Неон у титанових венах

// 08.06.2060 [08:46 AM]

Я нерішуче підійшов до дверей із темного матового скла. Мабуть, з того боку Ксандра побачила мою тінь, бо не втрималася від їдкого зауваження:

— Я тут голяка, але очі можеш не прикривати. Заходь.

Я роздратовано зітхнув і потягнув стулку вправо, заходячи в кімнату, заповнену парою. Ванна стояла на невеликому підвищенні біля вікна, через що складалося враження, що вона висить понад хмарами.

— Зачини двері, а то в спальні осяде конденсат.

Я не збирався залишатися тут довше, ніж на кілька секунд, які потрібні, щоб повісити рушник і вийти геть, але все ж послухався. Намагаючись не дивитися на оголені плечі Ксандри, що визирали над піною, і проклинаючи той факт, що будівельники прикрутили гачки просто біля ванни, я швидко перетнув килим і залишив рушник на його законному місці.

— Залишишся? — запропонувала Ксандра, коли я розвернувся до виходу. — Ванна велика, можеш приєднатися.

Я завмер біля її ліктя, який вона поклала на бортик.

— Навіщо?

Краще б вже попросила зробити масаж.

— Пам'ятаєш, ми з тобою мріяли, що одного разу разом приймемо шикарну ванну, дивлячись на місто? Тут, звісно, за вікном немає хмарочосів, та й ванна подряпана, але...

Я хмикнув. Давні мрії двох студентів, які перебивалися душовою в гуртожитку. Хтось казав мені, що мрії не мають терміну придатності, тож потрібно обов'язково їх втілювати, щойно з'являється можливість. Навіть якщо вони абсурдні.

— Гаразд, — погодився я. Це буде ніяково, але з нашим першим сексом усе одно не порівняти.

— Роздягайся, — чи то сказала, чи то проспівала Ксандра.

Я швидко стягнув весь одяг, що на мені залишався, і заліз у ванну, поки Ксандра не встигла помітити шрами на гомілках.

Приймати ванну мені не доводилося вже кілька років, тож насамперед я з'їхав по стінці та з головою пішов під воду. Полежав так кілька секунд, слухаючи серцебиття, і виринув, розплескавши трохи води на підлогу. З мокрого волосся закрапала фарба, лишаючись синіми плямами на густій піні.

— Забруднив нам воду, — жартівливо поскаржилася Ксандра. Її погляд із цікавістю вивчав руки, які я підняв, щоб зачесати волосся назад.

— Не забруднив, а прикрасив.

— Ти не дружиш з естетикою, Отрі.

Ксандра по-дитячому спорудила на своїй голові корону з густої піни. Кінчики її довгих локонів плавали у воді, схожі на химерні водорості.

— Мені личить?

Після попереднього зауваження запитання прозвучало дивно, але я не хотів псувати момент недоречним сарказмом.

— Ти як Аріель, не вистачає червоного волосся.

— Не знала, що ти розбираєшся в мультиках, — усміхнулася вона. — Червоний... Ефектний колір, я подумаю щодо нього. До речі, а чому синій?

Я знизав плечима. Ще нікого не цікавили такі подробиці.

— Він красивий. І холодний.

— Любиш усе холодне, — чи то запитала, чи то констатувала вона. — Я думала, була якась особлива причина перефарбувати волосся.

— Ну, ще це колір моєї банди.

Я задумався, чи можу тепер називати її своєю. Покинувши місто, я став самотнім найманцем, поки не приб'юся до місцевого контингенту.

— Вона настільки для тебе важлива?

— Бастарди врятували мені життя.

— Ти вже багато разів їм за це відплатив.

— Суть не в тому, відплатив я чи ні. Вони стали моєю родиною.

Ксандра посміхнулася якимось своїм думкам і змахнула з голови піну, що вже почала розчинятися.

— Ти знаєш моє ставлення до банд, — сказала вона. — Його вже не викорінити. Але за те, що ці люди прийняли тебе і побічно вплинули на нашу зустріч, я готова обійняти кожного з них.

— Їм би більше сподобалося, якби ти знищила справи, відкриті на їхні імена.

