Неон у титанових венах

// 09.04.2060 [15:36 PM]

Територія Портових псів досі не здавалася мені настільки великою. До складу, де сталася моя перша зустріч із Білооким, нас вели, здається, кілька світових років. Я встиг прокрутити в голові мільйони варіантів того, що ватажок з нами зробить, і жоден не полегшував мою душу.

Я ледве дихав і безперервно змахував сповіщення про стан організму, які вже не міг відключити, бо система розцінила їх як критично важливі. Можливо, через пульс, що зашкалював за дві сотні ударів на хвилину. Хотів би я мати змогу його приборкати, але коли у твою скроню тикають стволом, це потребує титанічних зусиль. Чув, що загони спецпризначенців навчають за будь-яких обставин тримати себе у руках, але я, на жаль, звичайний бандит та посередній вчений у відставці.

// ПІДВИЩЕНИЙ ПОКАЗНИК ПУЛЬСУ [206]

Я запізно пригадав, що вранці вмовив Ксандру залишити пістолет вдома. Гадав, що так буде безпечніше, зважаючи на норов сестер та їхні перестороги, а тепер про це шкодував.

Штовхаючи мене крізь вже знайомі двері за цистерною, Дейв на якусь мить прибрав пістолет, і я зміг крадькома озирнутися. Ксандру вели кількома кроками позаду, тримаючи за лікоть. Ножа від горла прибрали. Я дозволив собі трохи видихнути. Якби Білоокий хотів нас прикінчити, то зробив би це на дворі, де й без того достатньо слідів від крові, а не біля свого робочого місця, що вимагає якої-не-якої стерильності.

— Алекс, ми маємо поговорити, — повторив я вже вкотре. Мабуть, зі сторони звучало як мантра божевільного.

Він знову нічого не відповів, але цього разу підняв руку з вказівним пальцем, закликаючи зберігати тишу. Так, наче ми увійшли до бібліотеки.

В залі з рингом нікого не було, якщо не рахувати хлопця азійської зовнішності, що стовбичив під стінкою. Його я поміж Псів ще не бачив, тож, мабуть, якийсь візитер. Точно не конкурент і не кандидат на вступ до банди, якщо судити з того, що його без проблем залишили наодинці. Я одразу помітив велику кількість татуювань та прикрас на його руках — той явно бажав підкреслити свої тонкі пальці.

— Перепрошую, Юн Хо, але з деким треба провести виховну бесіду, — звернувся до нього Білоокий.

Хлопець кивнув, спокійним кроком відійшов до рингу та розсівся в самому його центрі, підібгавши ноги. Хто ж він такий, якщо йому дозволяють так нахабно поводитись?

Тим часом Ксандру вже відвели до Алексового крісла та грубо штовхнули, наказавши сісти. Мене охопило погане передчуття, але я змусив себе стулитися й спостерігати, що буде далі. Тим більше Дейв ще міцніше притиснув дуло до шкіри, наче намагаючись проробити в ній отвір. Мудило. Необов’язково настільки старанно виконувати накази ватажка — той все одно не помітить.

Я перехопив погляд Ксандри, яка нерішуче опустилася на сидіння, трохи боком, готова в будь-який момент підскочити та втікати. Її пальці мимоволі стиснулися й впилися в обшивку. Колись я так пошкодив крісло Вікі, й вона за кожного візиту здирала з мене відсотки за той випадок. Тоді я думав, що це суворо, але Білоокому, мабуть, довелося б розплачуватися кров’ю, тож час радіти, що в Ксандри звичайні — людські — нігті.

І очі.

Від виразу її очей стало паскудно: аж надто багато всього вони висловили без жодного слова. Злість на мою дурість, хвилювання, збентеження і навіть… зніяковіння? Дивно, напевно, вона почувається поміж бандитів, розцяцькованих залізом і татуюваннями. Так само як я у той день, коли завалився до бару Майка, за одним виключенням — я не був копом. Вона тільки звикла до мене, а я вже притягнув її в самісіньке кодло злочинців.

