Неон у титанових венах

// 08.06.2060 [13:47 PM]

— Трясця, Сем, просто скажи адресу, — попросив я, коли той утретє почав голосити, який я кретин, бо не відповідав на дзвінки. Спочатку пообіцяв координати надійного житла, а тепер нахабно користується тим фактом, що я не від'єднаюсь, поки не почую назву вулиці.

— Перетин Райт Стріт і Чотирнадцятої. Триповерховий будинок із помаранчевим підсвічуванням.

— Яка квартира?

— Скину номер господині. Набери та дізнайся.

"Я і так заморочився заради твоєї невдячної дупи", — прочитав я між рядків.

— На який термін вона готова її здати?

— На кілька тижнів.

Це добре. Якраз вистачить, щоб відсидітися, оцінити обставини й пошукати щось краще, можливо, ближче до штабу банди. Відразу винаймати житло на рік не варто — може виявитися, що район належить нашим ворогам або копам, що по суті одне й те саме.

— Вчора бачив твою пику на банері біля перехрестя, — ні з чого ні з того повідомив Сем.

— Я на ньому хоч нормально виглядав?

— Як рок-зірка, хіба що трохи пошарпана.

— Хоч щось добре.

— Нічого доброго, Джеку. У тебе примітна зовнішність, і це, бляха, проблема.

— А Ксандрину?

— Що?

— Її пику там транслюють?

— Ні, — коротко відповів він. — До речі, як вона там? Ще не втекла?

— Не втекла.

А варто було б.

— Бережи її, Джек. — Його голос вмить посерйознішав. — Ніхто крім неї не прийме твоїх тарганів.

— Ти ж прийняв.

— Не прийняв, а змирився з тим, що ти тупувата дитина.

— Нахуй сходи, — втомлено запропонував я. Прозвучало настільки жалюгідно, що Сем навіть не став обурюватися, зате голосно хрюкнув у динамік.

— Давай там, не зникай більше.

Він різко відключився, давши мені спокій. Останні хвилин п'ятнадцять я вислуховував від нього претензії, зрідка вставляючи виправдання, тож настання тиші викликало гудіння десь у районі середнього вуха.

Я озирнувся, виглядаючи Ксандру. Вона так довго заливає бензин, що я б перевірив бак на пробоїни. Але ось промайнула тінь, і вона з'явилася у водійському вікні, простягаючи долоню. В роті тримала запалену сигарету.

— Жени сто баксів.

Я неохоче витягнув пом'яту сотку. Сране ретро жере бензин наче гіпопотам, а до кінця року ще й обіцяють підвищення цін на нафту. Такими темпами мої запаси розтануть швидше, ніж я встигну хоч щось заробити у новій банді.

— А ти в курсі, що на заправці не можна палити? — крикнув я навздогін, але відповіді дочекався тільки за кілька хвилин, коли Ксандра нарешті повернулася за кермо, вже без сигарети.

— Тут немає жодної душі, щоб мене оштрафувати, — знизала вона плечима і завела мотор.

— Зате є камери.

— І це дивно. Вони хоч працюють?

Я виглянув у вікно і потягнувся зором до вічка над сусідньою колонкою. Іноді мені некомфортно вдивлятися в їхні штучні "зіниці", знаючи, що в самого майже такі самі — мляві й бездонні.

— Працюють.

Я швидко підняв скло. Якщо зображення з камер дійсно кимось обробляються, а не зациклені по колу чисто для годиться, краще перед ними не світитися. Інакше який був сенс обирати занедбану заправку з самообслуговуванням?

По канонах усіх кримінальних романів треба було їхати в темряві, але рівно опівдні нас ледь не стусаном виперли з номера, здерши штраф за зіпсоване майно, який покривав збиток мінімум тричі. Мабуть, персонал образила наша непривітність, що переходила у відверте нахабство. Ми тиждень не пускали покоївок, розвели свинарник (зі сміттєвого кошика вже вивалювалися обгортки) і попсували меблі. Гаразд. Я попсував. А під ліжком адміністратор знайшов використаний шприц.

