Неон у титанових венах

// 08.06.2060 [19:40 PM]

Після довгого спекотного дня я почувався змореним та прагнув тільки одного: залізти під душ. Змити зі шкіри липкий піт, охолодити мозок, розплавлений, наче шоколад під сонцем, очистити думки від уже непотрібних тривог, що переслідують за інерцією. Заходячи до квартири, я збирався непомітно прослизнути у ванну кімнату та, не роздягаючись, встати під воду, але Ксандра мене випередила. Щойно я зачинив вхідні двері, краплі застукотіли підлогою, час від часу перериваючи ритм, коли вона заходила під потік.

Що ж. Доведеться чекати.

Я зняв взуття та звільнив змоклу шию від накладки, яку одразу ж кинув на комод біля входу, аби потім ретельно промити. Хотілося пити. Оминувши крижаний подих кондиціонера, зайшов за кухонний острівець, увімкнув воду та нахилився над раковиною, підставляючи обличчя під струмінь. Коли шкіру почало сіпати від холоду, закрив кран та втупився в зливний отвір, у який закручувався вир, що тільки-но змив частину моєї втоми.

У літні місяці я втрачаю здатність функціонувати. Спека вичавлює сили, ніби на охолодження і справді йдуть усі резерви. Іноді здається, що організм — це така ж машина, що й нейроімплант, бо вимагає енергії та дає збої, коли тієї не вистачає.

Я стояв так, дивлячись в одну точку, та слухав звуки у ванній, вгадуючи, що зараз робить Ксандра: відкриває гель, вимикає воду, намилює тіло, впускає мочалку, тихенько лається, не знаючи, що вдома вже не сама. Я хотів ввімкнути тепловий режим та жартома поспостерігати за нею крізь стіну, але босої стопи торкнулося щось холодне, привертаючи мою увагу.

— Фреде!

Я зовсім випав із часу й забув, що мій приятель мав зарядитися ще години з дві тому.

— Ти як?

Фред по-котячому замуркотів та ткнувся головою в коліно; лизнув підставлену долоню шорстким язиком, не лишивши мокрого сліду. За це я люблю роботів — жодних рідин та шерсті на одязі.

Закінчивши із ласкавими привітаннями, він відсторонився та загарчав. Завжди так робить, коли ображається. Хитра звірюка.

— Ну вибач, вибач, — я потріпав його пружне вухо, пофарбоване під металік. — Я ж не знав, що мене арештують.

А якби знав? Узяв із собою чи віддав Семові? Зважаючи на його ставлення до штучних інтелектів, імовірніше потягнув би до Вікі, а потім потрапив у розшук як власник агресивної тварини-андроїда, що кинулася на копа. Мої перспективи у всіх можливих вимірах ще те лайно, не позаздриш.

— Сподіваюся, ти не ображав Ксандру.

Замість відповіді — тихе ричання. Не виглядало, наче вони знайшли спільну мову.

— Колись вона звикне до тебе, — заспокоїв я швидше себе, аніж Фреда.

Звикне. Одразу по тому, як звикне до мене. Тобто ніколи, бо ми обидва перебуваємо поза межами явищ, які вона може цілковито прийняти.

Я опустився на підлогу та дозволив Фреду прилаштувати писок на стегнах. Він усе ще буркотів щось про себе, наче жаліючись на складну долю, а я вловлював вібрацію його голосових зв’язок та пестив загривок. Спокій розлився тілом, ми наче повернулись у минуле. Ось-ось зайде Сем із пляшкою та запасом травички, і ми проведемо вечір, плануючи божевільні вчинки, на які ніколи не зважимося.

Клацнув замок, опустилася ручка, двері ванної прочинилися, впустивши вологе повітря, яке швидко наповнило маленьку квартиру.

Я не поспішав вставати, щоби не налякати Ксандру; мовчки дав їй час помітити речі, залишені в холі. Проте минуло кілька хвилин, а вона досі не озивалася. Я обережно визирнув з-за кухонної стійки та побачив її перед дзеркалом, де вона намагалася прилаштувати мою захисну накладку на шию. Зачепити кріплення не було, за що, тож та бовталася, занадто вільно охоплюючи щелепу.

Я піднявся, підійшов зі спини та притримав пластину за краї, які мають пристібатися до хребта. Так Ксандра змогла опустити руки й розглянути у відображенні результат.

— Ця штука не заважає? — спитала вона, дивлячись на наші копії за склом.

Її підборіддя ледь ворушилося, заковане в пластик. Перший час мені також було жахливо незручно відкривати рота.

— Ще як заважає, — зізнався я. — Але захист виправдовує незручність.

— Захист? Вона тебе хоч раз захистила?

З пам’яті виринув епізод із Джонсом, але це не те, чим я готовий ділитися, тим більше коли є свіжіша подія.

— Буквально сьогодні. Вберегла від захвату.

— Хто це тебе намагався схопити?