Я відвів погляд. Як же хочеться вмазатися. Потім горіти в особистому пеклі, але зараз — вимкнути мозок. Не відчувати цей палючий сором. Провалився б під землю, але під ногами міцний залізобетон.

Коли я наважився знову підвести очі, Ксандра вже дивилася не на мене, а на Алекса, який порпався у своїх інструментах. Складно було не вловити, до чого все йде.

— Алексе, я не збирався…

— Т-с-с, — він знову підняв вказівний палець, на цей раз приклав його до своїх тонких губ, а тоді клацнув великим і середнім, здивувавши мене моторикою протеза. Я б так не зміг, навіть якби тренувався десяток років.

На звук, наче справжні сторожові пси, відреагували патрульні, які нас супроводжували. Двоє хлопців, чиї імена я заледве зміг би згадати, миттю розвернулись та вийшли, залишивши нас чотирьох. Ну, якщо не рахувати мовчазну тінь, що досі спостерігала за нами своїми хитрими мигдалеподібними очима.

— Я знаю, що ти не збирався вести свою коханку-лягаву на склад. Це надто примітивно для твого розуму, та й ти менше за нас усіх схожий на щура. Але правила є правила. — Він завмер, задумавшись, і звернувся до Дейва: — Нагадаєш?

Той охоче прогуркотів мені на вухо:

— На територію Псів можуть заходити тільки Пси, або ті, кому дозволив голова Псів.

Правило номер один. Здається, хтось мені його зачитував, але я пропустив повз вуха.

— Ксандра не з нас, запрошення не отримувала. Що це значить?

— Що я не мав її за собою тягнути, — швидко відповів я. Можливо, якщо я буду поводитись як слухняне цуценя, цей великий чорний вовкодав нас не з’їсть.

— Ні! — Я здригнувся. — Це значить, що вона має стати однією з нас.

Ну звісно. Все сходиться. Він не просто так готує інструменти — збирається насильно затягти її в банду, набивши татуювання. Він вчинив так зі мною і…

— Ти кожного, хто випадково заходить до порту, приймаєш в ряди Псів?

Він посміхнувся. На подив його усмішка була не злою чи агресивною, а сумною. Так всміхаються люди, яких добряче потріпало життя, але не настільки, щоб стати безсердечним виродком на кшталт Майкла.

— Звісно ні. Чорнил би не вистачило. Зазвичай непроханих гостей вбиває патруль.

Або все-таки достатньо.

— Це була моя тупорила ідея. Карай мене, а не її.

Алекс кивнув із вдаваним розумінням.

— Саме цим і займусь, — пообіцяв він і підвів руку, демонструючи татуювальну машинку. Та була вже заправлена та виблискувала новенькою голкою.

— Бляха, ні! Якого хріна ти втягуєш Ксандру?!

— По-іншому ти не зрозумієш.

Обурення, що мене охопило, було потужнішим за злість. Перебуваючи на вулицях, я приймав закони бетонних джунглів, але щиро ненавидів банди, які відіграються на чиїхось близьких. Це низько. Огидно. Неправильно. Вендета має зникнути як концепт, бо в ній немає жодної краплини справедливості.

Я спробував вирватися, але отримав прикладом по голові. Схоже, Дейв зробив останнє попередження і наступного разу просто пальне у потилицю.

— Джеку, не треба. — Ксандра перелякано поглядала то на мене, то на Дейва.

Я був готовий зробити щось дуже тупе й відчайдушне. Наприклад, стрельнути у ватажка з шокера, або вивернути руку та всадити електроди у живіт Дейва. А потім вступити у битву зі всіма членами банди й героїчно загинути під шквалом куль. Але погляд Ксандри миттю протверезив мій розум.

— Ходімо, провітришся, — сказав Дейв, тягнучи мене за лікоть.

