Неон у титанових венах

Офіцери мали кілька секунд, щоб вихопити пістолети. Достатньо під час тренування на стрільбищі, але замало, коли в тебе шмаляють у вузькому просторі. Я скористався їхнім збентеженням і вдарив одного з копів важкими кісточками.

Іноді я ловлю ностальгію за колишніми руками, за тим, якими чутливими вони були, але в подібні моменти насолоджуюся новими можливостями без зайвих думок.

Удар припав на скроню. Вібрація пройшла титановою кісткою, зачепила нерви в глибині протеза і досягла рідних тканин у плечі, даруючи задоволення й усвідомлення власної сили.

Другий офіцер спробував атакувати шокером, розважливо зміркувавши, що серед сміттєвих баків краще не стріляти — є ймовірність спіймати рикошет; та ухилятися я все-таки вмію, хоч і не створений для гнучкості чи спритних рухів. Можливо, мене врятувала заздалегідь побачена іскра на електродах.

— Джеку, пригнися!

Я кинувся на землю. Над головою просвистів ще один дротик. І знову в шию. Добре, що не мою.

Поглянувши на те, як патрон розкривається під шкірою і пробиває тіло розрядом, я мимоволі зморщився. Виглядало досить погано, щоб поспівчувати ворогу і втратити дорогоцінну секунду.

Коп, якому я заїхав по скроні, вже оговтався від удару і дотягнувся шокером до ноги, але шкоди не завдав — спрацювало відведення струму. Я рвонув до нього, відбив замах кийка правою рукою, а лівою заїхав прямо у ніс. На асфальт бризнула кров, але офіцер і не думав відступати. Зробив спробу мене підсікти, оступився, повільно нахилився і врешті впав, тріснувшись потилицею об сміттєбак. Я присів перевірити пульс і помітив дротик у його плечі.

— Два з трьох у десятку, Семе, — оголосив я. Мені не потрібно було обертатися, і так знав, хто вирішив погратися у снайпера.

Я почув, як друг гмикнув, вибираючись з укриття. Підійшов, чавлячи розкидані обгортки, простягнув руку, забиту татуюваннями. Помітивши на передпліччі знайому чорно-білу схему двигуна і яскраво-рожевий напис "Alfa Romeo Montreal" — назву його першої тачки, — я посміхнувся і вхопив потужну долоню.

— Ти в порядку? Я боявся запізнитися. — Сем грубо підняв мене на ноги й на кілька секунд стиснув в обіймах. — Але привітання пізніше, потрібно забирати дупи.

Ми забрали їх через той самий отвір в паркані, який я запримітив до сутички. Сем упевнено повів нас дворами та провулками, ніби точно знав, що засідки попереду немає. Я не питав. Він прожив тут довше за мене і знається на місцевих лазівках краще, ніж я, Ксандра або навіть копи.

Цікавило лиш одне — його несподівана поява. Про це я теж вирішив не питати, але Ксандра не втрималася:

— А ти як тут опинився? Я думала, будеш чекати вдома.

— Вас довго не було, — пояснив він, ступаючи на пожежні сходи. — Вирішив перевірити, чи не вскочили ви у неприємності, натрапив на оточення.

— Ти завжди так вчасно встигаєш?

Я помітив в її питанні надію, але Сем безжально її прикінчив:

— Не завжди.

Коли ми опинилися біля залізних дверей на останньому поверсі, Сем постукав по них тричі в певному ритмі та відійшов почекати.

Я роздивився біля ручки наліпку з розколотим на дві частини біонічним серцем — видозмінений логотип компанії, якою володіли батьки Майка. Після їхньої смерті він взяв його за символ банди та своєї геть переламаної психіки. Таке ж зображення я бачив десь на руці Сема.

Двері відчинила дівчина з довгим білосніжним волоссям. Судячи зі спаленого вигляду пасом, заради крейдяного відтінку вона висвітлила його тричі поспіль. Такі жертви в нашій банді непоодинокі — багато хто косить під ватажка, не розуміючи, що його шевелюра витравлена не хімією, а генетикою.