Колись я згорів би від сорому і тиждень думав про справлене враження, але тепер турбує лише ставлення Ксандри. Хоча після нашого палкого сексу навряд є причини за нього хвилюватися.

— Сему телефонував? — запитала вона, повертаючись на трасу.

Я кивнув і переказав кілька останніх новин:

— Він роздобув адресу перевіреної квартири, а ось твій мотоцикл забрати не встиг. Напевно, копи евакуювали.

— Батько, — одразу зрозуміла Ксандра. — У нього є дублікат ключа.

Цікаво, якого хріна Ричард його скопіював. Настільки жадав контролювати дочку чи це пересторога на якийсь особливий випадок? Якщо так, то він в біса передбачливий.

— Тоді про твого коня можна забути.

— Нахрін його, він не головна проблема. У місті напевно наші портрети на кожному розі.

— Сем бачив моє фото, але твоє не миготіло.

— І знову батько, — протягнула вона. — Він посадить тебе до кінця життя, якщо знайде. А мене постарається відмазати.

Іншого я не очікував.

На виїзді з заправки за нами прилаштувалася поліційна машина. Якби я був параноїком, уже зловив би паніку, але, на щастя, чудово вмію оцінювати лінь правоохоронних органів. Поки гівнюк Джонс у відрядженні, вони не подзвонять у Сент-Луїс, навіть якщо засічуть, що ми поїхали в його напрямку. Максимум, що вони зроблять, — це відправлять орієнтування, коли підійде час за графіком. Ми загубимося серед сотень осіб, імен та правопорушень, станемо банальними літерами в сховищах даних.

Ця думка заспокоювала, але я продовжував витріщатися на кришку бардачка, з ностальгією згадуючи його колишній вміст. Поки Ксандра виходила покурити й додати бензину в спорожнілий бак, я обнишпорив нішу, сподіваючись, що вона збрехала про таблетки. Надія не виправдалася, тому заодно промацав простір під сидінням — раптом Сем влаштував заначку? Вистачить і половинки пігулки, просто зняти занепокоєння, але не відключитися на під'їзді до міста.

Дивлячись на дорожні знаки, я разом із ними відраховував милі до Сент-Луїса — найрозвиненішого міста штату. Здається, раніше він був у п'ятірці столиць кібернетики, поки технології не розповзлися по всій країні. Я очікував побачити мегаполіс, що не гасить вогні навіть у літню спеку, а побачив моноліт із бетону, що справляв враження в'язниці суворого режиму.

Сент-Луїс не був оточений стіною з товстих сірих блоків, як Канзас-Сіті, але вражав будівлями заввишки до самих небес. Вони тягнулися до хмар і через свою кількість зливалися в суцільний ряд, немов гігантський штахетник, у якому за дошки виступають масивні хмарочоси.

Я згадав перше враження від Канзас-Сіті з його повітряними будовами зі скла і металу: він надихав і притягував, вабив жити на його вулицях, витрачати гроші в його бутиках і заливатися лікером у його стильних барах. А Сент-Луїс душив одним лише виглядом.

Я зловив тривогу через будівлі, що швидко наближалися, та попросив Ксандру скинути швидкість. Вона з підозрою покосилася, але прохання виконала і з'їхала на праву смугу.

— Що з тобою відбувається?

Якби ж я знав. Складно відрізнити культурний шок від абстиненції, що тягнулася у фоновому режимі. Чим саме криє в цю хвилину: звичайним людським здивуванням, тугою за рідним краєвидом чи нестачею дофаміну через те, що я нарвався на безпощадний наркотик? Усім і одразу. Сил Ксандрі витримати мій жахливий психічний стан у найближчі тижні. Їй самій було б краще, якби я пересидів цей час на таблетках.

— Якесь лайно, — відповів я і розсміявся, мабуть, трохи схиблено.