Провітритися мені справді не завадить, але не через рекомендації сраної шістки. Я висмикнув руку й вийшов зі складу під тихе гигикання хлопця на рингу. Хоч чиєсь життя тут веселе.

Біля входу, на фанерній коробці, яку я сам тут і залишив кілька днів тому, сиділа Ребекка й щось крутила у протезі ноги. Я б здивувався, заставши її за якимось іншим заняттям, бо практично весь вільний час вона длубалася в імплантах. Це вже змахувало на якийсь компульсивний синдром, але чужі проблеми — то чужі проблеми. Тим більше психічні.

Я наготувався пройти повз них, але дівчина мене помітила. Тряхнула копною яскраво-рожевих пасом і аж занадто голосно верескнула:

— Гей, новенький, підніми-но плоскогубці. Звалилися за ящик.

В житті не повірю, що вона чекала, поки хтось йтиме поряд, аби про це попросити. Скоріше зумисне впустила інструмент, коли почула кроки.

— Ти не думала сходити до клініки, щоб тобі там нарешті усе як слід підкрутили?

Я кинув їй плоскогубці та зробив ще одну спробу злиняти з її поля зору. Що ж. Майже вдалося.

— А ти не думав звернутися до психотерапевта, щоб перестати бути таким скаженим мудилом?

Я зупинився. Ні, Джеку. Сьогодні не той день, коли варто зривати злість на комусь з Портових псів. Не тоді, коли твоя кохана перебуває в руках їхнього ватажка.

— Я вже звертався, — відповів я, зціпивши зуби.

— Не видно прогресу. Мабуть, ти безнадійний псих, якому допоможуть тільки транквілізатори.

Попри бажання заїхати їй по носу, я пирснув на це зауваження. Транквілізатор мені б зараз дійсно не завадив. Чорт, я б за нього чимало віддав!

— Реб, не займай Джека, в нього і без тебе драма. — Дейв наздогнав мене та присів поряд з дівчиною, запалюючи цигарку.

— Ага, по життю, — фиркнула та.

Я відійшов трохи далі. Частково демонстративно, а частково для того, аби імпланту не довелося фільтрувати густі хмари диму.

// СТАБІЛІЗАЦІЯ ПОКАЗНИКІВ ПУЛЬСУ [108] // РІВЕНЬ АДРЕНАЛІНУ: ВИЩЕ НОРМИ // В ПОВІТРІ ЗНАЙДЕНО АГРЕСИВНІ РЕЧОВИНИ: РОЗПОЧАТО ПРОЦЕС ФІЛЬТРАЦІЇ

Сповіщення зеленого і жовтого кольорів. Нарешті. Я трохи заспокоївся. Запросив аналіз проміле в крові та сам собі усміхнувся: звісно, п’яний як чіп. Але завдяки викиду адреналіну ще міцно тримаюся на ногах.

— Не дуйся, Джек, — звернувся Дейв. — Нічого особистого, він мій бос, сам розумієш.

— Ти б так само неособисто мене пристрелив, якби він наказав?

— Що? Чого б це він наказав тебе вбити? Ти занадто цінний екземпляр, він би тебе і за гірше пробачив.

Я відчув дрібку самовдоволення. Не те щоб це твердження стало для мене несподіванкою, але одна справа нескромно думати про власну значущість у банді, а інше — чути про неї від колеги по цеху. Як не крути, це приємно. Але хай не думає мене цим задобрити.

— Ти не відповів на запитання.

Дейв підняв брову.

— Якби була вагома причина — так. Застрелив би прямо в скроню і не мучився б докорами сумління, бо якщо Алекс каже когось прикінчити — то ця людина справжня мразота.

— А як же його слова про випадкових гостей порту? Він так впевнено говорив, що охорона вбиває кожного зустрічного, — невже всі вони мразоти?

— Він любить блефувати. Я думав, ти це помітив.

Я пирхнув.

— Звідки б я мав це помітити, якщо мене не запрошують на серйозні справи, на яких він показує норов?

