Неон у титанових венах

// 07.21.2060 [19:21 PM]

Я влаштувався на одній із бочок, від якої тхнуло бензином, та повернувся до Сема.

— Ну що? — спитав, тихенько відбиваючи по стінках ритм улюбленої пісні. Не терпиться почути, яка геніальна думка кружляє в його накуреній голові.

— Ти зараз почнеш злитися, але спробуй не перебивати, ладно?

— Угу.

Гарний початок, проте погано обраний день. Сьогодні я не в настрої ані злитися, ані слухати.

Клята мігрень мене доконала. Один ранок із нею вимотує, як робочий тиждень у корпорації. Коли винайдуть імплант для її блокування, віддам будь-які гроші та пролізу без черги.

— Маю замовлення, — обережно почав Сем, і я миттєво забув про обіцянку не перебивати.

— Бляха, Сем! Твою ж матір! — від злості я боляче ляснув по колінах. — Ми ж домовлялися не лізти в ці справи частіше, ніж раз на три місяці, чи не так?

— Так.

— То що за маячню ти несеш? Ми й так зачастили з рейдами: два за останні тижні, а тепер підемо на третій? Після нього вони заплатять найманцям, аби ті допомогли відкрутити нам голови!

Сем мав рацію, коли сказав, що я розізлюся. Чудово знає: ми досі живі завдяки тому, що не нахабніємо. Кілька нальотів на рік не привід посилювати охорону, адже утримання вояк обійдеться дорожче за потенційний злив даних. Поки тягаємо крихти, нам спускають це з рук. Проте якщо почнемо нападати щотижня, то станемо передбачуваними, перетворимося на очевидну мішень, на щурів, яких необхідно потравити, аби не прогризали трюми з припасами. Тож маємо витримувати різні інтервали між рейдами та чергувати цілі, а не планувати наступну вилазку, ледь одержавши гроші за попередню.

Але в Сема завжди власний погляд на життя.

— Стули пельку й послухай, — гримнув він, беручи до рук величезний розвідний ключ. Хтось сторонній злякався б, що він таким чином погрожує, але то його типова звичка для заспокоєння нервів. — Ця справа може стати найлегшою в нашій кар’єрі.

Я гмикнув. Кар’єрі. Гарне словечко. Сем прямо тренер із мотивації для злочинців, а заодно адвокат сумління, якщо те раптом прокинеться.

— Ціль — маленька компанія, — продовжив він. — Мінімум охорони, потяг без броні, вагони зачинені на фізичні замки — не доведеться длубатися в системі. Замовляє хтось із Трійки, тому оплата вдвічі більша, ніж за вчорашній рейд.

Я скептично підняв брову, точніше спробував це зробити, забувши про пригвинчену до черепа трикутну залізку.

— І чим ця маленька компанія могла зацікавити мастодонтів галузі? Тхне підставою. Настільки легких грошей не буває.

— Не підстава. — Його впевненість почала виморожувати. — Якась пташка нацвіркала, що там розробляють круту штуку, завдяки якій чергова фірма-одноденка підніметься на ринкову вершину, а згодом, може, посуне когось із Трійки.

Добре звучить, аж занадто. Так, це непогане пояснення, звідки такий високий гонорар, але… щось не так. Це відчувається сракою та промацується банальною логікою.

— Нащо молодій компанії перекидати дані? Вона вже має філії?

— Скоро відкриває одну, тому планує доставку потягом, а нам пропонують його перехопити.

Сем закінчив та втупився в мене очима. Ті аж виблискували жагою пригод, особливо на тлі мого занудного скепсису.

Я похитав головою.

— Ні.

— Що — ні?

— Зараз копи стоять на вухах. Я не збираюся ризикувати. Краще почекаємо кілька місяців, пів року, якщо доведеться, а потім візьмемося за звичайні замовлення.

Якщо, звісно, на той момент наше ремесло ще буде актуальним. У суспільстві ходять цікаві чутки про повернення бездротових технологій — нібито хтось зміг винайти ідеальне шифрування та ось-ось випустить софт, що захистить користувачів при найвразливіших з’єднаннях.

— Звичайні? Ти жартуєш? Скільки ще ми будемо перебиватися тими копійками, що кидають Безіменні?

— На те, що ти кличеш копійками, більшість людей живе роками.

— Прагнеш бути як вони?

— Прагну лишитися на свободі та живим, — відрубав я, чітко даючи зрозуміти, що вмовляння даремні. Тим паче після пригоди з поліцією мені аж ніяк не кортить знову опинитися в кайданках.

Сем сердито зітхнув. Поклав на місце важкий ключ та взявся перекладати інструменти біля верстата. На його столі завжди бездоганний лад, тож ці рухи — лише намагання втримати гнів. Треба швидше забиратися, поки він готовий прийняти нашу спільну капітуляцію перед новим викликом і не пішов на друге коло вмовлянь.

