Пригоди Анджеліки і Аделі в Країні Квітів

Аделі Фрейлез

Всі розійшлися, а я залишилися дивитися на їхню жалюгідну пародію на дуель. Ну добре, у Анджелі виходило не так і погано, але все одно вона ж раніше фехтуванням не займалася.

Після закінчення королева, ой точніше герцогиня, це я вже за звичкою так назвала, підійшла до мене. 

– Іди за мною, Аделардо, – сказала вона тихим наказовим тоном. 

Ми направилися коридором і довго йшли мовчки.

– Я не знаю, що з тобою робити, – втомлено сказала вона, раптово зупинившись. 

– Тобто? Для мене немає завдання? – радісно похопилася я, хоча була  впевненою, що вона все одно щось для мене знайде. 

– Бачиш, я не думала, що ти будеш з Анджелікою в Енстрагральті, – протягнула вона і продовжила таким тоном, наче я образила її до глибини душі, – для тебе я підготувала лабіринт, такий чудовий лабіринт – з пастками, гризунами і всім іншим антуражем, - засміялася Хель.

– Я не проти, – відповіла з легкою усмішкою.  

–  О звичайно, після лабіринту Тунеля, тобі всі будуть здаватися дитячою забавкою. То що мені з тобою робити, Аделі? – пильно подивилися вона. 

Я засміялася.

– А може взагалі нічого, – мені подобалося те, як невимушено ми з нею спілкувалися, наче були давніми подругами. 

– Ні, мені вельми не подобається, коли мої дорогі гості залишаються без завдань, у мене знаєш тоді депресія з’являється, –  спохмурніла вона. 

– Мені вас так шкода, Хель, –  сказала приклавши руки до грудей. 

– Не обманюй, –  фиркнула вона. 

– Знаєте, я зроблю що скажете, але в майбутньому я хочу чесну відповідь на будь-яке моє питання після того як пройду, –  відповіла з хитрою посмішкою. 

– Ти хочеш, щоб я відступила? –  тихо, а від цього ще більш, лякаюче запитала вона. 

– Ні, я кидаю вам виклик.

Впевнено зустрілася з її очима нефритового кольору.  

– Тоді у мене для тебе є квест - кімната. Я її готувала для інших, але як ти так хочеш, – на її обличчі з’явилася неприємна посмішка, яка не віщувала нічого хорошого.

– Як скажете, Ваша Темність. Якщо не секрет кого я врятувала від такої участі? –  з сарказмом запитала. 

–  Чому ж, я можу це сказати, – усміхнулася вона. – Ти їх знаєш. Фенлерси.

Перепитувати не стала з її погляду було зрозуміло, що вона не дасть конкретної відповіді.

Хель відкрила двері в кімнату і я пройшла в невідомість, двері відразу зачинилися, що було не дивним.

Я знала, що вона обманює і була права. Це була кімната страхів і щоб вийти мені потрібно перебороти кожен з них. 

Я впевнено вступила в першу кімнату де зустріла Рента. Здивовано застигла не розуміючи, що відбувається. 

–  Не хвилюйся, я справжній, –  сказав він зі своєю коронною зухвалою усмішкою, зробивши крок вперед до мене. 

Насправді я не сумнівалася, серце як завжди шалено застукотіло від одного його погляду, але зовні я залишалася спокійною.

Аделі. Анастасія щоб тебе Елевонда, з якого дива ти це пишеш!?

Елевонда. А я що, та й в житті не повірю, що ти відреагувала абсолютно спокійно. 

Аделі. І все одно, перестань розважатися за наш рахунок. 

Елевонда. У мене просто такий хороший настрій…

Аделі. Роби, що хочеш

– І як я маю тобі в це повірити? – скептично запитала. – Що, як ти просто відповідаєш за якийсь мій страх? Вона ж казала, що готувала це Фенлерсам, хіба ти не мав звільнитися від проходження? – в кінці мій тон став здивований і я просканувала його підозрілим поглядом. 

–  Хальденс достатньо підступна, щоб їй вірити, – тихо прошепотів він. 

– Добре, зроблю вигляд, що вірю тобі, – наголосила на двох останніх словах.

Запанувала незручна тиша. Я роздумувала над тим, як перевірити чи не ілюзія він, нарешті я про дещо згадала і  за мить вже стояла біля нього, доторкнувшись його руки. Він не зник, не змінився.