— Знову дуєшся?

— Трохи бісить.

За місяць у банді я був присутнім хіба що на перевезеннях вантажів, супроводжуючи водіїв, або перебирав товар на складах. Лідери банди бачили в мені лише міцний кран-підіймач і надійного охоронця, повністю ігноруючи усе інше. Не найгірша робота — я принаймні міг вивчати взірці найновіших моделей імплантів, — але недостатньо вагома для людини, яка кілька тижнів тому зупиняла потяги лазером.

— Не ний, скоро запросять.

— Звідки знаєш?

— Юн Хо приїхав про щось розповісти, й судячи з настрою Алекса, новини паршиві.

— Це той кореєць? Хто він?

— Якщо говорити мовою корпорацій, яку ти маєш добре розуміти, він наш агент у Канзас-Сіті. Шукає кому збувати товар, домовляється про постачання. Якщо є якісь проблеми з клієнтами, мчить сюди та розповідає, бо телефону такі речі довіряти не можна. А оскільки він тут…

— То є проблеми з клієнтом, — закінчив я.

— І неабиякі. Думаю, там якийсь триндець, який нам всім доведеться розгрібати.

Він настільки нервово затягнувся цигаркою, що я майже передумав брати участь у вилазках банди. Може, не так і погано було стирчати на складі. Там хоч не стріляють і не заламують руки.

— Коли? — спитав я, з зусиллям ковтнувши уявну слину. В горлі так пересохло, що я залюбки випив би брудної води з калюжі.

— Що?

— Коли будемо розгрібати?

— Я тобі що, ворожка? Реб, може ти підкажеш?

— Або сьогодні ввечері, або завтра, або протягом тижня.

— Дякую, ти дуже допомогла, — огризнувся я.

— Не ний, — повторив Дейв. — Я ж тобі казав, що викликати можуть в будь-який момент. Якось Алекс висмикнув мене з-під двох дівок у стрип-барі.

Від його обуреного тону я мимоволі всміхнувся.

— Мабуть, було прикро.

— Там такі чеки, що я ледь його не прибив.

— Гроші хоч повернув? — поцікавилася Ребекка.

— На хую він мене повернув, а не гроші.

Ребекка зайшлася сміхом, а Дейв кинув недопалок і з такою злістю втоптав його в асфальт, наче це він телефонував йому в той вечір. Через його шаркання я не почув кроків і пропустив появу ще одної дівчини з Псів, яка зненацька заволала над моїм вухом:

— Це що, черга до Білоокого? Хто останній?

Я повернувся на голос і побачив Рорі. Після першої невдалої зустрічі, коли вона цілила в мене пістолетом, ми жодного разу не розмовляли. Вона іноді зазирала на склад, але питання обговорювала з ким завгодно, крім мене. Подейкували, що вона донька якоїсь важливої шишки, але ніхто не зміг пояснити, кого саме.

— Просто тут стирчимо, чекаємо на кохану Джека, — відповів Дейв і кивнув на річ, яку Рорі міцно стискала у правій руці. — Куди тягнеш цю культяпку?

Рорі підняла предмет перед собою, і я зміг розгледіти у ньому протез ноги. Повноцінний, від стегна до пальців. Стопа обтягнута гумою, вище — синтетична шкіра найвищого ґатунку. Автоматичний колінний суглоб і потужні м’язи, випнуті під покриттям. Не кінцівка, а мрія. Така коштує кілька сотень, ще й не кожен хірург подужає правильно встановити його у тазостегновий суглоб. Це ювелірно точна робота, яку, сподіваюся, колись проведуть і над моїм тілом.

Дівчина помітила мій зачарований погляд і посміхнулася. Сподіваюся, з розумінням.

— Покажу Алексу. З нею щось не те.

— В сенсі? — увага Ребекки миттю переметнулася з її власної стопи на протез.

— Суглоби тріщать, наче в них піску насипали. Так не має бути.