— Хвоста немає? — запитала вона в Сема.

— Чисто.

Дівчина кивнула і повільно відступила в тінь, з ворожістю поглядаючи на Ксандру. Порівняно з Бастардами її зовнішність звичайна, навіть пересічна. Відсутність модифікацій, скромний одяг і локони, зібрані в низький хвіст, видають або новачка, або чужинця. Обох у банді не шанують, але принаймні ніхто не знає, що вона тільки-но виписалася з рядів копів.

Ми пройшли вглиб житлового будинку, який виглядав наче покинутий не перший десяток років. Напівтемряву тужилися розігнати давно застарілі світлодіоди, занадто рідко розміщені для такого довгого коридору без вікон; стіни, всуціль списані графіті та нецензурщиною, робили це місце ще похмурішим.

— Що за діра? — запитав я, коли ми достатньо віддалилися від мешканців, які смалили біля дверей.

— Нетрі біженців.

Сем проігнорував ліфт і звернув на сходовий майданчик. Зітхнувши, я пішов за ним, уже передбачаючи довгий спуск і тушки торчків, які доведеться обходити.

— Я здогадувався, що в них кепсько, але це...

Сем вловив мою думку й кивнув. З вулиці будівлі виглядають просто бідними, а всередині скидаються на притулок безхатьків, а не родин із важким минулим.

— Зате через їхні довгі коридори зручно прокладати шляхи в обхід оточення.

— Оточений весь район?

— Щонайменше половина. Я попросив Майка, щоб організував безпечний маршрут, і він надіслав кількох наших.

— Передай гівнюку подяку.

— Обов'язково, брате.

Сем підняв руку в дружньому жесті, і я вирішив запитати про те, що гризе вже не першу годину.

— Чому з проханням витягнути мене ти пішов не до Майка, а до моєї колишньої?

Ксандра ткнула мене кулаком.

— Ти не охренів, Джеку? Я взагалі-то тут.

Я відчув неприємний відгомін від її удару. Здається, наркотик починає виходити з організму, поступаючись болісним наслідкам запалення.

— Тому що ти не захотів би стати його боржником, — відповів Сем.

"Нехай краще Ксандра заплатить те, що заборгувала", — почув я між рядків.

Але він помилився. Я б погодився тричі повернути послугу біловолосому виродку, ніж зламати життя дівчині, яку знаю змалечку.

Я помовчав, поки ми обережно обходили п'яну компанію, що розвалилася біля поручнів, а потім взагалі роздумав щось говорити. Це розмова для нас із Семом, а не вух Ксандри.

Коли скрипучі двері з кодовим замком випустили нас у двір, я ледь не осліп від перепаду освітлення. Ксандра помітила мої нетверді кроки й підхопила під лікоть.

— Тобі погано?

Давно я не чув на свою адресу співчуття без домішки сарказму.

— Буде погано, якщо не ввімкнути імпланти. Сонце випалює сітківку.

Я лише зараз відчув, що з голови зникли окуляри. Мабуть, посіяв у сутичці з копами. За кілька років цей аксесуар став незвичним, і його відсутність нітрохи не збентежила за той час, поки ми пробиралися нетрями.

— І ти ще вмовляєш мене на заміну очей. — Сем простягнув темні авіатори, які завжди носить у кишені.

— Бо ти в темряві ні біса не бачиш.

— Зате не сліпну від того, що система полетіла.

— Вона не сама полетіла, — похмуро заперечив я. — Їй допомогли.

— Її можна приземлити назад?

— Якщо Робін удома, запитаю в нього. Інакше доведеться йти в клініку і відповідати на тупі запитання.

— Він удома, — потішив Сем. — Тільки не в дусі після нічної зміни.

Не новина. Жодного разу не заставав його в настрої.

Сем знову повів нас дворами, через затінені манівці, але тема розмови далі крутилася в нього на язиці:

— Я не ставив оптику, тому що поруч завжди є ти, Джеку. Може, тепер доведеться навідатися до хірурга.

