Неон у титанових венах

Neon lights glisten off the streets

The moonlight swallowed up by breathing electricity

Salvation hovers in the sky

Dream of a life inside while we escape just to survive

Scandroid – Neo-Tokyo

// 07.20.2060 [09:46 PM]

Я всівся на уламок скелі до біса сердитий на Сема. Це він більше за всіх хвилювався, що ми не встигнемо, але ось уже пів години сидимо напоготові, стискаємо кулаки, намагаючись заспокоїтися. Найважче в нашій справі — чекати. Коли настає час діяти, то вже не до хвилювань, та поки стирчиш у засідці, в голові кружляють усі можливі варіанти власної смерті, або, ще гірше, арешту.

ГОРМОНАЛЬНИЙ МОНІТОР T-SKYLINE-i255

[автоматична діагностика стану]

// адреналін [465 пг/мл] НОРМА

// норадреналін [7 пг/мл] НОРМА

// кортизол [55 мкг/дл] ЗОНА УВАГИ

// інсулін [15,7 мМО/мл] НОРМА

Чудово. Кортизол шкалить. Моє життя — то суцільний стрес, а сьогодні до нього примішується страх. Не піддаватися згубній дії гормонів зазвичай допомагає концентрація на відчуттях чи підрахунок різних дрібниць: камінців під ногами; поривів вітру, від яких тремтиш, бо переоцінив літню погоду; тисяч вогників за пустирем, де височіє Канзас-Сіті; зірок, які зрідка мерехтять поміж хмар. Також непогано відволікає тепло, яке віддають скелі, — вдень сонце прогріло їх на кілька діб уперед. Я поклав долоню на камінь, сподіваючись трохи зігрітися. Дивний жест, якщо згадати погану теплопровідність протезів, але я завжди згадую про неї запізно. Минулих звичок не так легко позбутися.

Розмовляти не хотілося. Ми дивилися на далекий мегаполіс та прислухалися до тиші, яку в межах міста годі знайти. Є в ній щось дивовижне й незвичне для моїх урбанізованих вух. Попри дитинство, проведене в містечку, де ще жевріє природа, за роки життя в Канзас-Сіті я перетворився на його невільника до кінчиків титанових нігтів. Засинаю і прокидаюся під шум доріг та гудіння приладів, а вночі бачу сни під тихий механічний рев хатнього улюбленця. Неон змішався з моєю кров’ю, а вулиці синхронізували пульс із серцем, і той тепер не збігається з ритмом природи. Для неї я підкидень. Чужинець.

Інша справа Сем. Він часто приїздить до маминого дому за межами міста, тож тиша для нього явище звичне. Як і тварини, що шпурляють в траві. Від мене вони тікають, а Сем спокійно годує малих із долоні, ніби знає якусь давню шаманську магію.

Новий порив вітру пройшовся землею, а за ним я почув потяг. Чи радше відчув? Сучасні вагони майже ковзають повітрям, але вібрація монорейки видає наявність коліс.

— Їде, — прошепотів Сем.

Я підняв з-під ніг дріт із перемикачем і приготувався натиснути рівно в той момент, коли локомотив опиниться в кількох ярдах від лазера. Розрахувати потрібно чітко, інакше машиніст — навіть якщо це рейс з автопілотом — встигне активувати гальма.

— Готовий?

Хвилюючись, Сем ставив питання, на які й без мене знав відповіді. Натиснути кнопку я готовий завжди, а от до того, що станеться далі, — ніколи. Скільки б вилазок до залізниці ми не зробили, я не можу бути впевненим, що цього разу нас не застрелять.

Монорейка задеренчала, гуркіт відбився від валунів за спиною та атакував вуха. Фари спробували засліпити, але система нейроімпланту зреагувала й притлумила яскравість до мінімуму.

— Давай! — нервово верескнув Сем.

Я натиснув тугу кнопку.

Увімкнувшись на кілька секунд, лазер розкроїв машинне відділення так легко, як гострий ніж крає чизкейк. Потяг проїхав за інерцією ще з пів милі та загальмував. Ми опинилися десь у районі його центральних вагонів.

— Чекай тут.

Я моргнув, перемикаючи очі на нічний режим, і підірвався з місця. Сем сховався за скелею.

Найперше забрав випромінювач, аби його не змогли використати як доказ. З протилежного боку від потягу залишиться відбивач, але за ним нас не вистежить навіть досвідчений коп, головне — прилад. Я склав його та закинув за спину. У цю мить із першого вагону зіскочили двоє, але мене не помітили. Я кинувся до укриття.

З двома ми впораємося, але хто знає, скільки охорони в інших вагонах? Іноді нам щастить натрапити на п’ятьох, іноді — на невелику армію, а під час одного з рейдів довелося забиратися геть. Відтоді маємо перелік компаній, на які ми не зазіхаємо.