— Бракована? — Дейв, здавалося, не повірив власним вухам. — Та ну, не жени, раніше нам сплавляли справний товар.

— Раніше не означає, що так буде й надалі, — огризнулася Рорі, нервово тряхнувши своєю копною темно-смарагдового кольору. — Хочеш, сам перевір.

Вона простягнула механізовану ногу Дейву, але той відсахнувся, наче вона підклала йому під носа смердючу шкарпетку. Я схопив протез замість нього.

Той був не з легких, мабуть, кілограм двадцять чи трохи менше. Але вагу повністю компенсувала дрібна механічна моторика, яка мала приводитись у рух коштом тепла організму. Я помітив зверху накопичувач енергії та двигуни, що виглядали крутіше за ті, що встановлені у моїх руках. Відчув легкий укол заздрощів. Провів пальцем по синтетичній шкірі, майже нічого не відчуваючи. Аж занадто гладка й ідеальна, мої датчики нездатні таке зчитати.

— У тебе вже встав чи ще годинку подрочиш на цю залізяку? — пробурмотіла Ребекка.

От же скажена заноза.

Під її пильним поглядом, що відверто нервував, я обережно зігнув протез у коліні. Він піддався легко, але не так плавно, як має працювати кібернетична кінцівка вищого класу.

— Схоже, зекономили на мастилі або погано відшліфували деталі.

— Я ж казала.

Дейв присвиснув.

— Звучить кепсько. Алекс буде не в захваті.

Та вже напевно. Коли Майку поставляли гівняний товар, він влаштовував розбірки такого масштабу, що гудів весь район. Страшно уявити, що зробить Алекс, який того самого Майка виставив з банди. Мабуть, розпочне війну на пів міста.

Схоже, не одного мене зацікавило це питання. Рорі пішла всередину, а Дейв із Ребеккою ще довго обговорювали майбутні події та прикидали ймовірності. Але я слухав їх у пів вуха. Значно більше мене хвилювало, що Алекс робить із Ксандрою.

З голови не йшов той огидний факт, що я полишив її наодинці. Це не йшло з голови. Обіцяв берегти, а сам підкорився наказу та кинув на поталу власному ватажку. Хтось би сказав, що це мудріше, ніж починати бійку та ще більше ризикувати її життям, але менш паскудною ситуація від цього не ставала. Я не міг уявити, якими словами просити вибачення за цей вчинок.

Я стиснув кулаки так міцно, що нігті лишили порізи. Нічого не відчув. Чи не вперше пожалкував, що відтяв руки, які були здатні відчувати біль. Тепер розірвати власну шкіру — все одно що розірвати одяг. Жодного сенсу, жодного полегшення.

Я встиг ще кілька разів штрикнути долоні, перш ніж на інтерфейс надійшло повідомлення:

[16:17 PM]

від: Сем_любитель_бляшанок

// “у що ти там вже вляпався?”

[16:17 PM]

від: я

// “ти звідки знаєш?”

[16:18 PM]

від: Сем_любитель_бляшанок

// “не знаю”

// “просто спитав”

// “ти підозріло довго не відповідав”

// “але дякую, що підтвердив”

От же пронирлива срака.

[16:19 PM]

від: я

// “пізніше розповім”

[16:19 PM]

від: Сем_любитель_бляшанок

// “значить все-таки вляпався”

// “шкода ти так далеко”

// “намилив би шию”

Я хотів відповісти, що для цього йому доведеться поставити якісь крутезні протези, але надійшло ще одне повідомлення. Це вже від іншого користувача.

[16:21 PM]

від: Ксандра

// “я біля чорного ходу, підгребай”

Я не став витрачати час на відповідь, одразу зірвався з місця. Дейв з Ребеккою провели мене здивованими поглядами, але промовчали. Мабуть, самі здогадалися.

Рухаючись майже підтюпцем, я швидко обігнув склад і побачив Ксандру. Притулившись до стіни, з якої шматками лущилась фарба, вона задумливо крутила між пальців незапалену сигарету.