— Цього я вже не зможу влаштувати. — Ксандра кинула в мене грудкою піни. — Доведеться їм задовольнятися простою людською вдячністю.

Я зробив зворотний кидок, набравши в долоню якнайбільше піни, дочекався вереску Ксандри і взявся шукати нове комфортне положення — у попередньому затекла спина.

— Ти сидиш з незручного боку, — помітила Ксандра мою метушню. — Випрями ноги, місця вистачає.

Я б із радістю, от тільки не міг змусити себе наблизитися до її тіла. Зараз не час для таких випробувань для власних почуттів і бажань. Для того щоб привести мій розум у сум'яття, вистачало і витончених ключиць, що красувалися над водою. Я не раз роздивлявся їх, розмірковуючи, який гарний вигляд під ними мали б дрібні кульки пірсингу, — не міг відвести погляду й зараз.

— Все нормально. — Я ще більше втиснувся в гарячу стінку.

Але Ксандра і не думала зважати на відмовки. Продовжуючи посміхатися, нахилилася, намацала мої ноги й міцно вчепилася в щиколотки, намагаючись посунути їх до себе. Я недовго впирався, знаючи, що вона не відстане.

— Розслаб спину.

Ця фраза змусила згадати прохання Вікі, а заразом і процедуру, яка за нею відбулася.

— Тебе аж настільки хвилює моя спина? — пробурмотів я, трохи посунувшись. Вода піднялася до імпланта на шиї.

— Просто уявляю, як тобі незручно з усім цим металом.

— Не уявляєш.

Щойно я перестав вдавлювати хребці в спину, по ній розлилося приємне тепло, як це буває, коли вивільняєш онімілу ногу.

Ксандра похитала головою, і я сподівався, що тему ми вичерпали. Тільки от мої ноги досі перебували в полоні її пальців. Я ще нікому не дозволяв торкатися гомілок після операції — хіба що медсестрі, аби та зробила перев'язку.

— Може, відпустиш?

— Що з тобою? — насупилася Ксандра. Її пальці раптово завмерли. — Стиснувся, як перелякане цуценя. Я ж не роблю тобі боляче?

Я неохоче похитав головою. Ні. Тілу не боляче.

Вона обережно перехопила гомілки долонями і ніжно провела вгору, поки не натрапила на те, що я так сподівався приховати.

— Шрами, — засмучено, але без краплі переляку оголосила вона. — Ти боявся, що я їх намацаю?

Я не відповів, але відчув дивне полегшення. Ніби будівельний робот забрав половину бетонної плити, що лежала на плечах.

— Вони від операцій?

Я кивнув.

— Шрами від куль зводиш до ідеальної шкіри, а рубці від хірурга вирішив залишити на пам'ять?

— Не на пам'ять, — заперечив я, — а до наступної операції. Не було сенсу їх видаляти, якщо доведеться різати заново.

— Заново? Що ще ти задумав із собою зробити?

Ксандра нервово смикнула рукою, дряпнувши нігтем по рубцю. Попри те, що він старий і давно затягнувся, до нього все ще неприємно торкатися. Я рефлекторно зіщулився, й вона швидко прибрала долоні, поклавши їх на бортик ванни. Так, начебто демонструє, що не хоче знову заподіяти біль.

— Замінити м'язи, можливо, і шкіру — тоді не доведеться прибирати шрами. Але це план на довгі роки, а поки мої ноги справляються з навантаженнями, важливіше довести до ладу шию.

Звісно, лікарі наполягали на тому, щоб замінити гомілкові м'язи якомога швидше, але я досі не змусив себе віддати клініці ще кілька місяців. Та й сума там потрібна в рази більша, ніж я можу назбирати без економії.

— Навіщо, Джек?

— Що — навіщо?

— Усе це.

Я посміхнувся: до нудоти знайоме запитання. Я вигадував на нього десятки відповідей, але лише Вікі назвав найточнішу — ту, що Ксандрі відома з самого дитинства.

— Ти знаєш відповідь.

— Хочеш створити себе справжнього, — трохи приречено відповіла вона.