— Що видно? — спитав Сем, коли я повернувся.

Він забрав випромінювач та прилаштував між камінням.

— Двійка біля першого вагону. Певно мають нічний зір.

— Я беру правого, а ти — лівого.

Сем потягнувся до зброї, збираючись стартувати, але я вхопив його за плече. Судячи з невдоволеного шипіння, не розрахував силу. Похрін. Якщо не притримати, ринеться в бійку і вхопить під саму маківку.

— Зачекай. — Я знову перемкнув режим та обережно визирнув з укриття. — Ще четверо в другому.

А це вже проблема. Поталанило ж натрапити на купу вояк, коли з моєї розпанаханої лівиці стирчать дроти.

— Як ти їх бачиш? — здивувався Сем.

— Інфрачервоне.

Він зітхнув, але нічого не відповів. Мої апгрейди давно вже його не дивують.

— Треба зняти ту парочку звідси.

Я бачив, як хлопці в другому вагоні хапають зброю та готуються до виходу на «сцену», і мене від цього потрушувало.

— Тримай.

Сем протягнув гвинтівку зі снодійними набоями та оптикою. Гарна штука. Вирубає не гірше за травмат, але тимчасово.

— Я однаково ні біса не бачу.

І це погано. Яка користь від його дорогезного нейроімпланту з режимом прицілювання, якщо очі не адаптовані до темряви? Ніякої. Тупі понти для шпани.

Я впевнився, що гвинтівка заряджена, і висунувся з-за валуна. Поки вовтузився, з вагона встигли вивалитися охоронці: по двоє з кожного боку. Один вже прямував до нас.

— Лайно, — вилаявся я, знову пірнаючи в тінь.

Помітив. Він точно мене помітив, якщо, звісно, не покладається на природний зір, як це робить Сем не перший рік. А таких дурнів ще пошукай.

— Що там?

Я почув запитання, але відповідати не мав часу. Поклав гвинтівку й активував шокер у правій руці. Металеві кістяшки піднялися і втягнулися досередини, вивільняючи гострі електроди завдовжки з пів пальця. Коли боєць зайшов за валун, я встромив ці жахливі голки йому до ноги. Закричати хлопець не встиг, але спіткнувся і впустив автомат на каміння з таким гуркотом, що шансів на подальше переховування не залишилося.

— Ти збожеволів?! — заволав Сем, витягаючи пістолет.

— А були інші варіанти?

— Дідько! Джек, щоби тебе…

Такі ситуації траплялися неодноразово, але учасників у них було значно менше. Та поки двійко охоронців огинають потяг, кваплячись до напарників, можна спробувати виправити помилку.

// ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ АДРЕНАЛІНУ // ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ КОРТИЗОЛУ //

Я схопив гвинтівку, жалкуючи, що далекобійний шокер розтрощили в попередній сутичці, та вискочив з укриття. Інфрачервоний зір неабияк виручав: я вже знав, що до постраждалого прямує допомога, тож зміг схопити другого бійця на підході та прикритися ним, наче щитом. Ніхто в здоровому глузді не почне в мене гатити, ризикуючи побратимом.

Охоронець, що біг слідом, розгубився і зловив кулю в шию. Я влучив випадково, пальнувши навскидь, і на хвильку навіть відчув жаль до бідолаги. Коли патрон стикається зі шкірою, то розкриває металеві “пелюстки”, які врізаються в тіло настільки міцно, що без скальпеля їх не витягти. Лишиться потворний шрам, проте його життю нічого не загрожує.

А от четвертому пощастило менше, бо Сем почав палити по його ногах бойовими кулями. Знову психує. Коли охоронець впав, Сем побіг його вирубати, а я придушив свого полоненого згином ліктя, відпихнув на два кроки, аби не зачепило напругою, та довбанув шокером. До світанку прийде до тями та зрозуміє, що цієї ночі спіймав вдачу за хвіст.

Ми принципово не вбиваємо охорону на рейдах. Принаймні намагаємося. Ніхто не гарантує, що підстрелені не стечуть кров’ю до прибуття підмоги, хоча досі інформація про загиблих у новинах не з’являлася. Але тим, хто потрапить під удари Сема, я не заздрю. Цей хлопець б’є так, наче в руках має не один фунт металу. Вже доводилося відчувати його міць власною щелепою, і досвід мені аж ніяк не сподобався.

Коли решта охоронців вибігла з-за потяга, ми були напоготові. Вони — теж.

Одна з куль просвистіла повз, інша подряпала руку. Я відправив подарунок у відповідь, нарешті влучивши куди треба, в плече. Сем намагався повторити тактику з пістолетом, але кілька разів вистрілив у порожнечу. У темряві йому важко, світла від старого місяця не вистачає, аби нормально прицілитися, хоча вдень Семове вміння стріляти не назвеш пересічним.

