Пригоди Анджеліки і Аделі в Країні Квітів

Анджеліка Ланден

Я знову відкрила очі у темній і холодній камері без жодного покриття і вікон. 

На мить мені здалося, що попередніх подій не відбулося, це все мені привиділося, а я все ще залишилися в камері Лондерів прикута до ланцюгів.

Можливо мене ніхто й не рятував. 

Елевонда. А що цікавий поворот був би, якби Анджелі привиділися усі наступні події, але це було б вже занадто жорстоко по відношенню до неї. 

Але звикнувши до темряви я побачила, що біля мене на холодній підлозі сидить Аделі.

– Ей Делі, прокидайся? –  потормошила  її за плече. – Ти щось пам’ятаєш? Може хоч ти розумієш що відбувається? –  почала розпитувати я, бо була занадто схвильована, але сподівалася, що вона почула щось важливе з тієї розмови. 

Вона озирнулася довкола, подивилися на свої руки і промовила.

– Це Дарксленд, а ми у в’язниці їхньої королеви, щоб не було підозри щодо Аґель і Софт, точніше Жасмін і Сальвії. З того що я встигла почути нам потрібно потрапити на якийсь прийом, але спочатку відпочити в таких чудових умовах, – з сарказмом завершила вона.

– Почекай, а ці двоє хіба не темні, вони ж тобі тоді давно снилися? –  нарешті змогла згадати звідки знала їх. 

Це ще було до того як ми потрапили до Хель. Здається, що з того часу вже пройшла ціла вічність, а не декілька тижнів.

– Сподіваюся вони все ж на нашій стороні, –  крізь зуби прошипіла вона, –  Тому що останнє що я пам’ятаю…

– Дротик зі снодійним, –  завершила за неї я.

– То тебе теж? 

Кивнула.

– Я читала про таку в’язницю, тут кожен неправильний рух приносить нестерпний біль, –  задумливо протягнула вона. 

– А я перевірила на практиці в Лондерів. Добре що відразу прийшов Лоранд і допоміг, коли вона ввімкнула тобі те відео, я вже була в залі. Не уявляєш наскільки я боялася, що ти вибереш мене, – важко зітхнула згадуючи минуле. 

– Знаєш, попри все я б не змогла тебе вибрати, Аделарда не дозволила б, – з якоюсь гіркотою сказала вона. 

– Так їй важливо врятувати свою країну, – погодилася вона. 

А потім Аделі зробила те чого я не очікувала, вона різко встала і я з жахом очікувала, що зараз буде.

– Мені здається чи нам відключили те щоб біль до нас доходив? – здивовано і обурено сказала вона.

– А що хочеться відчути? – з сарказмом запитала я. 

– Так, Анджелі, ти ж це пережила, – сказала вона сумно всміхнувшись. 

– А ти була в Кімнаті Страхів, – з тіні вийшли дві феї. 

Ми вже знали хто вони.

– А я б хотіла туди потрапити… – з якоюсь дивною замріяною посмішкою продовжила. 

– Щоб від тебе всі страхи самі повтікали, – почула я незнайомий голос в своїй голові.

– Ти хто? – ледь не скрикнула вголос я, але потім перейшла на телепатичний зв'язок. 

– Ліка –  твоя тінь, мене надіслала Хель, щоб приглядати за вами. Я і Ларда маємо захищати вас від впливу Леандри, – пояснила вона з гордістю за надану честь. 

– І як я повинна тобі вірити? 

– Тіні не ховаються. Смерть не спить.

– Прийнято, – посміхнулася я, –  Будемо співпрацювати, Ліко, – відказала більш привітно. 

– Чудово. Буду щаслива тобі допомогти, – радісно сказала вона. 

–  Але якщо хочеш ми можемо ввімкнути, – вийшовши з телепатичної розмови я почула жорсткі голоси фей. 

–  Так, –  відповіла подруга.

– Подруго, це називається мазохізмом,  – протягнула я здивовано дивлячись на неї. 

– Та нічого з нею не станеться, – легковажно відповіла замість неї Ларда.

– Не говори так, – гримнула не неї Ліка. 

Але це страшнувато коли моїм голосом говорить інша людина, знаходячись в моєму тілі.

– А ваші тіні точно подруги, а то їхні погляди розходяться?

– Це просто Ліка і Анджелі нічого не розуміють, це справа принципу. Все вмикайте, немає часу з цим гратися, – скомандувала Ларда.

– Для вашої безпеки ми введемо вам у пам'ять неправдиві спогади.

– Добре, робіть що потрібно.

– Це безпечно, Ліко?

– Ти б спочатку запитала, а потім погоджувалася, але так це можна.