— Прикуриш? — спитала вона, помітивши мою тінь. На мене навіть не глянула.

— Звісно. — Я простягнув безіменний палець і випустив з механізму невеличкий вогник. — Де твоя запальничка?

Я подарував їй нову лише позавчора.

Знизала плечима.

— Не знаю. Десь провтикала.

В іншій ситуації я б жартома на неї образився, але за підсумками дня виходило, що це я маю перепрошувати аж до кінця часів.

— Вибач, — почав я. Складно одразу зібратися на щось більш вагоме.

Ксандра нарешті повернулася й видихнула дим прямо в обличчя. Знає, що я це ненавиджу, але вперто робить, аби подражнити.

— Вибачаю, — сказала вона.

— От так просто?

— Так. Тобі пощастило, що він нічого мені не зробив.

— Нічого?

— Анічогісінько.

Я втратив терпіння й схопив Ксандру за руку. Вона запротестувала, але я встиг оглянути передпліччя, якого торкалася голка.

— Оце і все?

Я не вірив очам. Здавалося, що ці двоє змовились, аби мене обдурити. Може, вона в останній момент попросила перенести тату на іншу руку? Чи якимось чином його замаскувала? Стільки пафосних погроз — і для чого? Щоби поставити горизонтальну риску довжиною в пів дюйма?

— Так. Це все.

— Та ну.

— Він сказав, що завершить татуювання, коли я сама цього захочу.

Тобто ніколи. Я скоріше втечу разом з нею далі на схід, ніж допущу, щоб вона вступила у банду.

— Дейв таки мав рацію, — сказав я.

— В чому?

— Алекс блефував.

— Так. Він просто хотів тебе провчити.

— А ти радо йому підіграла?

— У мене були інші варіанти? Ти забув, що у твою потилицю тицяли стволом, а біля мене крутився ватажок грізної портової банди?

Я згадав її перелякане обличчя, коли вона сиділа у кріслі, й сам трохи поїжився.

— Не було, — погодився я. — Я дурень. Пробач.

— Годі вже вибачень, Джек. Краще пообіцяй, що надалі будеш приймати рішення тільки на тверезу голову.

Я всміхнувся. Хотів би, але не можу.

Ксандра правильно зрозуміла мою посмішку, затушила цигарку об вже добряче потріпану стіну й переклала якусь темну пластикову теку під іншу пахву. Здається, досі в неї її не було.

— Що це?

— Алекс дав деякі свої старі ескізи, щоб я вчилася, перемальовуючи їх.

— Ти, бляха, наді мною приколюєшся?

Я не хотів казати це так грубо. Саме вирвалося. Я з місяць намагався знайти спільну мову з ватажком та перестати тіпатись від його очей, а Ксандра менш ніж за годину встигла набитися в його учні. Можливо, у мене дійсно проблеми з комунікацією.

Ксандру мій подив лише потішив. Вона продовжила вихвалятися:

— А ще сказав купити штучну шкіру та потренуватися. А як навчуся набивати елементарні малюнки, візьме помічницею.

— Він серйозно?

— Не знаю. Може, просто хотів мене надихнути. Але так чи інакше, я хочу спробувати. Раптом мені теж вдасться здійснити дитячу мрію.

— Теж?

— Поглянь на себе, Джеку. Ти наче зійшов з тих плакатів з кіборгами, які в юності розвішував над ліжком. Щось підказує, що свою мрію ти здійснив, на відміну від мене.

Конче хотілося заперечити, адже до тих гір з металу моє багатостраждальне тіло ще різати й різати, але це погана тема для розмови з Ксандрою. Дуже погана.

— Гаразд, я не маю нічого проти твоїх спроб. — Та я ж сам пропонував їй художні матеріали! — Але ти впевнена, що хочеш пов’язати імовірну кар’єру з майстернею Алекса? Зі справ банди так просто не вислизнеш, потім можуть бути проблеми.

