Неон у титанових венах

// 07.22.2060 [20:35 PM]

З тупим болем у спині менше за все хотілося знову пхатися до забитого метро, тож я обрав інший маршрут додому — лінію надземної монорейки.

Цей вид транспорту городяни не шанують, бо він повільний і ходить у непопулярні райони. Але мене влаштовує. Вечорами я не люблю поспіху, а кінцева станція розташована недалеко від мого будинку. До того ж, поки поїзд буде повзти, встигне випасти дощ. Суцільні плюси.

Зайшовши в останній вагон, я влаштувався у самому його хвості, біля панорамних вікон, щоб краще роздивитися вечірні пейзажі. Люблю цю гілку за те, що після центру поїзд майже одразу опиняється над парком, де синіє рукотворне озеро. Своїми обрисами та стрімкими схилами воно завжди нагадувало мені затоплений кар’єр у Гаррісонвілі, до якого ми з Ксандрою бігали після уроків.

Я вчепився в поручні й подивився вниз, сподіваючись не зловити напад запаморочення. Відображення рейки розчинялося у воді, а дзеркальні двійники дерев, що ростуть біля озера, розходилися брижами під вітерцем. Промені червоними загравами відбивалися від поверхні, посилаючи сонячних зайчиків прямо в зіниці. Я поморщився, згадуючи, як вони сліпили мене раніше, коли очі ще були різних відтінків, а призахідні промені відсвічувалися від нерухомої гладі на дні кар’єру.

— Прогуляємося? — вона підіймає голову і дивиться крізь завісу зі сплутаного волосся.

Останні дві години ми тільки й робили, що валялися на ліжку й дивилися тупі фільми на планшеті, а хвилин десять тому вона задрімала. Або прикрила очі й прикинулася, що спить.

— До кар’єру?

— Можна і до нього. Мені однаково.

Із задоволенням закриваю програвач і натискаю на іконку, щоб вимкнути пристрій. Від маленького екрана болять очі, але батьки вперто не хочуть купувати плазму в мою кімнату.

"Ти повинен вчитися", сказали вони, коли я заїкнувся про це минулого разу.

Повинен. Я по життю їхній боржник і постійно купую батьківську любов за оцінки.

— Тоді вставай.

Зробив би це першим, але Ксандра розпласталася ліжком, закинувши ліву ногу на мене.

— Мені ліньки.

Її голова знову падає на покривало.

Я гмикаю і відкладаю планшет на приліжковий столик, щоб не розчавити. Чесно кажучи, я ще жодного екрана не зіпсував у житті, але страх не полишає.

— Тобі допомогти чи що?

Ксандра щось бурмоче, але ліжко перехоплює її слова.

— Гаразд, вважатиму за згоду.

Готуюся її лоскотати, але Ксандра волає ще до того, як я її торкаюся.

— Гаразд, усе, — здається вона. — Я встаю.

На те, щоб згребти себе до купи, у неї йде кілька хвилин. Все-таки випитий сидр нас непогано розплавив.

Коли вона нарешті звільнює мою ногу і встає, я помічаю на покривалі кілька довгих волосин. Знову доведеться чистити роликом, але нічого не поробиш, зістригати гриву Ксандра навідріз відмовляється. Можу її зрозуміти: природний білявий колір і хвилясту текстуру, як в неї, ще пошукати.

— У тебе все ще немає дзеркала? — невдоволено питає вона, оглядаючи кімнату. — Як ти живеш?

— Спокійно.

Звучить як банальна відповідь, але означає вона набагато більше: мені в прямому сенсі спокійніше живеться без поверхонь, що відзеркалюють.

— Піди у ванну, там є.

— І потрапити на очі батькам?

Ксандра пирхає і починає навмання поправляти волосся. Я встаю, щоб їй допомогти.

— Не хочу, аби мене знову затягли за стіл.

Я обережно вкладаю розпатлані локони. Було б непогано їх розчесати, але вона знову репетуватиме, що я видираю їй пасма.

— Дякую, Джеку.

Її усмішка осяює кімнату, змагаючись із сонцем. Я ніяково відвертаюся, пхаю у рюкзак планшет і згорнутий журнал, накидаю сорочку та чіпляю на ніс окуляри.

— Йдемо?

