Неон у титанових венах

За тижні поневірянь вулицями Канзас-Сіті мені ще жодного разу не вдавалося прокинутися бадьорим. Цей ранок у лігві банди — перший. Виспатися не завадили ані дивні сни, що всю ніч вертілися в голові, ані обличчя мого рятівника, яке промигнуло на світанку. Схоже, Семюель заглядав переконатися, що я дихаю.

Без ознобу й болю, що грудкою стояв посеред горлянки, тіло здається напрочуд стерпним. Я навіть здатен без здригання подивився на віддзеркалення: обличчя хоч і ненависне, зате без почервоніння й поту, а очі вже не виблискують від лихоманки.

Посміхаюся самому собі. Ще один ранок у рахунок гри на виживання, на яку перетворилося моє життя. Психотерапевт був би задоволений.

Я обережно сідаю, поправляю окуляри й роззираюся. Так гарно відіспатися вдалося на кухонній поверхні з металу, але це дивує менше, ніж сам факт перебування у священному приміщенні бару. Все навколо завалене склянками й посудом, столові прибори розкидані абияк, а ножі лише дивом не порізали мене уві сні. Заради мого порятунку вони поспішали та розвели повний бардак.

Зістрибую зі стільниці, нахиляюся, щоб підібрати пальто. Поруч із ним лежать використані шприци. Закотивши рукава светра, виявляю на згинах ліктів кілька проколів; гель вводять поруч з імплантами, отже, по венах пустили щось інше. Хотілося б сподіватися на звичайне жарознижувальне, але логіка каже, що без нелегальних препаратів вмираючу людину на ноги навряд поставиш.

Утім, мене недовго турбує це питання. Сильніше лякає раптова думка: вони бачили мої руки, тому бачили й рубці на зап'ястках. Зовсім свіжі, ледь загоєні порізи, що стікають жовтою пасокою. Бачили, але все одно врятували. Навіщо рятувати того, хто назавжди приречений сперечатися з власними поривами і за нагоди зістрибне з мосту? Занадто людяно для банди виродків, але нормально для таких самих заблукалих людей, як і я.

Ну ось, Джеку. Ти вже починаєш їх виправдовувати. Перший крок до безодні вулиць, яка готова тебе зжерти.

Я з досадою відсмикую рукави, накидаю пальто — скоріше за звичкою, ніж через холод — і прямую до мийки. Гаряча вода і мило неприємно поколюють шкіру, поки вмиваюся. За кілька тижнів на холоді вона сильно потріскалася, тепер саднить від будь-яких перепадів температури. Але гірше за те відчувати під пальцями густу щетину, яка так відросла, що перестала поколювати. Зайве волосся завжди дратує, а коли під рукою немає бритви, воно стає нагадуванням про всі недоліки тіла.

Дзеркальні поверхні поблизу виявляються вигнутими, тому стан шиї доводиться оцінювати на дотик. Шкіра під пальцями вже не розпечена, тому доторк не завдає такого болю, як раніше. Чим би мене не накачали, речовини добре працюють. Крім того, зі мною добре попрацював хтось із лікарськими навичками: акуратно почистив запалені тканини та прибрав гній зі стиків з імплантом. Тепер відчуття від фільтра такі ж, як після його встановлення, — легке печіння і дискомфорт, коли повертаєш голову. Якщо продовжувати колоти гель, приживеться не гірше, ніж минулого разу. Ось тільки ні препарат, ні гроші мені не дістати без допомоги банди. Час вже визначити власне майбутнє. Закриваю кран і виходжу з кухні.

У барі немає нікого, крім кучерявого хлопця, який учора за мене заступився. Семюель? Не впевнений, що правильно запам'ятав ім'я. Він і є їхнім лідером? Це пояснило б те, як хвацько він роздавав доручення головорізам, та і його манера пити в гордій самотності... Але щось у цих висновках мене непокоїть. Він не надто схожий на ватажка банди, навіть при тому, що я з жодним із них не знайомий.

— Оклигав? — цікавиться він, почувши мої обережні кроки.

— Жити буду, — посміхаюся і сам дивуюся наскільки щиро це роблю. За останній місяць не було жодного дня, коли б я не натягав усмішку на обличчя немов маску з силікону. Навіть із Ксандрою відігравав роль, втоптуючи свої емоції на самісіньке дно.

