Неон у титанових венах

Здається, що білий коридор не закінчиться ніколи. Я повільно долаю метр за метром, проходжу повз нескінченні ряди дверей, за якими лунають чиїсь голоси. Над головою з тихим потріскуванням гудуть білосніжні панелі флуоресцентних ламп. Холодне електричне мерехтіння сліпить, змушує мружитись. Куди тільки поділася регуляція яскравості?

Підіймаю руку, торкаюся повіки, трохи опускаю палець, ковзаючи поверхнею ока, і одразу ж смикаюся від захисного рефлексу. Це аж ніяк не протез. Звичайне людське око. Чутливе і до біса вразливе.

В паніці опускаю погляд донизу, на руки, які ледь впізнаю. Я не бачив їх майже чотири роки. Вже й забув як виглядала моя шкіра з тонким темним волоссям і родимками — на синтетичній таких деталей не передбачили. Перевертаю долоні доверху, боячись побачити на зап'ястках огидні рубці. Проте ті безслідно зникли, на їх місці красується ще неушкоджений епідерміс.

Тремтячими пальцями торкаюся шиї, аби відчути саме те, що боявся намацати — чиста шкіра, жодних пластин, імплантів і зовнішніх хребців, відлитих з титану.

Я опинився у тілі, яке пізніше намагатимусь прикінчити.

Кидаюсь бігти, набираю спринтерську швидкість, на яку був спроможний лише до перших серйозних модифікацій. Але мої старання марні — підлога починає рухатись в протилежний бік. Відчуваю себе наче на біговій доріжці, якою мене ганяли після укріплення хребта. Двері по обидва боки майже не рухаються. Зупиняюся — зупиняється і підлога. А коли обертаюся, натикаюся поглядом на самого себе.

З глибин дзеркала затуркано спостерігає темноволосий хлопчина. Проводжу рукою по голові, сподіваючись змахнути страхітливу ілюзію, але лише скуйовджую давно нестрижені пасма. Ті падають на обличчя, яке мені важко сприйняти своїм.

Темні очі різних відтінків огортають тіні, бліда шкіра посічена слідами від акне, а на вилиці майорить величезний синець — хтось зі шкільних кривдників непогано розважився. По правді, я б і сам волів перетворити це обличчя на криваве місиво і більше ніколи його не бачити.

Розмахуюсь і б'ю прямо в центр відображення. Дзеркало йде великими тріщинами, а на пальцях лишаються численні порізи. Змахую кров і знов розвертаюся, аби піти геть, але за цей час коридор за спиною зник, поступившись місцем дерев'яним дверям зі дзвінком-молоточком. Крізь такі я колись тікав на прогулянки з Ксандрою.

Я біля дому батьків.

Крадькома озираюся і бачу позаду все те ж кляте дзеркало. Моєму вибору не позаздриш. Минуле оточує і бере у лещата.

Вирішую, що з батьками я хоча б зможу упоратись, і різко штовхаю двері. Опиняюсь у гостьовій кімнаті. З вікон лине яскраве сонячне світло, підсвічуючи пил, що завис в повітрі. Час тут завмер навічно, я відчуваю його тиск. Знаходжу поглядом настінний годинник і пересвідчуюсь, що враження не оманливе: секундна стрілка стоїть на місці. Цікаво, якщо я заміню батарейку, час продовжить свій хід?

Аж раптом з кухні чується гуркіт, за ним — грубий вигук батька і зауваження матері. Вона завжди забороняла лаятись у нашому будинку. Їхньому будинку.

Обережно проходжу до арки, за якою починається зона для готування, виглядаю з-за стіни, наче крадій, що погано розрахував час для пограбування і застав господарів вдома.

Мати возиться з тістом у великій пошарпаній мисці, поки батько намагається зібрати з підлоги просипане борошно. Не знайшовши у звичному місці щітку з совком, роздратовано зітхає і рушає до коридору. Пригадую, що десь там, під сходами, ми тримали портативний пилосос.

Я лишаюся один із мамою, яка досі мене не помічає. Нерішуче виходжу з-за стіни.

Чим довше я за нею спостерігаю, тим більш закільцьованими стають її дії. Вона наче персонаж з відеогри, чиї анімації запрограмовані повторюватися знову і знову: підсипає борошно, місить тісто, що липне до рук, відкидає волосся зап'ястком, знову досипає борошно…

Мій терпець уривається.

— Ма?