Я проігнорував її питання, однією рукою обійняв за талію та поклав підборіддя на плече. Для цього довелося зігнути коліна, мало не присівши.

— Тобі дуже личить, — прокоментував я без жодних лестощів.

— Вже подумки приміряєш на мене імпланти? — посміхнулася Ксандра.

— Як ти вгадала?

— За твоїм закоханим поглядом. Ти на мене так ніколи не дивився — лише на залізяки та дроти.

— Ти ж казала, що в мене статичний погляд, який нічого не виказує.

Вона закотила очі.

— А потім я казала, що помилилася.

— То, може, і зараз помиляєшся?

Я стягнув накладку, яка вже майже зіслизнула сама, кинув на підлогу та розвернув Ксандру до себе рівно настільки, щоби дістатися губ. Вона скривилася від холодних крапель, що не висохли після вмивання, але на поцілунок відповіла з більшим бажанням, ніж на комплімент.

— Так що, ти потрапив у сутичку? — спитала вона, коли я її відпустив.

— Та ні. Невеличка демонстрація сили, — я відмахнувся, невчасно згадавши, що саме я, а не Дейв, мав її демонструвати. — Не зважай.

— Постійно забуваю, що в бандитському колі інші стосунки.

— Загострені.

— Я б назвала це іншим словом, але нехай буде це.

Вона повернулася, мабуть, для того, щоб охопити мене руками, але зупинилася на середині руху. Через різницю в зрості її погляд опинився прямо на рівні татуювання.

— Бачу, тебе прийняли.

Вона обережно торкнулася плівки, під якою навічно завмер чорнильний механізм із дротами, і посміхнулася із сумішшю емоцій, наче одночасно раділа за мене та побоювалася вибитого зображення.

— Поки ми з тобою прохолоджувалися в готелі, Сем зробив мені гарну рекламу.

— Тобі з ним пощастило. — Її тон змінився на серйозний. — Таких друзів нелегко знайти.

— З тобою мені теж пощастило, — зауважив я. — Хто б ще кинувся рятувати колишнього від правосуддя.

Ксандра хмикнула, видавила трохи скособочену посмішку та витримала паузу, перш ніж вколоти:

— Ну, може, Вікі? Або…

— Припини.

— А що? У вашій банді немає дівчат? Тільки не кажи, що був вірним мені, бо це прозвучить по-мудацьки.

— Я не був вірним тобі. — Зізнатися виявилося легше, ніж я очікував. — Я взагалі вважав тебе зрадницею.

— Ух! Дякую за чесність чи що… — Здається, Ксандра справді здивувалася. — І скількох ти затяг до ліжка?

— Тобі дійсно цікаво?

— А чому б ні? Хоч порадію, що ти не сумував наодинці, поки драпав від минулого.

Настала моя черга криво усміхатися. Насправді я сумував наодинці, навіть коли засинав поряд із кимось, бо щоби там не казав Сем, а зв’язок на одну ніч не дає нічого, окрім миттєвого задоволення, від якого на ранок залишається хіба що зім’ята постіль.

— А якщо скажу, що не пам’ятаю?

— Банальна відмазка, від якої тхне самолюбством. Ловеласи її полюбляють.

Може й так, проте я справді не пам’ятаю, чи був хтось поряд, коли я гасився метадоном або втирав у ясна кокаїн під час вечірок у барі. Тож доведеться їй задовольнитися статистикою, зібраною в притомному стані.

— Трьох, — випалив я.

— Непогано, — констатувала Ксандра. — Сподіваюся, вони принаймні були гарними.

Вона ковзнула долонею по моєму плечі та пішла до шафи, на ходу стягуючи намотаний навколо тіла рушник. На вішаках погойдувалися новенькі речі зі ще не зірваними ярликами. З помітним зусиллям натягнувши на вологу шкіру простору футболку й шорти, Ксандра вирішила прокоментувати гардероб, що побільшав:

— Накупила літних речей на розпродажі. Тобі нічого не взяла, бо ще не вивчила твої вподобання.

— Вони наче не змінилися.

— Правда? То що, збігати за картатою сорочкою і джинсами?

— Невже я таке носив?

— Постійно.

Ще один провал у пам’яті. Чи то речовини роз’їли масив даних у мозку, чи то я сам волів забути саме ці факти.

— Ти зустрічалася з покидьком без смаку.

Ксандра посміхнулася, але традиційно з тінню смутку, яка завжди супроводжує згадки про наше спільне минуле.

— Ні, Джеку. Якраз із покидьком я зустрічаюся зараз.

— Тепер він хоча б має смак.

Вона опустила погляд, недвозначно натякнувши, що мій смак — то складне питання, не доведене до спільного з нею знаменника.

— До речі про смаки. — Вона зачинила дверцята шафи та гайнула на кухню. — Я замовила піцу, не було часу готувати. Але вона вже охолола, можу підігріти.

— Зійде й холодна.

