Неон у титанових венах

// 07.20.2060 [10:38 PM]

Світло фар ковзнуло провулком, встигши вичепити сміттєві баки, обшарпані вхідні двері та коробки кондиціонерів на стінах обабіч дороги. Сем швидко притлумив його, залишивши слабку підсвітку під самим капотом, аби не дратувати місцевих. Тутешній контингент не відрізняється терпінням, хтось залюбки пальне по колесах, як щось не влаштує.

— Ну й де він?

Сем так ретельно вдивлявся в лобове скло, що ледь крізь нього не вистрибнув.

Зрозумівши, що без мене він не впорається, я знову активував інфрачервоний зір. Акумулятор майже сів до нуля, але цей режим я полюбляю більше, ніж банальний нічний. Може, тому що я з ним іще не награвся.

— Через кілька будинків, — підказав я, долаючи бажання розглянути кожну яскраву точку перед очима. Жовто-червоним підсвічувалися навіть щури, що порпалися в смітті.

Зіщуленою фігурою на узбіччі виявився Раян — наймовчазніший поміж наших хлопців. Ходяче нагадування, що на серйозних імплантах заощаджувати не варто, бо замість системи очищення повітря матимеш пошкоджені голосові зв’язки та до кінця життя будеш жестикулювати. Якщо, звісно, не знайдеш грошей на штучні — тоді зазвучиш як андроїд із фантастичних фільмів.

А от очі хлопцю встановили непогані, не гірші за мої, через що Сем знову почувався ніяково: йому ж бо довелося паркуватися й вилазити з тачки майже навпомацки, поки ми з Раяном згребли привезене барахло та впевнено попрямували до входу.

Наш тимчасовий пункт виглядає гірше, ніж ночівля безхатьків: тісний, захаращений та погано освітлений, але свою функцію виконує, а головне, що копи не пхають до нього носи, як це було з кублом, до якого ми зносили здобич раніше. Раян провів нас усередину, забрав зброю й пакунки з травою, щоби віднести до схованки, та пропустив у приміщення за високими стелажами, прикрите від очей мотлохом на полицях.

У таку пізню годину тут майже нікого не було. За імпровізованим столиком із картонних коробок грали в покер Оллі, Аюмі та мій надміру говірливий тезка Джек, якого ми називаємо Джеєм, аби не заплутатися.

— Здоров, чуваки!

Він, як завжди, простягнув кремезного кулака, у який Сем тріснув з усього дуру, а я легенько тицьнув виступаючими кістками з титану. Колись він сприймав мою обережність за зневагу, довелося довго пояснювати, що як вдарю з розмаху, то зламаю йому зап’ясток. Одна із неприємних сторін вдосконалень: доводиться розжовувати людям очевидні факти.

Джей непоганий хлопець, кмітливий та достатньо відповідальний, аби займатися бухгалтерією, але дружби в нас так і не склалося. Можливо, варто якось потеревенити про різну фігню під пляшечку пива, тим більше, що він нещодавно почав цікавитися імплантами.

Інші товариськістю не відрізняються, тому обмежилися хтось кивком, а хтось помахом руки, за що я був їм вдячний, бо не мав настрою на довгі вітання.

Ми пройшли в підсобку й навантажили здобиччю заздалегідь підготовлену сумку. Опівночі її забере хтось із банди Безіменних, а вже вранці наш гонорар чекатиме в точці на іншому кінці міста. Відіспавшись, Сем візьме таксі та змотається за грошима, а я пізніше заберу свою частку з його квартири. Ця схема ідеально працює не перший рік, але доводиться змінювати пункти, інакше рано чи пізно привернемо увагу.

Випромінювач сховали поміж зламаної техніки та коробок із платами, яких тут завжди навалено вдосталь. Навіть якщо зазирнуть копи, то навряд чи помітять прилад серед непотребу. Ми й самі його ледве відкопуємо.

На цьому все. Лишилося змінити чорний одяг на яскраві куртки Бастардів, аби нікому не спало на думку, що в таких прикидах ми повертаємося з пограбування. Цю фішку вигадав Сем: на завдання від Безіменних вирушаємо без символіки, щоби наші дії не зашкодили решті банди, а додому їдемо в помітному одязі з нашивками. Якщо й зупинять, то припишуть дрібні злочини Бастардів, які ми не станемо заперечувати. Своєрідне відведення очей та вибір меншого зла — від хуліганства чи нальоту відкупитися простіше, ніж від пограбування корпорації.