Ксандра вискакує з кімнати й швидко збігає сходами. Знаючи, що до парадного входу доведеться йти повз вітальню, де наші батьки влаштували вечірку, вона одразу прямує до дверей, які ведуть у сад. Перевіряю, чи є в кишені ключі, і йду слідом.

— Ти куди поспішаєш?

— Хочу втекти непомітно, а не як зазвичай.

Ксандра шепоче, і це виглядає дивно з огляду на веселі крики та сміх з-за стіни. Навряд саме в цей момент ми їх хвилюємо, хоча в чомусь вона має рацію: минулого разу нас спіймали в непередбачуваний момент і посадили за десерт.

Провести цей вечір за розмовами про школу і майбутнє в наші плани не входить, тож я обережно вивуджую потрібний ключ, тихо клацаю замком і різко відчиняю двері, щоб петлі скрипнули якомога коротше. Треба роздобути трохи мастила й усунути цю непотрібну “сигналізацію”.

Опинившись на вулиці, ми полегшено видихаємо, щоб одразу ж глибоко вдихнути: запахи сирої трави, квітучих бур’янів і старої деревини складають атмосферу минаючого дня і гармонійно доповнюють тріск цикад, що лунає з кущів. Вечірнє повітря в саду ні з чим не порівняти. Мабуть, воно — те єдине, за чим я сумуватиму в мегаполісі.

— Якщо підемо швидше, ще встигнемо побачити захід сонця, — каже Ксандра.

Я киваю, відмахуюся від комарів і веду її зарослою стежкою повз колесо, підвішене на гілках. Ксандра не втримується, штовхає його коліном. Колись вона розмалювала один бік зірочками, а на другому я зобразив кривих чоловічків. Малювання завжди давалося мені на два бали зі ста, і досі нічого не змінилося.

— Ви в саду взагалі буваєте?

Ксандра підіймає палицю і лупить по високому бур’яну. Дивлячись на її рухи, легко уявити, як у майбутньому вона затримуватиме грабіжників.

— Я іноді виходжу, щоб почитати. А батьки давно на нього забили.

— Воно й видно.

Скептицизм Ксандри можна зрозуміти: біля будинку її батьків сад гарний і доглянутий, як століття тому при дворі англійських монархів. Але геть занедбані зарості під моїм вікном теж мають затишний вигляд. А в погані дні я можу сховатися в них так, що про мене забуде весь світ.

Ми пролазимо через дірку в паркані, обходимо ділянку і йдемо дорогою, свідомо ігноруючи тротуар. Машин тут мало, здебільшого всі вони стоять у гаражах або гасають паралельним шосе — крокуй хоч центром розмітки. Замість того щоб здирати асфальт і зносити тісно прилеглі до узбіччя будинки, влада побудувала нову дорогу. Рішення розумне, але відтоді покриття головної вулиці нікого не хвилює. Воно пішло тріщинами, шари відходять шматками, подекуди зяють вм’ятини й дірки завглибшки в кілька дюймів. Гнітюче видовище, якраз для нашого містечка.

Гаррісонвіль — стара точка на мапі штату Міссурі. Настільки стара, що почала з неї вицвітати. При мені сюди ніхто не заселявся, зате виїхало двадцять сімей. Хто міг, той давно забрався, знайшов краще життя, залишивши свої будинки вростати фундаментом у землю. У нас стільки порожнього житла, що вистачило б забезпечити дахом над головою добру частину безхатченків із Канзас-Сіті, але навіть для них тут узбіччя цивілізації, не варте уваги.

Усе, що ми маємо, — це розбита траса, занедбаний парк і багато порожніх будинків із вікнами, що підморгують самотністю. А ще є супермаркет, куди, як не дивно, регулярно привозять товари. Я взяв закупівлю їжі на себе, щоб щотижня уривати новий випуск журналу з підставки біля каси.

Наше містечко не тільки порожнє, але й невелике, а ми взагалі живемо на його краю, тож, якщо йти вперед хвилин двадцять, вийдеш просто до закинутого кар’єру. Ніхто вже не пам’ятає, що там добували, тож легенд склали чимало. Але достеменно відомо два факти: він заповнений водою і біля нього круто читати те, що під табу у нас вдома.

Зазвичай ми ходимо туди у вихідні або вибираємося на годину чи дві після занять, але сьогодні вийшли перед самим заходом сонця. Якщо не зменшуватимемо темпу, встигнемо поспостерігати, як величезний червоний диск впаде за кар’єр. Але перешкода, що раптово виникає на дорозі, збиває наш графік.