У таку спеку будь-що тепле здається потенційним вбивцею, тим більше, що піца виглядала апетитною навіть після кількох годин у холодильнику: шинка, копчені ковбаски та кілька різновидів сиру, який я ненавиджу їсти окремо від страви. Я вхопив шматок та взявся жувати біля кухонної стійки.

— Може, зачекаєш, поки я дістану пиво?

Я повернувся на її голос та неочікувано натрапив на відчинені дверцята холодильника, де на полицях вишикувалися пивні банки мінімум десятка різних мастей та розмірів.

— Як ти стільки дотягла? — я кивнув на продукти та шафу з обновками.

— Виходила кілька разів.

— Могла б мене попросити.

— Ти був трішечки зайнятий набуттям авторитету поміж бандитів, а мені було нічим зайнятися.

— Вирішила вивчити всі магазини в околицях?

— Так, — просто відповіла Ксандра і простягнула мені відкриту банку. — Пропоную випити за твоє нове татуювання.

— За моє перше татуювання, — виправив я.

— Але ж нове.

Ксандра усміхнулася вже більш тепло, ніж п’ятьма хвилинами раніше.

Пиво було добре. Готовий посперечатися, що Ксандра підсунула найдорожче з наявних, тому й не дала мені самому обрати банку. У Сема я здебільшого натикався на якісь дешеві помиї, бо той жлуктить його літрами, а грошей завжди має в обмаль.

— Боляче було?

Стандартне запитання. Час написати відповідь на власному лобі. Або вибити — задля надійності.

— У мене високий больовий поріг.

— Не сумніваюся.

Ми трохи помовчали, і я скористався моментом тиші, щоби доїсти другий шматок піци.

— Хто малював ескіз?

Оце вже цікавіше питання, хоча б тому, що я не маю на нього точної відповіді. А якби й мав, Ксандра нікого з банди не знає, доведеться пояснювати.

— Тека з малюнками лежала біля їхнього ватажка, який б’є татухи, тож…

— Білоокий їх сам набиває?

Я цілком зрозумів її здивування. Ватажки часто-густо нічого не роблять, окрім як роздають команди та скріплюють угоди рукостисканням. Ладно. Деякі ще нюхають кокс та трахають дівок із банди.

— У нього навіть протези рук полегшені задля цього.

— І це перше, що ти помітив? — пожартувала Ксандра.

— Ні. Спочатку я помітив суцільне татуювання на його шиї. — Я обвів пальцями шкіру, що зазвичай прихована за накладкою, щоби показати, де вона залита чорнилами в Алекса. — Це, мабуть, дійсно боляче, навіть я б заскиглив.

Ксандра тихо засміялася. Її щоки розчервонілися від спеки та випитого алкоголю, і я сподівався, що те ж саме не сталося з моїм зазвичай блідим обличчям.

— Чому ти спитала про ескізи?

— Та так… — Вона нахилила банку та допила останні краплі. — Колись намагалася їх малювати, але результат був жахливий. Хотілося б побачити інші роботи цього митця, ватажок він чи ні.

Я згадав її нариси на клаптиках паперу. Це, здається, було курсі на третьому, коли пари стали нуднішими, ніж могли витримати наші ботанські натури, і ми почали страждати дурнею замість слухати лекторів.

— В тебе непогано виходило.

— Ну, якщо за ціль малювання взяти каракулі, то так, виходило навіть добре.

— Я серйозно.

Я відчув, як замість мене почали говорити проміле в крові. За такої спеки алкоголь дуже швидко вдаряє по голові.

— Ти хоч пам’ятаєш ті малюнки чи лестиш наосліп? — досить резонно спитала Ксандра, але мене вже понесло на простори п’яних думок.

— Дуже добре пам’ятаю, — впевнено збрехав я, запхнувши сумління якомога далі. — Каракулі чи ні, а потенціал там точно був. Ти могла б спробувати ще. Матеріали тепер не проблема, можеш спустити на них усі наші гроші.

Я й не помітив, як «переказав» гроші на наш спільний рахунок. Здається, лишень пообіді вони ще були в моїй власності.

— Повториш це, коли протверезієш, — гиготнула Ксандра. — Знаєш, мені варто записати тебе на диктофон, бо раптом зранку передумаєш.

— Не передумаю.

— Ну тоді мені доведеться знайти олівець із діамантами, бо на прості матеріали твої статки не спустиш.

— Знайди, — погодився я. — Тільки залиш трішки на препарати, інакше я помру через відторгнення.

Пиво нарешті скінчилося. Не думав, що колись мене розплавить від «нуль-сімки». Якщо на початку я був впевнений, що вип’ю ще одну баночку, то тепер якийсь застережливий дзвіночок забив у набат.

Я кинув зіжмакану банку в раковину, щоби не йти до смітника, та протер очі пальцями. Усе ніяк не позбавлюся цього жесту, набутого в лабораторії. Колись він знімав утому, а тепер перетворився на дурнувату звичку, одну з багатьох.