– Думаю це буде весело.

– Особливо, коли ви будете щиро в них вірити, – відповіла Софт.

Спогади накладалися одні на одні і я розчинялася в них не розуміючи де ілюзія, а де дійсність, це як хвиля яка накрила з головою.

А потім був біль, багато нестерпного болю. Знову, я думала я вже забуду про це, але це було знову. І як тоді я терпіла біль, все завершилося так само швидко як і почалося.  

(Примітка. Так як Анджеліка повірить в реальність спогадів, вони стануть звичайним шрифтом, але якщо вона буде згадувати справжні, то шрифт зміниться на курсив.)

Я прокинулася в камері, але поруч мене була Аделі.

– Ти як? – запитала повертаючись до неї. 

– Як ти це витерпіла тоді, подруго. Я захоплююся тобою, це ж настільки нестерпно, – тихо і з гордістю відповіла вона. 

– Знаю, звикла чи що? Це ж лише ілюзія Аделі, – якось байдуже відповіла. 

– Так я читала про Кавалькаду магічну в’язницю в якій використовують чари болю, – протягнула вона, –  І з тих хто змогли пробути там тиждень і ще й вийти звідти були Елевонда і Арфа, як я читала потім в кінці з ними була ще й Омега.

Почувши знайомі імена я оживилися. Але це ж виходить, що вони туди потрапила через Тесс, яка вирішила, що вони має туди потрапити. Це якщо вірити її словам, що вона спадкоємиця свого магічного світу і тоді усі події, які там відбувалися були створені нею. 

Наша історія не була створена нею, а просто написана з того, що ми в майбутньому розкажемо Елевонді, чи якось так.

– Оце так, я й не знала про те, що Ела там була так довго? Як вони взагалі змогли витримати цілий тиждень! – здивовано вигукнула захоплюючись моїми подругами з майбутнього. 

– Через деякий час вони перестали відчувати біль, – відчуженим тоном відповіла Аделі. 

– Знаєш, повернемося візьму прочитати, хоча швидше спитаю в самої Ели або Тесс, все ж цікаво як це, – задумливо протягнула я. 

В приміщення зайшли дві феї, одна синьоволоса інша блондинка. Ми вже знали, хто вони такі. Жасмін і Сальвія – Аґель і Софт, хоча ні, ці спогади ховалися від мене за завісою і я не могла їх відкрити. Дивно чому я відчуваю, що щось приховане від мене.

– Де Енгайда і інші? – вимогливо запитали ми. 

– Феї там де їм і місце, – з неприємною посмішкою відповіла перша з них.

Чудово зіграно.

– А ми де? – і знову, наче знаю. 

Що ж краще просто не звертати зараз на це увагу.

– Правильно робиш, – не до теми відповіла друга.

Потім все стане на свої місця, – її голос звучав із–за того туману, і я почала здогадуватися як все насправді.

– Це Дарксленд, в’язниця королеви Лоренс Кліедо, – пояснила Жасмін. 

– А в першу зустріч вони нам цього не казали, – пролетіла думка і зникла.

– А тепер будьте розумні, не рухайтеся і чекайте поки до вас прийде королева, – хижо всміхнувшись сказала Сальвія. 

– А вона знає?

– Ні, і не повинна дізнатися.

– Ми будемо сидіти тихо як миші, – відповіла досі мовчавши Аделі.

– Добре ми ще зайдемо до вас, – махнули рукою вони. 

Вони пішли і Аделі заговорила.

–  Що за їжаки з туману нас переслідують? – невдоволено запитала вона. 

Я ледве зрозуміла про що вона, але потім і сама згадала про дивні фрази, які виникали нізвідки і так само відповіла.

–  Щоб ми не забували, що туман не вічний і колись закінчиться.

–  Можна було і менше філософії, – скептично зазначила вона. 

–  Добре пора звільнятися ти щось знаєш про це? – запитала, перейшовши до більш важливої для нас теми. 

–  З нас двох в такій камері сиділа ти, – перевела вона стрілки на мене вона. 

–  Ага, – протягнула я, –  тільки до мене прийшов добрий чарівник – Лоранд,  який мене звільнив, дав зілля щоб я не захворіла і ще й накормив, – з сарказмом зазначила я, а потіим спокійніше додала, – А і з нас двох ходяча енциклопедія ти.

–  Приймається, хоча назвати його добрим чарівником… – Аделі голосно розсміялася.

– Ну та, – погодилася я, – він більше схожий на головного героя історичних любовних романів, – замріяно проговорила.

– Точніше не скажеш. Реально виглядає як герцог чи король.

– Якого обпоїла Мельгія і забрала в свій підвал. 