Вона піднімає голову й анітрохи не дивується побачити мене вдома. Її руки продовжують місити тісто.

— Що, повернувся?

Обводить мене поглядом, в якому помітна огида.

— Бачу, награвся і познімав всі цяцьки. Завжди казала, що ти пошкодуєш про те, що зробив із собою.

— Я не шкодую.

— Тоді в тебе все попереду.

Її обличчям розпливається самовдоволена усмішка, більше схожа на вишкір дикого звіра. Схоже, вона дійсно вірить у те, що говорить.

— Не тобі вирішувати, про що я шкодуватиму!

Мій голос зривається, ламається прямо посередині фрази. У горлі з’являється добре знайома конструкція, що давить на зв’язки. Я знову торкаюся шиї, вже знаючи, що там намацаю, — титанову пластину у формі трапеції. Єдиний імплант, про який я шкодую.

Вишкір матері стає все більш зневажливим. Її лице миттю старіє, спотворюється глибокими зморшками. Чи не так я уявляв її теперішню? Мабуть, так.

— Ти завжди хотіла мене контролювати, — кажу я. — Кожен мій крок. Хотіла впевнитися, що я виросту хорошим хлопчиком. Виправдаю твої надії. Але знаєш що? Твій хороший хлопчик помер.

— Ні, — вона хитає головою.

— Так! Його знищили вулиці Канзас-Сіті. І ти його не повернеш, тож припини ці дурнуваті спроби!

Задкую у вітальню, натикаюся на спинку дивана. Колись я годинами на ньому сидів, дивився передачі, в яких люди наукою руйнували тупі міфи. Тоді як ці міфи продовжували жити просто у мене під носом — їх охоче підтримували мої власні батьки.

— В тобі ще є мій Джек. Його захопила ця механізована потвора, але…

— Закрий свого йобаного рота!

Вона здивовано завмирає, а я користуюся моментом, щоб добігти до дверей, розчахнути їх та...

Я у вільному падінні посеред нічого.

Нічого

темне

й

тягуче.

Я борсаюся.

Борюся з чорнотою.

Вдихаю відсутність повітря.

Захлинаюся.

Аж тут чиясь рука міцно хапає і тягне вгору.

Я виринаю.

В палаті напівтемно. Світло, що з зусиллям пробивається крізь прикриті жалюзі, стелиться смугами й майже не рятує від мороку. Тихо. Позаду щось ледь чутно пищить. Праворуч булькає крапельниця, пускаючи у вени чергову дозу якогось препарату.

Я мовчки лежу, намагаючись привести до ладу зір. В очах трохи двоїться, в голові млоїть. Якби не лежав, то зараз би звалився без сил.

Коли картинка стала стабільнішою, я обережно повернув голову та оглянув палату. На позір нічого не змінилося, тільки побільшало особистих речей: щітка для волосся і книга чималої товщини на стільниці; кілька рушників на підніжжі ліжка; Ксандрине пальто на гачку біля дверей. Дрібниці по типу кремів для рук та косметики розкидані по різних поверхнях. Відчуття, наче прокинувся вдома. Але це не так.

Ксандру я побачив раніше, аніж вона помітила моє пробудження. Вона дрімала, стискаючи мій зап’ясток долонею — чи не її рука висмикнула мене з пітьми? — і поклавши голову на чималий вільний простір на краю ліжка. Найгірша поза для сну.

Я спробував тихенько її покликати, але голос не піддався — схоже, зв'язки все-таки вирішили мене зрадити. На їхньому місці я б вчинив так само. Спочатку імплант дихання, тепер — м'язи та захист. Вони виявилися оточені синтетичною плоттю, і радіти цьому, на відміну від мене, не збиралися. Тож довелося злегка порухати рукою, яка здавалася суцільним шматком заліза без найменшої чутливості.

— Джек?..

Ксандра підняла голову і втупилася у мене, наче не довіряючи власним очам. Від подиву ледь не скрикнула — вчасно прикрила рота рукою.

— Джек, — повторила вона, ледь стримуючи голосні схлипи. Не такої реакції я очікував.

— Ти обіцяла не плакати, — прохрипів я, не впізнаючи власний голос. Він не був настільки низьким навіть у найгірші епізоди метадонової ломки.

— А ти обіцяв, що повернешся!

Я не зрозумів її відповіді. Наче ж я тут, з нею. Хіба що… По спині пробіг холодок від припущення, але я змусив себе не робити поспішних висновків.

