не знаєте? Ви чуєте, як це звучить?

Габріель нервово поправляє комір, а я бачу, як Лоренс ховає посмішку. І чого сміятися? Взагалі на голову не налазить ця маячня.

— Коли ти так це формулюєш, виходить не дуже...

Рен усміхається і нахиляється до мене.

— Ну, ми пропонуємо щедру винагороду.

— Ви хочете, щоб я вам показала шлях, але з такими деталями... діла не буде. Вам розповідали як я все роблю? Потрібен каталізатор, без цього нажаль ніяк.

— Отож, це всі умови?

— Якщо ви хочете результату, то так.

Я уважно спостерігаю за їхньою реакцією. Лоренс киває, явно підтримуючи мою позицію, Габріель виглядає трохи невпевнено, а Рен, схоже, отримує задоволення від ситуації.

— Домовились, — нарешті каже він. — Ми розповімо все, що знаємо.

Лоренс нахиляється вперед, злегка насупившись.

— Мейлін, ми розуміємо, що це виглядає дивно. Але принц дійсно потребує твоєї допомоги. Якщо Перше пророцтво здійсниться, наслідки можуть бути катастрофічними.

Я зітхаю, і зводжу очі догори, ну знову ця героїчність.

— Добре, припустимо, я погоджуся. З чого ми почнемо, якщо у вас немає жодної підказки?

Габріель нарешті наважується:

— У нас є дещо... це медальйон. За словами принца, він повинен привести нас до артефакту. Ми принесемо його пізніше, коли він буде у нас.

Я піднімаю брову від здивування. Отак, отже в них є зв’язувальна частина для пошуку. Чи збиралися мені розповідати взагалі, це ж важливо.

— І ви мені про це раніше не сказали, бо...

Рен знизав плечима, наче це зовсім не вимагало пояснення.

— Хотіли перевірити твою реакцію. Особисто я проти твоєї участі в місії, але, схоже, нікого кращого ми не знайдемо.

Я закочую очі. Це жарт? Ну хто так підходить до справи?

— То що скажеш? Ти візьмешся за це?

Подумавши мить, я відповідаю:

— Гаразд, але з умовою.

— Якою? — запитує Рен.

— Одразу все розповідати. Деталі завжди важливі, це покращує і пришвидшує пошук. І ще: я дам список, потрібно буде дещо докупити в дорогу — за ваш кошт, звісно.

Вони переглядаються й кивають.

— Домовились, умови не такі вже й захмарні, — каже Габріель.

— Чудово. Тоді давайте розпочнемо цю неймовірну пригоду з пошуку невідомо чого, в невідомо куди, щоб зупинити невідомо яке зло. Звучить як дуже гівняний план, ви ж це розумієте?

Габріель сміється голосно і трохи нервово чеше потилицю.

— Коли ти так це описуєш, звучить дійсно божевільно.

Всі сміються і випивають, а я натомість починаю уважніше оглядати їх.

— До речі, — кажу я, — мені потрібна буде авансом половина винагороди, бо ви не виглядаєте дуже надійними. Особливо з цією всією міфічністю.

Рен підіймає брови, все ще невимушено посміхаючись.

— Ти не втрачаєш часу, так?

— Ні, я не працюю за дякую.

Лоренс киває, посміхаючись.

— Гадаю, це справедливі умови за її навички.

Я обережно зітхаю, потираючи скроні.

— Чудово, — кажу, відкинувшись назад. — Я вкажу вам шлях, знайду потрібне місце, але далі — це вже не моя робота, чи казав вам Лоренс чи ні, я не нянька, в дорогу не вирушаю.

Їхні обличчя виражають подив: коротка пауза, ніби вони не чекали такої прямолінійності. Рен трохи звузив очі, а Габріель на мить затримав погляд на мені, мов би намагаючись щось зрозуміти, але ніхто не наважився сперечатися.

Схоже, що про це їх не попередили. Я піднімаюсь зі стільця, плавно киваючи їм в прощанні.

— Тоді зустрінемося завтра, — кидаю через плече, прямуючи до дверей. — І список того, що потрібно, вам передасть Лоренс.

У повітрі зависла тиша. Відчуття контролю ситуації мене задовольняє. Кожен крок впевнений, і я відчуваю на собі їхні погляди весь шлях, поки не зникаю за дверима.

Двері тихо зачиняються, залишивши останнє слово за мною, і відчуття маленької перемоги.