Як же набридло все життя терпіти. Терпіти біль, терпіти ненависть, терпіти залежність, безнадію, приниження. Себе самого. А тепер ще це сіре місто, де не буде жодної знайомої душі, крім Ксандри, якій я досі вчусь довіряти.

— Ти впораєшся.

Вона прибрала руку з коробки передач і поклала поверх моєї. Я розвернув долоню догори, схопив її пальці й згадав, що так і не сказав їй того, що давно заборгував.

— Дякую.

— За що?

— Ти знаєш.

— За ранок?

Знову ця усмішка лисиці.

— За ранок і попередні дні.

— Конкретніше, Джек. За фактами. Ти ж усе-таки вчений.

Я зітхнув. Іноді її жарти дратують.

— За те, що виносила коробки з блювотою, поїла водою й обтирала піт.

— Окей, будь ласка. А ще?

— Не ображалася на наркоманські нісенітниці.

Скільки разів я послав її на три букви та побажав смерті? У пам'яті залишилися невеликі уривки фраз, які я белькотів, згораючи в агонії, але і їх вистачало, щоб знову горіти — цього разу від сорому.

— Ніколи було ображатися.

— І не звертала уваги на синці, які я тобі наставив.

— От за них подати б на тебе до суду. Ти реально боляче б'єш, Отрі. Зі всією дурістю, якої в тебе до хріна.

— Я себе не контролював.

А потім із жахом рахував відмітини на її тілі й намагався залікувати поцілунками.

— Якщо коли-небудь зірвешся на наркоту і влаштуєш таке зі своєї провини — пристрелю.

"Ти не даси зірватися", — хотів я запевнити, але так і не зміг вичавити фразу, ніби сам до кінця в це не вірив. Або не хотів зарікатися.

— Майже приїхали, — оголосила Ксандра, і я виявив нас у тіні прямовисної скелі. Не скелі, звісно, а будівлі заввишки до планети Сатурн, що закрила від нас сонце й останній проблиск надії.

Я розвалився на сидінні й відпустив ситуацію так далеко, як дозволила щосекунди дужча паніка. Машина наближалася до пропускного пункту, і щось підказувало, що чергові тут прискіпливіші, ніж у Канзас-Сіті. "Чарівну" помаранчеву перепустку я можу прямо при них запхати до свого заду.

— Може їх підкупити? — запропонував я.

Ця ідея здалася найбільш доречною, враховуючи сумку, набиту зеленими папірцями.

— Заспокойся, — відмахнулася Ксандра. — Проїдемо як нормальні люди.

— Як нормальні люди ми можемо проїхати тільки в ізолятор.

— Страшно уявити, як ти нервуєш на рейдах.

— На рейдах я спокійний як удав.

— Та ну?

— Панікувати — обов'язок Сема.

— А твій?

— Придумувати плани та стежити за дорогою.

— А Сем, виходить, не стежить за дорогою?

— Ми не вмикаємо фари, а в темряві він водить як налиганий кріт.

Ксандра посміхнулася, але міцно стиснула кермо. Мабуть, уявила, як корито Сема розбивається об валун посеред пустиря, — мій нічний кошмар до встановлення оптики.

Коли до кордону залишалося не більш як півмилі, дорога поступово розділилася на сім смуг, що вели до окремих пунктів. Сім рамок, сім голів гідри — однаково смертоносних, вибирати нема з чого. Але Ксандра навіщось поміняла четверту смугу на третю, а потім без попередження звернула на ґрунтову дорогу, що йшла в об'їзд міста.

Я міг би закричати: "Що ти нахуй виробляєш?" і зловити потужний напад дежавю. Ще кумедніше буде, якщо на горизонті вирине озеро. Але замість волати я зіронізував:

— З твоєю тягою до бездоріжжя потрібен джип, а не мотоцикл.

— Поки ти не повернувся в моє життя, я їздила тільки автострадами мегаполіса.

— А ще спала у власному ліжку і не перебувала в розшуку.

— Не думай, що я про щось шкодую, — м'яко заперечила Ксандра. — Хіба що про те, що ми не перетнулися раніше.