У пошуках точки, на яку можна відвести погляд, я поклав потилицю на бортик і втупився в стелю, але не витримав так і п'яти секунд — пластина з роз'ємами зіслизнула з емалі. Довелося знову дивитися на Ксандру і сподіватися, що мої очі й справді статичні й не викажуть зайвого.

— Ти народився на сто років раніше, ніж мав. Наука ледь справляється з твоїми запитами, а суспільство... Як на тебе реагують люди?

— Дивлячись хто. У бандах таких, як я, багато, всі звикли. Хіба що жартують, що я схиблений, бо знають, чого все це коштує.

— У якому сенсі? Фінансовому?

— У всіх. Гроші. Час. Витримка.

Ксандра відвела погляд, але одразу схаменулася і повернулася до споглядання мого обличчя.

— У цьому плані ти й справді псих.

Я усміхнувся.

— Саме так вважають люди поза моїм колом.

— Усі налаштовані негативно?

— Деякі кажуть це із захопленням, але здебільшого — так. З презирством або осудом.

— Я не засуджую тебе.

— Знаю.

— І не зневажаю.

— Та знаю я.

— Просто важко це все перетравити й усвідомити.

— Знаю, — знову повторив я і зачерпнув води, щоб умитися. — Усім важко. І більшість воліє перетворити своє здивування на агресію.

— Я не помічала такої вже неприязні до імплантів. Більшості все одно, хіба ні?

— Їм байдуже, поки вони можуть жаліти власника заліза. Якщо людина втратила руку, ногу або орган, а технології допомогли їй оговтатися, то засуджувати її візьмуться хіба що кінчені фанатики. А я зробив вибір сам. Добровільно. У цьому вся проблема.

Ксандра перекинула волосся за спину і посунулася ближче, підібгавши коліна. Її рука лягла на мої груди, а пальці торкнулися краю імпланта. За всі моменти близькості після його встановлення вона жодного разу не торкалася металевої обшивки.

— Їх саме це й лякає. Ти погодився пережити страждання, які не кожен витримає за потреби.

— І тебе лякає?

— Лякає. Але водночас захоплює. Такі, як ти, рухають прогрес уперед.

Її мокрі пальці ковзнули до серця, немов хотіла перевірити його ритм, а потім, ніби ненароком, попрямували нижче. Я нервово стежив за ними. Піна майже розчинилася, оголивши наші тіла, і з кожним дотиком я все сильніше боявся видати бажання.

— Ти ж не любителька прогресу, — помітив я, борючись із напругою в горлі.

— Неважливо, що люблю я, ти чи Сем. І неважливо, що думають твої батьки. Світ має розвиватися, і якщо ти прийняв рішення йти з ним нога в ногу, нам залишається тільки змиритися.

Я хотів би до кінця повірити в щирість слів Ксандри, але перед очима стояла її неприязнь до моїх "дивацтв". Звісно, люди змінюються, от тільки не за кілька тижнів, а протягом довгих років. Від її ж різких змін віяло самонавіюванням — так буває, коли людина не може прийняти, але намагається.

— Ти ніби сама себе вмовляєш, — навмисне сказав я, сподіваючись збити її запал.

— От не вмієш ти промовчати, коли потрібно, — відповіла вона і пригорнулася до моїх губ, перш ніж я встиг відсторонитися.

На її язиці відчувався присмак слів, які вона тримала в собі ці чотири роки. Тепер вони рвалися на волю всі разом — шаленою пристрастю і жаром від долонь на щоках. Я відповів їй, усвідомивши, що її бажання перегукується з моїм, притягнув ближче, дозволив притиснути себе до стінки ванни, не зважаючи на незручність. Її поцілунок компенсував усе: і біль від тиску на хребці, і остиглу воду, і невеселі думки про майбутнє, що роїлися в куточках свідомості.

Коли вона відсторонилася, зі сміхом змиваючи з губ слину, я помітив на її вилиці подряпину. Взявся скручувати шипи з імплантованих під шкіру кріплень, але Ксандра ляснула мене по руці:

— Залиш їх.

— Ти поранишся.

— Я хочу, щоб ти був собою. А поранитися я можу й іншим твоїм залізяччям.

— Гаразд. Хочеш виколоти око — твоя справа.