Я кинувся допомогти. Поки супротивник ухилявся від куль, вдарив його прикладом, повалив на землю та притиснув коліном, але той виявився сильнішим, ніж я очікував. Вчепившись у руку, він потягнув її силою, на яку спроможні виключно люди з модифікаціями. Від болю в місцях, де кіберпротез з’єднується з плоттю, я зашипів і майже на автоматі активував шокер. Заблизько. Зачепило розрядом, проте тією частотою, що не може нашкодити. Неприємне поколювання пройшло попід шкірою, ковзнуло хребтом та зникло десь у районі попереку. Нічого страшного, але й користі мало, бо ворог теж мав захист від струму. Тільки дарма його розізлив.

Поки я борсався, намагаючись звільнитися від захвату, той зібрався проткнути мій живіт лезом, що витяг із власного зап’ястя. Перший замах я відбив, але віддача змусила подумки попрощатися з життям. Ще раз піти в оборону я не зміг би, натомість підоспів Сем: поцілив моєму потенційному вбивці в скроню важким черевиком. Спосіб банальний, проте завжди дієвий.

// КРИТИЧНИЙ РІВЕНЬ АДРЕНАЛІНУ // ПІДВИЩЕНИЙ ПОКАЗНИК ПУЛЬСУ [146] // КРИТИЧ…

Сраний монітор. Як завжди до часу зі своїми сповіщеннями. Я подумки змахнув червоні рядки та на шістдесят хвилин заблокував появу нових.

— Що, Джеку, зустрів рибку більшу за себе? — усміхнувся Сем.

— Іди нахуй, — відповів я.

Мене мало не скалічили, а він жарти жартує.

Насилу піднявшись, я оглянув пустир. Поки що чисто. Метушні наробили багато, але втратили не більше п’яти хвилин. Час є, навіть якщо вони вирішать надіслати до нас гвинтокрил із підмогою.

Хвилювало одне: чи не запам’ятав охоронець моє обличчя? Малоймовірно, особливо після поцілунку із Семовим черевиком, але міркувати про це я не припиню аж до ранкових новин. Якщо мою фізіономію покажуть на вуличних екранах, доведеться шукати нову оселю неону та хмарочосів, а розлучатися із Канзас-Сіті я не хотів би навіть у нічному жахітті.

Сем попрямував уздовж потяга, виглядаючи потрібний вагон. Перш ніж його наздогнати, я забрав гвинтівку, випромінювач та впевнився, що ми нічого не загубили поміж камінням. Ідучи, помітив витоптаний грунт: сотні слідів, за якими нас би знайшли, якби ми не потурбувалися обрати найтиповішу підошву в місті. Кожен десятий вдягає цей бренд, тож хоч за це хвилюватися не доведеться.

Коли я наздогнав Сема, він уже копирсався в замку. Наведення нам завжди дають чіткі: час прибуття потяга, номери вагонів, маркування сховищ. Приїзди вчасно, бий пики, забирай дані, тікай, поки не хапнули за дупу, — черговість дій проста та завчена до автоматизму.

— Відчиняй, Термінатор, — сказав Сем, коли електронне табло замиготіло.

Я випустив нігті, підчепив краї розсувних панелей та без жодних зусиль розкрив, ніби це дверцята кухонної шафи.

— Колись я вставлю собі хребта, як у тебе, — пробурмотів Сем.

— Жаба задушить.

— Задля такого не задушить. Та й немає в мене ніякої жаби.

— Ти вчора силкувався заощадити на жуйці, забув?

Насправді він загравав з дівчиною на касі, але подражнити Сема я зобов’язаний бодай раз на день.

— Я економлю, аби вистачило на операцію, ясно? — швидко виправдався він.

— П’яти центів тобі якраз буде вдосталь.

Я підбадьорливо ляснув його по плечі та заскочив у вагон.

Всередині височіли стелажі, повні сотень портативних сховищ даних. Кожне містить тисячі терабайтів, такий обсяг інформації можна сортувати роками.

— Які номери потрібні? — чомусь спитав я, хоча відбирати їх — робота Сема.

— Із шестисотого по восьмисотий.

— Ми заберемо стільки? Непогано було рюкзак прихопити.

Розмір комірки з інформацією менший, ніж запальничка, але кілька сотень таких — то вже чимала купа.

— В зубах допремо, якщо доведеться.

Сем взявся перебирати стоси пронумерованих сховищ. Пальці, обтягнуті шкіряними рукавичками, важко ворушилися та тремтіли від сплеску адреналіну. Я вже не раз пропонував помінятися ролями, бо ж протези рухаються чітко й не залишають відбитків, але він занадто впертий, щоби поступитися почесним місцем.