— От лайно, — протягую, побачивши фігури за триста ярдів від нас. Ксандра здивовано озирається. Зазвичай я висловлююся чистою літературною.

— Що сталося?

Вона зупиняється, намагаючись зрозуміти, куди саме я дивлюся.

— Гайда обійдемо.

Сходжу на стежку між дворами, поки хлопці попереду не обернулися. Ксандра йде назирці, але без питань не обходиться:

— Хто там?

Річі, Джон і Генрі — бісова трійця, через яку мені днями довелося наковтатися бруду з калюжі.

— Та так… — Я не горю бажанням відповідати. — Придурки зі школи.

— Це вони тобі синець на вилиці залишили?

Я торкаюся правої щоки — невже досі помітний слід від удару? Я старанно накладав загоюючий крем, але, мабуть, щось залишилося. Ксандрі вистачило б і тьмяного обрису, щоб усе зрозуміти.

— Джеку, вони сильно тебе дістають?

Здається, вже запитувала пів року тому. Сподівається, що ставлення до мене змінилося?

— Терпимо, — бурмочу, штовхаючи іржаву банку, що потрапила під ногу.

У порівнянні з середньою школою справді терпимо. Мене вже два роки не занурювали головою в унітаз, не змушували злизувати крихти з підлоги, а ще дали спокій зошитам, які раніше регулярно згодовували промисловому роботу в коридорі. Тепер їм достатньо бити мене доти, поки я не почну скиглити й ховати обличчя за ліктями.

— Нічого. — Ксандра рівняється зі мною, кладе долоню на плече. — Зате одного дня ти станеш відомим ученим, а вони застрягнуть у цій дірі й задушаться заздрістю.

Я усміхаюся. Ціную її прагнення підтримати, от тільки досягнення не перекриють усю злість і образу, що накопичувалися роками.

— Мені більше до вподоби варіант, у якому я стаю сильнішим, розвалюю їм пики та залишаю всіх трьох валятися непритомними в найближчій канаві.

— О-у-у, скільки агресії, — жартівливо морщиться Ксандра. — Тоді мені доведеться заарештувати вас, містере Морґан.

— Та годі тобі. Усі копи час від часу прикривають злочини. Почнеш із мого.

Я знаю, що називати її майбутню професію "коп" — не взірець ввічливості. Але мені ніколи не подобалися служителі закону. Жоден із них не зміг уберегти від забоїв і саден, жоден не взяв до уваги мої свідчення.

— Не мрій. Я не прикриватиму тебе, якщо кудись вляпаєшся, зрозумів?

Її суворий тон збив би з пантелику будь-кого, але я-то знаю, що вона чудова актриса.

Ми проминаємо кілька похилих будинків, залишених задовго до мого народження. Їхні сади заросли, а доріжки розкришилися під натиском трави та коріння дерев. Ксандра озирається, пришвидшує кроки. З розбитих вікон будь-якої миті можуть вискочити місцеві наркомани або дикі шавки, які часто шукають притулку всередині. Але навіть так цей маршрут виглядає безпечнішим, ніж головною дорогою, під поглядами особистих катів.

Коли ми, зробивши гак, повертаємося на трасу, Ксандра ще раз оглядає моє обличчя і продовжує розмову, навіть не думаючи змінювати тему:

— Вчителі досі не вірять?

— З чого б їм вірити?

— Твої синці…

— Упав на фізрі, — показую пальцями лапки́.

— А директор? Він міг би прислухатися, встановити камери.

— Йому невигідно визнавати свавілля у власній школі.

— А що думають батьки? Ти говорив із ними ще раз?

Схоже, вона не вгамується, поки не перебере всі варіанти.

— Ти знаєш їхню позицію.

— Хочуть, щоб ти розібрався самостійно?

Я морщуся, чим підтверджую її слова.

— Як вони це уявляють? Нас двоє, а тих громил мінімум троє.

— Нас?

Здається, що я недочув, але Ксандра посміхається і хапає мене за лікоть, чудово знаючи, як я не люблю непрохані дотики. Такий собі таємний жест Лейт, коли потрібно переконати або підмовити.

— Я б узяла татову биту і пішла з тобою, а ти як думаєш?

— Я думаю, що тобі в це лізти не варто.

Ксандра видає фиркання незадоволеної кішки, яку спробували дресирувати.

