Неон у титанових венах

Я тримаю в долоні уламок скла, спостерігаючи як на підлогу ллються тонкі струмочки крові. Цього недостатньо. До чого ж повільно життя покидає тіло. Воно не здатне навіть на швидку смерть.

Ненавиджу.

Знову торкаюся шкіри гострим краєм скла, тисну сильніше в тому місці, де пульсує вена, щоб струмочки перетворилися на потік.

Так краще.

Важкі краплі падають на підлогу, розбиваються, перетворюючись на багряні плями.

Одна за одною. Їх багато. Безліч.

Переходжу до правої руки, поки в голові не каламутиться від слабкості. Проробляю такі ж неакуратні порізи, розсікаю синьо-зелених змій уздовж їхніх тіл. Рука тремтить, а шматок скла ковзає в закривавленій долоні, через що лінії виходять кривими.

Начхати. Тепер на все начхати.

Третій, контрольний поріз — найглибший. Я вкладаю в нього всю ненависть і лише після цього дозволяю пальцям відпустити уламок. Той повертається до родичів по розбитій пляшці, а я падаю на коліна і кричу так нестямно, як тільки можу.

Розрізаючи передпліччя, я не зронив жодного звуку, але тепер збираюся висловити світові все, що про нього думаю. Моє послання чують лише бетонні стіни — такі само глухі, як і люди, яким я його адресую. Але цього достатньо. Більшого я, мабуть, і не заслуговую.

Вию, впираючись ліктями в холодний бетон. Біль усе-таки наздоганяє, обпікає від кінчиків пальців до пошкоджених зв’язок і сухожиль. Сльози окропом стікають на підлогу разом із кров’ю. Червоне озеро вже вийшло з берегів, перетворилося на широку бурхливу річку, що тепер прокладає річище під стіл, де на неї чекає море з віскі та острови з битого скла.

Звідки ця пляшка опинилася вдома? Занадто дорогий бренд для мого гаманця. Напевно, чийсь подарунок. Неважливо. Я до неї не доторкнувся. Якщо вмирати, то на тверезу голову.

Розум занурюється в туман, світ крутиться навколо осі. Перед очима миготять ніжки столу, але я не можу вчепитися за них поглядом. У роті пересохло і стало так огидно, що хочеться підповзти до розлитого алкоголю і хлистати його язиком, наче пес.

Ні. Терпіти.

Скоро все закінчиться.

Сподіваюся, що скоро. Кров так неспішно витікає з вен, ніби бажає мене втримати. Вона в змові зі світом. Але я все одно вириваюся з полону, лечу назустріч білому світлу…

Я виплив із небуття і нетямуще втупився в білу стелю. На її ідеальній поверхні красувалися червоні плями зі сну. Я моргнув — вони зникли. Проклята електроніка іноді барахлить гірше за рідні органи.

— Чорт, — прошипів я, із зусиллям піднімаючи голову.

У тілі відчувалася слабкість, ніби з нього витекло кілька літрів крові.

Біля ліжка поралася медсестра, щось перекладала зі столика на візок. Я тихо кахикнув, щоб не налякати її голосом, а потім запитав, звертаючись не так до неї, як до всього світу:

— Навіщо ви мене врятували?

Дівчина з подивом повернулася і швидко глянула вниз, на мої руки. Я простежив за поглядом її синіх імплантованих очей і виявив наручники, якими мене пристебнули до ліжка. Саме цей факт вона відшукала з явним полегшенням, а я нарешті усвідомив, де і в якому році перебуваю.

На зап’ястях не було нічого, що супроводжувало мене в день із кошмару: ні бинтів, ні відчуття стягнутості на місці швів. Зате палата нагадувала про нього кожною стіною і нудотним білим кольором. У схожій я прокинувся через добу після того, як боягузливо набрав номер швидкої. Ось тільки там не було жодних предметів, крім ліжка й постелі. Лікарі боялися, що я захочу повторити спробу, і не даремно: повторив би, щоб втекти від гнітючої лікарняної атмосфери.

Медсестра не захотіла довго перебувати в моєму товаристві. Схопила візок і випурхнула за двері, залишивши після себе важкий шлейф східного парфуму. Навіть для мого носа цей аромат надто щільний.

Як і того разу, сьогодні чекати відвідувачів не варто. Ніхто не знає, де я, а якби знав, не пробився б крізь будівлю з охороною. Тож, коли за кілька годин двері відчинилися, я точно знав, що приперся хтось із місцевого персоналу.