Довелося стовбичити біля входу та слідкувати за околицями. Диспетчери вже певно збагнули, що потяг стоїть не з власної волі. Через наші напади всі рейси взяли під постійний нагляд, а це означає, що найближча міська дільниця вже спорядила загін. Розташована вона в місті, але північно-західним шосе копи дістануться сюди за хвилин п’ятнадцять, тож навряд піднімуть заради нас гвинтокрил.

Я постояв ще трохи, прислухаючись до тихих звуків пустки, вдихаючи її повітря, пропахле сухою травою, вогкістю та мастилом, аж раптом помітив на горизонті вогні, що стрімко наближалися у наш бік.

— Сем?

— Не смикай мене.

— Бачу блимавки.

Ці слова схвилювали б кого завгодно, але не мого напарника.

— Зрозумів, — відповів він та продовжив зосереджено корпатися на полицях.

— У нас п’ять хвилин.

Коли вони минуть, в нас ще буде час на зворотний шлях до автівки.

Сем провозився ще трохи, а потім стягнув сорочку, залишившись у майці, та згріб усі потрібні комірки на неї. Зав’язавши рукави, отримав щось на кшталт клумака.

— А в тебе макітра варить, — похвалив я.

— Не те що твоя.

Я зістрибнув на насип, Сем передав мені до рук цінний вантаж, а тоді вибрався сам та, пихкаючи, посунув двері на місце.

— Відчуваю себе слабаком поряд із тобою, — прошепотів він, знаючи, що почую.

— Це приємно звучить, — пожартував я.

Насправді я б зрадів, побачивши друга з удосконаленнями, але поки його сміливості вистачило лише на залізяку на скроні.

Ми побігли до машини. Сем завжди паркує її якомога далі й непомітніше від дороги, але кожного разу серце торохтить у нападі паніки від думки, що біля неї влаштували засідку.

— Тут не вся інфа, — ніби мимохіть бовкнув Сем, зісковзуючи насипом.

— Ти раніше не міг сказати?

Я пішов слідом. Вертатися один біс запізно: ще кілька хвилин, — і сюди примчить поліція. На той момент ми вже маємо газувати в бік міста.

— Не міг, відчепися, — огризнувся Сем. — Ці довбні перемістили двадцять сховищ в інший вагон.

— Це дрібниця.

— Це мінус десять відсотків від гонорару.

— Нам вистачить.

Зайвий ризик ніколи мене не приваблював. Впрягтися заради десятини та натомість здобути десять років колонії — то для таких жмотів, як Сем.

— Ну, тобі, може, і вистачить. А мені доведеться на всьому заощаджувати.

Так-так. Одвічна бідність Сема. Заплати йому двадцять мільйонів, і через день він знову заниє, що бракує грошей на чипси.

Здобич полетіла в багажник, вслід за нею — гвинтівка та випромінювач, який пережив із нами стільки пограбувань, що дивом не розвалюється в руках. Те ж саме можна сказати про автівку, коли та погрозливо тарахкотить на поворотах, але краще промовчати та не дратувати Сема.

Поки він заводив двигун, я влаштувався на передньому сидінні, під яким завжди плутається якийсь мотлох. Закинув би ноги на приладову панель, але Сем їх за це переламає. Довелося розгрібати ступнями порожні бляшанки та згортки сумнівного вигляду. У них або чиясь частка навару, або партія травички, яку він забув вивантажити в барі. Попадатися з таким — погана ідея, тож зараз конче потрібно забратися з пустиря та влитися у потік машин на автостраді, поки копи не підняли в повітря дрона, аби той оглянув місцевість.

— На що спустиш гроші цього разу? — спитав я, коли Сем газонув. Комусь зі сторони питання здалося б недоречним під час втечі, але ми обговорюємо списки покупок після кожної вилазки — допомагає приборкати адреналін.

— У Грейс останній рік в універі. Маю сплатити за семестр.

— На це піде менше половини, — порахував я. — Ще?

— Знайшов у одного старого Ford Thunderbird.

— Чергове барахло зі звалища?

— Барахло — це ти, — огризнувся Сем. — А то модель п’ятдесятих.

Коли Сем каже «сорокові» або «п’ятдесяті», то має на увазі минуле століття. Нові тачки його не цікавлять.

— Знову пропадатимеш у гаражі цілий місяць?

— А що тебе не влаштовує, любий мій друже?

Я ледь стримав усмішку. Роздратування Сема завжди легко зчитати за недоречно чепурними фразами.

— Ти з машинами ледве не кохаєшся.

— Але хоча б не перетворюю себе на одну з них.

— А хто перетворює?

Я вп’явся очима в його скроню, очікуючи відповіді. Ззаду, з-під трикотажної шапки, звивалися дреди, схожі на чорних змій, а через тканину пробивалося світло від індикаторів нейроімпланту. Виглядало химерно та трішки безглуздо.