— Вколоти тобі гель? — запропонувала Ксандра.

— Ти тепер згодна вводити його кожен день?

Крізь туман подій минулих двох тижнів виринула Ксандра-коп, що приходила до квартири морщити носа від мого життя. Як би та її версія відреагувала на прохання зробити укол?

— Не те щоби я цьому раділа, але ти не вмієш колотися, не створюючи гематом.

Я кивнув. Так і є. Відколи пережив ломку в готелі, Ксандра була для мене медсестрою. За цей час шия майже загоїлася й дивує здоровим виглядом щоразу, коли я знімаю броню.

Ксандра сприйняла мій кивок по-своєму та пішла до спальні, аби дістати ін’єкційну капсулу із сумки, де я полишив свій запас. Раніше я ненавидів восьму вечора, а тепер, можливо, передивлюся ставлення. Починаю розуміти, чому деяким настільки важливо мати симпатичну медсестру, що вони оплачують післяопераційний догляд подвійною сумою.

— Присядь, — суворо наказала Ксандра.

Я ледве втримався щоби не назвати її старшим сержантом та сів на краєчок стільця, закинувши голову.

Укол минув так само безболісно, як і раніше, хіба трохи відчутніше, бо очікував його, а не лежав непритомний.

— Ти прямо професіонал.

— З тобою й не такого навчишся, — пробурмотіла Ксандра, закриваючи голку ковпачком.

— А мені здається, ти завжди це вміла.

— Звісно, вміла, — вона зашарілася. — Так само добре, як малювати каракулі.

— Дарма смієшся. Ти багато в чому вправна.

— Ага. Усебічно недорозвинена.

Її жартівливі заперечення інколи бісять. Напевно, приблизно так її бісить моя зневага до себе.

— Ти на всі компліменти так реагуєш?

— Думаєш, мені хтось їх говорить? Джек Морґан під градусом — єдиний, хто лестить настільки нахабно.

— Отрі, — машинально виправив я. Не складно здогадатися, що помилку вона допустила не випадково. — А як же батьки?

Усмішка різко зникла з її обличчя, наче я нагадав про щось неприємне.

— Ну… — вона трохи зам’ялася. — Зазвичай вони більше вимагали, ніж хвалили, сам знаєш.

З моєї точки зору, її батьки ставилися до дочки-підлітка досить лояльно, щоби без проблем із ними ужитися, але в Ксандри, звісно, є власна думка щодо їхнього ставлення, їй не було з чим порівнювати. Проте навіть так реакція здавалася надмірною. Дещо в зміні її настрою мене непокоїло.

— Що сталося? — прямо спитав я. — Хвилюєшся, що не попередила їх про від’їзд?

Мабуть, варто було залишити хоч якесь повідомлення для родини Лейтів, але я надто звик, що моїм батькам плювати на сина, та навіть не подумав запропонувати захищену лінію для зв’язку.

Але схоже Ксандра вже сама із цим розібралася:

— Я говорила з татом.

Був би тут Сем, уже почав би волати, що вона видала нас, і копи от-от постукають у двері. Я волати не став — знав, що з таким досвідом Ксандра не наробить дурниць.

— І що він? Злий як диявол?

— Ні, — відказала вона. — По-крижаному спокійний, аж мурахи шкірою.

Я згадав той випадок біля цехів. Тоді Ричард теж був недоречно стриманим та обпікав холодом наче спресований діоксид вуглецю, а краще б накричав та дав ляпаса — так хоч було б зрозуміло, що в нього на думці.

Ксандра, певно, чекала від мене реакції, але я надто поринув у роздуми, тож вона продовжила без моїх запитань:

— Пропонував зустрітися в його квартирі. Мабуть, вважає, що ми досі в Канзас-Сіті.

— І що я настільки тупий, аби відповісти на запрошення копа.

— Тебе він не кликав. Хотів поговорити зі мною віч-на-віч.

— Сподівається, що ти мене здаси?

Хитрий пазуристий лис вміє переконувати. Хтось казав, що на його допитах розколюються всі злочинці без винятку, і щодо нього це навряд перебільшення. Застосував би він свої методи на донці? Не виключено.

— Швидше за все.

Ксандра взяла зі столу нову пачку цигарок, зняла плівку та підпалила одну тією самою запальничкою з емблемою. Протягнула мені, але я відмовився. Таке дороге курево незручно дарма пропускати через імплант.

— Запропонував би прикрити мою сраку в обмін на твою волю, — продовжила вона, видихнувши першу хмарку диму.

Я за звичкою перевірив стелю на наявність сигналізації, проте нічого схожого на датчик там не знайшов. Дешеве житло, що з нього взяти.

— Тобі загрожує чималий термін, варто погодитись, — пожартував я, щоби її подражнити.

— Ще раз скажеш про це — і я здам тебе першому зустрічному лягавому.

— Тоді присядеш зі мною років на двадцять.