— Щось сталося?

— Давай я покличу лікаря, він розкаже краще за мене.

— Ні, — відрізав я. — Розкажи ти.

Вона нервово схлипнула, відвела очі, але швидко взяла себе в руки. Одразу видно — колишня поліціянтка.

— Під час операції вони сильно пошкодили горло. Кровотеча була така, що хірург вийшов весь у плямах... і… — Знову нервовий схлип. Як же бісить цей огидний повторюваний звук! — Щоб ти не вмер при виході з наркозу, довелося ввести тебе у штучну кому.

Я прикрив очі й різко видихнув. Тепер зрозуміло, чому я можу рухати головою. За час у комі імпланти встигли так-сяк прижитися, хоча тканини навколо і досі відчуваються хворобливо. Але це не порівняти з муками, які я переживав, прокидаючись одразу після операцій.

Сучасна медицина навчилася вводити людей у сон, з якого можна виринути за кілька секунд, але забула, що після забуття пацієнт опиняється сам на сам із болем. Ніхто не стоїть поруч, тримаючи шприц з анестетиком. Ти просто повертаєшся в тіло, яке збирається розсипатися на молекули, і чекаєш, поки лікар зверне на тебе увагу.

Тож варіант пропустити перші пекельні дні або навіть тижні, валяючись в комі, цілком непоганий. Настільки непоганий, що я не зміг стримати посмішки, але, перехопивши погляд Ксандри, одразу ж стер її з губ.

— Щось не так, — зрозумів я.

Вона опустила очі.

— Тебе не змогли з неї вивести. Препарати прибрали, а ти все ще був у відключці. Впав у справжню кому.

— Блять…

Я чув про такі випадки та навіть підозрював, що таке може статися і зі мною. Особливо після попереджень перед останніми двома операціями.

— Скільки я пролежав?

— Три місяці.

Я зітхнув з полегшенням. Добре, що не три роки. Вважай, відмотав більшу частину реабілітації. Але казати цього вголос не став. Ксандрі, на відміну від мене, було непереливки доглядати за моїм напівмертвим тілом. Хоча спостерігати за мною, коли я б корчився від болю та синдрому відміни, було б не краще.

— Вибач.

— За що?

— Змусив тебе хвилюватися.

— Ти завжди це робиш.

— Ну, маю ж колись почати за це перепрошувати.

Вона опустила очі, ховаючи усмішку. Здається, між нами досі все добре. Це головне.

— І ти весь цей час сиділа поряд?

Тепер я зрозумів, звідки стільки речей. За три місяці палата встигла обрости характером Ксандри не гірше за нашу квартиру. Мабуть, кожен з нас лишає такі сліди присутності там, де живе деякий час.

— Так, але іноді підміняв Сем. До речі, скоро почнеться його зміна, вже мав би прийти, але він вічно затримується. Справ у банді по горло.

— Сем тут?

— Тут. Вже місяці два як приїхав.

Чомусь я очікував почути, що він хвилюється вдома, у Канзас-Сіті. Щодня телефонує, розповідає Ксандрі байки про наші шалені пригоди, а решту часу розважає її фотками тачки. Це було б в його дусі, але два місяці стирчати поряд…

— Ого, — вичавив я.

Мабуть, варто було сказати щось змістовніше, але думки плавали в густому джемі разом з емоціями, а мозок видавав тільки суворий аналіз подій. Я перетворився на те, чого боявся найбільше, — машину. Лишається сподіватися, що цей стан тимчасовий.

— Який сьогодні день?

— Двадцяте лютого. Неділя.

— Я народився в неділю, — чомусь згадав я.

— Я знаю.

— Але ненавиджу цей день тижня.

— Чому?

Я на хвилинку задумався, пригадуючи цю інформацію. Після пробудження я наче розгубив половину спогадів — лишилися тільки неясні почуття, які важко пояснити словами.

— Неділями батьки тягнули мене на різні події, які були цікаві лише їм самим.

— Скажи дякую, що не до церкви, — посміхнулася Ксандра.

— Проповідями мене діставали вдома, у будь-який день.

— Щось не дуже подіяло.

— Ну, в якомусь сенсі я все ж наблизився до бога.

Вона стримано розсміялася, прикриваючи рота долонею, наче в цьому місці веселощі під забороною. Швидше б звалити додому.

— То це я пропустив Різдво. Бісів грішник.