— Хочеш випити?

— З самого ранку? — питаю швидше, ніж встигаю подумати. Чув же, що він в скорботі за другом, то до чого ставлю тупі запитання?

Але, на щастя, мої слова його не зачіпають. Він сприймає їх серйозно та охоче роз'яснює:

— Я п'ю, коли хочу, а не коли дозволяє етикет.

Вирішую не відповідати, щоб знову не накоїти дурниць. Натомість обходжу танцпол під балконами другого ярусу. Тут, біля стіни, стоять старі ігрові автомати. Коли вони були популярні? Наприкінці минулого століття? На таких, певно, грав мій прадід — ще той любитель віртуальних розваг, якщо вірити батькові.

— Один із них робочий, якщо десь відкопати монетки, — каже Семюель. — Трохи далі є сучасні, там передбачили слот для кредитки, але я більш полюбляю старі. Вони більш… душевні.

Я нічого не розумію в іграх: чи то настільних, чи то комп'ютерних, тому не знаю, як підтримати тему. Але захопленість, що лунає в й ого словах, наштовхує на чергове запитання:

— Ти власник цієї краси?

Хлопець хмикає.

— Ні. Це бар Майка. Точніше його батьків, але за заповітом дістався йому.

Я не повірив почутому:

— Майк у вас головний?

— На кшталт того. — Він знизує плечима й відпиває з пляшки. — Він, звісно, придурок й іноді перегинає, але справи вести вміє. Перетворив збитковий бар на лігво для зневірених. Тепер це популярне місце.

— Зневірених? — машинально повторюю я й посміхаюся.

Як же цей прикметник пасує до імені Джека Морґана. Сьогодні перший ранок за тиждень, коли думати вдається чітко, але ідей щодо того, що робити далі, досі бракує.

— Це про тебе? — одразу здогадується Семюель.

Я хитаю головою.

— Ну, тоді можеш залишитися. — Він киває на пляшку пива біля ліктя. — А можеш валити до біса.

Його перша пропозиція неабияк дивує: після побаченого вчора я не сподівався, що їм потрібен слабак, який буквально накарячки приповз просити допомоги. Але другий варіант спантеличив ще більше. Не чув, щоб банди допомагали комусь просто так, за спасибі, а потім відпускали геть.

— А як же гроші?

— Ой, та забий, — морщиться Семюель. — У нас цієї гидоти повна комора. Будемо вважати, що це на згадку про Джейкоба. Він теж зі своїми залізяками не ужився. Щоправда, у нього їх побільше було.

Він оглядає мене, переконуючись, що я дійсно маю лише один імплант.

— Дякую, — дурнувато кажу я.

Що говорять, коли твоє життя рятує зграя злочинців? Чи в такому випадку одразу дають клятву на крові? Хоча це явно щось із мафіозних традицій, а ці хлопці більше схожі на звичайних вуличних відморозків.

— Але більше ми тебе відкачувати не будемо.

Хлопець витягає з кишені саморобний косяк і, затиснувши його зубами, нишпорить у пошуку запальнички. Не знайшовши при собі, перехиляється через барну стійку й витягує звідти коробку сірників. Нечасто побачиш цей раритет у Канзас-Сіті.

Нарешті підпаливши косяк, розвертається до мене зі здивованим виглядом, ніби не розуміючи, чому я не звалив, поки він не бачив.

— Куриш?

— Хотів би, але...

— Зрозумів, — перебиває він. — То що ти вирішив?

Кидаю погляд у бік виходу.

На вулиці стоїть морозний сонячний день, через що скляні двері з глибини бару схожі на ворота до раю. Ось тільки за ними на мене не чекають херувими із лірами, щоб забрати у краще життя. Зате чекають злидні, жалюгідне життя у підворіттях і бездомний старий, який скоро сконає від голоду. Треба б провідати його з пакетом їжі, ось тільки на неї ще треба заробити.

— Мене звати Джек.

Сідаю на сусідній стілець і беру пляшку, наче саме вона виступає символом згоди на вступ до їхніх рядів. Кілька ковтків — і рішення залишитися вже здається найправильнішим.

— Сем, — хлопець простягає долоню, і я тисну її, відчуваючи сором за свою обвітрену шкіру. — Ласкаво просимо до Бастардів.