— Не мрій. — Вона різко передумала палити та погасила цигарку об стільницю, як кілька тижнів тому, на кухні моєї квартири. Схоже, всі гроші підуть не на художні матеріали, а на сплату штрафів. — Я пройду як інформатор, дістану умовний.

— І що ти їм розкажеш? Ти ж на мене нічого не маєш.

— Озброєні напади та крадіжки в корпорацій — то нічого?

— Нічого. Без доказів — нуль. Доведеться довго під мене копати.

Ксандра зітхнула, потерла обличчя долонями, зробивши його ще червонішим, та втупилася в недопалок, ніби міркуючи, чого аж так завелася.

— Маєш рацію. Усе, що є, — це твої слова та мої здогади.

А ще справа, заведена Джонсом. У ній точно є багато цікавого, але зловісна тека після прочитання полетить у вогонь, а електронну копію треба буде якось видалити із системи. Перший ліпший хакер із цим впорається, шкода тільки, що грошей здере стільки, що вистачило б на дороге залізо.

Я потягнувся до стільниці, незграбним рухом схопив запальничку та показав Ксандрі сріблястий корпус із вигравіюваним номером відділка:

— А ось на тебе є компромат. Заховай її, наші такі речі не люблять.

Вона взяла запальничку, байдуже на неї поглянула, а потім відправила до сміттєвого контейнера разом із пустими бляшанками.

— Я думав, це чийсь подарунок.

— Від колег, — стримано відповіла Ксандра. — Але яке це тепер має значення?

І справді. Атрибути минулого життя. Я теж мав дрібнички, які при звільненні забрав з робочого місця. Згодом виміняв їх на кілька пожмаканих баксів та придбав трохи їжі. Зараз і не віриться, що я вдавався до такого приниження.

— Що ти йому відповіла?

— Нічого.

— Зовсім нічого?

— Поклала слухавку.

— Змістовний діалог.

— Він знає, що я жива, а про інше казати не варто.

— Логічно, звісно, але…

Це «але» повисло між нами в повітрі, як настирливе сповіщення, яке не вдасться проігнорувати.

Ксандра вперто відводила від мене очі та врешті решт промовила до протилежної стіни:

— Після того, як вони з мамою розбіглися, мені складно з ним спілкуватися. Повір, це була досить довга розмова.

— Розбіглися?

Коли ми востаннє бачилися, батьки Ксандри святкували тридцятий ювілей та навіть не думали розлучатися.

— Поки ти адаптувався до вулиць, мій батько встиг наробити помилок, — Ксандра витягла нову сигарету, але не підпалила, а взялася крутити між пальцями. — Залицявся до однієї жінки, вона наче проходила свідком у справі чи щось на кшталт того. Мама дізналася, вчинила скандал.

— Тарілками кидалася?

Про її вміння метати посуд наше містечко складало легенди. Може, саме тому всі сервізи на їхній кухні завжди були пластиковими.

Ксандра всміхнулася.

— Там було гірше. Ледь не ножі полетіли. Він, звісно, просив вибачення, але мама… Коротше, вона досі непохитна, тому тепер тато працює в місті на постійній посаді, а не їздить у відрядження, як колись.

— Живе у твоїй квартирі?

— Сусідній. Орендує її вже кілька років.

Я трохи помовчав, обмірковуючи почуте та збираючи думки, розкидані алкоголем. Мозок хотів спати, але я знав, що не засну, поки гормони від пережитого випробування на міцність усе ще пробивають тіло.

// адреналін [878 пг/мл] ПІДВИЩЕНИЙ РІВЕНЬ

Доведеться чекати або прибігти до снодійного. Це стає поганою звичкою.

— Ти теж міг би зателефонувати батькам, — зненацька промовила Ксандра.

Перш ніж змахнути рядок із результатами аналізу, я помітив, що показник поліз угору разом із числом біля кортизолу. Для когось розмови про батьків — це щасливі спогади, а для мене — стрес, гірший за вуличні бійки.

— Нащо? Знову дізнатися, який я огидний?

«В мого сина були карі очі, а не ці підробки зі скляним поглядом».

— Дарма ти так. Може, вони намагалися тебе знайти.

— Може, — погодився я, але продовжив фразу зовсім не так, як хотілося Ксандрі: — Щоби здати поліції.

«Ти обрав життя, у якому не матимеш підтримки».

Цигарка в її руках переламалася навпіл. Схоже, не тільки мені в цій квартирі потрібне заспокійливе.

— Як знаєш, — підсумувала Ксандра таким тоном, наче нарекла мене дурнем. — Але пам’ятай, що вони не мають твоїх контактів, а за цей час могли кардинально змінити ставлення.

— Швидше орбіта Землі стане квадратною.

Ксандра знизала плечима, ніби говорячи: «Ти сам вигадав, у що вірити». Але я не вигадав. Надто добре пригадую, як дивилася мати, і як тато ледве стримувався, аби не кинутися з кулаками. Його зупинила лише сила, що добре зчитувалася з мого вигляду — я навмисне не ховав тіло під одягом, бо сподівався на прийняття.