– Подруго, мене лякає твоя фантазія, – підняла брову Аделі і знову засміялася. 

– Мене теж. 

Елевонда. Мене лякає моя фантазія. Це просто я кожного разу, коли пишу книгу, і сама перестаю розуміти, а що тут в дельту твориться. 

– Потім можливо ще розгадаємо цю історію і хто кому що зробив. А зараз щодо нашого головного питання, – зиркнула на неї обурено, але потім змінила свій погляд на більш прохальний. 

– А так, я про це читала, – задумливо протягнула вона і продовжила. – Там взагалі не густо, все що писалося це просто старатися обережно розв’язатися і все.

– Знаєш Аделі, а тобі не здається це підозрілим? – запитала я про дещо здогадуючись. 

– Ти про книги, – її погляд почав наповнюватися розумінням.

– Так тобі не здається дивним наскільки потрібна література тобі весь час потрапляла в руки, там тільки не вистачало знайти книгу про той орден.

– Мабуть, такої просто не було, – нервово розсміялася вона. 

Ми завершили розмову, але вона залишила неприємний осад.

Попри біль ми старалися розв’язати мотузки, все одно іншого виходу не було. Все ж це була лише ілюзія і насправді ні на що не впливала.

Далі виявилося, що ключ залишився, ми змогли відкрити двері і відправились на пошуки фей.

Через хвилин двадцять як ми йшли, відчула чужу присутність. 

– Далеко зібралися, – перед нами, наче з під землі з'явилася Аґель, чи як вона називала себе зараз Жасмін. 

– От і чари пригодилися, – переглянулися ми. 

– Ви думаєте, що зможете довго відбиватися. Та що там у вас взагалі не вийде відбитися! – самовпевнено зі своєю жахливо неприємною посмішкою сказала вона. 

Ми переглянулися. 

– Ви в цьому впевнені, Агель?  – звертаюся до неї хитро посміхаючись, не бажаючи, визнавати, що ми можемо програти. 

– Так. Дарк Сіро( напускає туман) 

– І навіть не попередили, – я відстрибнула, а Аделі поставила водний щит. 

– Шенгельт, – продовжують вони. 

– Ну що за чари першого курсу, – з насмішкою подивилися на них,  – Аеролінг, – ми піднімаємося в повітря. 

– Фрозелент, – кидає у нас вже Сальвія, вона ж Софт. 

– Шарде. Лаєр Фрест. Аква Мохіто, – струмінь води відбиває їх на декілька метрів. 

Нарешті ми й самі змогли напасти і на якусь мить переглядаємося щасливо і продовжуємо пильно слідкувати за ситуацією. 

– Лемоварт, – незнайомі чари летять в нас і ми відстрибуємо. 

– Аскоде, – каже на диво, Аделі, а не хтось з них. 

– Може використаємо стихії, – передаю телепатично я. 

– Згадаємо минуле? – посміхається Делі. 

– Просто багато чар ми ще не можемо використати, – зітхаю я і продовжую з азартом, – І це буде весело. 

Вона киває і кидає у них водяну кулю, тим часом я згадую те, що ми вчили з батьками і запускаю Шенґельт. Серйозно ми що вчили лише одні справді бойові чари.  

– В хід пішли стихії, – співуче зазначила Софт. 

– Ой помовч, направляю в неї водяну стрілу, – за ці два роки я прекрасно опанувала усе, що можна робити з допомогою води. 

– Це буде цікавіше ніж ми думали, – вони переглядаються між собою і я розумію… 

– Вони піддаються, Делі, – здивовано дивлюся на неї цим самим передаючи подумки. 

– Вони піддаються, Анджелі, – одночасно приходимо до висновку ми. 

– Відверни їх увагу, – каже Аделі. – Цього буде досить, щоб вибити їх, – продовжує вона пильно спостерігаючи за ними.  

Я застосовую той самий прийом, що і з Хель, лід допомагає відволікти їхню увагу і в той час Аделі направляє руки на них. 

– Леменверт. Дент– Френт. 

Вони падають на підлогу зв'язані. Я дивлюся на них деякий час, а потім відкриваю рюкзак і накриваю їх пледом. 

– Холодно ж, – відповідаю на здивований погляд Аделі. 

Вона ледь посміхнулася. 

– Я була б здивована, якби ти не зробила цього. 

Залишивши їх відпочивати і пройшовши ще декілька метрів ми побачили фей. 

– Енні, Вел, Елі, Лін, Дейла, – радісно покликали ми. 

– Анджелі, Аделі, – так само сказали вони. 

Нарешті відбулося наше возз'єднання. 

– На цьому думаю все, – почули ми голос Софт, і знову провалилися в темряву.