– Я думав ти і так усе зрозуміла, – беземоційно кивнув і потягнув мене прямо цим коридором. Я лише слухняно слідувала за ним, відчуваючи його образу на мене. 

– Рент, – тихо покликала його, – Я…Вибач…

– Не потрібно, ти не повинна вибачатися, усяке могло бути, – все ще холодно відповів він. 

Я на мить зупинилася, роздратовано, потягнувши його до себе. Чому він не розуміє, що я мала повне право перевірити і тепер ще й злиться на мене. Через це я не розрахувала силу і потягнула його сильніше ніж мала і ледь не кинула його на землю, хоча насправді дуже хотілося. 

Але він швидко відреагував спираючись на стіну і тягнучи мене за собою, так я опинилися в обіймах Рента, від чого вся сцена стала ще більш ніяковою. 

“Дорогенька, якщо щось подібне станеться, роби вигляд, наче все як має бути і спробуй викрутити все на свою сторону” 

( Примітка. У цій сцені Аделі 14 років, Рент на два за неї старший)

Згадала слова однієї зі знайомих і вирішила, що це може допомогти у моїй ситуації, от тільки вибачатися більше не мала бажання.

– Якщо тобі від цього стане легше…- протягнула я, всміхнувшись – то я одразу зрозуміла, що ти це ти, просто мені потрібне було підтвердження, – закінчила я шепотом. 

– Делі, мені потрібно перехреститися, чи це справді був флірт? - сказав він з усмішкою. 

Спочатку я не зрозуміла про що він, а потім згадала, що у них та ж сама релігія, що й у нас. Справді незвичайні люди, ці чарівники. 

– Це було настільки погано? – запитала я з легким занепокоєнням, що як моя ідея взагалі провалилася. 

– Чому ж, я радий що так і є, але моя дорога, може нам пора йти? Ти не думала про це, Холодна леді? – з його невимушеної посмішки я зрозуміла, що все обернулося на краще. 

– А може мені й так зручно, не думав лорде Фенлерс, – іронічно розсміялася, не змігши стримати легку знущальну посмішку.   

– Тільки так і може бути, Аделі, – з сарказмом відповів він, – і нам пора йти далі, чи ти й справді хоч залишитися тут. 

Нарешті усвідомивши всю абсурдність ситуації, я відсахнулася від нього і зробила декілька кроків, відійшовши на безпечну відстань. 

– Господи - Боже, Вищі чарівники і хто там ще, що я тільки що зробила. Що. Я. Тільки що. Зробила! – прошепотіла я. 

Мої очі стали більшими від здивування і страху. Серйозно, навіщо я це зробила? Швидко, майже побігши, я направилася далі, щоб дати собі час заспокоїтися. Маючи стихію Лабіринту, мала змогу легко здолати шлях і без Рента. Нарешті я подумала про те, що це допомогло забути про попередню незручність і запобігти чомусь гіршому  нарешті зупинилася. Обернулася дивлячись чи наздогнав він мене, чи я все ж загубилася. 

–  Аделі, ти чудово впоралася, – сказав він, наблизившись, – це саме те місце куди я мав привести тебе. 

– Все ж мене обрали однією з лабіринторів, це багато чого дозволяє, – наче нічого не сталося, я знову посміхалася йому. 

– Чудово, – кивнув він, зрозумівши, що уже все добре і я більше не збираюся втікати від нього. 

А потім я дещо зрозуміла і перепитала з нічого не виражаючим поглядом. 

– Олів'єрент, – тихо покликала я, бо він пішов вперед. 

– Ти назвала мене на повне ім'я, вперше за такий довгий час, - його погляд виражав тривогу. 

– Я побачу твої страхи, так?

Він кивнув, все ще не розуміючи, що я хочу цим сказати. Я важко видихнула і вперлася об холодну стіну, заспокоююсь перед тим як сказати найважливіше. 

– Якщо ти не хочеш, щоб я бачила щось з цього, тобі не потрібно дозволяти мені це через те, що я твоя стихійна пара. Ти ж знаєш, що для мене це чиста нісенітниця, це забирає мій вибір і так далі по списку, тому просто не звертай на цей факт уваги, коли будеш вважати, що я маю право на щось, тільки через це, – швидко протараторила я.

Коли я почула його тихий сміх, який ставав все голоснішим, чим довше я говорила, мені залишалося лише здивовано дивитися на нього з нерозумінням у погляді. 