// 07.22.2060 [15:07 PM]

Зістрижене синє пасмо впало на підлогу. Я штовхнув його ногою під сонячний промінь, щоб роздивитися. Грейс не збрехала: нова фарба яскравіша за попередню, але в темряві світитися не буде — я все-таки вирішив подбати про власну безпеку.

— Ти якийсь сумний сьогодні. — Грейс відклала ножиці та взяла тример, щоб підстригти скроню. Точніше ту її частину, що не прихована під імплантом. — Щось сталося?

Я скосив погляд на відображення в дзеркалі. Якщо навіть сестра Сема зрозуміла, що зі мною щось не те, то по мені це й справді помітно.

— Та так… минуле переслідує, — туманно пояснив я, сподіваючись, що цього буде достатньо. З голови не йде вчорашня вечеря з Ксандрою, але я не збираюся її обговорювати.

— А ти хочеш від нього втекти? — Грейс, як і завжди, проявила повну байдужість до подробиць. Я подумки їй подякував.

— На кшталт того.

Кілька хвилин вона зосереджено водила тримером по неабияк відрослому волоссю, ніби перетравлюючи мої скупі відповіді, а потім спитала:

— Хочеш пораду?

— Безплатну?

— Для тебе — так.

— Ну, валяй.

— Не біжи від нього, а розвернися і налякай.

Я гмикнув. Знала б Грейс, наскільки близько підійшла до правди з цією фразою…

— Так і зроблю, — пообіцяв я. — Дякую.

— Завжди будь ласка, братику.

Все ще не можу звикнути до того, що вона кличе мене братом. Напевно, варто було б у відповідь називати її сестрою, але я не вмію створювати родинні стосунки — лише руйнувати.

— А якщо серйозно, Джеку... — Грейс витримала паузу, щоб обережно зрізати волосинки біля самого краю імпланта. Коли вона нахилилася, я відчув свіжу цитрусову ноту її парфумів. — То я не знаю нікого, хто б порвав із минулим так само різко і швидко, як це зробив ти. Не дивно, що воно тебе переслідує.

Від Грейс рідко можна почути щось подібне, зазвичай вона переводить все у жарт. Такі моменти варто цінувати, але зараз мені захотілося скоріше змінити тему.

— Краще розкажи, як справи у тебе, — попросив я, побоюючись нових запитань.

— У мене? — вона перетнулася поглядом із моїм відображенням і криво посміхнулася. — Ходжу на нудні лекції, проводжу вечори з Аюмі, відгрібаю від брата. Банальність. У моєму житті немає нічого свіжого, крім овочів у холодильнику.

Як же знайомо: сам жив у такому ритмі. Або існував?

— Ти збираєшся працювати лікарем після випуску?

Грейс щось нерозбірливо промуркотіла, зітхнула, вимкнула тример і взяла фен, щоб здути волосинки з пеньюара. Поки прилад гудів, вона мовчала, а потім запитала зовсім не в тему:

— Будеш какао?

Я зрозумів, що для неї це такий собі ритуал, що розв'язує язика. З тією ж метою я, наприклад, закидаюся віскі або якимись колесами.

— Не відмовлюся. — Я встав з імпровізованого перукарського крісла і, обігнувши волосся на підлозі, підійшов ближче до дзеркала, щоб оцінити роботу. — Непогано вийшло.

— "Непогано вийшло", — передражнила Грейс, копіюючи мою манеру і голос. — Мої кактуси видають більше емоцій, ніж ти.

В інший день я пирснув би сміхом і постарався краще висловити враження, але після вчорашнього почуваюся аж надто вичавленим навіть для посмішки.

— Ні, правда. Не гірше, ніж мене останній раз стригли в салоні.

А ще Грейс не скиглить, як сильно дроти та імпланти заважають роботі. Одразу сто очок на користь того, щоб звертатися тільки до неї.

— Але все одно не так добре, як у твоїх мріях?

У світі взагалі немає нічого відповідного образам у моїх мріях. Але я зарахував питання за риторичне і проігнорував його.

Грейс закінчила струшувати волосся з інструментів і ввімкнула робота-пилососа. Малюк активно запрацював лапками-щітками, заповзявшись швидко прибирати сині обрізки навколо ніжок стільця. Його господиня в цей час пішла на кухню ставити чайник.