— Ти ж компенсуєш мені вартість нового, боятися нічого, — заявила вона і хижо подивилася на губи.

Я випередив її пропозицією:

— Може, переберемося на ліжко?

— Боїшся розламати ванну?

— Набридло скреготіння титану об емаль. Але й це теж.

Ксандра демонстративно задумалася, схиливши голову набік.

— Я забула капці в спальні. Принесеш?

— То рушник, то капці, — усміхнувся я. — Я схожий на лакея?

Я незграбно вибрався з ванни і без дозволу підхопив Ксандру на руки. Вона захихотіла і спробувала видертися, але, ледь не впавши на підлогу, покірно обійняла за шию.

Колись я віддав би все за можливість просто донести її до ліжка, а тепер це не складніше, ніж підняти пір'яну подушку. Я згадав, як ми тікали з покинутого заводу: Ксандра — з ушкодженою ногою, я — зі слабкими м'язами та передчуттям, що нас от-от спіймають.

— У тебе й справді дупа без металу і проводки, — невлад прокоментувала Ксандра.

Я приснув сміхом й обережно поклав її на ліжко. Сам одразу ж влігся поруч, на спину. Не хотів розчавити її крихке немодифіковане тіло, а ще більше не хотів помилково прочитати її наміри. Втім, вона їх швидко підтвердила: всівшись на живіт, схилилася, аби обсипати поцілунками, жадібно впилася в шкіру, наче перевіряючи, що вона дійсно моя, а не штучна. Здається, перевірка її цілком влаштувала, бо незабаром вона ослабила хватку й зарилася руками в ще вологе волосся, нишпорячи в пошуках роз'ємів.

— Вони трохи нижче, — підказав я, захлинаючись від збудження.

Пальці слухняно спустилися до потилиці, злегка зачепили дроти. Віднайшовши панель, занурилися вглиб металевих отворів. Цього я вже відчути не міг, тож лишалося вгадувати, що саме вона там намацує.

— Хотів встановити на них захисні заглушки, але от-от передумаю, — усміхнувся я.

— Завалися вже.

Вона грубо копнула мене ногою у бік, змушуючи відчути кожен синець, який там залишився, та на довгі хвилини припала до губ, втім, не даючи спокою роз'ємам.

Я чманів від її дотиків. Аж ніяк не очікував, що Ксандра, чиста на всі сто відсотків, знатиме, як доставити кайф кіборгу. До того ж її неоднозначне ставлення до заліза неабияк заводило.

Набавившись з роз'ємами та обкусавши губи ледь не до крові, Ксандра перемкнулася на мої руки. Її пальці ковзнули тими самими гвинтами, які вона уважно розглядала на кухні, коли приходила вперше. Скільки ж вона терпіла, щоб нарешті спробувати всі ті деталі на дотик?

Я підіграв їй: розкрив панелі на правому передпліччі, підняв титанові кістяшки, оголившись більше, ніж коли-небудь доти. Так вона зможе побачити мене наскрізь. Буквально.

— Це в тебе на мене встав чи на залізяччя? — спитала вона, посміхаючись як лисиця.

— На твою увагу до залізяччя.

— Це увага до тебе.

Я зрозумів, що вона має на увазі: початок прийняття. Перші спроби поладнати з моїм оновленим тілом.

— Дякую, — машинально і недоречно прошепотів я.

— Я не хочу подяки. Я хочу тебе, — огризнулася вона, витягаючи презерватив з-поміж зіжмаканих простирадл.

— Підготувалася?

— Ти чув, Отрі? — шикнула вона. — Я. Хочу. Тебе.

Я залюбки виконав її бажання.

Вона відповіла здивованим зойком, коли я без помітних зусиль її перекинув, вклав на ліжку, розвівши стегна, та зробив те, чого не робив із нею довгі чотири роки.

Це було приємніше, ніж усі ті одноразові зв'язки, навіть якщо зібрати їх в купу. Ксандра завжди вміла кохатися: пристрасно, ніжно, до перехопленого подиху та електричних розрядів, які не мали нічого спільного зі встановленими імплантами.