– Зате цей факт важливий для мене, Делі. Ти багато чого не розумієш у наших законах, але сподіваюся одного разу ти зрозумієш справжній сенс цього, - промовив він з таємничою і сумною посмішкою. 

Рент знову пішов, але потім згадавши про щось запитав з цікавістю. 

– А точно, ти ж грала так? З тебе й справді вийде чудова акторка, - останнє звучало схвально.  

– А мені можна буде? - обережно і вражено запитала я, усе ж дозволивши собі залишити перше питання без відповіді.

Тому що я не знала відповідь.

–  А чому б і ні, - махнув він рукою, розсміявшись, - Та й навіщо пропадати такому таланту, ходімо вже. Я однозначно хочу якнайшвидше покинути це місце. 

Ми пройшли крізь двері, які прочинилися самі собою в мою кімнату і я завмерла очікуючи, який спогад тут буде. Що взагалі може статися тут? 

– Все, що ти бачиш ілюзія, не вір своїм страхам це не відбудеться, Делі, - він стиснув мою руку в підбадоьорливому жесті, -  головне знайди невідповідність і він завершиться. 

А потім Рент зник, залишаючи мене самотньо стояти тут і чекати на те, що буде далі.  

"Все було так реально. Я повільно пройшла своїм будинком, розглядаючи кожну деталь з кожним кроком переконуючись, що нікого немає.  Відсунула штори і зрозуміла, що навколо пустир і будинку Анджелі та й інших не спостерігається. Цікаво що буде далі?

На столі я знайшла записки і з жахом зрозуміла, що там написано.

– Якщо ти це читаєш, то нас вже немає з тобою. Якщо ти це читаєш, то Місто Самотності стало твоєю постійною домівкою.

Коли я брала в руки листки з’являвся привид тієї людини і кожен говорив це вголос. 

Ось і все, тут і закінчиться моє життя, я все втратила, все сама знищила, а могла б бути щаслива, якби тільки...

Я більше не керувала своїм тілом і свідомістю, повністю розчинившись у цьому голосі, який наказував мені здатися. Мені справді хотілося цього, але в останню мить, перед тим як повністю зникнути я встигнула прошепотіти. 

– Невідповідність в тому, що це неможливо. Я завжди конктролюю своє життя і не дозволю собі ще раз втратити те, що мені дороге. "

В наступну мить я опинилася вже в іншій кімнаті.

Це була школа і я добре знала, що тут буде і навіть не звернула на це увагу, ці страхи для мене вже були застарілі, тому я швидко пройшла в коридор, де я знову зустрілася з Рентом.

– Вітаю ти пройшла страхи минулого, залишилися ще страхи теперішнього і майбутнього, - сказав він з легкою усмішкою, -  візьми сім ключів у мене. 

Тільки зараз я побачила, що він тримав зв'язку з різнокольорових ключів, навмання я обрала декілька і відійшла від нього крок назад. 

– І все ж ти не зовсім справжній, -  тихо з тривогою мовила я, -  скажи, ти ж насправді тут лише як провідник для мене, щоб я справді могла усе пройти? Тоді як щодо тебе? -  засипала його питаннями, у моєму погляді читалася цікавість і занепокоєння одночасно. 

Він лише кивнув і трохи роздратовано сказав. 

– Мені прийшлося теж перемогти свої страхи, але Делі, тобі немає про що хвилюватися, давай іди уже, –  легенько поплескав мене по плечі і розвернув у правильному напрямку. 

– Ще побачимося! -  посміхнулася. 

Я направилася далі, шукаючи двері, яких тут взагалі не було, але згадала знаки на стіні таких самих кольорів як ключі. І чому я відразу не здогадалася, як я могла не звернути увагу на такі важливі деталі!?

Повернулася і пішла назад тепер вже уважно дивлячись по сторонах.

Перший знак, який мені потрапив на очі був до блакитного ключа, приклала його і в стіні з’явився прохід. 

– Страхи майбутнього і теперішнього, – почула сповіщення.

Це було кругле приміщення, з усіх сторін були двері, очима я знайшла відповідні до ключів. Три з них засвітилися.

Якщо я правильно зрозуміла далі має бути теперішнє.

Та цього разу я помилилася. 

"Це був коридор, в якому я розмовляла з Рентом. Я точно знала, що мені стільки само років, як у моєму теперішньому часі. Коридор був схожим на один з тих, які були в лабіринті Туннеля, цікаво чому ми там опинилися. 