Я вирішив скористатися хвилинами на самоті: відстебнув від кріплень карбонову пластину на нижній щелепі, прибрав дрібні волосинки, які під неї потрапили, і повернув на місце. Останнім часом вона сидить як влита, навіть шкіра прогнулася під форму, але всіляка гидота все одно намагається просочитися під пластик, не кажучи вже про воду й піт. Мене це починає діставати, а значить, час зробити броню повноцінною частиною тіла.

Щоб не заважати Грейс на кухні, я залишився чекати просто тут, у майстерні її дівчини. Пилосос гудів під ногами, час від часу тикаючись у ногу й видаючи невдоволене пищання, тож зрештою довелося звільнити йому простір біля дзеркала.

Тепер, коли Грейс не відволікала балаканиною про дрібниці, я зміг нормально роздивитися невеличку кімнатку, в якій вона зазвичай фарбує моє волосся. Минулого візиту вона була порожня, а Аюмі лише готувалася до переїзду. Зараз же всюди стоять її картини, полотна й балончики з фарбою. Раніше ця мініатюрна японка промишляла трохи вандальним оздобленням міських стін, тож вибір матеріалів для творчості не здивував.

Я підійшов до тих кількох полотен, які не були повернуті до стіни. Коли Грейс говорила, що її дівчина пише картини, в уяві виникали нудні зображення з пейзажами та портрети з художніх музеїв. Але те, що виходить з-під руки Аюмі, не можна назвати нудним: різкі лінії, контрастні кольори, виразні тіні й трохи сюрреалізму — таке собі графіті на полотнах.

Я втупився в центральну картину. У тонких чорних лініях ввижалися дроти, що обплутали людський силует, але насправді композиція виявилася набором абстрактних фігур. Моє знайомство з мистецтвом обмежується кількома пограбуваннями колекціонерів, але щось у цьому є. Кожен побачить те, що хоче.

У майстерню якраз зайшла Грейс, і я не проґавив шансу використати її як екскурсовода:

— Довго Аюмі працює над кожною?

— Над картинами? По-різному.

Грейс стала поруч. Захотілося поцікавитися, що в картині бачить вона, але побоявся, що вона спитає теж саме мене, коли дасть відповідь.

— Зазвичай завершує за кілька днів, але буває, що тижнями накладає шар за шаром, поки не доб'ється задуманого.

— Як вона розуміє, що час зупинитися?

Грейс замислилася. Здається, їй не доводилося настільки глибоко вникати в тему, але відповісти дуже хотілося. Нарешті вона підібрала потрібні слова:

— Ідеалу ж не існує, так? Тож, думаю, треба просто усвідомити момент, коли ти довів творіння до максимуму, але ще не встиг його зіпсувати. І відкласти фарби.

Я кивнув. Звучить логічно. Навчитися б ще застосовувати це на практиці.

— Підгрібай на кухню, я приготувала какао, — сказала вона і вислизнула з майстерні.

Я її не окликнув, хоча запитання ще лишилися. Наприклад, початком чого стане шматок композиції на стіні? Поки що там вгадувалися деталі машин і величезні шестерні, але фантазія Аюмі напевно розширить його до невеликого всесвіту.

Розсунувши фіранку з намистин — одну з тих ретро-штук, які Сем відкопує на блошиному ринку, — я вийшов слідом і потрапив у просторий хол.

Грейс — єдина знайома мені людина, квартира якої має хоч якесь планування. Окрема спальня, кухня за перегородкою, невелика кімнатка, пристосована під майстерню. За оренду такого житла потрібно віддати чимало сотень, але Аюмі непогано заробляє в банді, а Грейс допомагає брат. Я б теж знімав щось краще за скромну студію на околицях найгіршого району, але поки маю інші пріоритети.

Йдучи через хол, я помітив кілька нових стелажів з книгами. В родині Сема читання ніколи не перебувало в пошані, тож їх скоріше за все привезла Аюмі. Ніколи не розумів, звідки в людей стільки часу і сил, щоб подужати всі ці томи з вигаданими світами. Мене вистачає тільки на наукову літературу і каталоги кіберімплантів, які щотижня надходять на електронну адресу.

