Неон у титанових венах

// 11.03.2060 [10:57 AM]

Сканери ковзнули згори донизу, просвічуючи моє тіло наскрізь. За останні два тижні мене опромінювали радіацією вже чотири рази, та лікар заспокоював, що все гаразд. Я не надто йому вірив, втім це обстеження мало стати завершальним. Якщо, звісно, операція пройде як слід, і не доведеться щось додатково корегувати.

— Ідеально, — пробурмотів собі під ніс доктор Бевіс. — Наче тут і було.

Наскільки я зрозумів з трохи рваних пояснень медсестри, лікар завершив модель майбутньої броні й тепер накладав її на тривимірний знімок мого тіла. Остання перевірка, перш ніж відправити пацієнта під ніж.

— Можна подивитися?

— Ні.

— Чому?

Здається, я заплатив йому достатньо, аби від мене нічого не приховували.

— Пане Каннінґем, ви б знали, скільки людей лякалося перед цим екраном і відмовлялося від операції.

— Це точно не про мене, — сказав я і ще додав до фрази самовпевнену посмішку. Вона спрацьовувала завжди й на всіх, але у Бевіса виявився імунітет.

— Ми ж домовилися, як буде виглядати імплант. Що ще ви хочете побачити?

— Як він сидітиме на мені.

— Побачите. У дзеркалі.

Я зітхнув і за командою медсестри вийшов з апарату, який нарешті припинив гудіти.

Це була велика прозора колба з вертикальними напрямними, якими переміщувалися кільця з випромінювачами. Поки вони ковзали вздовж тіла, скануючи кожен дюйм, я відчував жаль від того, що мої очі не можуть побачити промені, які мене пронизували. Не такий в мене й універсальний зір, як виявилося.

— Я маю попередити вас про ризики, — сказав лікар, коли я одягнувся.

— Чув їх вже кільканадцять разів, — відмахнувся я.

— Вірю. Але цього разу додається ще один, про який вам, зважаючи на ваше захоплення імплантами, буде неприємно почути.

Я б залюбки відмовився слухати, бо здогадувався, про що піде мова, але без обговорення усіх дрібниць мій підпис не приймуть, а значить, і до операції не допустять.

— Кажіть.

— Це ризик відторгнення. Серйозний ризик.

— Мене ледь не щоразу ним лякають, — усміхнувся я, але вже не так впевнено. Досі ніхто не говорив про нього таким замогильним голосом.

Бевіс кинув на мене роздратований погляд.

— Я не дарма так ретельно вас сканував. Програма показала, що понад чверть вашого тіла складається з синтетичних матеріалів. Це не світовий рекорд, але більше, ніж було у всіх моїх пацієнтів. Уявляєте, яке це навантаження на імунну систему? Організм скоро почне бороти самого себе.

— Ви ж сказали, що це не рекорд.

— Ні. Але рекордсмени довго не прожили, а ті кілька щасливчиків, що досі ходять під сонцем, сидять на таких дозах гелю, що їм його оплачують корпорації, на які вони працюють. Чеки там захмарні.

Я гмикнув.

— Так, важливий нюанс.

— І?..

— Я згоден. Впевнений, тіло прийме імпланти. А якщо ні, то мені стане грошей на гель і без подачок від йобаних корпорацій.

Бевіс поморщився. Звісно, він же за подібні подачки живе. Чи не мені знати, як міцно виробники імплантів тримають лікарів за їхні меркантильні сраки? Вікі багато розповідала про сферу, та й під час роботи в лабораторії я чув багато цікавого.

— І ще одне...

— Слухаю.

Я схрестив руки та нахилив голову, готуючись відбиватися від будь-яких додаткових застережень, що він мені оголосить.

— З огляду на розміщення імпланту та кількість живих тканин, які доведеться видалити, я б рекомендував додати до остаточного переліку регулятор болю.

— Ні.

— Це крихітний пристрій, що буде стежити за рівнем гормонів та впорскувати знеболювальне, коли…

— Я знаю, що таке регулятор болю. — Вже сто разів чув про нього. — Ні.