— Ще встигнеш пошкодувати.

Вона слабко посміхнулася і похитала головою. Удала, що це неправда. Може й на краще, бо сперечатися в тачці, що скаче на вибоїнах, — ідея рівня наших із Семом умів, а не Ксандри.

— І на який хрін ти сюди звернула?

— Ти не хотів світитися перед копами.

— Не хотів, але тепер що? Проліземо через каналізацію?

— Ти забуваєш, що навколо Сент-Луїса немає стіни.

— Слухай, точно! — Я не збирався хамити, але підірваний організм диктував умови. — А в тутешній поліції працюють ідіоти, які забули розставити пости на всі в'їзди, так?

До радості Ксандри й справді забули. Або спеціально залишили лазівку: розбита дорога без ліхтарів і нагляду настільки красномовно вела в промислову зону, що ми, не змовляючись, переглянулися. Прихована стежка для тих, хто живе поза законом.

— Не розганяйся, — попередив я, коли Ксандра погнала машину між складами.

— Чому?

— Це чужа територія. Якщо відчують агресію, почнуть захищати. Тримайся тихо і невпевнено, ніби ми заблукали.

— Ми й справді заблукали.

— Вони про це не знають. Покажи їм.

Вона роздратовано зітхнула, але збавила швидкість.

Я опустив скло й оглянув вулицю зі свого боку: склади, склади та склади. Відрізнялися лише ворота. Іноді на очі траплялися корабельні контейнери різних кольорів і старі тачки, які вже марно намагатись полагодити. Наша розвалюха стала б серед них наче рідна. Людей видно не було, але я відчував їхню присутність і напевно міг би когось побачити, якби увімкнув інфрачервоний зір.

— Ти звикла залітати в перестрілки та кричати: "Нікому не рухатися!", а тепер ця звичка може тебе видати. І мене заодно.

— У тебе на обличчі написаний рід занять. Не сплутаєш.

— А знаєш, що роблять із хлопцями мого роду занять, якщо вони їздять поруч із копами на передньому сидінні?

— Не хочу знати.

— Пускають кулю в скроню. А коли скроню закрито металом, ріжуть горло.

— Я ж сказала, що не хочу знати!

Ксандра кинула лютий погляд і ще трохи пригальмувала. Тепер тачка пленталася, наче драндулет з паровим двигуном. Не вистачало тільки диму з вихлопної труби.

У такому ганебному вигляді ми дісталися до сусіднього району, який виглядав ідеальним антагоністом до промислового. Якщо в Канзас-Сіті фабричні квартали плавно переходять у центральні через Нортмор, Ріверсайд та інші нетрі, то в цьому дивному місті освітлені неоном висотки нависали просто над складами. Такий собі вид із вікна, я не віддав би за нього і двох сотень.

Проте наше тимчасове житло розташовувалося не тут; координати Сема завели нас у ще один квартал із заводами, що похмуро коптили небо стовпами диму. Будинки в ньому височіли максимум у п'ять поверхів, що для сучасного мегаполісу ледь не сараї. Найкраще місце, щоб непомітно влитися в течію Сент-Луїса, але найгірше для постійного проживання.

Я активував інтерфейсний навігатор, в який заздалегідь завантажив мапу міста, ввів адресу і повів Ксандру розбитими дворами. Машина гуркотіла і ледь не втрачала колеса на ковдобинах, але все-таки довезла нас до двоповерхового будинку, згаданого Семом. Жовта підсвітка вдень не горіла, але я легко міг уявити, як у темряві вона виділяє рельєфну кладку рудої цегли. Цій будівлі, мабуть, років сто.

Я попросив Ксандру припаркувати машину у внутрішніх дворах і на якийсь час забути про її існування.

— Поки не роздобудемо нові документи, краще кататися на метро.

Ксандра погодилася без сперечань. Вона всю дорогу тряслася, що нас зупинять перевірити права, а в них патруль виявить ім'я з розшуку.