Через його слова до мене докотилося усвідомлення найближчого майбутнього: я поїду з міста, полишу тут друга, а поруч буде тільки кохання з мого минулого — Ксандра, яка все ще намагається розгледіти в мені людину.

— Поїхали з нами.

Я запропонував без найменшої надії на згоду. На відміну від Джека Отрі, у Сема тут родина, яка з радістю приймає його таким, яким він є, та давно погашена судимість. Йому немає сенсу тікати слідом за мною і палити мости.

Тому його подальша фраза мене здивувала:

— Я приїду. Але потрібно накопичити грошей і переконатися, що Грейс отримає диплом.

— Через пів року?

— Не можу обіцяти.

— Ти не зобов'язаний усе кидати через мене.

— Ой, заткнися, — відрізав він. — Я все одно засидівся в Міссурі, хочу поїздити країною, побачити інші міста. Доведу до розуму тачку, і ми махнемо разом. А через кілька років повернемося додому.

— У лапи копів?

— Нас ніхто не згадає. Мегаполіси швидко перемелюють спогади.

Я помітив, як Ксандра потайки посміхнулася. Слова Семюеля звучали романтично, просто обіцянка з мильної опери. Але чи вигорить це в реальності — велике питання. Утім, ніхто не забороняє мріяти.

Увесь подальший шлях пролягав через закутки, покинуті навіть бездомними. Ми петляли між будинками, складами й дворовими звалищами, поки десь вдалині ревіли сирени. Тривожний звук то наближався, то зникав у лабіринті неблагополучного району.

Я був упевнений, що зрештою ми виберемося в обійми копів. Їхня присутність ввижалася на кожному кроці й погрожувала пістолетом. Але Сему якимось чином вдалося провести нас до свого житла, уникнувши хижаків. В нього до цього справжній хист.

Побачивши знайому будівлю і гараж на цокольному поверсі, я дозволив собі розслабитися. Найімовірніше, наряд поліції не вистрибне з багажника або замасленої бочки.

— Ти все-таки її купив?

Сем не закрив ворота, тож капот незнайомої машини відсвічував блакитним на всі околиці.

— Так, той самий "Ford Thunderbird".

— Уламав жмота на вигідну ціну?

— Радше жмот уламав мене на класну тачку.

Я залишив сумку і футляр біля входу й обійшов кузов, щоб зазирнути всередину салону. Колишній господар відреставрував його сучасними матеріалами. Виглядало це краще за всі ті бляшанки, що Сем купував раніше.

— А де стара?

— У другому гаражі.

— А порш? Випер під кислотний дощ?

— Продав.

— За два бакси?

Складно уявити, кому в наш час могла знадобитися така стара розвалюха. Не рахуючи Сема.

— Я тебе за два бакси продам, якщо не перестанеш бути скалкою в дупі.

— Я коштую дорожче.

— Брухт зараз не в ціні.

Я підняв середній палець і скосив погляд на Ксандру. Стоячи біля входу, вона спостерігала за нашим обміном шпильками й нервово крутила і без того обтріпаний локон.

Побачивши, що я на неї дивлюся, вона підійшла до капота, торкнулася козирка над фарою і ніяково озвучила комплімент для її нового господаря:

— Гарна машина.

Я з тихим сміхом відзначив, як обличчя Сема розпливлося в задоволеній усмішці.

— Перефарбую її в помаранчевий — стане ще кращою.

— Я теж колись хотіла помаранчевий байк, — згадала Ксандра.

— Але?

— Батько встиг подарувати бірюзовий до того, як я озвучила бажання.

Знаю цю історію, але Сем уперше почув, і, здається, вона його насмішила.

— Завжди можна перефарбувати.

Він кивнув на цілий склад фарби в кутку. Здебільшого там були жовті й червоні відтінки. Не дивно, що для нової машини він вибрав щось схоже.

— Якось руки не дійшли.

Я задумався, до чого в неї взагалі доходили руки, поки вона вночі патрулювала райони.

— Шкода, що ми не були знайомі. Я професійно орудую аерографом, зробив би за два дні в найкращому вигляді, — похвалився Сем, на що я не втримався додати:

— І за космічну ціну.

