Пригоди Анджеліки і Аделі в Країні Квітів

Вечір знову настав, але тепер ми чекали на нього з якимось трепетом, у передчутті чогось важливого.

Ми обійнялися з батьками. Мама попросила мене писати їй, тато сказав нічого не боятися. Аделі теж пообіцяла своїм писати і тепло попрощавшись з ними поспішила до фей.

Ми пройшли на задній двір мого будинку, де нас не було видно зі сторони сусідів, щоб ніхто не зміг побачити переміщення, але

- Політати хочете? - звернулася до нас Енні, посміхаючись.

- ТАК!!! - прокричали трійнята, що ми з Аделі аж підстрибнули від несподіванки.

- А може поясните для тих, хто не в курсі? - найбільше в житті ми з Аделі ненавиділи щось не розуміти і через це відчувати себе ідіотками.

- Літаюча машина, як вам таке, - Елі весело посміхнулася.

- Та ти що? Ми справді отримали таку можливість! - радісно вигукнули ми, перебуваючи у повному захваті.

- Якщо всі згодні, то добре.

- А взагалі на Аві, ви зможете літати майже на всіх видах транспорту, - з усмішкою відповіла Енні.

Що ж, тепер мені у цю реальність хочеться потрапити більше ніж раніше, але все ж я б багато чого віддала, щоб мати змогу залишитися у своїй. Одна моя знайома з майбутнього, точно не зрозуміла б мене.

- Мені здається, що навіть в повітрі тролейбуси будуть повзти як черепахи, чи в вас такого "чуда-техніки" немає, - з насмішкою відповіла я.

- Та є, і маршрутки, і поїзди, і все інше, але таке в нас не літає, - протягнула Енні.

- Зрозуміло, а я думала... - розсміялася я.

Тим часом Енгайда вийняла з кишені ключі від машини, натиснула кнопку і перед нами з'явилася Феррарі насиченого темно- синього відтінку.

Енгайда з гордістю дивилася, чекаючи на наші захоплені вигуки, які не забарилися.

- О монте, де ти її купила? - здивовано вигукнула Аделі.

- Це магічний відповідник цієї машини, - відповіла Енні просто, - з допомогою магії вона може літати, має 15 місць - шість спереду і дев'ять ззаду, також можна робити невидимою

- А ти береш участь в перегонах, просто зазвичай, для цього і є таке авто.

- Так і є, - замріяно сказала Енні, - взагалі, в нас участь в такому беруть всі хто вміють їздити, і кому не лінь. А так, як я змогла пройти і обійти більшість, впевнено тримаюся в п'ятірці Енстрагральту.

- О, вітаємо. А мотоцикли? - продовжили розпитувати ми.

- І там я є, але лише в десятці, там сильніша конкуренція, - відповіла вона ледь усміхаючись.

На її слова ми кивнули, а мріями знаходилися на якійсь трасі, перемагаючи усіх і займаючи призові місця. Потім спустившись з небес на землю запитала

- А зі скількох років можна отримати пропуск на перегони?

- З повноліття.

- О, то це ще не так довго, - задоволено посміхнулася я.

Сівши у машину на передні сидіння ми пристебнулися. У середині простір був набагато більший ніж ззовні. І місць було справді так як і казала Енні.

Також тут була справжня панель управління з різними важелями і кнопками.

Я запитально подивилася на фею і вона кивнула. З дитячим захватом ми з Аделі натискали на різні і перед нами відкривалися різноманітні шухляди у яких лежали якісь речі, також коли натиснули на один важіль відкрився невеличкий столик з їжею, а подібний, але іншого кольору відкривав напої. Жовта кнопка відкрила якийсь їхній магічний сайт з книгами на екрані який був встановлений в салоні, а синій пульт для цього екрану.

- Це просто неймовірно, - захоплено вигукнули ви, - У нас просто не знайдедься слів, щоб описати наш захват.

- Це наше життя, - промовила Дейла меланхолійно, - світ де магія і технології утворюють одне прекрасне ціле.

Ми замовкнули все ще знаходячись під враженням. Чари, які дозволяють усе, машини, які літають і мають стільки пристосувань. Це було дивовижно, цікаво що ще може бути у тих реальностях про які вони говорили. Хоча б заради цього, хотіла потрапити на Аві.

- Але потрібний важіль ви так і не застосували, - видихнула Енгайда з полегшенням, завела авто і ми виїхали з двору.

- А твоїй машині точно нічого не станеться, вона ж пристосована для ідеальних доріг? - запитала із занепокоєнням.

- Де я тільки нею не їздила, - махнула рукою вона, - хоча дякую, що нагадала, - продовжила.

Вона натиснула на сіру непомітну кнопку.

- Це змінює шину на потрібну.

Ми кивнули. Проїжджаючи вечірними вулицями міста, ми наближалися до траси.

- Ну що тримайтеся! - прокричала Енгайда.

І розігналася на всю допустиму швидкість.

- Ти божевільна, - засміялися ми.

- Та не хвилюйтеся все добре, - розсміялася вона.

- Це було занадто. Але це так круто, їхати так швидко, як тільки зможемо, ми точно візьмемо участь в перегонах, - з усмішкою сказали ми, серце в мене шалено калатало від такого адреналіну.

- Але думаю вам цікаво, куди зникли всі інші машини? - запитала Енгайда про те, на що насправді ми зовсім не звернули увагу.

- І це теж, - все ж кивнули.