Коли ми ввійшли до під'їзду, у ніс різко вдарив запах марихуани — знайомий і рідний, ніби Сем дістав косяк із кишені, — а трохи вище сходами я побачив типові атрибути нетрів: шприци, обгортки від спиртових серветок, пакетики з-під порошку. У кожному місті одне й те саме. Кримінальні райони, похмурі коридори, наркота і сліди від розборок. Жодної різниці, крім назв.

Я пригальмував біля голки, закритої ковпачком. Рідкість ще та. Зазвичай їх кидають вістрям у підлогу, бо жоден торчок не думає про інших. Самого баяна видно не було, ніби хтось загубив запасну голку, а шприц забрав із собою, що дивно, адже коштують вони жалюгідні центи — простіше купити, ніж промивати.

Ксандра помітила мою спантеличеність, але зрозуміла її по-своєму.

— Погані спогади? — запитала, наче на щось натякаючи.

В голові миттю спливло запитання про великий досвід, і я вирішив нарешті задовольнити її цікавість.

— Я не ширявся, сидячи на обпльованих сходах, якщо тобі це важливо.

— Важливо. Не хочу уявляти тебе на самому дні. Я стільки надивилася на подібні кубла і жертв передозу, що на все життя вистачить.

— Думаєш, колотися на власній кухні краще? — буркнув я. — Метадон однаково жере сіру речовину незалежно від того, де ним закидаєшся. І незалежно від форми речовини. Таблетки, сироп, ін'єкції — одна хрінь.

Я не зміг розібрати вираз обличчя Ксандри після сказаного: чи то збиралася мені врізати, чи то образилася, але врешті-решт посміхнулася і віджартувалася:

— У твоєму випадку втрата клітин пішла на користь. Джек Морґан був нестерпним занудою.

— Можу вбити ще парочку, — запропонував я.

— Тоді я вб'ю тебе, Отрі, не забувай.

Я усміхнувся й обійшов її, наступивши на один зі шприців. Пластиковий хрускіт під підошвою нагадав про часи, коли я перебивався нічліжками в провулках. Ксандра помиляється. Я був на дні. Був ще задовго до першої дози.

Наша тимчасова квартира розташовувалася якраз навпроти сходового майданчика, що не потішило. У Сема таке ж планування, і за рік спільного проживання я встиг зрозуміти, наскільки воно лайняче. Мало того, що це прохідний двір для сусідів, зі сходів можна швидко прослизнути до дверей і вибити їх, перш ніж ми почуємо кроки. Ні, надовго я б тут не залишився, навіть якби цей район був під опікою моєї банди.

Код від дверей я дізнався від господині, а разом із ним і три пункти з правил оренди: не влаштовувати бійки у квартирі; не зберігати контрабанду; і не світити адресу кому попало. Цілком притомні вимоги, коли здаєш площу в кримінальному районі, але я сумніваюся, що хтось прискіпливо їх виконує.

Дві ключ-карти знайшлися на столі. Покидаючи житло, залишимо їх там же, а обумовлену суму — у пластиковій коробці на тумбі біля ліжка. Ми можемо прожити тут кілька тижнів, не називаючи імен і не пред'являючи документів, а потім розчинитися серед неону Сент-Луїса, але якщо спробуємо кинути на гроші, камера над вхідними дверима покаже, кому слід переламати ноги. З чесністю в нашому світі не жартують, тож я одразу дістав пачку грошей, відрахував десяток купюр і кинув у коробку, просто на випадок, якщо доведеться екстрено уносити дупи.

Квартира складалася з мінімального холу, кухні на кілька метрів, роздільного санвузла і доволі просторої вітальні, у центрі якої розмістили диван. Глибоку нішу в стіні займало двоспальне ліжко з голим матрацом. За постіллю доведеться бігти в магазин. Це не готель, а скромне житло без зайвих зручностей. Я б із задоволенням жив у такому на постійній основі, але Ксандрі інтер'єр не сподобався.

— Я розраховувала на більші вікна.