— Припини. За кілька років я служитиму в поліції й дубаситиму поганих хлопців щовечора.

— Ось тоді й навідаєшся до них.

— Тоді я не зможу бити людей без ордера на затримання. Дістану по шиї за перевищення повноважень.

Ксандра випромінює таке бажання помститися, що воно скоро зможе позмагатися з моїм. А це складно. Моє щодня палить зсередини залпами з вогнемета.

— З тобою краще не сваритися.

— Як і з моїми друзями.

Ксандра нарешті випускає лікоть із хватки, щоб обійти глибоку вибоїну, але більше себе торкатися я не дозволяю. Вона не наполягає, і подальший шлях минаємо на відстані, у мовчанці, ніби перехожі, кінцевий пункт яких випадково зійшовся.

Я міркую, рахуючи тріщини на асфальті, а вона тихо муркоче собі під ніс якусь заяложену мелодію. По обидва боки нас супроводжують наполовину засохлі поля кукурудзи та лінія стовпів із дротами завтовшки в мій палець. Рівно п’ять горизонтальних рядів, як у музичному стані. За скрипкові ключі слугують електричні ізолятори, а за ноти — ворони, що стережуть мишей з висоти. Помітивши здобич, одразу кілька птахів зривається вниз, а решта крумкає, не схвалюючи зухвалість родичів. Під цей незадоволений гвалт ми звертаємо з дороги на непримітну стежку на краю поля.

Далі до кар’єру веде розбита доріжка з тьмяних жовтих цеглин, частково засипана ґрунтом. Не знаю, скільки років тому її проклали та для чого вона слугувала спочатку, але тепер вона допомагає йти через високі зарості з диких квітів. Поки що на верхівках рослин видніються дрібні бутони, але влітку вони розкриються, щоб позмагатися яскравістю з сонцем. Коли цеглини остаточно пірнають під землю, ми трохи крокуємо між стебел, збираючи на одяг дрібних комах, і виходимо на кам’янисте плато, яке закінчується урвищем.

— Падай, — каже Ксандра.

Я кидаю сумку, вмощуюся біля неї, намагаючись сісти на клаптик трави, а не голе каміння.

— Тільки не кажи, що це новий випуск.

Ксандра осудливо коситься на обкладинку журналу, який я дістав і розклав на колінах.

— Вибач, але скажу.

— Ні, Джеку. — У її тоні чуються примхливі нотки. Я точно зруйнував якийсь її план. — Знову задивлятимешся на імпланти, які ніколи не встановиш?

Я зводжу на неї роздратований погляд. Гаразд. З тим, що моя подруга, як і батьки, не в захваті від металу під шкірою, я змирився, але її невіра в мої сили по-справжньому ображає.

— Не поставлю, бо не зароблю на них?

Напевно, мій тон виходить грубішим, ніж вона заслужила, особливо з огляду на відповідь.

— Ні, просто… це боляче, ти сам казав. — Вона стискає в кулаці трикутний камінь, ніби прагнучи відчути хоча б частину того болю. — Ти справді готовий піти на це?

Задумуюся. Але не про те, на що піду заради здійснення мрії, а про те, наскільки стрибне прогрес до того часу, коли я накопичу на операцію.

— Імплантування розвивається з кожним роком. Можливо, скоро воно перестане бути наскільки болючим.

Я кажу так, щоб Ксандра не хвилювалася. Насправді ж біль — яким би пекельним він не був — лякає менше, ніж перспектива прожити в цьому тілі до сивини.

— А якщо ні? — не вгамовується Ксандра.

Ця тема розбурхує її не менше, ніж мене, але я жодного разу не чув захоплення або схвалення — лише страх перед модифікаціями та спроби заперечити мої бажання.

— Я матиму час морально підготуватися.

Ксандра зітхає, визнаючи безсилля мене переконати.

— З чого б ти почав, якби в тебе була можливість і дозвіл від батьків?

— Дозвіл? — повторюю з кривою посмішкою. — Вони навіть у теорії не готові розглянути імпланти як щось прийнятне.

— А ти уяви, що їх осяяло. Одного літнього ранку прокинулися і подумали, що було б непогано зробити синові радість.

Натягую посмішку ще ширше. Кумедні роздуми, але я скоріше зустріну дорогою до школи марсіан, аніж доб’юся розуміння матері й батька. Іноді я замислююся, чи не всиновили мене в дитинстві, — настільки далеко впало яблуко від дерева.