Сем зітхнув і скосив очі на мене. А краще б не відволікався від лобового скла.

— Слухай, не свердли мене цими телескопами.

— Чому ти так занервував?

— Бо день нервовий.

— А в тебе бувають інші?

Судячи з пики Сема, він хотів відповісти щось ласкаве й підтримати фразу улюбленим жестом, але тінь, що майнула перед машиною, змусила його замовкнути й стиснути кермо.

— Що це?

Я машинально перемкнув оптику на нічне бачення, вдивляючись в бічне вікно, але нічого, крім уламків скель та рідкісного чагарнику, не розгледів.

— Тварини, мабуть. Ми ж на пустирі. Тут іноді бачать вовків, але думаю, що то звичайний пес.

Ага. На зразок тих шавок, яких він приводить у будинок, шокуючи маму й братів.

— Стеж за дорогою уважніше, — попросив я.

Повна темрява в салоні та суцільна нічна завіса поза його межами не надихали на розслаблену поїздку. Мені щомиті ввижалося, що ми несемося назустріч скелі та ось-ось станемо претендентами на якусь бандитську премію Дарвіна. Тож повернутися до звичайного зору я не наважився. Вичерпаю заряд акумулятора, натомість залишимося неушкодженими.

— Слухай, розумнику, з нас обох кермувати з вимкненими фарами зручніше тобі. Може, нарешті складеш іспит на водія?

— Ні. Давай ліпше ти прикрутиш автопілот на своє корито.

— Я не довіряю тим балакучим штукам.

— Даремно. З ними аварій поменшало.

— Ти до всього на світі маєш статистику? — Із Сема так і сочилася агресія. Поки що пасивна. — Я народився дещо раніше за тебе й не дорослішав пліч-о-пліч з усіма теперішніми технологіями, тому деякі мене дратують.

— Я теж малим бачив їх тільки на сторінках журналів.

У пам’яті постало дитинство в маленькому містечку. Хоча наша родина гідно заробляла, у мисленні батьків панували застарілі обмеження, тож жили ми без зайвих технологічних див.

— Проте вони активно розвивалися в той період твоєї юності, коли хлопчаки ще читають наукові випуски та цікавляться всім, що впадає в око, — уточнив Сем. — А я в ті часи вже прогулював школу заради підробітку.

Має рацію. Батьки не були в захваті від моєї невгамовної цікавості до кіборгів та розроблення штучного інтелекту, але я швидко збагнув, що в наукових журналах є теми, які вони схвалюють. На них і робив ставку, випрошуючи свіжий номер.

Але автопілот Сем ігнорує даремно. Носитися пустирем на такій швидкості, не вмикаючи фари, означає покладатися на фортуну. Якщо зараз на шляху вирине валун, Сем не встигне зманеврувати.

— Візьми трохи правіше, — сказав я.

В іншій ситуації Сем почав би перечити, але не тепер. Він слухняно повернув кермо, і під шинами ще голосніше зашурхотів кам’янистий ґрунт, а машину затрясло, ніби колеса в неї квадратні.

— Неприємна поїздка, так? — запитав Сем явно риторично, але мені хотілося заповнити тишу хоча б власним голосом:

— Зате не закачує.

Сем посміхнувся. Він досі знаходить щось кумедне в тому, що після установки нейроімпланту мій вестибулярний апарат не почав функціонувати як слід. Я можу виправити це непорозуміння додатковою операцією, але навряд чи наважусь, бо нарівні з болем нудота нагадує, що я маю слабкості.

Мені кортіло дізнатися, що відбувається позаду нас, але я не міг відволікатися на бічне дзеркало. Відблисків фар немає, сирен не чутно, отже, дрона не пустили по сліду або активували запізно. Ми знову вислизнули з-під поліцейських носів та незабаром вискочимо на шосе, де ніхто не зможе запідозрити у нас злочинців. Я вже бачив ряди ліхтарів вздовж асфальту та смуги неону на відбійниках.

У крові скипів адреналін, як на фінішному колі під час перегонів у відеогрі.

Швидше.

Ще трохи.

Якась миля — і…

— Так! Є! — не втримався я від радісного зойку й підняв долоню. Сем плеснув у неї, одночасно скидаючи швидкість. Тепер головне не вирізнятися, триматися решти, особливо, коли дістанемося пропускного пункту.

Після тривалого перебування в темряві дорожні вогні тішили око. Різнокольорові світлові плями ковзали руками, вигравали поверхнею металевих нігтів та пластин, виступаючих над шкірою. Коли заїдемо до Канзас-Сіті, освітлення побільшає — над його хмарочосами кожну ніч розливається заграва, що засвічує не тільки зірки, а й місяць. Побачити супутник планети в межах міста шансів майже немає. Навіть зі своєї квартири на околиці я бачу його в кращому випадку кілька разів на рік. Якби жив за законом, нічний зір у Канзас-Сіті мені б не знадобився.