— З тебе подарунок. Тільки так отримаєш індульгенцію.

— Буде. От тільки випишусь — і буде тобі подарунок.

— Великий?

— Величезний, — пообіцяв я. — Але стрічку сама причепиш. Не вмію в’язати банти.

— Можна й без стрічки, якщо подарунок дійсно величезний.

Я знав, що хочу їй подарувати, ще до того, як опинився у клініці. Байк. Це має бути помаранчевий байк — такий, як вона мріяла. Я уявив її щасливе обличчя, і в животі засвербіло від нетерпіння їй його показати. Лишилося знайти гроші на такий дорогий дарунок, особливо після рахунків за моє тримісячне перебування в окремій палаті.

До речі, щодо цього. Непогано було б дізнатися, скільки ще мені тут валятися.

— От тепер можеш покликати лікаря, — попросив я. — Маю кілька питань.

Ксандра кивнула і вийшла за двері. Одна зі стулок лишилась відчиненою, і я відчув прохолодний протяг. Серед застояного повітря палати, яке, здавалося, не рухалося так само довго, як я, він здався благословенням.

Доктор Бевіс зайшов через кілька хвилин, наче тільки й чекав, що я от-от прокинусь. Звісно, ні. Мені просто пощастило, що сьогодні його чергування.

— Пацієнт повстав з мертвих, — з порога сказав він. Як не старався він приховати радість у голосі, деякі нотки все одно видали наскільки він втішений.

— Всього лише отямився.

— У вашому випадку це якраз означає повстати з мертвих. Я давав вашій дружині максимум десять відсотків вірогідності, що ви виживете.

— Жорстоко з вашого боку.

— Жорстоко. Але не з мого боку, — відрізав доктор, поглянувши на мене з тією самою строгістю, на яку здатні лише лікарі.

Так-так. Звісно. Попередження перед операцією, на які я поклав болт. Справедливо.

— Зможете сісти?

— Звісно, — відказав я і з наступним же рухом пожалкував про цю надмірну впевненість.

Після тримісячного сну рухатись було неприємно, якщо не сказати боляче. Намагаючись вигнути спину, я ледь не кректав, як старий дідуган з ревматизмом. Довелось стиснути зуби й неабияк попотіти, аби прийняти вертикальне положення. Зв’язки задубіли й ніби вкоротилися рази у два. Зате руки працювали напрочуд справно — механічні частини виявилися живучішими за рідні тканини.

— Якби ви пролежали ще трохи, довелося б штучно стимулювати ваші м'язи.

— Тими страшними штуками, які встромляють під шкіру?

— Вони не страшніші за шматки титану, прикручені до ваших кісток.

— Туше.

Лікар взявся за огляд, не чекаючи, поки моє тіло звикне до вертикального положення і перестане хитатися. Спершу швидкими рухами зірвав останні лейкопластири, що лишалися на стику між бронею і шкірою, оцінив його поглядом і торкнувся, навіть не думаючи про делікатність. Під його пальцями шкіра болісно засаднила, наче зібралася відділитися від імплантованої броні.

— Що ж, це було складно, проте, схоже, захист непогано прижився.

— Радий чути, — посміхнувся я.

— Але весь цей час ви провели в нерухомому стані. Я не можу гарантувати, що якісь ускладнення не вилізуть згодом. Найближчі роки варто уважно спостерігати.

— Так і робитиму, — погідливо пообіцяв я. Над усе хотілося нарешті дістатися дзеркала і добряче все роздивитися, а потім — звалити додому.

Лікар наче прочитав мої думки:

— Думаю, ми ще кілька днів помоніторимо ваше самопочуття, а потім відпустимо додому, де ви будете старанно і відповідально робити вправи, аби шия рухалася як слід.

Швидше за все ці вправи я робитиму на рейдах, виконуючи небезпечні кульбіти на вулицях, але лікарю про це краще не знати. Мікстури, таблетки, обіцянки ходити на лікувальну йогу — все, аби лиш скоріше опинитися вдома.

— Проте, якщо ви хочете лишитися і проходити терапію тут…

— Краще вдома, — запевнив я. — Ще трохи — і я буду розраховуватися з клінікою до пенсійного віку.

— Та ні, — доктор Бевіс схвильовано мотнув головою. — Зовсім ні. Сума за підтримання вашого життя не настільки велика, як ви думаєте. Частину витрат у таких випадках покриває місто.