Вона кивнула на жалюзі. Через них смугами проникало сонячне світло, але його вистачало лише на частину кімнати. Через адаптивний зір я не одразу помітив напівтемряву, а Ксандру вона мала засліплювати після залитої сонцем вулиці.

— Наступного разу знайдемо студію з панорамним склом, — пообіцяв я, обіймаючи її за талію.

— Від підлоги до стелі?

— На тридцять п'ятому поверсі.

— Ти розоришся на оренді.

— Тоді на двадцять п'ятому.

Вона засміялася й уткнулася в груди. Я поцілував її маківку, яка ще пахла шампунем, і помітив футляр біля дверей.

— Потрібно під'єднати Фреда.

Я обережно звільнився від її долонь, на що Ксандра ображено поморщилася:

— Ти зруйнував момент.

— Я, можливо, зруйнував його довіру, а ти про якийсь момент.

— Як у нього може...

Я кинув попереджувальний погляд, якщо, звісно, його можна гідно передати крізь оптику.

— Гаразд, — здалася вона. — Давай допоможу чи що.

Ми разом дістали улюбленця з контейнера. Його залізна тушка виглядала ще більш беззахисною і ніби зменшилася, хоча пази футляра стверджували протилежне.

Коли я під'єднав його до розетки, мертві очі замерехтіли й закрутилися всередині орбіт. Чотирилапий друг активно спостерігав сни, а якщо точніше — проводив діагностику. Він прокинеться, коли заряд батареї сягне хоча б чверті, а до того використає час, щоб зрозуміти, що пропустив за ці тижні.

Ксандра присіла на диван і задумливо втупилася в розетку та кабель.

— Напевно, колись можна буде так воскрешати людей: пускаєш струм дротами, серце заводиться, а з ним і решта органів.

— Було б непогано, — погодився я з обережністю. Незвично чути таке від Ксандри.

— Але тоді ми втратимо здатність помирати й будемо маятися від нудьги.

— Тебе пробило на філософію?

— Та так... згадала прогулянки до кар'єру. Ти тоді розмірковував про подібне, але я слухала в пів вуха, — зізналася Ксандра. — Знаєш, було якось дивно говорити про технології майбутнього, гуляючи розбитою дорогою вздовж кукурудзяного поля. Я не розуміла й половини з твоїх розповідей.

Взагалі-то після переїзду в мегаполіс мало що змінилося: їй було так само незрозуміло і дивно. Але кому це зараз важливо?

Я не став сідати поруч, а підійшов до жалюзів та підняв їх до середини вікна. Через скло увірвалося світло, впало на спину Фреда і так гарно заграло на ній відблисками, що змусило жалкувати про покриття рук: краще б залишив їх хромованими цілком, а не тільки кісточки.

Поспостерігавши за відблисками на сірій стіні, перевів погляд за вікно, де вулиця плавилася від спеки і зовсім не обіцяла приємної прогулянки тим, хто ризикне вийти з-під кондиціонера. У звичному житті я б не показав носа в таку погоду. Сидів би вдома тижнями, замовляв їжу, валявся на ліжку і шукав розваги в інтернеті, попутно розмовляючи з Фреді. Найбільше йому подобається слухати міркування про наукові дослідження, ніби його металевий мозок найкраще налаштований на цю інформацію. У якийсь із днів зайшов би Сем із заготовленими жартами про відлюдництво й потягнув у гараж, обіцяючи два ящики пива.

З доброї волі активним я був лише в один період — коли пів року стирчав під кайфом. Три милі на день, пішки по сходах, щоб не застрягти в ліфті, ранні підйоми та безсонні ночі. Жага дози гнала в "Дофамін" за будь-якої погоди, настрою і самопочуття. Великий запас метадону не брав — не хотілося попастися під час обшуку й отримати надбавку до і без того солідного терміну. А те, що було, відкладав на поганий день. Тож щоранку, за графіком. Полінувався? Отримай ломку після вечері. А серед ночі Майк радше пристрелить, ніж продасть колеса.