— З очей.

— Що?

— Я почав би з очей.

Ксандра невдоволено зітхнула.

— У тебе гарні очі. Якщо заміниш їх на електроніку — приб’ю.

— Угу, гарні. Тільки різного відтінку і погано працюють. — Знявши окуляри, демонстративно примружуюся, щоб роздивитися її обличчя. — Теж мені цінність у вік технологій.

— Тоді хоч вибери такого ж кольору.

— Візьму модель, у якій райдужку можна налаштувати.

— Такі є?

— Є. Вони дорожчі, але того варті.

Підіймаю палець, закликаючи почекати, і гортаю журнал до розділу з оптикою.

— Ось. — Показую на модель із шестизначним артикулом. — Працюють тільки якщо встановлено нейроімплант, зате можна вибрати відтінок на інтерфейсі.

Звісно, для Ксандри мої слова звучать наче мантри мовою африканських племен, тож я не розраховую, що вона оцінить функціонал, але сподіваюся бодай на краплину захвату від фотографій новинки.

— Гидота, — констатує вона після секундного погляду.

— Чому?

— Їм обов’язково показувати ці скельця з дротами назовні? Вони схожі на очні яблука, вирвані з орбіт.

Я не одразу розумію, про що вона каже. Для мене дроти — це всього лише компоненти, без яких камери не зможуть передати зображення в мозок. Але, придивившись, вловлюю схожість з малюнками підручника з біології: зоровий нерв, артерії сітківки, дрібні судини, що впадають у вену.

— Рідні нерви й судини вирізають разом з очима, хірургам потрібно їх чимось замінити, а пацієнти мають розуміти, що на них чекає.

Ксандра морщиться, ніби я не просто описую, а й показую весь процес.

— Мені навіть слухати неприємно, як ти можеш про це мріяти?

— У тебе повноцінний зір, навряд зрозумієш очкарика з лінзами на сім діоптрій.

Ксандра зніяковіло киває. Вона повсякчас співчуває моїй невдалій генетиці, але продовжує виступати за корекцію міопії, хоч би скільки плюсів імплантації я назвав.

— А там є режим, щоб бачити крізь волосся?

— Що?

Машинально змахую пасмо, що впало на обличчя. Якби не її фраза, не помічав би його ще кілька годин.

— Тобі б підстригтися, — вона тягне руку, щоб заправити відросле волосся за вухо.

— З моєю матір’ю змовилася?

— Ні. Просто так ти схожий на одного з тих байкерів, яких ми бачили на заправці. Я боялася, що вони приймуть тебе за свого і заберуть.

Сміюся. Компанія старомодних хлопців була тут проїздом, але справила незабутнє враження на всіх, хто встиг її помітити.

— Ми живемо у світовій дупі. Тут немає салону і перукаря, який зможе вистригти те, що я хочу.

— Нік міг би. Він сам виголює скроні. Попросити?

Згадую бліде обличчя Ніка, його вічно розширені зіниці, метушливі рухи й нерівну ходу. Я не довірив би йому підрівняти кінчики волосся, не те що бритву або тример.

— Ні. Навряд він знайде на мене час між тріпами.

Намагаюся відмовити м’якше, щоб не зачепити Ксандру, для якої Нік все ще той самий друг із дитинства, але вона все читає у моєму погляді й тоні.

— Ти його зневажаєш.

— Ні.

— Так, Джеку. Я знаю, що ти про нього думаєш, але ти не правий. Нік… Знаєш, на відміну від нас, він не може виїхати.

— І що?

Я знаю, що зараз підуть виправдання, і внутрішньо стискаюся. Найбільше не люблю, коли людську слабкість пояснюють обставинами.

— Як і всі, кому не пощастило тут залишитися, він шукає спосіб забути про свою долю.

— Такий собі спосіб.

— Іншого не знайшлося.

Ми ніяково мовчимо, розглядаючи травинки, що пробилися крізь тріщини в породі. Вітерець проходиться ними, схиляючи майже до землі. Я вирішую, що тема себе вичерпала, але Ксандра раптово випалює з добре помітною гордістю:

— Нік кинув таблетки. Останнім часом обходиться травкою. Вони там усією компанією збожеволіли на косяках.

Я гмикаю, не знаючи, як реагувати на сумнівне досягнення.