— Серйозно? — Я не повірив своїм вухам. У Канзас-Сіті лікарні такого не пропонують. — Навіть у моїй ситуації?

— Ніхто не перевіряє, через що ви потрапили в кому, — підморгнув він, даючи зрозуміти, що така знижка не зовсім легальна.

— Та ви просто чарівник, докторе.

— Хіба що такий, як у Країні Оз, — усміхнувся він. — До речі, маю для вас один фокус.

На цих словах він змусив мене знову лягти, відкинув простирадло і кількома вправними рухами витягнув катетери для виведення випорожнень.

— Взагалі це має робити медсестра, але в неї складний день, не будемо турбувати її щодо таких дрібниць.

— Дякую, — видихнув я з полегшенням.

— Колись пролежав з тими штуками кілька днів. Думав поїду дахом.

— Вони нестерпні.

— Туалет біля входу в палату. Впораєтеся?

— Доповзу, якщо буде треба.

— Не потрібно повзти. Викличте медсестру, вона допоможе.

Я кивнув.

— А мій нейроімплант?

— А що він?

— Ви його вимкнули?

— Чому ж. Він справно працює, просто ви не маєте доступу до інтерфейсу.

— То поверніть його.

— Хочете до усього іншого ще й нудоту? Вашому мозку і так непереливки. Дайте йому оговтатися.

— Тоді завтра?

— Побачимо, — відрізав Бевіс, занотовуючи щось на планшеті. — Відпочивайте, пізніше вам принесуть ліки.

Доктор вийшов, а одразу за ним у палату завалився Сем, тримаючи по стаканчику в кожній руці. Судячи з виразу його обличчя, Ксандра встигла розповісти про моє повернення у цей світ.

— Джеку, ти винен мені пів косаря, — заявив він з порогу.

— Це ще за що?

— Я заклався на те, що ти прийдеш до тями влітку, аби не виставлятися на день народження.

Попри максимально паскудне самопочуття, я непристойно голосно хрюкнув. Хто-хто, а Сем вміє розбавляти драму.

— А ти на що ставила? — спитав я Ксандру, яка тільки зайшла і якраз зачиняла за собою двері.

— На два тижні.

— Нестерпна оптимістка, — прокоментував Сем, віддаючи їй стаканчик з лате.

— А мені кави ти, звісно, не приніс?

— Вибач, я не очікував, що наша спляча красуня нарешті прокинулася. Невже спрацював поцілунок кохання? — він метнув хитрий погляд на Ксандру.

— Майже, — відмахнувся я.

Сем задумливо мене роздивився, наче все ще сумніваючись, що я рухаюсь і розмовляю, перевів погляд на стаканчик у руках і взявся виправдовуватися:

— Я б віддав тобі свій, але я вже вихлебтав з нього половину, тож…

— Нічого, — перервала його Ксандра. — Збігаю у кав’ярню. Тобі який?

— Подвійний еспресо, — відповів я, не довго думаючи. У роті стояв такий присмак, що перебити його зможе тільки гірка кава без цукру.

— Щось поїсти?

— Поки що ні, дякую.

Ксандра кивнула і рушила виконувати замовлення, а ми з Семом залишилися в незручній тиші.

Дивно. Я не бачив близьких людей так довго, але зараз волів би залишитися наодинці. Мабуть, просто боюся почути нотації та заклики до мого атрофованого сумління.

— Як почуваєшся? — спитав Сем, вмощуюсь в кріслі. Цікаво, він так само сидів, поки я спав?

— Наче мене викопали з могили й воскресили.

— Приблизно так і є, — сумно кивнув він. — Скільки в тебе життів, Джеку?

— Не знаю. Скільки б їх не було, три я вже використав.

— Тоді сподіватимемося, що ти кіт, а не пакман.

— Так. Котів я люблю.

— Великих, залізних і до біса агресивних.

— Фред не агресивний.

— Хазяї скажених доберманів кажуть те саме.

Я посміхнувся. Фреді. Він не бачив мене понад три місяці, а я його — всього один день. Дивна штука ця кома.

— Як він там?

— Ти можеш хоч зараз поводитись не як Джек Отрі? — почав заводитись Сем. — Ти провалявся мертвим цілий квартал, а тепер питаєш, як справи у твого домашнього ікластого робота?

Я підняв голову і зустрів його погляд, знаючи, як він ненавидить дивитися в мої суцільно білі очі, коли райдужки не налаштовані на відображення кольору. А вони не налаштовані — я встиг помітити це у дзеркальній поверхні стетоскопа, поки лікар оглядав мою шию.