Молодий коп, якого кучері робили схожим на рудого купідона, нерішуче зупинився на порозі. Зовсім хлопчисько. Мабуть, якийсь курсант. Не дуже розбираюсь у погонах, Ксандра так і не навчила.

— Джек Отрі?, — спитав хлопець ледь тремтячим голосом.

Боїться. Такими як я лякають таких хороших дітей як він. «Не будеш вчитися, доведеться йти до банди». Брехня. Якщо вчитимешся на відмінно, однаково доведеться йти до банди, коли одна з корпорацій переламає твоє життя через коліно.

— Так, — роздратовано просичав я.

— Вас переводять в інший ізолятор.

Не дивно. Не дарма ж витягли з камери, відмили, обкололи ліками — хочуть продовжити допити. Напевно, Джонсу популярно роз’яснили, що вбивати підозрюваного не входить в інтереси слідства. Принаймні, поки він не розбовтав корисну інформацію.

— До якого? — навіщось запитав я неслухняними зв’язками. Останніми днями доводилося кричати від болю і хрипіти, тож говорити я майже розучився.

— Центральний. У Кросроудс.

Він відповідав стримано, але ввічливо, без знущань, якими мене обов’язково нагородив би Джозеф. Та й дивився доброзичливо, ледь не зі співчуттям. Ще юний, недосвідчений, не накопичив злобу на світ. Не знає, як поглядом змішати людину з лайном.

— Кросроудс… — Я задумливо покрутив назву району на язиці, проковтнув. Щось до болю знайоме, але в пам’яті занадто густо, спогади не виловиш. — Звучить краще, ніж Нортмор.

Насправді однаково. Нести нісенітниці змушував наркотик, який знову ввели в організм, аби прибрати біль. Так недовго отримати залежність (знову!), але копам срати, чи буде в мене ломка. Головне, щоб самостійно дочвалав до машини й не здох десь у коридорі, інакше доведеться складати акт. А хто любить складати акти менше, ніж копи?

— Виглядає теж, — ледь-ледь, самими кутиками губ посміхнувся хлопець. — Це елітний район у центрі міста.

Цікавий поворот подій. Я завжди мешкав на відлюдді й лише під слідством відвідаю місцевий Бродвей. У цьому є щось іронічне. Наче привести бомжа до Білого дому.

Мені принесли особисті речі, випрані смердючим порошком, зневажливо кинули замизгану куртку, дали кілька хвилин переодягнутися, а потім закували в кайданки й під наглядом двох поліцейських вивели у внутрішній двір.

Там уже чекала машина — звичайний легковик із броньованим склом і перегородкою за спиною водія. Зрозуміло, навіщо їм знадобилося надягати на мене пояс і фіксувати руки до самих ліктів. Спеціального фургона в цьому задрипаному районному відділку не знайшлося.

Коли ми підійшли, водійські двері відчинилися, і з-за керма назустріч вибралася жінка. Світлі пасма на мить прикрили обличчя, але щойно вона змахнула їх нервовим жестом, я оторопів.

Ксандра. І навряд цього разу наша зустріч випадкова.

— Імпланти вимкнено? — діловито поцікавилася вона, навіть не глянувши у мій бік. З неї актриса краща, ніж з мене.

— Вимкнено, — підтвердив один із супроводжуючих. — Але він досі небезпечний. Буде краще, якщо після прибуття вас хто-небудь зустріне.

Ксандра кивнула, відчинила задні дверцята, почекала, поки мене запхнуть до салону.

Рухатися вправно, коли зап’ястя і щиколотки увішані важкими скобами, не так-то й легко. Я кілька разів вписався головою в кузов, поки нарешті не сів у тісному просторі. Двері зачинили, відрізавши частину світла і звуки. Блокування клацнуло, даючи зрозуміти, що я викликаю побоювання навіть зв’язаним по руках і ногах, виснаженим болем та обколотим наркотою. Це лестить, але не компенсує становище.

Я кілька хвилин посидів, вдивляючись у тоноване вікно, поки Ксандра щось обговорювала з конвоїрами. Закінчивши, вона взяла в них теку й повернулася на водійське сидіння. Заговорити першим я не ризикнув на той випадок, якщо в рацію на приладовій панелі вбудовано прослуховування. Ксандра теж мовчала, поки ми їхали вздовж довгого корпусу.