Кухня залишилася єдиним місцем у квартирі, де не відбулося змін: ті самі блакитні стіни, білі меблі, велике вікно й кольорові подушки на стільцях. Затишно, світло, в дусі самої Грейс, але повна протилежність моєму житлу. Я б не зміг довго перебувати серед подібних відтінків — вважаю за краще розставляти яскраві акценти на темному тлі.

Коли я сів за стіл, Грейс поставила чашки й вручила упаковку з бісквітом, щоб я відкрив. Взагалі-то на плівці для цього передбачена відривна стрічка, але Грейс подобається спостерігати, як я розрізаю її нігтями.

— Можна дивне запитання? — запитала вона, коли я одним рухом розсік упаковку. Все ще гострі, а я боявся, що після вчорашньої боротьби з бетонною підлогою доведеться їх точити.

— Тобі — можна.

Я поставив відкриту коробку й стиснув плівку в кулаці, перетворивши на грудку, яка не розгорнулася, коли я кинув її на стіл. Навіть у побуті від моєї сили є якась користь.

— Під нігтями накопичується бруд і кров?

Теж мені дивне запитання. Дивлячись на її довгий манікюр з голографічним лаком, я не раз хотів запитати про те саме. Уточнювати, звідки вона знає про кров, я не став. Ніхто при здоровому глузді не ставить нігті з гострими як у лез краями, якщо не збирається використовувати їх у бійках.

— Ні, дивись.

Я поклав долоню тильним боком до стільниці, зігнув пальці, повільно втягнув нігті, напруживши потрібну групу синтетичних м'язів. Грейс уважно стежила за процесом.

— Пази дуже вузькі, пластини очищаються перед тим, як сховатися всередину й встати на місце. Простий механічний спосіб. Все одно що протерти клинок о шкіряний наручник.

— Треба ж, як усе продумано. — Грейс посміхнулася немов дитина, якій купили солодку вату. Щоразу, як я показую їй роботу імплантів, вона приходить у такий захват, що я вмить забуваю, як сильно мене бісить чужа цікавість до тіла. — Іноді здається, що на винахід таких штук потрібно не менше креативу, ніж на картини.

— Так і є. Усі думають, що технологічний прогрес — це формули й схеми, але насправді він ще те мистецтво.

Грейс зробила кілька ковтків і подивилася на мене над чашкою. Я не бачив її губ, але по очах зрозумів, що вона посміхається.

— Вау! Вчений усередині тебе вийшов із коми?

— І тут же знову у неї впав.

Я теж відпив трохи какао і дістав з упаковки шматочок бісквіта. Сніданку в мене не було, тож шлунок із вдячністю прийняв презент і зажадав ще. Почувши його зрадницький зойк, Грейс пересунула солодощі на мою половину столу.

— Це добре, а то я боюся твого режиму розумника, — сказала вона і несподівано запитала: — Ти будеш у Сема сьогодні?

Я помовчав, згадуючи плани на вечір.

— Ні. А що?

— Хотіла дещо передати.

— Чому сама з ним не зустрінешся?

Грейс зам'ялася і відпила з чашки з тим самим звуком, за який відкрутять голову на будь-якому світському прийомі.

— Знову посварилися?

— Типу того.

Я не люблю лізти в їхні сімейні сварки, але Грейс виглядала настільки розгубленою, що мені захотілося її підтримати.

— Він злиться на тебе, але ти ж знаєш, що якщо Сем на когось злиться, то це тому, що людина йому не байдужа.

— Знаю, — роздратовано буркнула вона. — Але мої стосунки з Аюмі — не його справа.

Я розумів і її почуття, і побоювання друга, але жодну зі сторін займати не хтів. Складно перебувати на лінії вогню посеред їх перепалок, але якщо обирати нейтральний тон і просто констатувати факти, можна вціліти.

— Він начебто не проти ваших стосунків, — я як міг байдуже знизав плечима. — Просто хвилюється, що вона затягне тебе в кримінальний світ.

Я дійсно старався. Але сьогодні нейтралітет не спрацював так, як треба. Грейс насупилася і спробувала викрити мене у шпигунстві:

— Ти для нього питав, чи буду я лікарем?

— Ні. — Я поглянув в її очі, але вона одразу ж відвернулась. Повна протилежність Ксандри: та б зараз влаштувала битву між нашими поглядами. — Я запитав, бо був на такому самому роздоріжжі, як і ти, проте зробив неправильний вибір.