— Вибач, але я буду поводитись як Джек Отрі, а не той хороший хлопець, яким мене хочуть бачити. Я втомився відчувати сором за те, ким я є.

— Схибленим на залізі кіборгом, який починає втрачати емпатію?

— Саме так.

— Раніше ти цього боявся.

— А тепер прагну.

Я не відводив очей, поки Сем не здався і не зробив це першим.

— Що сталося за моєї відсутності, що тебе так підкосило? — спитав він, відкидаючись на спинку.

— Багато чого.

— Кажи.

— Певна кількість лайна, несумісного з емпатійністю.

Ми помовчали, дослухаючись до типового лікарняного шуму поза палатою: десь продзвенів виклик, грохнули інструменти на таці, прошурхотіли м’які кроки медсестри, що поспішає до пацієнта. Зрештою Сем видихнув і виказав думку, яка явно давно крутилася в нього на язиці:

— Принаймні цього разу це не наркота.

О так. Я чистий вже три місяці, ще й вперше вийду з лікарні без залежності від тримеперидину. Хоча це не гарантія, що шия не змусить мене зірватися згодом.

— Тут десь є дзеркало? — Я засовався на ліжку, намагаючись стягнути з себе простирадло, але те переплуталось з трубками й дротами, які тягнулися до ніг.

— Позаду тебе.

— Мені треба до нього.

А заодне — в туалет, бо сверблячку після трубок важко відрізнити від природних потреб.

Поборовши простирадло, я відкинув його до стіни й завмер від страшного видовища, на яке перетворилися мої ноги. Крім трьох катетерів, які встромили у різних місцях, на них виднілися десятки синців зі слідами від голок. Їхні кольори варіювалися від темно-синього до жовтого, натякаючи, що мучили мене дуже і дуже довго.

— Вони вже не могли знайти живої ділянки, щоб переставити катетери, — пояснив Сем. — А новий, той, що на шиї, має нормально прижитися, перш ніж туди що-небудь впорскувати.

Я швидко висмикнув голки, з яких крапали якісь розчини, кинув їх на постіль та звісив ноги з ліжка. Стопи помітно тремтіли.

— Допоможеш?

Сем зітхнув з невдоволенням, але все-таки встав і відсунув крісло з мого шляху.

Він схопив мене під лікоть, аби я помалу встав на холодну підлогу.

— Ксандра приб’є нас обох.

— Не бубони, а дай щось накинути.

На мені був лише тоненький лікарняний халат, пропахлий потом і тим кислим запахом, що виникає, коли довго не переш постіль. Кортіло скоріш його скинути, але ще більше кортіло нарешті побачити те, заради чого я ледь не помер.

Сем схопив Ксандрин плед, накинув на мої плечі й потихеньку повів до великого дзеркала, що висіло в кутку біля шафи.

— Вдягай мої капці, бо твої кудись поділись.

Сем підсунув їх прямо до моїх ніг, але я ледь спромігся запхати стопи всередину. Для цього довелося трохи зігнути коліна, які миттєво відізвалися болем. Це так почуваються старигани? Тоді маю встигнути апгрейднути усе тіло.

Повільно дочовгавши до кутка, я з острахом зазирнув у дзеркальну поверхню. Невчасно в голові з'явився кадр зі сну: я звичайний хлопець, працівник хімічної лабораторії, якому не світить нічого, крім недолугого імпланта в горлянці.

Ні.

З того боку на мене поглянув кіборг з обкладинок журналів, які я колись колекціонував. Я вирізав його фото і приклеював на дошку мрій. Рік за роком складав в голові образ, якому не мав шансів відповідати.

Аж ось я тут, це моє відображення. Це реальність. Це, а не те жахіття, що марилося при пробудженні.

— Ну що, тобі нарешті подобається те, що ти бачиш у дзеркалі? — поцікавився Сем.

— Ні.

— Звісно, в кого я питаю… — розвів він руками. — Що далі? Металева маска на все обличчя? Титанові пластини на грудях? Чи, може, третю руку собі пришпандьориш?

— Для початку помию голову.

Наразі тільки це псувало вигляд мого дзеркального двійника. Ну, крім в цілому виснаженого стану й синців на ногах.