Щойно ворота ізолятора залишилися позаду, вона подивилася в дзеркало заднього виду. Посміхнулася.

— Рада, що ти дочекався мене.

— Не можу сказати, що я на тебе чекав. Ти забула попередити про візит.

Я хотів перетнутися поглядом з її відображенням, але завадила дрібна решітка, що нас розділяла. Зате побачив власні очі — моторошні чорні прірви, обрамлені синцями від недосипу.

— Не було часу на офіційні листи. Я поспішала.

— Як ти мене знайшла?

Неправильне запитання. Краще поцікавитися, навіщо вона взагалі взялася мене розшукувати. Невже після того, як я виставив її з квартири, у неї ще лишилося бажання зі мною бачитися?

— Твій друг по мене прийшов.

— Сем?

Я здивувався. Я капець як здивувався. От уже не думав, що він звернеться до неї, а не до Майка або когось із копів на утриманні банди.

— Так. Він бігав центральними відділками, поки не знайшов потрібну Ксандру. Нахабно завалився в кабінет слідчих і сказав, що з тобою вже чотири дні немає зв’язку. Я перерила всі бази, щоб тебе відшукати.

— То це ти домоглася переведення у свій район.

Тепер я зрозумів, чому назва «Кросроудс» звучить знайомо: саме туди Ксандра їздила на роботу і звідти викликала таксі, щоби провести вечір у моїй квартирці на північному заході.

— Так. Я надіслала тутешнім копам запит із підписами, і їм довелося поступитися.

— Навіщо це тобі? У центрі мене точно не відпустять за хабар або послугу. Хочеш розслідувати мої злочини особисто?

Я сам не розумів, чому й далі її розпитую. Здається, треба радіти, що тепер Джонс до мене не дотягнеться, але я не міг стримати дурнуватого пориву докопатися до її справжніх мотивів.

— Пам’ятаєш, що я сказала перед тим, як піти з твоєї квартири?

Смутно пригадую. Її фразу перекрили інші спогади. Наприклад, про те, як я спалив візитівку, щоб ніколи більше не бачити колишню, а в підсумку ось, вона просто переді мною. Це кількамільйонне місто почало скидатися на гуртожиток.

Вона сприйняла моє мовчання як заперечення і нагадала сама:

— Я казала, що не хочу бачити справу з твоїм ім’ям на столі.

— Отже, вести її не погодишся, — підсумував я.

— Ні.

— А шкода. Заощадив би на адвокаті.

— Заощадиш.

Обіцянка прозвучала надто впевнено, якщо врахувати, що ми прямуємо в лапи найприскіпливіших копів Міссурі.

— У тебе є дисконтна картка?

— Побачиш, — сказала Ксандра й несподівано викрутила кермо вправо. Мене всією вагою кинуло на двері, і бажання жартувати вилетіло разом із повітрям з легень.

Машина зіскочила на ґрунтову дорогу, що веде до озера біля атомної станції. За вікном замиготіли вежі ліній електропередачі, під колесами зашурхотіло дрібне каміння, а ями змусили підвіску машини гуркотіти, як товарняк на старій колії.

— Що ти нахуй виробляєш? — заревів я, намагаючись повернутися у вертикальне положення.

Вона покосилася в бічне дзеркало, трохи скривившись від крику. Так, було б непогано добирати слова й тон, але в таких ситуаціях вони виставляються за замовчуванням.

— Рятую твою дупу.

— Швидше підставляєш свою.

Не потрібно бути провісником, аби зрозуміти, що саме вона замислила. Кожна машина в поліцейському автопарку оснащена маячком, тож будь-яке відхилення від маршруту висвічується на моніторах у відділку. Якщо вона звернула в таку глухомань, то явно не для того, аби прогулятися в обідній час.

— Ти ж знаєш, що буде, якщо нас спіймають.

— Посадять. — Вона знизала плечима, ніби не знайшла в цьому факті нічого особливого. — Тебе за причетність до банди на років десять, мене — на сім.

А я і забув, що говорю з юристом. Розписала за фактами. Ось тільки я домагався її реакції, а не фактів.

— Збираєшся ховатися від колег увесь залишок життя?

— Не доведеться. Через рік у місті будуть інші гучні розшуки. Про мене забудуть.

— Але ти потрапиш до чорного списку.

— Зате будемо в розрахунку.

Чорт. Справи погані. Якщо навіть після одкровень за кухонною стійкою Ксандра вважає себе моєю боржницею, переконати її буде складно.