— Учора і мені пропонували.

Ксандра зухвало дивиться, очікуючи мого обурення.

Я не піддаюся, лише уточнюю, не змінюючи тону:

— Ти ж відмовилася?

— Вирішила, що мені достатньо нікотину.

На підтвердження слів вона дістає з кишені пачку й закурює сигарету зі сріблястим обідком. Щось з елітних марок, на цінники яких страшно поглянути.

— Закоптиш легені.

— Сам казав, що можна їх замінити.

— На нинішньому рівні медицини це варіант для відчайдушних. Від штучних органів більше проблем, аніж користі.

— Поки я остаточно зіпсую свої, синтетичні почнуть продавати в торгових автоматах і вставляти за кілька хвилин.

Я хмикнув. Хотілося б, але поки це більше схоже на сценарій з хорошої фантастики.

— А ще, — додає Ксандра, — вчитися у випускному класі й не курити — це мазохізм.

Складно посперечатися. Я люблю точні науки, та й інші предмети непогано даються, але навіть мене пробирає холодом від думки про наступний рік.

Я трохи заздрю Ксандрі, бо тепер їй лишилося подати документи та очікувати зарахування. Усі перевірки й тести позаду, вона зможе насолодитися літніми місяцями в місті, поки я сидітиму в цій дірі, обклавшись підручниками.

— Ти ж скоро їдеш?

Не можу більше відкладати цю розмову. Ми ходимо навколо неї останні пів року й удаємо, що нічого не станеться, якщо про це не говорити.

— Так. За тиждень.

Її голос надто сумний для людини, яка зовсім скоро досягне того, до чого йшла останні роки.

— Ти дійсно хочеш вчитися на юридичному?

У моєму розумінні цей напрям найнудніший із можливих. Вчити закони, які ніхто не виконує? Кому це потрібно?

— Я хочу вирватися звідси. Хочу жити в місті. — Ксандра підіймає камінчик і нервовим рухом кидає його за уступ. Плескоту не розчути через висоту, але легко уявляю, як поверхнею води розходяться кола. — Тата переводять у міську дільницю, з часом зможе вибити для мене гарне місце.

Я з розумінням киваю головою. Хоч і звучить не дуже, але інших способів влаштуватися в Канзас-Сіті не так вже й багато. Крутити носом не доводиться.

— Та й у Гаррісонвілі вчитися однаково ніде. — Черговий камінь вона жбурляє з такою злістю, ніби це він винен, що ми народилися на відшибі цивілізації. — Ти ж теж приїдеш через рік?

Я невесело посміхаюся. Через рік. Ще цілих дванадцять місяців доведеться просидіти тут, серед котеджів і кукурудзяних полів, де люди настільки відстали від життя, що вважають роботів зайвою розкішшю. Поки поруч є Ксандра, життя здається стерпним, але на самоті…

Доведеться закопатися в науку, щоб забути про все.

— Приїду, звісно. Постараюся вступити до твого універу. Ну, щоб прогулювати пари разом.

Повертаюся до неї й підморгую, на що Ксандра хихоче:

— Ти краще обирай найкращий університет Міссурі за своєю спеціальністю. Ти — не я, тобі балів вистачить навіть на Гарвард.

— Туди я не поїду, це інший кінець країни.

Від однієї думки, що я міг би поїхати так далеко від міста мрії, стає млосно. Хоча інколи проминає ідея втекти на край планети й вступити на кібертехнології всупереч волі батьків, назавжди псувати стосунки з ними не хочеться.

— Ніхто не змушує. Є багато інших класних місць у нашому штаті. На кого ти все-таки вступатимеш?

— На хіміка.

Вимовити це вголос складно. Я люблю хімію і навіть непогано розбираюся у фізиці, але присвятити цим наукам життя — вибір батьків, а не мій. Я б із більшою радістю шукав способи імплантувати метал у людське тіло, ніж возився з пробірками.

— Шкода, що не вдалося їх переконати.

Ксандра кидає останній камінь і кладе долоню на мою.

Я вдарив кулаком по поручню.

Вчора спалив її візитку і спопелив минуле, щоб тепер у кожному закутку міста згадувати наші зустрічі? До біса і її, і сентиментальність, яка переслідує вечорами.

До мене повернулося кілька пасажирів. Їх теж до біса. Нехай думають, що хочуть, усе одно ніхто не ризикне підійти з зауваженнями.