— Ти ж на хіміка вчився? — уточнила вона.

Я кивнув.

— І працював...

— У лабораторії «Томпсон Скайлайн».

Можливо, я їй про це вже говорив, але пам'ять Грейс просто не утримує непотрібні дрібниці.

— Ого. Непогано. — Здається, вона ніколи не перестане дивуватися тому, що в мене є такий-сякий інтелект. — Тобі там не подобалося?

— Подобалося. Поки не зрозумів, що за цим заняттям втрачаю самого себе та інтерес до життя.

— Ага, знайомо. Спочатку подобалося, потім стало нестерпно, але боялася засмутити Сема. І ось, тепер усе одно засмучую. — Грейс зітхнула і нервово хихикнула: — Але заняття з анатомії прикольні. Одразу згадую тебе.

Я натягнув усмішку, розуміючи, що до Грейс не дійшло й половини серйозності моїх слів. Вона все ще ховається за показним життєлюбством і намагається не згадувати про вибір, який їй доведеться зробити.

Мабуть, мій розсіяний погляд можна помітити навіть в очній оптиці, бо Грейс різко перестала сміятися.

— Джеку? — обережно запитала вона.

Я підняв голову, облишивши спроби пропалити стільницю неіснуючим лазером.

— Що?

— А як ти з цим упорався?

Закономірне запитання, на яке завжди страшно давати відповідь. Бо якщо скажу правду, вона прозвучить однозначно: "Не впорався". Не впорався з життям і самим собою. Але ніхто, крім Сема, про це не знає і не повинен дізнатися.

— Отримав болючого стусана під зад.

— Від кого?

— Від... Та неважливо це.

Я одним махом допив какао. На зубах заскрипів осад від нерозчиненого порошку.

— Як скажеш.

Грейс знову усміхнулася і забрала зі столу чашки, щоб поставити в посудомийку.

Я зрозумів, що на цьому тему ми закриємо, шкода тільки, що я не вмію змінювати настрій так само швидко, як це робить вона. А ще не вмію ковзати поверхнею почуттів — неважливо, своїх чи чужих. Неодмінно пірнаю з головою під лід і борсаюся місяцями у темній воді. Саме тому так часто хочеться обдовбатися, адже речовини допомагають спливти і якийсь час тримати голову над водою.

Але зараз не час для цього. Як і для занурення в меланхолію. Час іти далі у запланованих справах, поки кухня Грейс не перетворилася на сповідальню.

— У тебе найкраще какао, — сказав я замість подяки.

Грейс скептично посміхнулася. Їй завжди здається, що я підлизуюся.

Перш ніж піти, я встав біля вікна і постояв, оглядаючи жваву вулицю. Тут, усередині, ідеальна тиша, але легко можна уявити, який гул увірветься в приміщення, якщо потягнути за віконну ручку.

— Ти ніколи його не відкриваєш?

— Обходжуся вентиляцією. У мене ж немає такої штуки в горлянці, як у тебе, вся гидота осяде в легенях. Ще й меблі припадуть пилом.

Ось вони — мінуси життя біля транспортних розв'язок. Спочатку здається, що це зручно, але минає час, і починаєш задихатися у власному домі. У цьому плані студія на відшибі придатніша для життя.

Я окинув поглядом широке підвіконня, над яким нависала ультрафіолетова лампа. Попри велику кількість сонячних днів у це вікно промені потрапляють рідко — їх зупиняють висотки на іншому боці дороги. Тож без спеціального світла не обійтися, особливо якщо вирощуєш кактуси.

— Є нові? — запитав я, окидаючи поглядом величезну колекцію. І це ще не все: більша частина розміщена у спальні.

— О так! — нудьгуюче обличчя Грейс моментально розквітло. — Минулого тижня знайшла гарний ехіноцереус, а Аюмі принесла дискокактус. Не знаю, де вона його дістала, їх зараз мало. — Вона ткнула пальцем у горщик із круглою ребристою рослиною. — А ось це нова мамілярія. Вони не рідкість, зате ця збирається квітнути.

Я подивився на купку колючих кульок і посміхнувся. Для мене всі ці назви звучать так само дивно, як для Грейс — формули з органічної хімії або назви імплантованих у моє тіло пристроїв, але я ніколи її не перериваю. Слухати захоплених людей приємно.