Звісно, так ми порушуємо одночасно кілька правил Бастардів: співпрацюємо з іншим угрупуванням, використовуємо символи для особистої вигоди та ризикуємо привести копів до явки; але Майка це не хвилює, поки він одержує свою частку, яку може витратити на кокс.

Я встиг змінити штани та стягнути чорну футболку, просочену потом, коли двері відчинилися, впускаючи кучерявий ураган на ймення Грейс. Комірчина звузилася одразу в десять разів.

— Джеку!

Навіть не глянувши на брата, дівчина підскочила до мене й різко зірвала з голови трикотажну шапку. Як і Сем, я вдягаю її, щоби не лишати волосся біля колії, але Грейс біситься так, наче я збираюся зробити її частиною гардеробу.

— Обережніше!

Я відчув, як нитки зачепилися за край нейроімпланту, і нервово занишпорив пальцями. Та на щастя, ані поломок, ані ворсинок на поверхні не виявив.

— Там усе гаразд, — запевнила Грейс, прилаштовуючи шапку на одну з полиць. — І дроти на місці, не хвилюйся.

Я неохоче опустив руку, сперечаючись із поривом відшукати дзеркало і все перевірити. Напевно, заради власного спокою варто прибрати під шкіру проводку, протягнуту від пристрою на скроні до потилиці, де вона під’єднується до роз’ємів, але шрами, що лишаться після операції, мене зупиняють.

Грейс встала навпроти й обвела поглядом уважніше, ніж це роблять імплантологи під час консультацій. Я знав, що цікавість її професійна, але зі сторони вона будь-кому здалася б підозрілою.

— Аюмі за дверима, — не втримався я. — Не змушуй її ревнувати.

— Ой, Джеку, — скривилася вона. — Не будь скалкою в дупі. Я просто хочу переконатися, що тебе не потрібно зашивати, окей?

— Гаразд, не ображайся, — здався я. — Сьогодні тримати голку не доведеться.

Впевнившись, що я не приховую від неї поранення, Грейс полізла обійматися. Взуття на платформі зрівняло різницю в зрості, тож блискітки з її обличчя миттєво опинилися на моїй щоці.

— Не поріжся шипами, — попередив я, згадуючи безглуздий випадок, коли дівчина розсікла шкіру пірсингом. Я тоді щойно встановив перший шип на вилиці.

— Та знаю я.

Коли Грейс мене відпустила, я побачив ямочки на її щоках. Вона задоволено усміхалася.

Іноді здається, що раптовими обіймами Грейс не лише ставить людей у ​​незручне становище, а й краде частинку їхньої енергії, бо нічим іншим не поясниш її вічно гарний настрій та безмірну тактильність. Але крадіжку вона компенсує теплом і підтримкою, тож я ніколи не ухиляюся від її рук, хоч і рідко знаходжу сили, щоб обійняти у відповідь. Зазвичай стовбичу, зображаючи придорожній ліхтар.

— З правого боку тебе не обіймеш через залізяччя, а з лівого волосся лізе в ніс, — поскаржилася вона.

Я засміявся. Хто б казав. Щоразу ледь не задихаюся в її густій шевелюрі.

Кольором шкіри Грейс пішла в матір, тож набагато смугліша за брата, а ось волосся вони мають однакове: чорне, жорстке, із дрібними кучерявими локонами. Але якщо Сем заради зручності заплітає його в дреди, то Грейс дозволяє пасмам складатися в неслухняну хмару.

— Тебе, до речі, час підфарбувати, Джеку, — зауважила вона. — Заходь днями, поки я вільна.

— Добре, — я мимоволі посміхнувся, хоча й почувався занадто стомленим для привітності.

Поряд із Грейс неможливо втриматися від усмішки, як і відмовитися від візиту до її просторої квартири біля транспортного вузла. Попри жахливе розміщення у кварталі, повсякчас затягнутому смогом, у ній завжди прибрано до блиску та пахне лимоном. А ще я полюбляю вивчати колекцію кактусів, яку Грейс вирощує під ультрафіолетовими лампами. Рослини — не мій різновид натхнення, але в цих колючих істотах є щось, що перегукується із моїм розумінням прекрасного.

— Я чекатиму.