— Краще їдемо у відділок, — цього разу тон вийшов спокійнішим. Її врівноваженість виявилася заразною. — Візьмешся за справу, а потім скостиш термін або спростуєш докази.

— Це неможливо.

— Чому?

— Джеку, я не знаю, що вони накопали, але якщо цього було достатньо, щоб відправити тебе до ізолятора, то справу злити не дадуть. У тебе міцно вчепилися. — Вона помовчала, об’їжджаючи ковдобину, і додала: — Та і складно відмазувати хлопця, чиє тіло напхане дорогим залізом, на яке не в кожного управлінця в корпораціях вистачить грошей.

Я машинально помітив її зневажливий тон, але загострювати на ньому думку не став. Зараз потрібно зосередитися на тому, щоб не дати Ксандрі зробити дурість заради мене.

— Ну, тоді удаймо, що я втік. Залишу тобі кілька подряпин, а ти трохи почекаєш і повернешся у відділок, оголосиш мене в розшук.

З усіх ідей ця здалася мені найрозумнішою, але дечого я не врахував: Ксандра достобіса вперта.

— І як я поясню втечу знерухомленого злочинця із зачиненого салону з броньованим склом? Це ж трюк рівня Копперфілда.

У мене не було відповіді, як і часу на подальші роздуми, бо Ксандра вдарила по гальмах. Машина, злегка послизнувшись на вогкому піску, зупинилася біля води.

— Я все вирішила, — заявила Ксандра тим впевненим тоном, яким колись сказала, що їде вчитися до Канзас-Сіті. — Не намагайся мене переконати.

Її дії з кожною секундою ставали дедалі дивнішими. Вибравшись із салону, вона стягнула поліцейську форму, під якою виявилися обтислі штани та майка, і склала її на передньому сидінні. Потім розблокувала мої двері й скомандувала:

— Виходь.

— Що саме ти вирішила?

Вона закотила очі й видала скоромовкою на єдиному вдиху:

— Я відключила GPS на кілька хвилин усе має виглядати як звичайний збій тож не питай а роби що прошу!

Прозвучало переконливо. Та й із виразу обличчя було помітно, що якщо зіпсую її план, тортури Джонса здадуться дитячими іграми.

Я незграбно вивалився із салону, спіткнувся, ганебно осів на землю. У стегно встромилося кілька гострих каменів, а руки забруднилися в піску. Такою грацією я міг похвалитися хіба що після операції на хребті, коли пересувався під стінкою та кохався з болем. Паршивий був час. Швидше б зняти ці важкі браслети, більше схожі на кайдани, щоб віднайти рівновагу.

Ксандра поглянула зі співчуттям, але допомагати не поспішала. Нахилившись над водійським сидінням, продиктувала системі автопілота адресу, переконалася, що голосовий набір правильно розпізнав команду, і дочекалася, доки машина поїде у зворотному напрямку разом із її речами, зброєю і… минулим.

— Сподіваюся, ти залишила на пам’ять ключ від наручників, — сказав я, коли вона підійшла й кинула до моїх ніг теку з паперами. Я прочитав на обкладинці власне ім’я.

— Ні. Відправила у відділок.

Вона дивилась, ніби очікуючи, що я злякаюся перспективи залишитися закутим у технологічне диво. Не дочекалася. Якось немає бажання брати участь у розіграшах. Зітхнувши, дістала з кишені мініатюрний чип на ланцюжку. Взагалі-то такі штуки давно імплантують у зап’ястя, а після відставки розмагнічують, але Ксандра не з тих, хто кидається назустріч технологіям, навіть якщо вони спрощують життя.

— Та залишила, звісно. Не збідніють.

— Тобто сперла, — посміхнувся я, хоч і не відчував ані краплі веселощів із цього приводу. Я теж починав із дрібниць — й ось до чого це призвело.

— Так, Джеку. Я його сперла. Задоволений?

— Ксандра Лейт краде й допомагає заарештованому втекти. Сем підсипав щось психотропне у твій чай?

Я чудово знаю, що за почуття штовхнули її на божевільні дії, але хочеться висловити всі шпильки, поки вони актуальні.

— Не жартуй так, інакше залишу в наручниках, — пригрозила Ксандра. — Тим паче вони пасують твоїм кісточкам.