— Для друзів у мене знижка!

— Тому ти мені таблетки за подвійною ціною штовхав?

Я підійшов до пульта управління гаражем. З огляду на кількість патрулів, які зараз виїхали на вулички, вхід краще закрити від сторонніх очей.

— Тобі я б і по потрійний штовхав, аби ти перестав їх жерти.

Не пам'ятаю, щоб вартість колись мене зупиняла, але в присутності Ксандри мусолити цю тему незручно. Я прикусив язика і натиснув на кнопку.

Ролети з гуркотом впали на бочку, яка незрозуміло як під ними опинилася. Ми дружно здригнулися.

— Твою ж матір, Семе!

Коли він навчиться тримати прохід вільним від барахла?

Я підняв ролети назад і кинувся до бочки, щоб зрушити її до того, як Ксандра захоче допомогти й угледить за порогом засохлу пляму крові. Виділяючись на асфальті, вона говорить про моє нове життя досить багато, щоб не показувати її людині з минулого.

Коли ворота нарешті опустилися на місце, відокремивши нас від галасу і яскравого світла, перед очима все ще стояла іржава відмітина. Якщо Сему складно змити її зі шланга, міг би попросити мене, а не залишати доказ просто під носом.

— Біллі більше не дістає? — запитав я ніби просто так і отримав відповідь, після якої пошкодував про цікавість:

— Якщо він кого й дістає тепер, то чортів біля пекельного котла.

Незвично викабелиста фраза для Сема, але сенс я вловив. У пам'яті промайнула розбита пика і нетверда хода, якою придурок тікав геть.

— Що з ним сталося?

— Здох у канаві, як і належить кінченому торчку.

— Передоз?

— Думаєш, йому розтин робили? Передоз або прибили за борг. Тобі не все одно?

Абсолютно. Але я все ще не почув відповіді, яка б мене заспокоїла.

— Моє ім'я біля нього не виринало?

Сем похитав головою.

— Ніхто не бачив, як ти його обробив.

Мовою жителів Нортмора це означає "ніхто не захотів бачити". Місцеві люди рідко виявляються зрячими. Можна видихнути.

— Це я й хотів дізнатися.

— Справді? — Сем увімкнув режим скептика. — До тебе нарешті дійшло, до чого можуть призвести твої зриви?

— Я і так це розумів.

— Ти гамселив людей до крові з вух, Джеку! Розумінням не пахло.

Я глянув на Ксандру. Та застигла біля дверей, що ведуть до сходів. Помітивши погляд, вона потягнулася до ручки та плутано пробурмотіла:

— Це все... якось занадто. Навряд я готова до подробиць вашого життя. Піднімуся нагору.

Прозвучало натягнуто, ніби шукала привід залишити нас наодинці. Але я не заперечував. Сем також. Він кинув їй чип-ключ і попередив:

— Тільки обережніше з Робертом, він трохи нервовий.

Ксандра пішла, не запитавши номера квартири. Значить, уже тут бувала і явно не з обшуком. Якась неймовірна довіра з боку Сема. Зазвичай він приховує місце проживання так само надійно, як я приховую старе прізвище.

Коли звук її кроків віддалився, Сем підпалив косяк і різким жестом спрямував до губ. Вентиляцію в гаражі він вмикає нечасто, тож простір швидко наповнився димом і ароматом травички.

Запах спокійних днів, проведених у друга. Буду за ними сумувати.

Порушувати тишу не хотілося. Заспокійливий дим на мене не діє, але розслабила сама атмосфера. Я присів на край заваленого інструментами столу і втупився в пил, що кружляв у повітрі. Простирчав би тут цілу вічність.

— Ну? — Сем перервав мою медитацію і несхвально покосився на важкий зад, що зайняв його робоче місце.

— Що?

— Питання, зауваження, пропозиції? Тебе ж підмиває щось запитати.

— Ти знаєш, що саме.

— Може й знаю, але ненавиджу грати з тобою в загадки. Говори прямо, розумнику.