Шия вилискувала броньованим пластиком, помережаним синтетичними м’язами. Я спеціально лишив їх оголеними — аж надто круто вони виглядають. Посередині протягнута трубка, така ж, як у спині, але з синіми стінками. Тепер не доведеться фарбувати гель. Для вводу препаратів додали катетер, він майже на тому ж місці, де був старий, трохи вище. Цей вже навряд полетить, адже артерії замінили на штучні. А як полетить, не буде проблеми відремонтувати.

Підборіддя й щелепу аж до самих вух охопила чорна броня — її припаяли до плоті, прикрутили до кісток. Я вже подумки чув невдоволення Ксандри тим, що її неможливо зняти.

— Це ж скільки бабок тепер потрібно для обслуговування, — задумливо протягнув Сем, роздивляючись кожну деталь.

— Вікі обіцяла гуртову знижку, коли апгрейдну хоча б половину тіла, — пожартував я, але Семове обличчя чомусь спохмурніло. — Що?

— Не впевнений, що вона ще приймає клієнтів.

— В сенсі?

Він пожував нижню губу, наче міркуючи, чи зараз справді потрібно вивалювати на мене нову інформацію, але здався під моїм вичікувальним поглядом:

— Якось я назбирав грошенят…

— Ти? Назбирав щось, крім брухту?

— Завались, — огризнувся Сем. — Коротше, я хотів нарешті поставити очні імпланти, але ціни у клініках останнім часом захмарні. Тому я набрав Вікі.

В іншій ситуації я б обов'язково нагадав йому, наскільки погана ідея ставити імпланти у нелегальній клініці, але зараз прагнув скоріше почути продовження, тому прикусив язика.

— Набрав раз, другий, третій. Вона не відповідала. Спробував ще, вже через тиждень, але знову те саме: нескінченні гудки в слухавці.

— Може, вона змінила номер, — припустив я, хоча сам розумів, що чіпляюсь за безглузду надію.

— Навряд. У неї всі клієнти прив’язані на цей. Вона б його лишила, навіть якби завела новий.

— Ти не їздив до неї?

— Якось не було часу. Майк валявся в черговому героїновому запої, всі справи Бастардів були на мені. Грейс кинула навчання і примкнула до банди, через це у мами трохи рве дах. Брати займаються лютою хернею замість допомогти родині. Коротше… в якийсь момент я просто сів у тачку та з’їбався до тебе, бо ти принаймні лежав мовчки та не виносив мозок.

— Без мене в Канзас-Сіті суцільний хаос, — констатував я.

— З тобою він ще більший, Джек. Не здумай вертатися.

Я хотів заперечити, що довго тут не протримаюся, що Сент-Луїс ніколи не стане мені домом, а банда Псів не прийме у свою родину, але не мав бажання сперечатися, тож просто кивнув і повільно поплівся до ліжка. Ще менше, ніж сперечатися з Семом, мені зараз хотілося вислуховувати нотатки від Ксандри щодо того, що лікар не дозволяв залишати постіль.

На шляху я зашпортався, схопився за столик і ледь не скинув з нього малювальний альбом, розбухлий від додаткових листів. Той розгорнувся на середині, відкриваючи два однакових чорно-білих ескізи, виконані ручкою. На лівій сторінці він виглядав більш охайним, намальованим з механічною точністю; на правій — не без недоліків, але я зловив себе на думці, що набив би саме його. Мабуть, Ксандра весь цей час тренувалася перемальовувати роботи Алекса. Треба буде попитати, чи не потрібна їй модель. Якщо вже почав псувати шкіру чорнилами, немає сенсу боятися зробити це знову.

Я не став гортати альбом на той випадок, якщо для Ксандри це особисте. Загорнув його і поклав, так само як він лежав доти.

— Ти залишишся в місті? — спитав я, коли нарешті виліз на ліжко і почав встромляти трубки назад у катетери. Рідини одразу ж порснули у вени, наче тільки й чекали такої можливості.

— Ні. Треба вертатися додому і розгрібати лайно, яке навалилося на моє життя.

— Може, воно там вже само перегнило.

— Навряд. Скоріше додалося нового.

Запала тиша. Сем чудово знав, про що я думаю, і чекав якогось коментаря, але я не зміг би чесно зізнатися, наскільки я заздрю. Заздрю його свободі їхати куди захоче. Заздрю тому, що скоро він повернеться в Канзас-Сіті. Заздрю поверненню до банди, яка стала для мене родиною. Скільки ще років мине, перш ніж я зможу хоча б показатися в рідному місті?