Вона простягнула руку, провела пальцем одночасно по металу і шкірі. Я здригнувся, але більше від усвідомлення її дотику, ніж відчуттів. Якимось чином наркотик паралізував навіть синтетичні нерви. Я повільно прибрав долоню так далеко, як дозволив короткий ланцюг наручників.

— Вони не пасують моєму волелюбству.

Ксандра із жалем подивилася на мої спроби уникнути тактильного контакту й почала розблоковувати електронні замки. Чіп біля датчика, натискання кнопки, неголосний писк — і скоби розстебнулися одна за одною.

Самостійно зняти фіксатори під ліктями я не міг, тож довелося довіритися Ксандрі. Вона занесла руку, але, перед тим, як узятися за справу, обережно запитала:

— Ти не проти?

— А в мене є альтернатива?

Тінь промайнула в її погляді. Мої крижані фрази її ранили. Але якщо вона очікувала обіймів і подяки, то саме час дати зрозуміти, що я маю в запасі хіба що злість на її нерозсудливість.

Звільнення від масивних скоб виявилося навіть приємнішим, ніж я очікував. Плечам стало легше, ніби з рук витягли кілька фунтів титану. Так почуваються люди з природними кістками та плоттю? За кілька років я призабув, як це. А може, відчуття невагомості подарував препарат, що шмигає венами. Через нього складно розпізнавати сигнали від нервової системи.

— На ногах сам знімеш? — запитала Ксандра, піднімаючись.

Я кивнув і потягнувся зірвати скоби. Коли вони задзвеніли об землю, тілом розлилося незвичне відчуття свободи. Дивно, але за тиждень воно встигло адаптуватися до неволі.

— Уже й не сподівався позбутися цього лайна. — Я підняв голову і скривився від сонячних променів, що били з-за спини Ксандри. За вимкнених систем оптика не регулює яскравість.

Вона втупилася в моє обличчя так, ніби вперше побачила.

— Що з твоїми очима?

Невже тільки зараз помітила? Цілком можливо, якщо уникала мого погляду.

— Іноді змінюю колір за настроєм, — віджартувався я. — А що, не подобається?

— Ти намагався їх залякати?

— Я намагався вижити. І витратив увесь заряд акумулятора.

— Як тоді можеш бачити?

Наскільки ж мало вона знає про кіберімпланти, якщо ставить такі запитання?

— Поки в організмі є тепло, базові функції працюють автономно, — я намагався пояснити, але вийшло ще більше її спантеличити.

— Ти став складнішим, ніж був, Джеку.

— Нічого складного. Якось зачитаю тобі інструкції до імплантів, — пообіцяв я, розуміючи, що вона однаково не захоче слухати. Її ніколи не приваблювала ця тема.

— Сумніваюся, що ти їх зберігаєш, — сказала вона й ногою підштовхнула наручники. — Позбудься цього.

— Як?

Якщо вона думає, що я вмію плавити метал поглядом, то таких опцій для очей поки що не існує.

Замість відповіді вона підняла кілька скоб та з розмаху жбурнула у воду. Пролунав сплеск, кайданки пішли на дно поруч з острівцем плавучого сміття. Ось куди точно ніхто не захоче пірнати, особливо після чуток про те, що в озеро зливають радіоактивні відходи. Ідеальне місце для приховування доказів.

— Який слабкий кидок, — прокоментував я.

Ксандра обернулася, примруживши очі в тому самому погляді, за яким завжди ішли авантюрні ідеї.

— Покажеш майстер-клас?

Я хмикнув.

— Легко.

Схопивши залізяки, що залишилися, я встав і як міг розкрутив їх на ланцюжку. Тіло не слухалося, відчувалося пінопластовим, а рухи виходили повільними, ніби я плавав в олії, але наручники однаково полетіли вдвічі далі, ніж ті, що кинула Ксандра.

— Це нечесно, — заявила вона.

Я розчув цілком щиру досаду в її голосі. Їй хотілося виграти, як тоді, у дитинстві, коли ми жбурляли каміння в озеро кар’єра, і я два тижні не міг перевершити її результат.

— Якщо ти про імпланти, то зараз вони радше заважають, ніж допомагають.

Особливо дратує брак інтерфейсу. Я звик, що на очній сітківці завжди щось блимає, світиться і потребує уваги. Я міг перевірити рівень гормонів і стан пульсу одним поглядом у верхній кут умовного екрана, а ще там відображався заряд акумулятора. Без усіх цих даних, без зв’язку, налаштувань зору, звичної сили й можливості застосувати зброю організм відчувається манекеном, у якому замкнули мій розум

— Я б хотіла їх активувати, але ніколи цього не робила.