Я з роздратуванням зітхнув і перевів натяки в зрозумілий текст:

— Що було у твоїй голові, коли ти звернувся до офіцерки поліції та привів її у свій дім?

— Ну… наприклад, той факт, що вона була твоєю дівчиною.

— Насамперед вона коп.

— А ти колишній співробітник корпорації з клеймом на імпланті. Треба було виставити тебе з "Дофаміну" на мороз?

— Це було б розумно.

— І нелюдяно. Не вдавай цинічну машину, інакше розіб'ю твою залізну маску разом з пикою.

Порожні погрози, але подіяли як треба. Я опустив очі, не кліпаючи подивився на яскраві шнурки, потьмянілі від пилу. Хоч би як складно було це визнавати, але Сем має рацію. Саме його чуття на людей та емпатія колись врятували моє життя.

— Просто намагаюся зрозуміти, чому ти втягнув у це її, а не когось із наших.

— Ось! — Сем ткнув у мій бік пальцем, ніби збирався викрити у злочині. — Слово "втягнув" тут ключове. Ти переживаєш не за те, що вона могла нас підставити, а за те, що ризикувала, щоб тебе витягнути.

Мене пересмикнуло через озвучену правду. Одна справа про це думати, а інша — чути на свою адресу. Більше не вийде ховати думки на краю свідомості.

— Не просто ризикувала, Сем. Вона ж буквально поклала своє життя на вівтар.

Власні слова болісно пройшлися по вухах і ще сильніше пробудили провину. Я відвик від цього почуття настільки, що втратив до нього імунітет. Ось тепер-то воно спробує мене знищити.

— Тебе бісить, що вівтар був на твою честь? — Сем почав злитися. — Збираєшся звинуватити в цьому мене?

— Себе, — я швидко виправив, поки він не встиг завестися. — Я був занадто відвертим того вечора. Дав їй хибну надію, хоча й намагався...

— Того вечора? — уточнив Сем.

Чорт. Я ж так і не встиг розповісти йому про візит Ксандри, а тепер це виглядатиме спробою виправдатися. Стало ніяково. Я засувався, шукаючи зручну позу; металева стружка впилася у стегно.

Сем втупився з усією своєю проникливістю і легкою посмішкою. Я не відразу зрозумів, що вона означає.

— Гаразд, забий, — зглянувся він. — Вона згадувала, що приходила до тебе, а ти прогнав її як останній мудак.

— Так і сказала?

— Це авторський переклад. Ксандра озвучила факти, але я чітко бачив її почуття. Знаєш, людям вони притаманні. Дуже допомагають спілкуватися.

Я пропустив шпильку повз вуха, і Сему стало нудно стібатися. Він повернувся до серйозного тону і фрази, про яку я встиг забути:

— Ти дав їй надію ще раніше.

— Ти про що?

— Ти хочеш знати, чому я звернувся до неї? Тому що бачив її погляд тоді, біля машини, коли нас затримали після рейду.

Я поморщився, намагаючись уявити хоч щось чітке з тих подій. Від Сема це не сховалося.

— Ти був вгашений, не згадаєш.

Він має рацію. Ті пігулки досить легкі, але пам'ять поглинають чудово. Після запливів у світ мрій і спокою в голові залишаються лише найяскравіші образи. І міміка людей, на яких я ледь дивився, до цього переліку не входить.

— Ти ж сам казав, що вона мене за людину не вважає.

Сем знизав плечима і підняв з підлоги якусь деталь. Покрутив між пальцями та відправив у відро для сміття. Потім буде її звідти вивуджувати, коли усвідомить, що вона все ж потрібна.

— Я був втомленим і злим, а вона поводилася як зарозуміла сука з владою в руках. Але коли ти зник, я перебирав варіанти, думав, до кого звернутися. Спочатку вирішив, що Майк усе порішає, якщо гарненько натиснути на нього старими боргами, але потім згадав твою колишню, її погляд.

— Погляд? Що в ньому особливого?

При думці про нього вперто спливало тільки дві асоціації: "жалість" і "презирство". Але обидві вкриті наркотичним серпанком, навряд чи їм можна довіряти.