Дійсно, дурень.

Ксандра різко відштовхнулася від стільниці, кинула зламану цигарку в смітник та рушила до спальної зони. Через те, як закінчилася наша розмова, я вирішив, що вона пішла спати, але помилився. Покопирсавшись у шафі, Ксандра покликала мене та урочисто вручила куртку Бастардів. Та виглядала новенькою, наче й не лежала зім’ятою в сумці з грошима.

— Почистила її, бо під шаром пилюки вже ледь проглядав колір.

Згадуючи минулі тижні, я б заприсягся, що під пилом засохли краплини крові, про які вона чемно промовчала.

— Збирався її протерти, але все закрутилося… — Стоп. Годі виправдань на сьогодні. — Дякую.

Приймаючи настільки символічну річ із її рук, я вкотре відчув, як дивно перетнулися наші світи. Це ніби взяти бандитський кастет із долоні іспанської принцеси.

— На ній стільки нашивок, — підмітила Ксандра. — Рідко в кого таке побачиш.

— Я відмінник, забула?

Вона криво всміхнулася.

— Впевнена, що учень ти здібний. Ще б знати, якій дисципліні відповідає кожна відмітка.

Хитрий підхід, прямо в традиціях її батька.

— Невже в лягавих досі немає розшифровок?

Вона здивовано хитнула головою.

— Звідки? Банд надто багато, у кожного свої заморочки. Хтось вибиває татуювання, хтось дряпає символи на зброї, а хтось не вважає відзнаки достатньо важливими, аби з ними возитися.

А хтось вирізає шрамами на шкірі або ставить тавра розпеченими печатками. Дійсно — ще ті заморочки для здвинутих.

— Не хочеш мене просвітити? — не витримала Ксандра. — Чи це таємна інформація?

— Взагалі-то так. Майк забороняє розкривати їхнє значення, але робить це, аби ми пробовкнулися, і чутки полетіли околицями.

— Навіщо?

— Щоби нас більше боялися. Він давно збагнув, що страх — це досконалий інструмент.

— А цей Майк розумний хлопець.

— Був би ще розумнішим, якби не випалив мозок спідболами.

Я присів на край ліжка, розгорнув куртку на колінах та оглянув нашивки, пригадуючи значення. Направду, мені легше згадати, в якому порядку отримав та прикріпив відзнаки, ніж розшифрувати закарлючки, вигадані ватажком. У Майка якась нездорова тяга до всього, що нагадує японські ієрогліфи.

Ксандра влаштувалася біля мене, схрестивши ноги, сперла щоку на ліву долоню та приготувалася слухати.

— Перша нашивка у всіх однакова — за успішний вступ до рядів Бастардів.

Я тільки почав розповідати, а її очі вже блищали цікавістю.

— А ось ця?

— За те, що вижив, коли мав померти.

— Це ти про ситуацію з відторгненням імпланта чи…

— Не тільки.

Я мав би здобути вже три такі нашивки, якщо рахувати по-чесному, але на куртці незабаром і так бракуватиме місця.

— Давай далі, — попросила Ксандра.

Я випустив ніготь на вказівному пальці та повів ним рядами нашивок, згори донизу, справа наліво, пояснюючи значення кожної: за порятунок когось із банди; за ювілейні рейди; за роки пліч-о-пліч із Бастардами; за якісь окремі дрібні досягнення.

Пояснивши більшість, я удав, що перелічив їх усі, та хотів згорнути куртку, але Ксандра притримала мою руку та вказала на один із чорних прямокутників.

— Ти забув про ці.

Від погляду на них у мене завжди поколює в шлунку. Разом із кривувато намальованим ієрогліфом смерті в голові зринає забагато огидних картин: як в останній раз кліпнули очі хлопця, що ледь подорослішав до купівлі спиртного; як його зіниці завмерли та стали скляними; як він захрипів, пускаючи цівку крові на підборіддя; як зупинилося серце під моєю долонею, коли я присів перевірити, чи справді поцілив зі старого Семового пістолета та чи минула небезпека. Небезпека минула, а липкий страх залишився. До нього домішалося відчуття неминучої розплати, яке, як кажуть наші, супроводжує кожного при першому вбивстві. Це вже потім стає легше, коли осягаєш безкарність. А вперше…

Вперше — хочеться лягти мертвим поряд із жертвою, аби тільки не потрапити до в’язниці.

— Вони за вбитих тобою, так?

Ксандра, як завжди, здогадалася й без слів. Мабуть, я задовго мовчав — це само по собі є натяком.

— Так, — я коротко відповів, подумки заново проходячи шлях від натискання на курок до наркотичного забуття, що тривало з квітня до жовтня.

— Розповіси про це?

— Нащо?

— Іноді корисно сповідатися.

— А ти відпустиш гріхи?