Я підняв ліве передпліччя та оглянув ушкодження. Світло проносилося салоном, стелилося смугами, заважаючи все гарно розгледіти, але на позір серйозної шкоди куля не завдала — лише розпорола шкіру та зробила вм’ятину в п’ястковій кістці. Від такого поранення рік чи два тому я залив би кров’ю сидіння, а тепер вистачить кількох крапель спеціального клею, аби шкіра затяглася. З кісткою складніше: через вартість титану замінювати її дорого, тож доведеться лишити, як є. Буде на спогад про шалений день, у який мене ледве не вбили.

Значно гірше рука виглядала вище зап’ястка. У минулій сутичці один із модифікованих вояк висмикнув далекобійний шокер та відірвав пластини, що затуляли електроніку. Дроти й вени, якими струменіє теплопровідна рідина, вціліли, але втратили захист, тож довелося огорнути це жахливе видовище плівкою та прикрити довгою рукавичкою без пальців.

— Ти її збираєшся лікувати чи як? — спитав Сем, глянувши на поранення. Раніше він звав це ремонтом, але я змусив його приберегти неприємне слово для металобрухту в гаражі.

— Днями піду до Вікі. — Я з побоюванням стягнув рукавичку. — Після сьогоднішнього мені точно потрібен огляд.

— Ще б. Той мудило в тебе намертво вчепився.

Я помітив вигин на одній із променевих кісток. Нічого критичного, Вікі її випрямить, але якою ж силою володіє боєць? Якби не Сем, прирізав би мене за мить.

— До речі, дякую, що виручив.

— Забий. Ти мене теж врятував. Я з цими модифікованими виродками не справляюся, — відмахнувся Сем і швидко додав: — Не в образу тобі! Ти не виродок. Ну, ти й так знаєш.

Я посміхнувся. Необов’язково було це уточнювати, бо лише даремно створив незручність, через яку ми обидва замовкли хвилин на п’ятнадцять.

Першим тишу порушив Сем, коли я вже думав, що до самого міста слухатимемо шелест гуми та деренчання мотора. Музику в його машині не увімкнеш, бо дістати касети для стародавнього плеєра, не пограбувавши музей, неможливо.

— Боляче було?

Я знизав плечима, і притлумлений біль змусив кривитися. Більшість моїх кісток, включно з лопатками, укріплена титаном, а плечові суглоби замінені, щоб утримувати кіберпротези, але нерви нікуди не поділися, як і жива плоть, з якою все це з’єднується. Добряче смикнеш — і тканини пошкодяться; нитимуть, поки знову не приживуться.

— Пусте в порівнянні з тим, що відчував після наркозу, та все одно неприємно. Наче суглоби вийшли з пазів та повернулися на місце.

Прозвучало, ніби скаржуся, а я не збирався цього робити.

— Скажи, що він не міг відірвати руку, — схвильовано попросив Сем.

— Не вистачило б сил.

— А кому б вистачило?

Здається, Сема понесло в роздуми. Або просто не хоче нудьгувати в мовчанці.

— Не знаю, Семе, — відмахнувся я, але все ж замислився: — Тим хлопцям, що охороняють входи до Трійки?

«Трійкою» ми звемо корпорації, що лідирують на технологічному ринку. Щороку список змінюється, одні компанії наступають на горло іншим, тож узагальнена назва для них те, що треба.

— Ті цільнометалеві монстри? О так. Вони не тільки руку відірвуть, а й хребет навпіл зламають.

Я уявив це видовище і здригнувся. Хребет — моя болісна тема. У прямому сенсі.

— Саме тому ми туди не сунемося, — констатував я під схвальний кивок Сема, після якого він зиркнув на мене в дзеркало заднього виду та раптово спитав:

— Ми ж сьогодні пограбували корпорацію, яка встановила тобі імпланти?

— Так. Проте мені не соромно, можеш не запитувати.

— Я знаю, що сумління в тебе атрофоване. Та я не про те.

— А про що?

— Вони не бачили твої запчастини? Що як зможуть вийти на твоє ім’я через базу?

За «запчастини» я був готовий йому врізати. Але Сем за кермом, вдарю — покараю нас обох.

— Сумніваюся, що вони встигли хоч щось розгледіти.

Заспокоював я більше себе, аніж Сема. Усе ж їхати на рейд у футболці було нерозумно: спосіб, яким встановлені протези, мене видає. Природна шкіра на плечах настільки чисто поєднана зі синтетичною, що штучність рук видають лише контури розсувних панелей на передпліччі, металеві нігті та оголені титанові планки від зап’ястків до фаланг, які я зазвичай використовую як кастети.