— У ньому відчувається тепло й співчуття, а це рідкість у Канзас-Сіті, повір. Ти потрібен їй, Джеку. А вона потрібна тобі, поки ти не замінив на шматок титану ще й серце.

Друге твердження я заперечувати не став, щоб не виглядати дурнем після п'яних зізнань щодо колишньої. Але на все інше скептично гмикнув:

— Навіщо я їй? Я не можу дати їй те, чого вона хоче.

— А чого вона хоче, по-твоєму?

— Джека Морґана з його тихим життям і передбачуваною вдачею.

— Це вона тобі сказала чи ти вирішив за неї?

Питання з підступом, до якого не підібрати правильну відповідь. Усе, що я скажу, Сем використає проти мене.

— Прочитав між рядків.

— Та ти між рядків навіть алфавіт не прочитаєш. Вона не шукала б зустрічі, якби хотіла бачити минулого тебе. Це безглуздо і боляче, а в неї немає звички шкодити самій собі, ця херня по твоїй частині!

Сем зупинився перед новим словесним залпом, щоб зробити затяжку, і я не став його переривати. Нехай висловиться. Може, в процесі проговориться про щось важливе, видасть фрагмент їхніх розмов із Ксандрою. Не повірю, що він захищає її просто так.

— Якби їй потрібен був саме Морґан, вона б виконала моє прохання і пішла з горизонту. Але вона відшукала тебе в цьому клятому місті, повідомила адресу і кинулася в бій, хоча я казав, що ми самі впораємося. Ксандрі було важливо витягнути тебе власноруч, і їй байдуже, яке в тебе прізвище і скільки металу ти всадив під шкіру. Їй потрібен ти, Джеку!

Сем підняв руки, ніби картинно закликаючи прокинутися. Ну або він просто втомився сперечатися, і це такий собі акт безсилля з піднятими долонями. І в тому, і в іншому варіанті виглядало комічно. Я не втримався від усмішки, а потім і стриманого сміху.

— До тебе не доходить, — зітхнув Сем.

Я перестав сміятися і схопився за ребро, яке раптово пронизав тупий біль. Наркотик розчиняється в тілі швидше, ніж я очікував і сподівався.

— Я зараз наче в тумані. Не найкращий момент для серйозних бесід.

— Іншого не буде в найближчі пів року.

— Ти можеш дзвонити мені по відеозв'язку.

— Ага. І розмовляти зі стіною, бо в тебе немита голова, запалився пірсинг або... які ще відмазки ти ліпив, щоб не діставати камеру?

— Ти відтоді бачив мене в таких станах, що про незручність можна забути.

Він гмикнув. Не повірив. Я й сам не вірив, радше сказав на автоматі. З кожним синцем і забоєм з мене вибили частинку того впевненого "я", яке вибудовувалося з дня потрапляння в банду. Тепер належить їх відновити та не дозволити дзеркалу знову стати найлютішим ворогом.

— Ти сам на себе не схожий. Що з тобою робили? — підозріло в тему запитав Сем. Не інакше як навчився влазити в мою голову віртуозніше за мене самого.

— Допитували.

— Джек!

Він зі злістю жбурнув гайковий ключ.

— Били, глушили струмом, забрали препарати, викачали гель із хребта і залишили помирати від відторгнення. Так краще?

— От виблядки... — Сем гримнув кулаком по стіні, ніби на ній були вигравірувані портрети моїх катів.

— Але в перервах навіть годували й водили до душу. Ти знав, що в них кожен літр води оплачуєш зі своєї кишені?

Чомусь цей спогад мене повеселив, але Сем думав про інше.

— Назви прізвища.

— Що?

— Прізвища тих, хто знущається з затриманих.

— Воно всього одне, але тобі його не скажу.

Я очікував, що Сем вибухне, але прогадав. Він лише стиснув кулаки та повільно видихнув повітря з легень.

— Чому ні?

— Тому що ти кинешся мстити та огребеш. Або втягнеш у це Бастардів, і огребеш не лише ти. З тим копом краще не зв'язуватися. Так буде менше проблем.

— Не чіпай лайно — не забруднишся?