— Ні, я ж не падре. Але, можливо, ти відпустиш їх сам собі.

— Вже давно це зробив.

Я машинально поглянув на її обличчя, чекаючи знака, що брехня спрацювала, але від неї цей рух очей не сховався.

— Точно відпустив? Чи заглушив метадоном, а потім запхав у якусь ментальну сраку?

Слушне питання. Я знизав плечима та втупився в підлогу. Цікаве покриття в цій квартирі — пляма на плямі, — ніби спеціально створене, щоб у разі чого приховати криваві сліди.

Ксандра зітхнула. Скільки таких недолугих убивць вона бачила під час допитів? Мабуть, достатньо, аби бути впевненою, що я все одно розколюсь, якщо й не одразу.

Я ж весь час цього прагнув — промовити вголос зізнання у вбивствах, не ризикуючи потрапити за ґрати. Серед наших подібні відвертості не мають попиту, а Сем і так усе бачив на власні очі, тож душу я виливав тільки Фреду.

Поки ми розмовляли, робокіт переніс свою металеву тушу з кухні та вклався поряд із ліжком. Як у старі добрі часи. Я почухав його по спині, тих ділянках, де вбудовані датчики, та відчув вібрацію від муркотіння.

Ксандра мовчки чекала. Я піднявся, у кілька кроків дістався до кухонного острівця та потягнувся до пачки цигарок, але в останній момент передумав, згадавши, що нікотин не дійде до напружених нервів. Замість того обігнув стільницю, узяв з холодильника ще одну баночку пива та змочив пересохлу горлянку.

Для таких розмов конче потрібне мастило для язика, аби той не чіплявся об заржавілі краї сумління. Бажано з високим відсотком спирту, але зійде й ця.

— Треба було купити віскі, — прокоментувала Ксандра.

— Так. Ти нікчемно підготувалася до допиту, а ще звешся сержантом поліції.

Вона гиготнула та зручніше влаштувалася на подушці.

Я одним махом відпив половину банки, повернувся та, сидячи спиною до Ксандри, переповів те, що тільки-но прокручував у думках:

— Це був хлопець із сусіднього кварталу. Досі не знаю, як його звали. Ми конкурували з його бандою та в той вечір мали домовитися про одну поступку з їхнього боку, але пацан психанув посеред розмови, вхопився за ствол, а я з переляку шмальнув із пістолета, який Сем дав за хвилин десять до того.

— Ти все-таки вмієш стріляти?

— Ага, з одного-двох метрів, — всміхнувся я. — Влучив десь біля серця. Здається, перебив важливу артерію, бо він так стікав кров’ю, що асфальт навколо довелося відмивати зі шланга.

І не тільки асфальт, а й руки, хоча ця справа виявилася марною: я відчував, як долоні смердять кров’ю, аж допоки не замінив їх протезами.

— Це ти після того підсів на кайф?

Я кивнув.

— Мабуть, після такого «першого разу» важко втриматися від наркотиків.

— Особливо коли ними завалений штаб твоєї банди, — пожартував я, вчасно не прикусивши язика. От і видав одне з наших головних занять.

Але Ксандра ніби цього не помітила. Швидше за все записала до пам’яті — пригадає, коли буде вигідно мене колупнути.

— А друга нашивка? Їх же дають по одній на вбитого?

— Так. За кожного, поки не дійдеш до десятого, щоб отримати особливу відзнаку та припинити рахунок.

— У когось із ваших така є?

— Є. У Майкла.

Він її для себе й вигадав, бо коли пришив дядька, уже не мав вільного клаптика на подертій куртці.

— То що там із другим? Теж хтось психанув?

— Ні. Той був охоронцем з прокачаною оптикою. Помітив нас посеред сліпої ночі, коли ми вдерлися на нібито покинуті склади. Звичайна підстава. Довелося швидко всіх валити та забиратися геть. Я на той час уже встановив оці нігті. — Я підняв руку та клацнув механізмами на всіх пальцях. Ксандра здригнулася. — Якраз випробував їх, дізнався, що ними можна перерізати горло, якщо вдарити під потрібним кутом.

— Дивлюся, друге вбивство тобі далося легше.

— Охоронець був агресивним бугаєм вище за мене, ще і брав участь у підставі, як останній помийний щур. Я довго про нього не шкодував. А з тим хлопцем ми могли бути друзями, якби він не потрапив до іншої банди. Часто думаю, що в паралельній реальності я так само застрелив би Сема.

— Знову ця твоя теорія струн, — засміялася Ксандра, але швидко повернулася до серйозного тону: — А я часом міркую, нащо люди взагалі діляться на групи та нищать одне одного.

— То, мабуть, щось природне. Соціум трохи згладжує ці пориви, але коли потрапляємо в джунглі, то радо живемо за їхніми законами. Свій — чужий. Полювання на ворогів. Боротьба за ресурси.

— В соціумі таке теж присутнє.

— Але в ньому люди непогано вдають, що вони до біса цивілізовані.