Озеро швидко закінчилося. Поїзд минув кілька рядів дерев і зробив останню зупинку перед промисловим районом. Далі виднілися квартали, забиті сірими одноманітними будівлями, дахи яких обплітали дроти й труби.

Монорейка акуратно провела вагони між двома стовпами диму, що струменіли із заводів; по правому борту хльоснув один із товстих кабелів. Недоробка інженерів. Утім, тут усе побудовано хаосом і безладом, і в цьому є якась особлива краса. Як і в арматурі, що стирчить зі стін.

Над фабриками корпорацій ми повзли довго. Гості міста завжди починають нудьгувати на цій ділянці й засмучено опускають фотокамери, думаючи, що нічого гарного вже не побачать. Але раптово з-за високої будівлі, що належить хімічній корпорації, показалася головна річка міста.

Напевно, Міссурі — це найприродніше, що можна побачити в нашому мегаполісі. Навіть парки давно вирощують на спеціальному ґрунті й поливають добривами, а озера оточують бетоном. А ось річка як була дикою і неприборканою, так і лишилася.

Коли поїзд її перетнув і заїхав на північний берег, я знайшов поглядом телевежу. Величезну споруду видно з моєї квартири й вікон Сема, тож я вважаю її маяком у неоновому океані під назвою Канзас-Сіті.

Проїхавши десяток житлових кварталів, що рясніють усіма кольорами веселки, монорейка доправила мене і ще з двійко пасажирів на маленьку станцію поблизу нетрів. Ніхто не пам’ятає її назви, тож називають просто: "кінцева". А варто було б назвати кінченою.

Платформа тут завжди брудна, вся в плювках і недопалках, а серед людей, які очікують на рейс, складно знайти когось успішного. Хлопцеві з Бастардів тут саме місце, але вони чомусь втупилися на мене, як на чужинця, варто було тільки переступити поріг вагона.

Безхатько, що сидів біля колони, не зводив з мене очей, поки я чекав на від’їзд поїзда. Не хотілося йти одночасно з його рухом, щоб не випробовувати відчуття рівноваги.

Коли потяг помчав, наостанок обдавши гарячим потоком повітря, я покрокував до виходу з платформи. Розбите табло над аркою показувало пів на десяту. Довго ж Вікі тримала мене у своєму кріслі. Саме час задуматися щодо встановлення залізної дупи, щоб не затікала під час прийомів.

Від станції в глибині району до мого житла веде два шляхи: вулиця з виходом на широку алею і малопомітна стежка, що петляє між будинками. На сьогодні міського шуму з мене досить, тож я віддав перевагу другій і проліз через дірку в паркані, навіть не здогадуючись, що чекає за найближчим кутом.

За своє життя я двічі був на межі смерті й тричі — на межі арешту. І якби хтось попросив обрати, я волів би ще раз зіткнутися віч-на-віч із дамою з косою, аніж з копами. У її погляді хоча б є повага, а в очах цих виродків читається тільки жага спихнути на мене всі висяки відділу.

Саме так подивилися на мене патрульні, коли я звернув у провулок. Не знаю, що ці двоє винюхували в місці, забутому навіть злодіями, але в підсумку знайшли мене.

Навряд чи в їхні плани входило затримати випадкового хлопця, який проходив повз, але побачивши поліцейську форму, я занервував і зупинився, розмірковуючи, чи не повернути назад. І повернув би, якби один із них, піднявши голову, не побачив мене. Довелося вдавати, що я законослухняний громадянин, який крокує додому.

Ось тільки це не спрацювало, тому що законослухняні не тиняються в таких місцях і не відводять погляд від копів.

— Добрий день. Можна ваші документи? — запитав один із них, той, що молодший.

— Тільки якщо у вас є сканер, — нервово посміхнувся я і вказав пальцем на скроню.

Другий коп — це був старший чоловік у формі сержанта — поклав долоню на кобуру, а перший тим часом витягнув рацію. Вони побоювалися мене не менше, ніж я побоювався їх.

— Сканер є. — Офіцер зняв із пояса невеликий прилад і нерішуче підніс до мого чола.

// ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ АДРЕНАЛІНУ //

Поки інформація передавалася на його планшет, я намагався вгамувати хвилювання, стискаючи й розтискаючи пальці. За базами моя особистість чиста перед законом. У цьому я впевнений. А ось у намірах копів, які запросто можуть затиснути в кутку хлопця з нашивками на куртці, — ні.