Грейс підморгнула й розвернулася до брата, ніби тільки його помітила. Сем похмуро стояв, притулившись до стіни, з поглядом, що не віщував нічого хорошого. Зазвичай із таким виразом обличчя він дає комусь у пику.

— Ти що тут забула? — непривітно спитав він.

— Заходила до Аюмі, — на тій самій радісній ноті відповіла Грейс. Тон Сема її аж ніяк не зворушив. — І брата побачити, але він щось не в дусі, так?

Грейс запитально махнула рукою, і браслети на зап’ястку приємно задзеленчали, привертаючи увагу до її й без того яскравого стилю. Неонові кольори, паєтки та помітні аксесуари, — здається, щось на кшталт диско, у якому родина Сема знається набагато краще за мене.

Проте на брата її образ та гарний настрій аж ніяк не подіяли. Він і далі непохитно стояв, дивлячись з-під чола.

— Я просив тебе не вештатися нашими пунктами.

— Не будь занудою, Семе, — голос Грейс видав нервозність. — Я не вештаюсь, а зайшла побачитися з дівчиною. Це що, тепер злочин?

— Тобі, може, на карті відмітити найромантичніші місця Канзас-Сіті? — із сарказмом запропонував Сем. — Повір, цю діру я на ній не обведу. Це не місце для побачень, Грейс!

Мені стало ніяково слухати сімейні сварки, але подітися було нікуди. Я продовжив переодягатися, вдаючи, що нічого не помічаю. На місці Сема я також дав би сестрі прочухана, але біда в тому, що швидше за все я опинився б на місці Грейс.

— А як точка, що дає шанс зустріти брата, підійде?

Грейс почала закипати. Якщо вони не припинять, у підсобці все спалахне.

— Я завтра їду до мами. Чому б тобі не приїхати теж і не побути на сімейному обіді?

— Ти приїздиш до своїх псів! Годуєш їх, цілуєш маму, киваєш братам і вмотуєш геть. Тебе там для розмов не застати, а за столом поспілкуватися не вийде, бо Льюїс та Вілл перетягнуть увагу на себе.

— Тоді приходь до моєї квартири.

— Там Робін!

— І що?

Я посміхнувся. Сем справді не розуміє, навіть не прикидається. Мабуть, не бачив, як Робін липне до його сестри, а вона навряд чи про це говорила.

— Ти дурень, — прогарчала вона. Грейс навіть сердиться мило, трохи по-дитячому, і саме це повсякчас змушує Сема здатися та піти на примирення.

— Гаразд, — він підняв долоні. — Погуляємо на тижні. Наберу тебе, коли звільнюсь від справ.

— Коли ти звільнишся, то зариєшся в гаражі.

— Не зариюся.

— Обіцяєш?

— Звісно.

На цей раз Грейс стояла ліхтарним стовпом, ображаючись на брата, тож Сем першим її обійняв. Вона відповіла не одразу — з хвилину комизилася, але зрештою протягнула руки за його спину та поклала щоку на сухорляве плече, розмазуючи вологою тканиною те, що залишилося від блискіток.

Спостерігаючи за їхніми стосунками, я завше борюся з внутрішньою дитиною, яка несамовито прагне любові від рідних. Хоче теплих обіймів, сімейних обідів та дурнуватих розбірок, що завершуються жартами. Певний час я переконував себе, що родинні зв’язки несумісні з моїм способом життя; вважав, що звикну бути відринутим власними батьками, але чим далі, тим боліснішим стає приклад Сема.

Я щоразу закопую біль та придавлюю його каменем, але той знову і знову повстає з могили. Можливо, Сем мав рацію, коли казав, що мені час подорослішати, проте я не впевнений, що дорослішання чимось зарадить.

— А тепер, будь ласкава, звали звідси, — шорстко попросив Сем, ніби його запас милих слів та обіцянок на сьогодні вичерпався.

— Заберу Аюмі та звалю, — запевнила Грейс.

Вона кинула на мене ще один погляд та, не задовольнившись відрослим жахіттям на голові, нагадала:

— На тебе я чекаю. Не ходи опудалом.

Я зібрав усі моральні сили, щоби скорчити натхненну міну. Вийшло, напевне, паскудно, але Грейс ніколи не прискіпується, бо не зважає на півтони й почуття, що люди ховають гримасами.

— Ти чого з нею так грубо? — спитав я, щойно двері зачинилися за її спиною.