— Це хіба не обов’язкова навичка лягавих? Чи ви вмієте тільки блокувати?

На її губах з’явилася збентежена усмішка.

— Коли у відділі проводили інструктаж, мене не покликали.

Радше сама не пішла. Колись вона казала, що торкатися роз’ємів і копатися в системах, впаяних у людський мозок, їй майже так само неприємно, як і оглядати понівечені трупи. Якщо за час розставання нічого не змінилося, хаб на моїй потилиці їй здасться щонайменше огидним. Може й добре, що їй не доведеться його бачити.

— Шкода, — я видавив удаване засмучення.

— У мене однаково немає приладу.

— Він є в мого знайомого.

— Тоді він уміє ним користуватися.

— Не факт.

Сусід Сема відомий пристрастю до накопичення. Якщо добре пошукати, у нього в кімнаті можна виявити запчастини для ракет NASA, але інструкцій до всього цього мотлоху він при собі, звісно, не тримає.

— Просто дістань цю штуку, а там розберемося.

Я вирішив поки не перейматися тим, що робота з поліцейським приладом — це не налаштування планшета. Коли підключаєш щось до власного мозку, навмання кнопки краще не тикати.

— Дістану.

Ксандра кивнула, поглядом нагадала підняти теку й махнула рукою, кличучи за собою.

Ми пішли вздовж озера, намагаючись ступати ближче до води, щоб не начерпати піску. Через мою вагу підошви провалювалися у вологу поверхню, і я ледве встигав за Ксандрою, яка над нею мало не летіла.

Попри поспіх, я встиг окинути поглядом рівну озерну гладінь, більше схожу на гігантський шматок скла, ніж воду. У ній відбивалися сірі хмари, пожовклі дерева та похмурі циліндри реакторів на протилежному березі. Заспокійливе індустріальне видовище, обплутане дротами.

— Що далі? — я повторив запитання, сподіваючись, що на цей раз не почую пораду спалити теку з доказами. Аж надто кортить прочитати, що накарлякав про мене Джонс.

Ксандра повернулася розпашілим від спеки обличчям, якийсь час покрокувала боком, спритно переставляючи ноги. Я давно поступився подібною гнучкістю заради фізичної сили, і тепер ледь про це не шкодував.

— З урахуванням заторів і обмеження швидкості, яке я задала автопілоту, моя тачка доїде до ділянки приблизно за годину. Хвилин тридцять Чейз із Ліаною чухатимуть потилицю, розглядаючи речі на водійському сидінні, ще десять — витріщатимуться в графік завдань. Потім зателефонують в ізолятор Нортмора, дізнаються, що я тебе забрала, але не довезла. Аби подати нас у розшук і попередити патрульних, потрібен час, тож розраховуємо на дві години.

— Дві години для чого?

— Для того, щоб забратися з Канзас-Сіті, перш ніж наші дані опиняться на блокпостах.

Її фраза вибила й без того ненадійний ґрунт з-під моїх черевиків.

— Ти пропонуєш втекти?

— Не пропоную, — відрізала вона, — а ставлю перед фактом. За дві години ми маємо бути за межами міста.

Жорстоко. Я розумів, що потрапив у небезпечну ситуацію, але не думав, що все настільки серйозно, аби їхати в інше місто. А найжахливіше, що я навіть не мав можливості морально до цього підготуватися.

— Я не хочу залишати вулиці, на яких народився.

Ксандра зітхнула, видала роздратоване гарчання і повернулася до звичайної ходи. Я знову дивився на її маківку.

— Тобі нагадати, де ти народився?

— То було перше народження.

— Усі люди народжуються один раз, Джеку. І вмирають теж один раз.

— Але тільки не я, — пробурмотів, сподіваючись, що вона не почує.

Почула. І відгукнулася іронічним тоном:

— Можеш вважати себе особливим, Отрі, але від копів будеш тікати як пересічний злодій.

За інших обставин я б обов’язково розповів їй, наскільки я «пересічний» у бійках і грабунках, але довелося вгамувати вихваляння.

— Навіщо тікати, якщо можна змінити зовнішність і зробити документи на нові імена?

Я дійсно не розумів такої необхідності.

Чорт, та я б навіть імпланти замінив, щоби приховати особистість і залишитися в Нортморі. Занадто довго мріяв перебратися до цього міста, щоб тікати через невдачу.