Втім, розмірковувати про ризики вже марно. Я відкинув усі нав’язливі думки та відвернувся до бокового вікна, за яким проминало дедалі більше вогнів, — ми якраз проїжджали приміські селища. В одному з таких мешкають родичі Сема. Це місце для тих, хто не має грошей на площу в Канзас-Сіті, але прагне жити біля цивілізації. Екологія погана, зате до пропускного пункту й неонових вулиць рукою сягнути.

Що ближче до міста ми під’їжджали, то повільніше рухався потік машин, аж доки не зупинився, створивши чергу до пропускного пункту. Ми встали зачекати, коли копи обнишпорять десятки багажників та підійдуть до нас.

Влада намагається прикрити транзит зброї та наркотиків через Канзас-Сіті, але наразі навпаки його збільшила. Їхні жалюгідні спроби повернути контроль зайвий раз демонструють, що держави втрачають планетарне значення. Якщо доручити це завдання корпораціям, вони впораються за тиждень, бо мають у розпорядженні ресурси, людей і технології. Сподіваюся, що за мого життя такого не станеться.

— Цікаво, як вони даватимуть раду автобанам, якщо до них доєднається другий ярус, — замислився Сем, дивлячись на поліціянтів, що тинялися поміж машинами.

— Це не скоро станеться.

— Літаючі тачки вже тестують.

— Для них потрібні повітряні дорожні знаки та нові правила руху.

— Для знаків є голограми, — нагадав він. — А ось із правилами складніше. У нас і звичайних не дотримуються, у всіх розтрощені бампери, а в повітрі битимуться ще й днищами.

— Автопілот?

— Не хочу нічого про нього чути.

— Скоро його зроблять обов’язковим. — Я не збирався здаватися.

— Краще хай зроблять обов’язковими пульти для кіборгів. Хочу вирубати тебе, коли починаєш бісити.

— Мрій.

Я усміхнувся й поклав потилицю на підголів’я. Трохи ковзнув униз, шукаючи зручне положення для багатостраждальної спини. Сидіння в старих машинах робили без знання слова «комфорт», тому в довгих поїздках доводиться постійно змінювати позу. А ще стежити, аби не знудило.

Наша черга підійшла швидше, аніж зазвичай, але навіть цей час здався вічністю. Коли твій багажник набитий тим, що може запроторити до в’язниці років на сорок, хвилини починають тягнутися й ходити по колу.

Перш ніж ткнути під ніс пограничнику особливу перепустку, що забороняє огляд авто, Сем стягнув шапку й начепив на ніс сонцезахисні окуляри, які завжди валяються в бардачку. Довгі дреди прикрили виголені під нуль скроні, у поєднанні з темними скельцями роблячи його схожим на мафіозі із західних районів. Я б із таким волів не зв’язуватись.

— Добрий вечір, — впевнено сказав він у відчинене вікно. Я поквапився відвернутися, аби не світити обличчя.

Нас пропустили без огляду — помаранчеві смуги на картці викликають у копів майже священний трепет. Шкода, що цей спосіб не працює на міських дорогах.

— Де Майк добуває перепустки?

Мене давно мучило це питання.

— А ти як думаєш?

Я розуміюче хитнув головою. Ватажок славиться тим, що бажані речі не купує, а відбирає, проливаючи кров у процесі. Його страшна репутація грає на нас, бо змушує інші угруповання оминати Бастардів, але я сподівався, що хоча б картки для проїзду він дістає підкупом, а не погрозами. Що ж, даремно спитав.

Заїхавши до міста, ми відразу потрапили у вир життя. Тут воно кипить у будь-яку годину: машини курсують із району в район, натовпи пірнають у метро, в той час, як із торгових центрів витікають групи людей, аби заповнити простір, що спорожнів. У Канзас-Сіті інакше неможливо. Це його природний баланс. Навіть якщо спробуєш спокійно пожити, реклама з усюдисущих білбордів та неонових проєкцій затягне назад. Це місто хоче бачити твоє обличчя щодня та щогодини, тому не дасть змоги спочити на дні. Саме за це я його полюбив: воно має власне серце, що шалено стукотить і манливо пульсує всіма відтінками звуків.

Повернувшись до гамірної цивілізації, я за звичкою почав видивлятися сміливців, що зважилися на модифікації. Поки що їх небагато, технологія надто молода, аби стати масовою, тому максимум, на що йде більшість людей, — це невеликі нейроімпланти або заміна очей на оптичні протези. Але я не здаюся, спостерігаю в надії побачити того, хто виділяється з натовпу подібно мені. Час від часу щастить. Найчастіше в лавах кіборгів бачу багатіїв або членів банд, бо лише в них вистачає грошей на серйозні покращення.