Тоді я мав вагому мотивацію ворушитися і кудись ходити. Фізичну. Тепер доведеться знайти моральну. Зібратися і почати нове життя в новому місті, серед нових людей і нових порядків. Хоч би як хотілося влаштуватися під сонячними променями, прогрівати забиті ребра, зализувати синці й згадувати безтурботну юність, доведеться вийти за поріг і зробити перший крок назустріч виживанню.

— Походиш по магазинах без мене?

Так, я обіцяв скласти компанію, але в торгових залах від мене небагато користі. Я з тих, хто комбінує чорне з чорним, а затасканою курткою посилає моду під три чорти.

— А ти куди?

— До порту. Шукати Білоокого.

— Прямо зараз? Не можна відкласти до завтра?

— Що раніше добуду для нас нові документи, то швидше зможемо зажити як нормальні люди.

Ксандра скептично зігнула губи й посилила жест піднятою бровою.

— Майже як нормальні люди, — поправився я.

— Мені можна з тобою?

Запитання з надією і на відмову, і на згоду одночасно. Знайомитися з черговими бандитами ближче, ніж доводилося на службі, Ксандрі явно не хочеться, як і відпускати мене самого. Довго ще в ній сперечатимуться дві сторони, і це головна причина не приводити її в лігво місцевих хижаків. Запідозрять подвійного агента — пристрелять обох. Не той початок, що я запланував.

— Навряд чи вони повірять, що ти з наших.

— Тому що я виглядаю не так, як ви?

— Ти тримаєшся не так, як ми, — поправив я.

— Не так нахабно і зухвало?

— На кшталт того.

— Даси кілька уроків? У тебе непогано виходить грубити й виглядати до всрачки крутим.

— Може. Але почну з того, без чого справді не вижити в кам'яних джунглях.

Я дістав із сумки пістолет, перехопив його за ствол і простягнув Ксандрі, отримавши натомість здивований погляд.

— Він чистий, зі стертим номером. Меґґі не тримає зброю з історією.

— Упевнений, що тобі він не знадобиться?

— Я навіть стріляти не вмію, і нейроімплант не допоможе.

Насправді я просто ненавиджу вогнепальну зброю. Ксандра ж обожнює її з дитинства, і сказати їй про свої вподобання значить вкотре образити.

— То ти відібрав його в Меґґі для мене?

Вона поморщилася, але зброю взяла. Пістолет її точно потішив, але вона це нізащо не визнає.

— Тобі потрібно чимось себе захищати, а як користуватися знаєш.

Вона кивнула і лукаво усміхнулася:

— Ось так тепер вирішуватимуться наші проблеми? Може, ще мотоцикл для мене вкрадеш?

— Легко.

— Якщо що, я пожартувала.

— А я — ні.

— Навіть не думай, Джек!

Грізне попередження, але, виходячи з квартири, я вже прикидав, де б роздобути нового залізно-неонового коня і не загриміти за викрадення. Варіант з автосалоном не пройде через бюджет — я і так збився з графіка накопичень і зберу суму для операції в кращому разі на початку зими, якщо тільки не зірву великий куш на якомусь із рейдів. Але хто дає неперевіреному новачку вигідні завдання?

Чортів мудак Джонс спихнув мене на кілька сходинок униз службовими сходами. Тепер я майже той бездомний, що приперся до бару дратувати Майкла, хіба що тепер із заочними рекомендаціями самого Майкла. Колесо Сансари обернулося і заїхало по обличчю.

"Будь обережний", — попросила Ксандра, перш ніж я вийшов з квартири. Буду. А ось поведінку Білоокого заздалегідь не вгадаєш. Але навіть не він головна небезпека, а його банда, серед яких я поки що ніхто. Нуль, який можна помножити на нуль.

Я зробив крок із нижньої сходинки та стусаном відчинив двері, зганяючи на них усю злість від свого становища.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв оріджинала - "Вулиці Канзас-Сіті" та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)