— Саме так, — я кивнув, відчувши прилив полегшення від того, що Сем не збирається вивуджувати в мене інформацію про Джонса. Хоча я все ще не можу поручитися, що його не перемкне на п'яну голову, і він не побіжить шукати виродка власними методами.

Сем почав ходити взад-вперед. Завжди так робить, якщо хоче заспокоїтися, і при цьому дратує всіх навколо. Ледь не спіткнувшись об розкидані залізяки, він зупинився і раптово спитав:

— Боляче було?

Скільки разів за життя я чув це запитання?

— А ти як думаєш? Боляче настільки, що для допиту кололи наркотик. Сьогодні вранці теж отримав дозу, — усміхнувся я, знаючи, що Сема це не потішить.

— Наркотик?

— Якийсь препарат, що повністю блокує нервові закінчення. Точно не з асортименту аптеки.

— Твою ж... — протягнув він і додав кілька неголосних лайок. — Чув про цю херню.

— Що чув?

— Що ломка від нього пекельна.

Невеселі новини, але... не такі вже й новини, якщо відверто. Здогадатися, що ця штука проникає в кожну клітинку організму та викликає звикання, нескладно. Питання тільки в тому, як швидко вона це робить.

— Після двох-трьох доз навряд накриє.

Здається, я втішаю самого себе.

— Після другої якраз і накриє. Комусь вистачає одної.

— Чудово... — прошепотів я і потер очі брудними пальцями. Потім буду відмивати оптику, але яка різниця, якщо я можу і не дотягнути до того умовного "потім".

Сем кинув косяк на бетон і безпардонно розтоптав. Міг би курити ще, але якась думка закралася в його голову і змусила попрямувати до дверей.

— Я думав, що вам краще перечекати, доки копи припинять роїтися у кварталі, як перелякані бджоли у вулику, але тобі стане хріново вже за годину чи дві. Маєте забратися зі штату до того моменту.

Він відчинив двері й зайшов на сходи, зникаючи у темряві. Я неохоче зліз зі столу, щоб попрямувати за ним.

Не знаю, чи під словом "хріново" він мав на увазі виключно ломку, чи мій загальний стан. Поки ми говорили, стріляючий біль у хребті став відчуватися достатньо, щоб завдавати дискомфорту, а ребра занили в забитих місцях. Терпимо, але якщо доєднається озноб, я не зможу втекти навіть від старого пса на кшталт Джонса.

Зачиняючи двері, я кинув погляд на сумку і футляр із Фредом, засумнівався, але вирішив поки що лишити їх тут. Усе одно в гараж ніхто не увійде, а якщо й увійде, красти не ризикне — на одній зі стін красується величезний символ банди, який ми колись вивели фарбами з балончиків. Графіті хоч і перекошене на всі боки, але виглядає достатньо загрозливо.

Сем, який уже чекав нагорі, клацнув вимикачем, і сходи заповнилися похмурим світлом.

— У тебе тут лампа розжарювання? — запитав я, даючи зрозуміти, що вважаю їх приладами для динозаврів.

— Едісона.

— Я б сказав, що це минуле століття, але її винайшли в позаминулому.

Подолавши найскладніші в житті десять сходинок, я підпер найближчу стінку, сподіваючись, що вона допоможе домовитися з гравітацією. Голова паморочилася одночасно вправо і вліво. І ще кудись по діагоналі.

Я думав, Сем скаже, що я нічого не розумію в його ретро-смітті, але він уп'явся на мене, наче щойно побачив.

— Годували, кажеш? Виглядаєш як каторжник.

Напевно, вся справа в освітленні — у місцевих коридорах воно майже як у морзі.

— І синці на ребрах є. Усе за каноном, — підтвердив я.

— У тебе ще залишилася жива плоть для синців?

Я закотив очі. Сему нікого було стібати весь тиждень, тож тепер відіграється на повну.

— Відчиняй вже, — пробурмотів я.

Час зібратися на нашу злодійську нараду і визначитися, що робити далі.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв роману ("Вулиці Канзас-Сіті") та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)