– Навіщо ти це робиш, Аделі? - пошепки відповів він, притискаючи мене до стіни, від несподіванки я не встигнула відреагувати.   

– Що саме? -  з повним нерозумінням запитала я. 

– Робиш вигляд, що я тобі подобаюся, якщо це не так. Може досить грати Аделі, - з натиском відповів він. 

І що ж такого буде в майбутньому, що Рент так подумає. Дивно, у нас завжди були хороші відносини. Невже було щось ще, чого я не врахувала, можливо був момент, коли я використала його. Але я ж не могла бути настільки жорстокою? 

Мені потрібно відповісти чесно. 

Хоча тепер я подумала про ще дещо. Рент теж матиме змогу побачити мої спогади і почувши мою відповідь зараз, він не може подумати не правильно у майбутньому. Тоді невже спогади про страхи одне одного, які ми побачимо просто стираються, чи що? 

–  Це не так, – твердо відповіла я, зустрівшись з його сірими очима, які зараз колючим поглядом жалили мене. – Ти справді подобаєшся мені, але я не хочу з тобою зустрічатися. – впевнено сказала я, вже не встигнувши відповісти на його німе питання. 

– Вибач, що?"

Відповісти прийдеться тій мені. І чому цей страх не записали в майбутній. Тому що далі буде потрібна ситуація?

Елевонда. Лівє, звучить так, наче вона зобов'язана зустрічатися з тобою, якщо ти їй подобаєшся або їй забороняється використати тебе, якщо цього потребує справа. Наче ти не знаєш нашу Аделі. 

Олів'єрент. Я не це мав на увазі тоді, Еллі. 

Елевонда. А ще ти звинуватив її у тому, що вона грає, як ти взагалі міг так її образити!? 

Олів'єрент. Каюсь. Винен. Але про що я ще міг подумати?

Елевонда. Та навіть не знаю… 

Часу на роздуми не залишалося, бо мене перенесло в наступний страх.    

"Приміщення в якому опинилася було в замку Фенлерсів, я виглядала на декілька років старшою ніж є зараз. Це було майбутнє. Цікаво, чого я буду боятися? В наступну мить я стала собою. І знову був Рент, тільки тепер сварка. Хто б сумнівався, після попереднього страху, вже нічого б не здивувало.

– А що ти хотів я попереджала, що ми не вживемося, що ти від мене хотів? – розлючено шипіла вона. 

– Видно, занадто багато, Аделардо, – з гіркотою промовив він. 

– Я тобі нічого не обіцяла, – відповіла спохмурніло. 

– Справді, у тебе наскільки погана пам’ять?

– Знаєш що, мене нічого тут не тримає. Прощавай, Рент.

– І скільки ти разів так казала, ти завжди будеш повертатися до мене, моя паро, – його голос звучав так, що її обдало морозом навіть у реальності, наче він психопат чи сталкер якийсь. "

Раптово прийшовши до тями, вона ще довго старалася вдихнути нормально. І що це тільки що було? Хоча ясно я боюся стати залежною від цього зв’язку, а ще я була впевнена, що ми не підходимо одне одному, хоча зараз те що я бачила викликало у мене лише усмішку. Зараз це здавалося нісенитницею, хоча час розставить усе на свої місця. 

Я опинилися знову в тому самому приміщенні. Що ж, а тепер найважливіше і найскладніше, те що боюся зараз.

– Ти зможеш перебороти їх Аделардо, - почула голос Хальденс. – Звичайно, якщо у тебе вистачить сил, – закінчила вона знущальним тоном.

– І що ж для цього потрібно? – ледь усміхнувшись запитала я. 

– Нічого, лише твоя згода, - мене пересмикнуло, бо я згадала рядок однієї з улюблених пісень Анджелі в майбутньому - Muse “Compliance” 

– Хай буде так! – я була впевнена, що вона змахнула рукою. 

– Як це в стилі Аві, – розсміялася вона. – Тельмі альє соро!

– Це мовою оригіналу? –  перепитала я

– Ні це означає, твою клятву прийнято, – тихо відповіла вона. 

Я опинилася в незнайомому місці, схожій на залу. На перший погляд тут нікого не було, але ось від стін почали відділятися тіні людей. Кожен з них щось говорив і спочатку не виходило почути, що саме або просто не хотіла чути.

– Ти ні на що не здатна.

– Мені хочеться проклясти день в який ми зустрілися.

– Ти не заслуговуєш на те щоб називатися моєю подругою.