Ми проїхали більшу частину шляху, коли дорогу нам перекрив затор — явище не рідкісне, але дивне в таку пізню годину. Зазвичай до опівночі містяни встигають випити достатньо, щоби залишити машину на парковці та поїхати додому на метро.

— Аварія? — припустив я.

— Гірше, — пробурмотів Сем, дивлячись на щось зі свого боку. — Твої прихильники.

— Що?

Коли ми зрушили на кілька ярдів, я побачив, що він мав на увазі. Потік людей розтягнувся вулицею та захопив праві смуги проїжджої частини. Машинам доводилося перелаштовуватися в інші ряди та пригальмовувати, аби нікого не збити. З досвіду знаю, що потрапити в епіцентр протестів означає змарнувати кілька годин. Критично в нашому випадку. Хоч кидай авто та добирайся пішки.

Сем ніби прочитав думки:

— Там скоро буде з’їзд на подвір’я, обігнемо цих недоумків.

— Це який мітинг за місяць? Сьомий?

— Дев’ятий, здається.

Я зрозумів, що Сем сказав навмання. Ніхто з нас не стежить за новинами, але відлуння подій долинає через обговорення людей і випадково почуті передачі в радіоефірі. Зайшовши ввечері до найближчого супермаркету, мимоволі підслухаєш кілька розмов про ситуацію у світі, а поки вибиратимеш жуйку на касі, ведучі телевізійних новин повідомлять те, про що ти б ніколи не попросив.

Протести тривають уже кілька років, і ніхто не в змозі завадити шанувальникам недоторканності людських тіл висловлювати власну думку. Свобода, трясця їй. Її поважають усі, включно зі мною, але іноді хочеться заборонити фанатикам відкривати роти. Прогрес неможливо спинити, але до їхніх тугих розумів це не доходить.

— Їм же ніколи не набридне страйкувати.

Сем відірвав руки від керма й підняв їх, жестом висловлюючи безсилля.

— Проти своїх друзів і рідних, — зауважив я. — Ось що дійсно жахає.

Таблички з гаслами миттєво зіпсували мій настрій.

— Ну, вони вважають, що їхнє оточення не опуститься до такої «гидоти», — процитував Сем один із великих плакатів.

— І водночас тисячі родин розколюються через переконання.

— Так. Ти це знаєш краще за інших. — Сем уряди-годи вирішив не сперечатися. — Але твої батьки, напевно, вірили, що син поділяє позицію чистих, поки не побачили із залізякою в голові. Отак і ці люди.

Я знизав плечима. Продовжувати ялозити тему не хотілося. Як і будь-яка інша технологія, кіберімпланти розбили суспільство на три табори: одні з радістю користуються досягненнями прогресу, другі витрачають сили на боротьбу з першими, а треті зіштовхують попередніх та отримують із цього зиск. Під останніми я маю на увазі ЗМІ. Якби не брехливі репортажі та залякування, нам би давно дали спокій.

— Що їх так непокоїть? — не вгамовувався Сем. — Смартфонами вони також не користуються?

Я не зрозумів, мав він на увазі моїх предків чи протестувальників.

— Смартфони не вживлюють у тіло.

Принаймні, подібні випадки мені невідомі.

— І що, річ саме в цьому? — Сем задумався. — Імплантування виглядає моторошно, але не настільки, щоб організовувати мітинги.

Я не став говорити, що він, як власник доволі непоказного заліза у вигляді нейроімпланту, по-справжньому моторошного в житті ще не бачив.

— Там ще моральні дилеми та релігії, сам розумієш.

Ми зупинилися на світлофорі. Декілька протестувальників заглянули в салон, розгледіли мої очі та спрямували гасла на мене, відчайдушно тицяючи пальцями та бризкаючи отрутою. Я не втримався й послав їх жестом, беззвучно вимовивши губами, куди їм варто піти. На щастя, зелене світло спалахнуло швидше, ніж вони встигли відреагувати.

— Не наривайся, — невдоволено попросив Сем. — Бракувало, щоби мені тачку побили.

— Не ризикнуть.

— Їх там сотні, Джеку. Якщо не тисячі.

— Я вклав би цих двох швидше, ніж сотні та тисячі прибігли на допомогу.

Сем роздратовано видихнув. Зараз почне читати мораль.

— Я розумію, що адреналін ударив по мізках, але не вважай себе безсмертним, гаразд?

— А що, хвилюєшся за мене? Чи за тачку?

— Та йди ти.

Гарно поговорили.

У мовчанні ми звернули на довгу бічну вулицю, що перетинає кілька кварталів, а з неї — у провулок без освітлення. Якби я складав рейтинг найнебезпечніших місць Канзас-Сіті, поставив би це на першу сходинку. Сюди вночі краще не потикатися, якщо, звісно, не маєш якоїсь делікатної справи, пов’язаної з криміналом.

Ми із Семом мали саме таку.