— Я плачу за її навчання не для того, щоби вона тинялася поміж бандитів та звикала до такого існування. Я хочу для неї нормального майбутнього, а її все одно тягне на смітник.

Порівняння нашого життя зі смітником неприємно обпекло вуха, але загалом Сема зрозуміти можна. Те, що така доля влаштовує мене, не робить її гідною його сестри. Але в чомусь він таки помиляється.

— Ти ж знаєш, що як вона захоче піти за Аюмі, то тебе не послухає.

— Це мене й бісить. — Сем знову притулився до стіни й опустив погляд. — Вона некерована. Усі мої старання підуть прахом через її вибрики.

— Грейс на останньому курсі, до диплома вже якось дотягне, — спробував я заспокоїти. — Нерозумно було б кинути на цьому етапі.

— А потім?

— Нудитиметься сірим життям, сумлінно працюючи лікаркою, або стане медиком для нашого кодла. Це її вибір, Семе.

— Ти свій зробив і тепер гладиш по маківці всіх, хто котиться тим же схилом?

— Я свій не робив.

— Ой, Джеку, не бреши, — скривився він. — Ти давно міг дати на лапу потрібній людині, аби твоє ім’я викреслили з чорного списку, здути пилюку з диплома та знайти пристойну роботу. Але продовжуєш ризикувати шиєю зі всякими покидьками на кшталт мене.

Я не відповів. Сем однаково не зрозуміє. Його гризуть втрачені можливості та необхідність бути тим, ким він є, а моя ситуація протилежна.

Повертатися на роботу із нікчемною зарплатнею, якої ледве вистачить на препарати, означає забути про подальше встановлення імплантів. Можливо, одного разу я втрачу здоровий глузд для такого кроку, але поки не збираюся нічого змінювати — хіба що залізо на крутіші моделі.

Я поглянув на Сема, рухи якого ставали дедалі нервовішими, та зрадів, що він не чує моїх міркувань. Вистачить із нього рейду та сестриних витівок.

Ми мовчки закінчили приводити себе до ладу, зібрали скинуті речі в чорний пакет та знову вийшли до холу, що за цей час ще більше знелюднів. Грейс усе ж змогла витягти азартну Аюмі з-за гри та зникнути з нею в невідомому напрямку, а Джей кудись випарився, тож проводжали нас лише ліниві погляди двійки найвитриваліших Бастардів.

Сем хотів прихопити з полиці ліхтарик, проте я штурхнув його по руці та випхав на вулицю, де висіла настільки суцільна темрява, що навіть мої очі кілька секунд зволікали, перш ніж адаптуватися.

— Ти мудило, Джек, — пробурмотів він, перечепившись за якусь пляшку.

— Скажи щось, чого я не знаю, — відказав я.

— Скажу. Учора перекрили наш міст, тому додому поїдемо через центр.

— Як забажаєш, капітане. Мені, чесно, похрін.

— Ти ж начебто ненавидиш центр.

— Угу, — неохоче підтвердив я, — бо там достобіса копів. Але ж ми на твоїй непримітній раритетній червоній тачці, ніхто в наш бік не подивиться.

— Знаєш, Грейс має рацію — ти скалка в дупі.

— Величезна.

Я туго зав’язав пакет із речами та відніс до сміттєвого бака, поки Сем длубався в замку на водійських дверцятах. Кожного разу борюся з бажанням підсвітити йому запальничкою з пальця та вчасно згадую, що він сприйме це за приниження.

Врешті його руки намацали потрібний отвір, допотопний механізм провернувся з моторошним скрипом та впустив нас у машину, яка тепер здавалася ще більшою розвалюхою, ніж раніше. Але знаючи, що ні в салоні, ні в багажнику немає нічого забороненого, їхати в ній буде значно приємніше.

Сем люто втиснув педаль у підлогу; мотор заревів, колеса заверещали від тертя об асфальт. Хтось у найближчих будинках, напевно, тихо нас проклянув, а хтось потягнувся за вогнепалом, але з провулка ми забралися до того, як встигли познайомитися з його мешканцями.

Як тільки Сем вискочив на головну дорогу, я зазирнув у бічне дзеркало: протестувальників не побачив, але вони, імовірніше, змінили локацію, ніж розбрелися домівками, — ці люди впертіші за копів, які весь час намагаються їх розігнати. Поки що — мирно, але можуть перейти й до кийків.