– Ти заслуговуєш лише на самотність. І хай…

– Замовкніть, –  прокричала я голосам. –  Це неправда, будь ласка, замовкніть, –  прошепотіла я опустившись на коліна. 

Але вони продовжували говорити одне й те саме, їх було так багато і вони оточували мене щільним кільцем. Я відчувала себе беззахисною і жалюгідною. А це відчуття яке найбільше ненавиділа.

Рішуше зірвалася з підлоги і впевнено подивилася на Тіні, які оточували мене, мій погляд виражав щось таке темне і моторошне, що думаю я б злякалася, побачивши себе в дзеркало, але зараз це було неважливо. 

– Я знищу вассс дурнуваті тіні. Я зроблю все, щоб від вас нічого не залишилося.

На мить вони застигли, а потім налетіли на неї зі ще більшим натиском. Від хвилювання Аделі й сама не зрозуміла як перейшла на роздуми від третьої особи, як це ставалося з нею у таких ситуаціях. 

Їй не залишалося нічого як знову опуститися на підлогу і завмерти, наче статуя.  Вони хотіли зламати її. Але не була б вона Аделардою Фрейлез, якби здалася, вона повинна довести, що справді на щось здатна. Вона справиться чого б це їй не коштувало.

Знову піднялася з підлоги, очі палали рішучістю і азартом, от тільки, що робити не знала. Так і стояли. Тіні чомусь боялися підійти ближче. 

– О монте, але я дурна. І як можна було забути перевірити чи є тут магія, -  важко зітхнула я, знову починаючи думати від себе. 

Як я зрозуміла чари на них діяти не будуть, а якщо. Згадала завдання Анджелі і сказала:

– Моґадиш, шпага.

Я хижо посміхнулася дивлячись на тіні, які знову напали. Але тепер я була готова. Я не боялася вдаряти їх, не дивлячись хто стояв переді мною - це не важливо. Головне перемогти їх, я відчула як дивне відчуття ненависті огортає мене і з'явилося бажання знищити їй усіх. 

Все що я хотіла це перемогти їх, а інше не важливе. Тепер їхні слова для мене нічого не означали.

– Ти ні на що не здатна.

– Справді, а що ти скажеш коли від тебе нічого не залишиться? - знущально запитала. 

– Ти темна, –  впевнено відповіли мені.  

– Яка насправді різниця між цими поняттями, лише те що світлі прикидаються? – знизала плечима, дивлячись на неї, як на порожнє місце. 

– Що ти таке говориш, невдячна?

– Дякую, що нагадали як повернуся, обов’язково подякую батькам, -  тихо розсміялася я. –  А тепер зникни з очей моїх, тінь, –  прошипіла я, пронизавши її шпагою, вона розсипалася і зникла.

Наступною була тінь Рента. Це було складніше, але я постаралася абстрагуватися і спробувати вибороти собі перемогу. 

–  Мені хочеться проклясти день в який ми зустрілися, –  зовсім нехарактерною для нього неприємною посмішкою сказав він і мені стало трішки боляче від таких слів, хоч я й добре розуміла, що це маячня. 

–  О мені так не здалося, ти погано обманюєш тінь, –  приховуючи свої справжні почуття, натомість відповіла з лукавим тоном. 

– Справді, мені здається, що одного разу він так подумає.

– І я його повністю зрозумію. Це ж може так «пощастити» з парою, – я розсміялася і хотіла швидко розправитися з ним, але він легко відбив удар.

– Наївна. Його вчили фехтування з дитинства.

– Так навіть цікавіше, -  у моїх очах зблиснув азарт.

Це було весело спочатку, але складно, що в мене ніяк не виходило проштрикнути цю дурну тінь.

– У тебе нічого не вийде. Хіба ти можеш змагатися з тим, хто це вміє.

Злість наповнила мій погляд, але я зупинилися, щоб продумати хоча б якусь стратегію. Що було добре, за цей час я встигнула побачити сильні і слабкі сторони його бою, тому тепер справді могла завдати удар. Вирішальний для когось з нас.

– Ось і все, тінь. Прощавай, –  усміхнулася задоволено, побачивши як і вона розсіюється. 

А далі була Анджеліка. І все було б простіше, якби на місці тіні я весь час не уявляла свою подругу, від цього все ставало складніше. Ні я справді не можу пояснити чому так легко справилися з тінями мами і тата. З Рентом я ще розумію, це був просто тренувальний бій. Але тепер Анджеліка.