— Тільки не ходи на той потяг один, — про всяк випадок сказав я, зісковзуючи з бочки.

Сем, звісно, розсудливий, на рожен не полізе, але коли бачиш, як у його очах палає бажання отримати куш, можна запідозрити, що він поїхав дахом та зараз утне щось до біса дурне.

— Після вчорашнього? Я ж не камікадзе.

Він огризнувся, але я розчув ледь помітний відгомін вдячності. Крім родини за його дупу майже ніхто не хвилюється, я один із тих обраних, кому не все одно. Чудово знаю це відчуття. Воно гріє та направду трохи підбішує, якщо перебрати з градусом піклування.

— От і добре.

Я ляснув його по біцепсу та пішов вздовж машини, яка виглядала значно чистішою, ніж учора. Під ногами де-не-де хлюпала вода, яка ще довго буде випаровуватися із закритого гаража. Сем із тих людей, що встають спозаранку та встигають усе: помити тачку, змотатися за грошима, погостити в матері, а я натомість не здатен витерти пляму з рукава куртки, бо валяюсь без тями більшу частину доби.

Тільки-но зібрався натиснути кнопку, щоби припідняти ворота й вислизнути надвір, аж тут вони буквально здригнулися та заторохтіли в пазах. Хтось кілька разів гепнув по тонкому ролетному полотну, а не дочекавшись відповіді, чимдуж загамселив, ризикуючи вибити його з каркаса.

Я озирнувся до Сема. Його обличчя перекосило від переляку, тож на гостей він теж не чекав.

— Копи?

— Навряд, — прошепотів він, тягнучись за битою, що висить на стіні ще із часів минулого господаря. — Ті б уже волали про свої значки та ордери.

— Тоді відчиняй. Розберемося.

Під його незадоволеним поглядом я присів за машиною та активував шокери. Знову не встиг залатати далекобійну зброю до сутички, це може дорого обійтися. Проте, всупереч моїм найгіршим очікуванням, за піднятими воротами ми побачили Біллі — недолуге створіння без краплини сірої речовини в макітрі.

— Сем! — Від писклявого тембру ледь не заклало вуха.

Сем вилаявся під ніс та поклав биту на стіл, жестом попросив сховати шокери. Я послухався, хоча залюбки засадив би їх під шкіру непроханого гостя — просто поліпшити настрій та відігратися за кепський ранок.

— Поверни мені бабки! — голосував Біллі. — Поверни!

— Ти знову під кайфом?

Я пішов назустріч перехопити вилупка, перш ніж він спотикнеться та впаде на капот. Не з чуток знаю, як заносить після тієї гидоти, яку він вживає.

— Поверни срані бабки!

Тепер не заспокоїться. Буде горланити, бризкати слиною, поки не дістане по пиці. Я різко взяв його за комір та потягнув надвір, аби Сему не довелося прибирати в гаражі. Жбурнув на асфальт та гарикнув, схилившись над тремтячим тілом:

— Він повернув тобі гроші, виродок.

— Двічі, — тихенько додав Сем.

Про двічі я нічого не чув. Мабуть, Сем намагався вирішити конфлікт миром, але з Біллі миром не вийде. Присівши поряд із його розбитою головою, я схопив брудні пасма та підняв його обличчя так, щоб він бачив моє.

— Давай ти підеш із доброї волі та забудеш шлях до мого друга, а я натомість не стиратиму твоє рило до кісток.

— Він мені винен! — заревів Біллі.

Бляха. Абсолютно відбитий, якщо й мови сили не розуміє.

— Знаєш, що Сем винен? Здати копам тебе, виблядок, та зграйку торчків, з якою ти зависаєш.

Я ривком поставив його на ноги. Наркота не шкодує нікого, а над Біллі відверто познущалася: його тіло худорляве й костисте, як сушена риба, тож мені не довелося напружуватись. Аби він не хитався, відтягнув його до стіни та притиснув, схопивши за горло. Той самий прийом, який обожнюю застосовувати, але ненавиджу відчувати на собі. Коли чиясь міцна лапа заважає ковтнути повітря, розкажеш і віддаси що завгодно.

— А тепер слухатимеш?

Я нахилився заблизько, прагнучи залякати очима, але Біллі вперто відводив погляд. Від його дихання тхнуло цигарками та нечищеними зубами, цей сморід пронизував навіть мою слизисту, чутливість якої наполовину знижує імплант.

Трохи відсахнувшись, повів далі:

— Тебе трусить, ти вже на відході, так? Потихеньку тверезієш, отже до мозку щось має доходити.

Біллі мовчав. Упертий баран, що знову припреться до Сема вимагати неіснуючий борг. Ця думка збісила ще більше, ніж пошарпана пика перед очима.