— А на вулицях ви що вдаєте?

— Що найкрутіші в районі.

— Ну, тобі й вдавати не потрібно, — Ксандра кивнула на нігті, які я все ще не втягнув у пази.

Я всміхнувся і згадав про ще один знак, непомічений Ксандрою.

— Я ж навіть маю посвідчення крутості, — похвалився, показуючи круглу бляшанку, пришиту на рукаві. У її центрі червоною фарбою виведений символ нашої банди. — Відзнака для тих, хто прокачав тіло більше за інших.

Із самого дня її отримання відчуваю суміш гордості та провини за те, що раніше вона належала Джейкобу. Хоча Сем і не проти такого вшанування пам’яті друга, це не змінює суті — я замінив його буквально у всьому.

— Вона одна на всю банду?

— Звісно.

— Тобто її можуть забрати, якщо хтось переплюне твою одержимість залізом?

— Не переплюне, — відрізав я.

— Звучить як погроза.

— Скоріше як пересторога для інших.

Я планую занадто багато нових вдосконалень, аби хтось зміг за мною поспіти. Але Ксандрі це знати поки необов’язково.

— Сподіватимусь, що ніхто не захоче з тобою змагатися.

Її рука ковзнула моєю спиною, уникаючи металевих фрагментів на хребті, наче мокра від поту шкіра для неї приємніша за титан.

— Сходи під душ та лягай, — втомлено пробурмотіла вона. — День вийшов занадто довгим, час його завершити.

Довгий — не те слово. Я не звик вставати удосвіта; від раннього підйому доба завжди витягується в нескінченні години, і під вечір здається, що минуло якнайменше три дні.

Та я не міг дозволити їй заснути, не закривши тему для самого себе.

— Ти не проти ділити ліжко з вбивцею?

Ксандра мовчала так довго, що я озирнувся перевірити, чи ще не спить. Вона змучено звела очі до стелі та все ж відповіла:

— Так кажеш, наче я не коп, а фіалка з ботсаду.

— Кажу так саме тому, що ти коп.

— Я й до цього знала, що на вулицях кров ллється навіть не рікою, а водоспадом.

— Але не знала напевне, чи проливав її я.

Прозвучало дурнувато. Ніби на вулицях я мав шанс залишитися святошею, а вона не бачила, на що я здатен з увімкненими імплантами.

— Здогадувалася. У бандах або ти, або тебе. І я рада, що не тебе.

Гарний тост. Я одним махом допив залишки пива та кинув бляшанку на підлогу, як звик робити в себе вдома.

У голові паморочилося. Від утоми, спеки та намагання осягнути власні емоції, що під дією алкоголю закрутилися адреналіновим вихором. Серце збуджено калатало, наче вмазав зі сто міліграмів коксу.

За день я зробив стільки зізнань, що вистачить, аби сісти в камеру на кілька десятиліть. І кому? Дівчині, яка колись мене зрадила, а тепер прагне спокутувати ту помилку, прийняти моє змінене тіло та збочені погляди. Завдання із зірочкою. Якщо з ним не впорається, чи видасть мене знову?

Щось клацнуло. Кондиціонер перейшов у нічний режим. Я поглянув на годинник інтерфейсу: одинадцята. Мабуть, не варто обмірковувати такі теми після вісімнадцяти годин на ногах — є ризик домислити зайве.

Я тихенько піднявся та пішов у ванну кімнату, на шляху вимикаючи все світло. Лишилися тільки неонові орієнтири біля підлоги та вуличне світло, що пробивалося крізь жалюзі.

Швидко скинув замизкані пилом штани, забрався під душ та натиснув на панель біля змішувача. Вода зі стелі застукотіла по плитці, важкі краплі впали на голову та, перетворившись на стрімкі потоки, побігли вздовж хребта, пробуджуючи на шкірі хворобливе відчуття стягненості. Запалення досі не минуло. Це такий же довгий процес, як і післяопераційне відновлення, яке відіймало місяці життя. Пощастило, що не дійшло до нагноєння, інакше довелося б лягти в лікарню, терпіти уколи та дренажні трубки, якими відкачують гидоту з глибин пошкоджених тканин.

Я обережно торкнувся вилиці: із травмованою шкірою під пірсингом ситуація гірша, але на цю дрібницю можна не звертати уваги. Головне, що синці посходили, лишивши по собі тьмяні жовтаві плями, — менше хвилювань для Ксандри та приводів морщити носа при погляді в дзеркало.

Постоявши під прохолодним потоком хвилин із десять, я прийнявся намилювати волосся, намагаючись робити це швидше, аніж зазвичай.

Перед завтрашнім візитом до банди Білоокого дуже кортить відіспатися, якщо, звісно, зможу зімкнути повіки в чужому місті, де навіть гул за вікном здається ворожим.

Туга за Канзас-Сіті стає дедалі нестерпнішою.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв оріджинала - "Вулиці Канзас-Сіті" та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)