Я хотів поділитися роздумами з другом, але побачивши його втомлене обличчя, промовчав та взявся згадувати, як вмикається програвач на зв’язковому модулі. Якраз нещодавно придбав кілька нових альбомів, тож потрібно лише згадати, як віднайти їх на пам’яті нейроімпланта.

Після невдалих спроб та колупання в інтерфейсі імплантовані у вуха динаміки вибухнули тяжкими бітами, а за ними линули звуки, що прорізали тишу скреготом металу.

— Не чую, що там у тебе грає, але з виразу бачу, що черговий індастріал, — прокоментував Сем.

Він за звичкою підвищив тон, та це було зайвим. Попри гучну музику я чудово розібрав сказане.

— Вгадав, — промимрив я, не бажаючи відкривати рота, і відвернувся до вікна, де якраз проносилися елітні квартали з багатоповерхівками до самого неба.

Через невисоке скло я бачив тільки перші поверхи, зайняті барами та салонами. На житловий цей район не скидається, якщо не знати, що вище, у квартирах із панорамними вікнами, люди марно намагаються спати. Колись я в такій ночував, бо одна заможна дівчина, яку я підчепив у Майковому барі, вирішила, що я непогана компанія на ніч. Більше на таке не погоджуся. Через постійний шум і мерехтіння вивісок я не спав аж до світанку, а потім відчинив вікно й замість звичної свіжості відлюдних кварталів вдихнув концентровану мішанину із вихлопів.

Жити тут можливо хіба що зі світлонепроникними ролетами й повітроводами, які доведеться прочищати, мабуть, частіше, ніж імплант у моїй горлянці. А він фільтрує чималу кількість брудного повітря.

Перший трек закінчився на кульмінації. Не люблю, коли музику так обривають, але це тільки вступ до альбому. Далі зазвучала потужна суміш із драйву, жіночого голосу та низьких частот, що розігнала кров у венах до неймовірної швидкості. Катарсис, що трохи не дотягує до хімічного кайфу. Зачарований ритмом та миготінням неонових вогнів мозок вимагав підсилити ефект, і я швидко піддався, сподіваючись за одним разом угамувати тремтіння, що все ще не покинуло тіло після сутички.

— Тут ще залишилися твої колеса?

Я поліз у бардачок і намацав блістер із двома пігулками. Вичавив одну та відправив під язик, перш ніж Сем встиг зупинити.

— У тебе роздвоєння особистості, Джеку? — миттєво завівся він. — Ти лише вчора жалівся, як тобі погано від цієї бридоти.

— Не від цієї, а від іншої.

Я жбурнув блістер назад, але той зрикошетив та полетів під сидіння. Мені стало лінь нахилятися; нехай валяється під ногами, там однаково вже цілий смітник.

— У них склад такий самий.

— Ні.

Сем хотів щось заперечити, але я зупинив його, здійнявши долоню:

— Не змагайся знаннями із хіміком.

Я знову відкинувся на підголівник та втупився розфокусованим зором у лобове скло, щоби ловити максимальну насолоду від штучного стану свідомості. Препарат нейтралізував адреналін та сповільнив пульс, тож навіть агресивні баси діяли заспокійливо.

// ЗНИЖЕННЯ РІВНЯ АДРЕНАЛІНУ // НОРМАЛІЗАЦІЯ ПУЛЬСУ [82] // ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ГАММА-АМІНОМАСЛЯНОЇ КИСЛОТИ // ЗНИЖ…

Клята програма, я й без тебе знаю, що мені добре.

Кислотно-зелені сповіщення на сітківці злилися з вивісками, вказівним табло та рекламними щитами в один потік світла та кольорових ліній, що коливався під музику. Так яскраво, що колись, у минулому житті, різало очі, але тепер мене не засліпити й прожектором.

Я посміхнувся відображенню в склі.

Так добре мати те, чого прагнув, та ще й запас грошей, щоби не зупинятися на поточному рівні, надалі вдосконалювати власне тіло в темпі не гіршому, ніж Сем прокачує автівки. І який же, бляха, кайф їхати на тачці, хай і прадавній як світ, та не думати ні про що, окрім завтра, у якому я висплюсь, вип’ю баночку пива та розпланую витрати.

Жодної роботи в найближчі місяці.

Ніяких ризиків.

Спокійне життя під ембієнт Канзас-Сіті.

— Чорт! — раптом заревів Сем.