Кров піднялася венами разом із гарячим потоком гормонів, від яких напнулися нерви. Обличчя обдало жаром, ніби від розпеченого радіатора. Біомонітор завів свою улюблену мантру:

// ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ КОРТИЗОЛУ // ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ НОРАЛРЕНАЛІНУ // ПІДВ…

Авжеж. Зараз ще видасть тупі рекомендації з приборкання гніву.

Я послав сповіщення на хрін та вдарив кулаком по щоці Біллі.

Двічі. Тричі.

Червоні краплини полетіли навсібіч, кілька потрапило на куртку та шкіру, на губах з’явився солоний присмак.

Плювати. Сплюнув на асфальт та продовжив.

Чотири.

— Джеку, зупинись.

Ще один нав’язливий сторож мого стану.

П’ять.

— Ти його, блядь, прикончиш!

Шіс…

Сем схопив мій зап’ясток обома руками.

— Провалиш цьому придурку череп, і що тоді? Припини!

Я стряхнув його долоні, але все ж відступив на декілька кроків. Глибоко вдихнув. Дійсно. Досить.

Пика торчка вже й так схожа на відбивну, а під губою лишиться шрам. Титанові виступи на руках — ідеальні кастети, але за необережності можна і вбити.

— Забирайся звідси, — процідив крізь зуби. На те, щоб сказати це в повний голос, забракло повітря.

Біллі з острахом відклеївся від стіни та почвалав геть на тремтячих ногах. Я прослідкував за його збитою траєкторією, а коли той зник за найближчим рогом, повернувся до Сема.

Не знаю нікого, хто подужав би зупинити мій замах так само легко, як це зробив Сем. Іноді думаю, що він давно встановив протези із синтетичним покриттям, просто вміло приховує їхню наявність. Але пробачати зірваний удар не збираюся.

— Знайшов кого захищати, — дорікнув я йому.

Сем закотив очі та констатував траурним тоном:

— Ти замінив здоровий глузд на залізо, хтось же має вмикати мозок за тебе.

Він поклацав пальцями біля скроні, натякаючи на перемикач. Дуже смішно. Приблизно таку ж нісенітницю я слухав від батька, перш ніж той оголосив, що більше не має сина.

Показники гормонів, ледь опустившись, знову підскочили. Я прикусив язика й часто задихав, намагаючись дати раду агресії.

— Я ж тебе захищаю, а не його, — додав Сем. — Той кавалок лайна не вартий того, щоб опинитися у в’язниці.

— Думаєш, я настільки себе не контролюю, що забив би його до смерті?

Я знайшов у кишені пачку серветок, дістав кілька штук, щоб відчистити кров, поки вона не застигла в пазах між деталями. Це зекономить час, не доведеться годинами виколупувати зі стиків засохле лушпиння.

Сем притулився до стіни, дивлячись на мене саме так, як учора дивився на Грейс. Із засудженням. Зараз почне нудні нотації.

— Так, Джеку, не контролюєш. Твої зриви триндець як лякають. — От і почав. — Тобі б… не знаю… пропити якісь заспокійливі та припинити знущатися з тіла, бо ще кілька заходів під наркоз зведуть тебе з розуму.

— Та ну? — вишкірився я. — А хто тягне мене до монорейки щовихідних та ще пропонує пограбувати лівий потяг? Ці срані пригоди з розуму не зведуть?

— А ти хочеш вдома сидіти? — Сем теж почав закипати. — Це тебе не врятує. Вб’є психіку ще швидше, ніж ризик.

— Звідки ти знаєш? Може, я хочу посидіти між чотирьох стін, поміркувати про гране життя?

Я намагався відповідати якомога спокійніше, але Сема не проведеш, він відчуває агресію, наче вона шугає в повітрі. Він скептично поглянув, всміхнувся, а потім сказав найболючіше, що тільки міг:

— Над нашим життям можна тільки поплакати.

— Ага, поплакати. Мені ця розкіш недоступна, забув?

Сем кивнув, але дещо невпевнено. Не забув. Спеціально наступив на мозоль. Козел.

— А хто винен, що ти її втратив? — він подивився прямо в очі.

Атакує. Але я не збираюся виправдовуватися перед ним, наче школяр.

— Хто винен? Я! Звісно, що я! У цьому клятому світі мені нема на кого спихнути свої помилки!

Я не помітив, як перейшов на крик. Останні слова понеслися луною між будинками та привернули увагу перехожих. Довелося проштрикнути кожного поглядом, аби не витріщалися.

А от Сема мої емоції не вразили. Він дивився кудись повз, старанно створюючи ілюзію, що все гаразд.

— Ладно, — видихнув я. — Спитаю в Грейс, хай порадить гарні заспокійливі. Задоволений?