В цей момент я віддав би власну душу за те, щоб клініка чарівним чином перенеслася до Канзас-Сіті, і я вийшов з неї одразу на знайомі вулиці. Хоча, мабуть, простіше було б найняти кілера, що прикінчить того випердня у погонах.

— Слухай… — почав Сем нерішуче. — Я попитаю, може, розшук вже скасували. Останнім часом я твоєї пики на екранах не помічав.

— Зазвичай вони скасовують його через рік або два.

А в моєму випадку це станеться не раніше, ніж через п’ять років, якщо тільки я не інсценую смерть або Джонс не загине від руки якогось випадкового бандюгана. Аж занадто я нашумів “викраденням” взірцевої поліціянтки та прищемив його его.

— Перевір краще, що там із Вікі, — попросив я.

Сем миттєво нахмурився, як і при попередній згадці її імені.

— Так і знав, що ти через неї загонишся. Краще б не казав.

— А ти б не загнався?

— Дивлячись який статус був би у наших з нею стосунків.

— Вона моя подруга, — відрізав я.

— З якою ти спав.

— Один раз.

— І переспав би ще, якби вона тебе не відшила.

— Тебе це гребе?

— Ні, але гребе Ксандру.

Сем так набурмосився, наче я ображаю свою дівчину самим лише фактом наявності сексу з колишньою.

— Вона мудра жінка, все зрозуміє.

— В тому й проблема, що вона розуміє, Джек.

Сем поплескав по кишенях і нервовим рухом витяг з однієї з них самокрутку. Каже, що загнався я, а сам виглядає як неврастенік. Про що таке особисте вони говорили з Ксандрою, поки мене не було в цьому світі? Все-таки шкода, що мій імплант записує лише кризові моменти.

— Гаразд. Я спробую, — відповів він нарешті. — Але я не приватний детектив, можливості у мене обмежені.

— Попроси когось з Безіменних.

— Вони бортанули мене, коли дізналися, що тебе взяли копи. Тепер жодних замовлень від їхніх знахабнілих пик.

— Може й на краще. Мені набридли ризикові рейди за копійки.

— Мені ті копійки непогано забезпечували життя, але вже є, як є. Знайдемо іншу роботу.

“Знайдемо”. Так, наче ми досі напарники.

Я відчув різку потребу побути на самоті, а Сем якраз нерішуче топтався й перекочував косяк між пальцями. Тож я його відпустив:

— Іді затягнись, тобі це потрібно.

Він підморгнув і в одну мить дістався дверей. Реактивна швидкість Сема, якому всралося курити.

— Скоро повернусь, не тікай через вікно.

Я усміхнувся. Якщо чесно, саме це я залюбки б і зробив, якби палата не була на п’ятому поверсі. Зависоко для втечі. Занизько для…

Полохлива думка втекла і сховалася під ліжко, щоб час від часу звідти визирати. Мабуть, наслідки коми, літрів препаратів та жахливого стану тіла, а якщо ні, справи кепські. Колись ця думка може набратися сміливості та вийти на світло, як вже зробила п’ять років тому.

Я потягнувся до прикріпленої до ліжка таці, на якій лежало кілька таблеток, але не знайшов серед них нічого, що могло допомогти від мого неспокійного мозку. Логічно. Нащо коматознику седативні? Я виспався на три роки вперед.

Тоді я відкинувся на підняту частину ліжка і почав рахувати кількість ударів серця, які чітко відлунювали у скронях. Мабуть, вживлена броня гарно проводить звуки, адже раніше я цих ударів не помічав. Ще одна зміна фізіології, доведеться звикати.

Я нарахував двісті сімдесят дев'ять ударів, коли двері тихенько відчинилися, і в палату повернулась Ксандра.

— Вибач, що так довго, черги у цей час просто неймовірні.

Я був готовий не тільки вибачити, але й подякувати за ці кілька хвилин на самоті. Ні довше і не менше, ніж мені було потрібно, щоб налагодити зв’язок із самим собою.

— Все добре, — сказав я, забираючи стаканчик. — Дякую.

Вона нахилилася, щоб поправити моє волосся — те відросло і висіло абияк, — і чмокнула у лоба.

— Дякую, — повторив я, — Що ти досі від мене не втекла.

Ксандра усміхнулася. Мені здалося, що під ліжком щось злостиво зашипіло.

— Не дочекаєшся, Джеку Морґане.