Одна справа зіткнутися зі служителями порядку пліч-о-пліч із другом, а інша — наодинці, та ще й у такому місці. За бажання вони виб’ють з мене щиросердне і заберуть у відділок, щоб підшити кілька статей у папку з моїм ім’ям.

Запізно прийшла думка, що треба було набрати Сема і назвати адресу, щойно я запідозрив недобре.

— Джек Отрі… — почав зачитувати поліцейський.

Так-так. Я чув це вже десятки разів. Здивуюся, тільки якщо хтось знайде в купі інформації моє колишнє прізвище, але поки всім вистачає поверхневих даних.

— Не притягувався, не підозрювався, — майже розчаровано закінчив він. — Але перебуває в чорному списку.

Здається, саме остання фраза змусила сержанта напружитися.

— Ізгой суспільства і не підозрювався? — хмикнув він. — Значить, просто не ловили на гарячому. Так, Джеку?

Мені не вперше пред’являли подібне, але ніколи раніше не дивилися настільки презирливо. Хотілося втекти якомога далі, сховатися між будинками та сміттєвими баками, аби не відчувати на собі цей погляд. За кілька хвилин і одну фразу напарника я став для нього покидьком з вулиць, негідним правосуддя.

— Я порушив якийсь закон, забрівши в провулок?

У моєму голосі чулося хвилювання. Але всі люди хвилюються, коли їхні повсякденні плани порушує поліція. Чи ні? Здається, саме зараз я видавав себе з потрохами.

Але остаточно ситуацію добив погляд сержанта на мою кишеню й долоню, що машинально метнулася, щоб її прикрити. У ній лежала решта грошей, яку віддала Вікі. Кілька десятків тисяч — стільки порядні люди при собі не носять.

— Що там? — передбачувано поцікавився старший за званням, і його підлеглий в мить підібрався, готовий діяти.

— Упаковка жуйки та презервативи.

Жалюгідна спроба відмазатися. Краще б про наркоту сказав, швидше б повірили.

— Обшукай.

// РІВЕНЬ АДРЕНАЛІНУ: КРИТИЧНИЙ //

Офіцер зробив крок до мене. У голові промайнула думка, що подібні дії поза законом, але кому потрібен закон, якщо свідків немає? Бетонні стіни не повідомлять про порушення. Тож мені залишалося або здатися, або тікати.

Я ухилився від пальців копа і розвернувся, тієї самої секунди зриваючись з місця. Поки вони зреагували на моє нахабство, я встиг вибити собі фору в кілька метрів.

Вони не почали стріляти в повітря або кричати попередження, та й побігли якось неохоче, ніби я був їм потрібен лише поки смирно стояв на місці. На це я і розраховував. Рідкісний коп стане обтяжуватися заради маленького шансу, що в моїй кишені виявиться щось серйозніше за пакетик із косяками. А от побачили б гроші — бігли б як спринтери.

Я перестав чути за спиною тупіт і трохи зменшив темп. До кінця провулка залишалося всього нічого, далі — вулиця з проїжджою частиною, де я зможу видертися пожежною драбиною і сховатися в будівлі.

Але я не врахував одного: копи прийшли не пішки. На повороті чекала автівка і ще один офіцер.

Він зупинив мене потужним ударом кийка і заламав руки, укладаючи на асфальт. Я скривився від болю і спробував вирватися, але на зап’ястках уже зімкнулися наручники.

Попався. Так по-дурному, що хотілося собі врізати. Піди я через алею, нічого б не сталося.

— Перехопив його, — сказав третій коп у рацію.

— Вирубай цього сучого сина, він небезпечний. — Голос із динаміка звучав спотворено, але бас сержанта я впізнав.

Перш ніж я встиг поцікавитися, як мене збираються "вирубати", потужна рука схопила за волосся, оголюючи потилицю з роз’ємами. В один із них вставили штекер. Система заверещала, надриваючись від паніки, а потім усе згасло разом із зором. Тілом пробіг електричний струм.

// АКТИВАЦІЯ ЗАХИСНОЇ СИСТЕМИ //

// АКТИВАЦІЯ ЗАХИСНОЇ СИСТЕМИ: ЗБІЙ //

Я відключився.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв роману ("Вулиці Канзас-Сіті") та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)