— Просто щасливий, — пробурмотів Сем. Куди ж без його сарказму. — А другу пораду ти, звісно, проігноруєш?

Мені не довелося напружуватися, щоби пригадати, що саме він радив. Такі фрази завжди розпеченими цвяхами впинаються в пам’ять, від кого б не пролунали: батьків, друга або незнайомця на вулиці.

— Я припиню "знущатися", — я спеціально виділив це слово, — з тіла, коли воно влаштовуватиме мене на всі сто відсотків.

Сем повільно втягнув повітря, а на видиху поліз до кишені за косяком. Я добряче його вибісив. Напевно, сильніше за Біллі. На цей раз запальничка знайшлася одразу. Розпаливши траву всередині самокрутки, він випустив величезну хмару диму, що на мить приховала його обличчя, та лиш після цього сказав:

— Сподіваюся, це станеться незабаром.

Я вдячно кивнув. Знаю, важко вичавити щось подібне, коли хочеться прибити людину. Особливо важко для Сема. Врятувавши моє життя, він ніби досі почувається відповідальним, тому опікується, але не опускається до засудження. Він взагалі єдиний, хто хоч намагається прийняти мене, а не терпить як неминучий тягар.

— Тільки не здохни на операційному столі, — додав він.

Я відповів йому невеселою посмішкою:

— Це було б прикро. Але я маю великі плани на самого себе, тож вмирати не збираюся.

Я розвернувся, збираючись йти.

— Хоч би попрощався, свиняка ти невихована.

Хто б казав. За допомогу з Біллі він взагалі-то теж не віддячив.

Я підняв над плечем руку та виставив середній палець — усе ж краще за банальний помах долонею.

// 07.21.2060 [20:15 PM]

Додому повернувся на заході сонця, коли місто затонувалося в помаранчевий. Велетенське червоне світило відбивалося від усіх скляних поверхонь, до яких могло дотягнутися. У цей час моя квартира стає незвично яскравою, навіть сірі стіни виглядають рожевими.

Поперше перерахував отримані гроші, замазавши кров’ю кілька купюр. Цієї суми вистачить на всі мої бажанки в найближчі пів року, а залишки з минулих рейдів залишу про запас. Це приємно, але водночас викликає дивну нудьгу — наче по-справжньому живу під час рейдів, а потім завмираю, коротаючи дні. Але це мине. Завжди минає. Коли я казав Сему, що хочу спокійно пожити, то не брехав — ризик справді дістав.

Я поклав гроші в сховок та рушив до ванної відмитися від кровавих краплин. Закінчивши, влаштувався за кухонною стійкою. Фред сів поруч, але мене не чіпав — завжди відчуває настрій господаря.

— Замов піцу, — попрохав я.

Міг би замовити сам, але мій улюбленець достатньо розумний, щоби це провернути, тож наступну годину можна пробути в прострації, втупивши погляд у вікно.

До піци не завадив би аперитив. Щось міцне, здатне вгамувати тремтіння після викиду адреналіну. Рука мимохіть потягнулася до аптечки, у якій ще можна відкопати залишки знеболювальних. Пігулки на основі тримеперидину — лежать там відтоді, як я перебував на післяопераційній реабілітації. Страшна річ, але точно заспокоїть, а може й додасть ейфорії до цього жалюгідного дня.

Ніготь уже надірвав фольгу на блістері, та щось зупинило.

Біллі.

Чи відчував би я до нього таку ненависть, якби він не був відображенням мене самого? Чи досить того, що я змінив у житті, щоби перестати бачити себе в тому худорлявому згорбленому хлопчині, що розчиняє особистість у препаратах? Чи аж такі ми різні, щоб я міг його зневажати?

Мабуть, тому Сем його захищає: Біллі нагадує одразу двох його друзів, з яких тільки я поки ще живий.

Я жбурнув блістер назад та опустив кришку аптечки. Не зараз. Не тоді, коли сумління прагне зжерти дощенту. Сьогодні більше підійде та пляшка віскі, яку подарували на день народження.

Я дістав її та з хвилину дивився на етикетку. «Джонні Волкер». День, в який віскі цієї марки востаннє стояв на моєму столі, закінчився трагічно. Я не забобонний, але щось неприємне вкололо свідомість. Кольнуло та зникло. Я відкоркував пляшку, встиг зробити перший важкий ковток пекельного напою, перш ніж у двері подзвонили.

Відколи доставка піци стала настільки швидкою?

На випадок, якщо це не кур’єр, я висунув шокери та тихенько підійшов до дверей. Фред принишк за мною, тицяючи носом у коліно. Зазираючи у вічко, я очікував побачити як не доставщика на надзвуковій космічній ракеті, то сантехніка, який промазав квартирою, або наркобаригу з тих, що тиняються під’їздами, а натомість побачив схвильоване обличчя білявки. Ксандра Лейт.