— Поки будеш замітати сліди, засіче поліція.

— А в іншому місті не засіче?

— Тільки якщо будеш висовуватися більше за місцевих бандюків.

Це легко. Коли потрапляєш у незнайоме місце з незнайомими правилами та засадами, так чи інакше стаєш найпомітнішим цвяхом у ряду. А в наших колах це особливо небезпечно. На чужих вулицях захищає авторитет банди, а в чужому місті — тільки гроші й сила. І з грошами будуть проблеми, якщо Ксандра планує їхати одразу до пропускних пунктів.

— Мені треба заскочити додому, а потім до Сема, — сказав я в повній готовності відстоювати саме такий порядок дій.

Як і очікував, Ксандра заперечила:

— До Сема ми заїдемо, а ось у твою квартиру повертатися не варто. Її могли обшукати та поставити патруль.

— Джонс був упевнений, що виб’є з мене щиросердне, тож навряд переймався оформленням ордера. Та і якби обшук був, він би із задоволенням мені про нього повідомив.

І ще приніс би лапу Фреда як трофей. Хворий виродок не впустить шансу познущатися.

— Сподіваюся, що ти маєш рацію.

Я сприйняв це за згоду.

Ми пройшли ще трохи й зупинилися на витоптаному майданчику. Тут явно швендяє чимало людей, хоча нічого цікавого поблизу годі й шукати, хіба що невеликий пірс і вежу, що підтримує кабелі. Трохи далі від води берег поріс чагарником, у який несподівано попрямувала Ксандра.

— Ти що там забула?

Вона проігнорувала запитання і підняла гілки, демонструючи сяючу дупу мотоцикла.

— Тільки не кажи, що ми поїдемо на цьому.

— Ми поїдемо на цьому.

Я постарався приховати нервозність, але навряд це вийшло. Ксандра задоволено посміхалася, дражнячи мої страхи. Тоді, коли я випробовував її силу духу розповідями про вирізані органи та імпланти, вона із захватом описувала майбутні поїздки на двоколісному вбивці. Може, не такі ми й різні.

— Де ж твоя тачка з автопілотом? — спитав я.

— Щойно поїхала геть.

— Ти приїжджала до мене на службовій?

— У тому, щоби бути донькою начальника відділу, є свої плюси, — вона підморгнула й повернулася до справи.

Поки Ксандра витягала загрозливого залізного коня з густих заростей, я підійшов до пірса й човгнув ногою по сходах. Бетонна крихта посипалася на пісок, а я задумався. Щось у цій споруді тривожило, викликало почуття неправильності, але нещодавно введений наркотик каламутив свідомість і не давав думці кристалізуватися з хаосу.

— Невже тут ловлять рибу? — Ксандра помітила, як я витріщаюся на пірс.

Її запитання підштовхнуло мій розум уперед, до розуміння того, що саме бентежило в споруді. Її недоречність.

— Це ж та водойма… — пробурмотів я, намагаючись згадати назву.

— Яка?

— Хтось патякав, що мафія проводить тут страти.

— Камінь до ніг і все таке? — Від подиву вона так різко повернулася, що спіткнулася об камінь, який прибрала з-під колеса. — Вони досі роблять щось подібне?

— Ці люди… консервативні, — сказав я, згадуючи одного дивного хлопця, який приходив домовлятися з Майком. Здається, спільний знаменник вони так і не знайшли.

— От чортівня… То я припаркувалася поряд із кладовищем зрадників?

Я кивнув, гидливо усміхнувшись. Не хотілося навіть уявляти, що там, під водою.

— Бачила всяке, але цього бачити не хочу. Поїхали звідси.

Я розвернувся до байка, який вона вже повністю витягла з кущів та звільнила від застряглих у корпусі гілочок. Солідне одоробло, не дуже охайно пофарбоване в бірюзовий. Якась із нових моделей, зроблена під класичний «гарлей», — давня мрія Ксандри та моє нічне жахіття.

— Я на це не сяду.

— Сядеш, Отрі. Або сядеш до колонії суворого режиму. Обирай.

Такий собі вибір.

Я глибоко вдихнув, видихнув, згадав, як зі мною поводилися в слідчому ізоляторі, та слухняно сів на незручне заднє сидіння, сподіваючись, що ця штука мене не прикінчить.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв роману ("Вулиці Канзас-Сіті") та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)