— Я вже по вуха в проблемах і намагаюся їх розгребти.

“І це все через тебе”, — почулось поміж рядків. Я знав, що вона такого ніколи не скаже, але подумати зобов'язана. Будь-хто б подумав.

— Ми.

— Що?

— Ми разом в цих проблемах, — нагадав я. — І разом будемо їх розгрібати.

Ксандра всміхнулася.

— Звісно. Ось про цю людяність я й казала, Морґане.

— Отрі.

Взагалі-то Каннінґем, але ніхто з нас не буде так одне одного називати. Підробні документи — виключно для закону й поліції.

— Так, Отрі, — підозріло швидко погодилася вона. — До речі, проблем у нас може побільшати.

Прозвучало не як звичайні роздуми про вірогідні події. Скоріше як попередження.

— Ти про що?

— Не тут. — Ксандра відштовхнулася від стіни та попрямувала до виходу з порту. — Забагато вух навколо, — кинула вона, проходячи повз.

Ми відійшли на добрячий кілометр, проминули багатолюдний парк та звернули на вулицю, яку я нещодавно розкопав, аби швидше діставатися дому.

— Той хлопець на рингу, — нарешті сказала Ксандра, трохи збавляючи кроки. — Він приніс Алексу якісь недобрі новини.

Я кивнув. Це я вже знаю.

— Алекс весь час нетерпляче позирав у його бік, наче боявся, що той випарується і не встигне передати усю інформацію. А коли я виходила, вони заговорили про Канзас-Сіті.

— Це я вже чув від Дейва, — не витримав я. — Щось конкретне казали?

Дарма я так поспішав. Ксандра, напевно, сподівалася попередити мене першою. Вона невдоволено позирнула, дістала чергову сигарету і знову попросила її підпалити. Я зробив це, але не надто охоче. Скільки ще пачок вона випалить, перш ніж потрапить у лікарню з раком легень? На її пачці якраз була намальована жахлива пухлина, і мені довелося докласти зусиль, щоб перестати про неї думати.

— Казали, що хтось з клієнтів незадоволений.

— Хтось в Канзас-Сіті?

Вона кивнула.

— Складно оцінити, наскільки це серйозно, — сказав я вдавано безтурботним тоном, розуміючи, що це до біса серйозно.

Серед банд репутація значить усе. Якщо хтось просрав її — неважливо, випадково або навмисне, — то його змусять за це відповісти. Дуже вчасно я потрапив до Псів, якраз під потенційну сутичку з вогнепальними ранами.

— Не здумай, бляха, ставитись до цього легковажно, — вилаялася Ксандра. — Якби ти бачив вираз обличчя Алекса, то перестав би так задоволено шкіритись.

Я тільки зараз помітив, що мої губи застигли у посмішці. Швидко відвернувся, розтираючи лице руками. Який же довгий, в сраку, день.

— Я втомився, ходімо додому?

— Ще б ти не втомився тягати сорок кілограмів заліза.

— Не починай.

— Я й не починаю.

Ми витріщилися одне на одного, а потім синхронно приснули сміхом. Я лише зараз відчув, наскільки ж зачмелив від половини пляшки “Джонні Волкера”, і помітив, що Ксандра таки сп’яніла, хоч і вміло це приховала. Її розпашіле обличчя можна було списати на спеку, а вологий блиск в очах — на пережитий стрес. Але цей дурнуватий сміх, який не полишав нас кілька хвилин, видавав нас обох з потрохами.

— Добре, — погодилась вона, трішки заспокоївшись. — Ходімо, поки до нас не викликали загін лікарів з психлікарні.

Я всміхнувся іронічності жарту та поплівся слідом, гадаючи, в який час доби зателефонує хтось з банди. У тому, що мене викличуть у найближчу добу, я вже не сумнівався. Варто було боятися своїх бажань, Джеку.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв роману ("Вулиці Канзас-Сіті") та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)