Коли я увійшов в її піхву, монітор здійняв галас, виводячи настільки яскраву червону стрічку, ніби я помираю, а не отримую задоволення:

// ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ПРОЛАКТИНУ // ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ДОФАМІНУ // ПІДВИЩЕННЯ…

Інтерфейс захлинався. Так само захлинався і я. Від адреналіну, щастя, вдоволення. Від нестачі повітря у вологій післядощовій спеці. Від шаленого пульсу, що зашкалював далеко за межі норми.

Продовжуючи рухатись в такт стогонам Ксандри, я схилився та ковзнув язиком по її шиї. Чомусь в цей момент захотілося, щоб в ньому був пірсинг. Якийсь гострий шип, аби злегка подряпати шкіру, а потім лікувати те місце сотнею поцілунків.

Здається, в Ксандри було схоже бажання, бо вона вчепилася пальцями в спину та лишила на ній відчутні сліди від нігтів. Мені це сподобалося.

— Ще, — попросив я. — Сильніше.

І вона так кресонула по шкірі, що я загорланив їй просто на вухо.

Біль давно став моїм вірним супутником, я майже до нього звик, але цей приніс абсолютно свіжі враження. Він не гнітив, не нервував і не втомлював — лише прочищав мозок, давав відчути тіло живим. Я прагнув повторення цього болю ще, ще і ще, але боявся, що Ксандра зупиниться, злякавшись мого нездорового натиску. Тож просто продовжив ритмічно рухатись, даючи їй насолодитися, аж поки не кінчив під наші синхронізовані стогони.

Не впевнений у якості товарів з автомата, який продає найдешевші цигарки, я витягнув член, перш ніж презерватив встиг порватися, та нарешті перевів подих. Ксандра свердлила мене задоволеним поглядом, посміхаючись, наче Мона Ліза.

— Ніколи не став собі титанові нігті, — пожартував я й одразу про це пожалів, бо усмішка змінилася занепокоєнням.

— Боляче було?

— Кайфово.

— Тобто дуже боляче.

— Так.

Вона зітхнула, вибралася з-під моїх стегон та всілась за спиною.

— Вибач, я щось перестаралася.

— Все гаразд.

— Тут трохи кровить.

— Забий.

І знову зітхання — на цей раз демонстративне. Дала знати, як її бісить моє ставлення до живої плоті.

— Ти грьобаний мазохіст, Отрі.

Не новина.

Я відчув на спині щось вологе і тепле. Ксандра лизнула подряпини та ледь-ледь прикусила це саме місце зубами, заново збуджуючи мене, але не мої обмежені людські органи. Якби не втома і захмарний рівень окситоцину, який вперто схиляв до сну, може піддалися б й вони. А поки що я розтягнувся на ліжку, даючи Ксандрі простір.

Коли її язик ринув до центра спини, де проходить трубка з гелем, та прудко вліз між нею й титановими пластинами, я не втримався:

— Тобі точно не подобаються мої імпланти? Не пригадую, щоб хтось їх так пестив.

Перше запитання Ксандра очікувано проігнорувала, зате по другому вирішила проїхатись бульдозером:

— Справді? Твої кіборгізовані дівки не вважали за потрібне облизати залізяки?

— На жаль.

— Мабуть, боялися, що їх закоротить.

— Тоді добре, що в тобі коротити нічому.

Вона гиготнула й продовжила вивчати хребет. Я трохи їй заздрив. Сам би хотів торкнутися кожного гвинтика, прослідкувати звідки й куди проходять кріплення, оцінити, наскільки пластини випирають над шкірою. Побачити в’язкий синій гель у резервуарі, а не колбі в руці Вікі. Якби я міг дотягнутися до спини, не вивертаючись перед дзеркалом, провів би над нею не одну цікаву годину.

За вікном давно піднялося сонце; циферблат на інтерфейсі наближався до двозначної цифри. Сент-Луїс, мабуть, вже прокинувся, наповнивши вулиці галасом. Поспішати більше нікуди. До моменту, коли нас виженуть з номера, ще повно часу, який ми можемо провести з більшим задоволенням, ніж на розпеченій трасі.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв оріджинала - "Вулиці Канзас-Сіті" та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)