- Дякуючи магії ми як машина-привид, можемо пролітати через інші, не завдаючи їм жодної шкоди, просто буде наче вітер подув і все, - пояснила вона.

- О тепер зрозуміло, хоча це дивно.

А потім потягнула один важіль і ми злетіли в небо. Хмари оточували нас і я натиснула на кнопку, щоб відкрити вікно, мені завжди було цікаво чи можна їх торкнутися чи буде це просто вода.

- Анджелі, ти задихнутися хочеш? - Ен натиснула на кнопку і вікно закрилося,

- Без чар краще таке не робити, - вже спокійніше відповіла вона і я зрозуміла, що вона хвилювалась до того.

Я опустила погляд сповнений провини в підлогу. Далі ми просто летіли і дивилися на краєвиди внизу.

- Дельта, - раптом прошипіла Енні, злякано.

- Що сталося? – занепокоїлися ми.

- Ми пролетіли над Чорнобилем, - приречено прошепотіла вона, її погляд був сповнений тривоги, а пальці нервово стукотіли по поверхні.

- Радіація, яка там ще є, шкодить таким машинам? - запитала з цікавістю.

- Не тільки. Всім, крім тих в кого стихія – радіація, - прошепотіла Алі.

- І що тепер? - ми переглянулися зі страхом в очах.

Енгайда нічого не сказала, лише пішла на спуск. Невже ми зараз впадемо і розіб’ємося, хоча в цьому випадку втопимося в Дніпрі. Я завмерла і злякано дивилася на те як ми наближаємося до води. Заплющила очі і приготувалася до гіршого, але нічого не сталося. Машина плавно опустилася і попливла річкою.

На наших обличчях застигло здивування, радість і полегшення одночасно.

- Це ще одна здібність таких машин, нам зараз потрібно дістатися берегу, - відповіла Енгайда на наш запитальний погляд.

- А що далі, нам треба добиратися своїм ходом, - своїм класичним тоном відповіла я.

- Тут недалеко живе одна моя знайома, у неї є можливість привести в порядок мою машину.

- Це чудово.Ти зателефонуєш їй? – запитала Аделі.

- Звичайно, як я знаю в Києві з нас ніхто не був.

Ми кивнули. Енгайда відійшла в бік, поговорила зі своєю знайомою і сказала, що нам потрібно зачекати. Через пів години до нас наблизилася дівчина.

- Вітання. Рада всіх бачити, - щось у її голосі здалося мені знайомим, наче я вже десь чула її.

- Тут багато роботи, займе годин з три. Зайдете до мене? - ледь всміхнулася вона, наче їй було складно робити це.

- Ми б хотіли пройтися, як така нагода випала, - тепло всміхнулася їй Енгайда.

- Добре. Анджелі, не впізнаєш? – посміхнулася вона.

- Ела? – здивовано запитала я.

- Тут мене знають, як Еліс, але наша реальність паралельна до тої у якій живе знайома вам Ела або як я її називаю Тесс, хоча вона пішло від того скорочення, яке ти їй склала, Анджеліко.

- Тоді чому так вийшло, я думала ми б мали бути знайомі з тобою і виходить наша реальність все ж магічна? - запитала я з надією в голосі.

- Не зовсім, хоч я й змогла у 2023 році викликати свою магію, але цього не вистачило, щоб реальність стала повністю магічною. Але тут можливі магічні здібності і деякі прояви магії.

- Ну це хоча б щось. Раді, що ти є у нашій реальності і ми познайомилися з тобою, правда Делі? - повернулася до подруги.

- Звичайно, - кивнула вона, - тепер ми знаємо, що ти все-таки є в нашій реальності. І що ти теж пишеш книгу про нас.

- А ви думали, що може бути по-іншому? Так я пишу майже усі ті самі книги, що й Тесс.

- Зрозуміло, потрібно буде глянути пізніше. У вас же однакові псевдоніми.

- А ні, я - Еліс де Монт.

- Дякую, тепер потрібно буде дочекатися нашого майбутнього у якому вже

це буде.

Вона усміхнулася і махнула нам на прощання рукою.

Ми завершили розмову і відправилися на прогулянку з феями. За цей час ми відвідали найближчі до нас відомі місця, зайшли в кафе, пообідали і повернулися назад.

- Ну що, все готове.

- Дякую Еліс, не уявляю, щоб робила якби тебе не виявилося на місці, - з вдячністю посміхнулася Енні і обійняла її.

- Та мені не важко, якби мене не було, попросила допомогу в когось з наших.

До зустрічі, у мене ще багато роботи від Хранительки, - сказала вона швидко, але у її погляді читалася втома, мені навіть шкода стало, що ми їй підкинули зайвої роботи.

- До зустрічі, раді були побачитися.

Ми обійнялися на прощання і Еліс швидко пішла вулицею.

Після цього ми знову сіли в машину і швидко долетіли до лісу, спустившись на галявину.

- А ми взагалі де? - запитала з нерозумінням і цікавістю.

- Чернігівська область, - відповіла Дейла.

Часу роздивлятися цей ліс не було і я зосередилися на феях, які підняли руки вверх, щоб сказати чари.

- Portal open, Едельфрай, - сказали Вел і Ен одночасно.

Перед нами з’явився сяючий портал. Безстрашно ввійшли в нього. Ми не боялися йти на зустріч новим пригодам, щоб на нас не чекало, зі всім справимося. Інакше не були б ми Анджелікою Ланден і Аделі Фрейлез.