— Ти скоро й мене заразиш пристрастю до колекціонування, — пожартував я.

— Ти вже нею хворієш. — Грейс скосила на мене очі. — Але якщо хочеш ще одну колекцію, можу подарувати кілька своїх вихованців.

— Не ризикну. У мене навіть кактуси зів'януть.

— Ну і даремно. Тобі б піклуватися про когось живого, а то зовсім здичавієш.

Скажи це хтось інший, отримав би по саму маківку. Але Грейс не вкладає негативу в слова — просто говорить те, що думає.

— Я дбаю, — упевнено заявив я, а на її німе запитання додав: — Про Фреда.

Вона посміхнулася, але нічим не видала нерозуміння. Якщо й існує у світі людина, якій абсолютно начхати на мою картину світу, то це Грейс. Якби я надумав одружитися з андроїдом, вона стала б першою, хто схвалив такий союз. А може, і єдиною.

— Мені час, — з жалем сказав я, задкуючи до дверей. Повертатися на вулиці не хотілося, я б радо просидів із Грейс до заходу сонця і скуштував усі її напої, обговорюючи різні дурниці, але Вікі не любить, коли я скасовую прийоми без вагомих причин.

— Як завжди якісь важливі та термінові справи?

— Прийом у лікаря. Добровільно дозволю себе катувати.

Я підняв ліву руку і наполовину зняв з неї рукавичку, демонструючи дроти, що стирчать з потрощеного корпусу. Через цей жест у плечі знову неприємно тіпнуло. Нагадування про рейд.

— Ой... — Грейс поморщилася, ніби замість дроту з рани звисали вени та сухожилля. — Тоді не буду вмовляти тебе залишитися.

Мені не довелося прислухатися до тону, щоб зрозуміти, що сказала вона це з ввічливості. Не піди я сам — мене ненав'язливо попросили б про це одразу ж після повернення Аюмі. Звісно, в цій квартирі я бажаний гість, але навряд коли-небудь вдасться пробути тут до вечері. Їхнім стосункам не потрібні зайві глядачі.

Замислившись про це, я машинально підняв долоню, щоб вона в неї ляснула, — типовий жест для нас із Семом — але його сестра не збиралася відпускати мене так просто.

Ставши на носочки, Грейс обхопила мою шию і буквально на ній повисла. Без високого взуття вона заледве дотягується, довелося нагнутися, щоб компенсувати різницю в зрості. Як там Вікі мене називала? "Каланча"? Гадки не маю, що це означає, але звучить загрозливо.

— Усе, тепер можеш іти, — прошепотіла на вухо.

Я вивільнився з обіймів і за звичкою перевірив, чи не залишилося блискіток на щоці. Не маю нічого проти того, щоб виділятися з натовпу, але глітер аж занадто вибивається з мого стилю.

Помітивши це, Грейс захихотіла і стала жартівливо штовхати мене до виходу. Зазвичай вона ніколи не проводжає гостей, бо знає, що автоматична система все одно зачинить двері, а банальні фрази на порозі квартири — не про неї. Тим приємніше подражнити її сьогодні, скориставшись несподіваним проявом гостинності.

— У тебе дуже гарна квартира і смачна їжа. Спасибі, що запросила.

— Ой, заткнися.

Я усміхнувся і перестав грати у ввічливість. Якраз на очі потрапили полиці з численними парами взуття, які майже вивалювалися на підлогу. Порівняно з цією колекцією мої дві пари на сезон виглядають як запас зі схованки волоцюги.

— Ти хоч встигаєш їх носити чи тільки купуєш?

Я взяв свої кеди, що скромно стояли осторонь.

— А ти імпланти використовувати встигаєш чи тільки встановлюєш? — парирувала Грейс.

Зараховано. Один — один.

Уже зайшовши до ліфта, я згадав, що так і не спитав її щодо заспокійливих. Повертатися було б дивно, тому я відклав питання на інший раз. Взагалі Сем навряд чи згадає про ту розмову, але я й сам розумію, що пропити пігулки зайвим не буде. Особливо, якщо вони з аптеки, а не схрону дилера.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв оріджинала - "Вулиці Канзас-Сіті" та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)