– Ти не заслуговуєш на те щоб називатися моєю подругою, - сказала її тінь.

І я завмерла. Не могла зробити ні кроку. Я розуміла, що вона говорить неправду, що це вже не так, але я заціпеніла і не могла відповісти нічого. Більше того, я б в житті не дозволила собі завдати удару Анджеліці, навіть комусь схожому на неї. 

– Взагалі не можу зрозуміти як ви досі спілкується, - далі насміхалася наді мною тінь.

– Ми доповнення одна одної, тінь, -  тихо промовила я, -  і разом ми складаємо ідеальну команду і тандем.

– О хтось заговорив, чи мені здалося? - вона подивилася на мене холодно, лукаво посміхнувшись. 

Я здивовано подивилася на неї, чомусь зараз вона дуже нагадувала мене і я не могла не запитати.

– Чому ти так схожа на мене? - питання вийшло трохи наляканим тоном.  

– Ти не зрозуміла? – засміялася тінь, змінюючи свій образ в мій. 

Тепер це справді була я. Вона відтворила мене так ідеально, що здавалося - дивлюся в дзеркало. То Тінь виходить твоє точною копією, єдине, що вибивалося з образу - це більш світле волосся і дивні браслети на руках, які тривожно дзеленчали при кожному її русі. Вона насторожувала мене. 

– Не можу, це весь час була ти, і тільки ти, все інше ілюзія важливих тобі людей, але найважливіше в тому щоб перемогти свої страхи, це перемогти саму себе, -  вона голосно розсміялася і подивилася на мене, як на когось кумедного і ту хто змогла її розвеселити, вперше за довгий час. 

– Я розуміла це, просто чекала свою тінь пізніше, - підняла я руку, ледь змахнувши нею. 

– Ну так що, зможеш перемогти ту, яка знає тебе найкраще, -  лукаво всміхнулася вона. Зможеш завдати мені удару якщо це так само вплине на тебе, Аделардо? - протягнула вона моє ім’я.

“Це не важливо”, - подумки повторювала я, і атакувала ще поки вона говорила.

–  Добре, але цього замало, ти ж розумієш це? 

Її насмішка так дратувала, що мені хотілося знищити її в найближчу мить.

– Так, -  впевнено відповіла я зустрівшись з її холодним поглядом, і тільки зараз побачила, що очі у неї були гарного блакитного відтінку. Що зовсім не асоціювалися з нею. 

Ми атакували одна одну і відбивали удари, діяли так синхронно, що здавалося наче дивилися в дзеркало. Цей бій нагадував танець і я знала що перемогти буде складно. Тому що вона – це я, а я – це вона і ми однакові.

–  Це смішно, не знаходиш, - відповіла вона з нудьгуючим поглядом. 

– Хочеш сказати «Припини ці жалюгідні спроби, піддайся і програй» - прошипіла я. 

– О, може мені стати твоєю справжньою тінню, ти мені сподобалась, навіть шкода таку красу псувати, - сказала вона розглядаючи мене оцінюючим поглядом. 

– Яка велика честь, - протягнула з сарказмом, - і я ще досі не знаю як тебе називати? - запитала вже з цікавістю.

– Ларда.

–  Серйозно? - скептично подивилася на неї, так як вона на мене вперше. 

– Звичайно, щоб кожен раз згадувала мене і своє ненависне скорочення, - сказала вона зі зловтіхою в голосі. 

– Та я вже уваги на нього не звертаю, тому погана спроба, Лардо, - з байдужістю відповіла. 

–  Що ж, я вважаю тебе рівною і хочу сказати що ти справді заслуговуєш перемогти, - раптом сказала вона тихо. 

– Але це не правильно. Я хочу виграти чесно, - сказала рішуче. 

– В самої себе? - сказала вона таким тоном, що було одразу ясно - вона абсолютно в це не вірить. 

– У мене є козир в рукаві, - таємниче посміхнулася я. 

Все сталося швидко, ми відновили поєдинок і я одним точним ударом вибила шпагу з її рук, адже виявилося, що вона і справді не знає про мої заняття тхеквондо, що дозволило мені створити ефект несподіванки. 

– Що ж ти перемогла, хитрість чудова риса, - визнала вона. 

От тільки удар, який завдала їй, перенісся на мене. Останнє, що пам’ятала як опустилася на підлогу і поринула в темряву.