Я підняв голову, аби глянути просто в його очі.

Бевіс явно здивувався. Мабуть, решта клієнтів погоджувалася без зайвих вмовлянь. Ще б пак. Легальний спосіб цілодобово торчати під потужними препаратами.

— Ви уявляєте, що на вас очікує?

Я пригадав, про що ми домовилися.

Усю шкіру на шиї здеруть, до м’язів приєднають еластичні посилювачі, артерії замінять на непробивні трубки, а до верхніх хребців прикрутять титанові пластини. Від імпланта дихання до підборіддя, яке захистять бронею, протягнуть додатковий резервуар для гелю, трохи нижче відновлять зламаний катетер. Синтетичну шкіру натягувати не будуть. Я вирішив залишити все на видноті, аби кожен знав, що тепер мені неможливо ані перекрити повітря, ані перетнути горлянку.

Я все це перелічив в голові, а Бевісу відповів коротке й містке:

— Так.

— Ну, що ж… — Лікар помітно розгубився через мою вперту рішучість переживати пекельний біль на ін’єкціях. — Тоді мені потрібні ваші підписи на кількох паперах — і можна починати.

— Прямо сьогодні?

— Чому б ні? Аналізи готові, ви не їли перед обстеженням, значить, протипоказань немає. Операційна готова, мені лишилося тільки зібрати в ній асистентів. За годину вас влаштує?

Я швидко кивнув. Що тут думати? І так прочекав кілька місяців, подальше затягування лише діятиме на нерви.

— Чомусь так і думав, ви мене не підвели, — усміхнувся лікар.

У відповідь я теж натягнув якомога доброзичливіший вишкір — важкувато контролювати емоції, коли за якісь шістдесят хвилин твою горлянку почнуть кремсати скальпелем.

Я підписав усі папірці, що їх підсунув доктор Бевіс, і вийшов з кабінету в супроводі медсестри. Вона провела до холу, де чекала Ксандра, і залишила, попросивши зачекати.

— Ну що? — Ксандра відклала книгу, в якій за час моєї відсутності не прочитала жодної сторінки, та підскочила з пластикового стільця.

— Дав добро починати.

— Вже?!

Я зрозумів її здивування. Ми взагалі-то їхали на чергове обстеження, я навіть ніяких речей із собою не брав, аби лишитися в клініці на найближчий місяць. Але це не проблема — Ксандра привезе усе необхідне пізніше.

— Бевіс нарешті погодився не тягнути кота за яйця, — пожартував я, але Ксандру це не розрадило.

Вона опустилася на стілець і обхопила себе руками, наче намагаючись сховатися від новин. Я присів поряд і, аби не дивитись на неї, втупився в вицвілий інформаційний плакат на стіні. Той нагадував про важливість регулярних обстежень.

— Для тебе це настільки легко? — спитала Ксандра.

— Що саме?

— Отак зненацька лягати на операцію.

— Я чекав на неї з початку вересня, — нагадав я.

— Знаю, але… Ти ж чудово розумієш, про що я!

— Після операції на хребті мене такі речі вже не лякають, — всміхнувся я радше машинально, аніж свідомо, і продовжив витріщатися в стіну.

Ксандра обійняла мене за плечі й уткнулася підборіддям у праву ключицю. Її тепле дихання пройшлося шкірою. Приємно, але звикати не варто — уже ввечері це місце буде сховане за кібернетичними м'язами, від яких чутливості не дочекаєшся.

— Як ти взагалі пережив усе це наодинці?

Я відчув її пальці. Вони ковзнули западинами між кістками та зупинилися біля імпланта дихання. Ксандра вивчала дюйм за дюймом, ніби хотіла запам'ятати кожні вигин і ваду шкіри перед тим, як їх видалять.

— Я не був один, — відповів я після довгої паузи. У голові було порожньо, думки насилу проверталися всередині черепа, наче мене вже почали вводити у наркоз. — Сем завжди їздив зі мною.

Мене дратувала його зайва турбота, але зараз я багато віддав би за його потужну лапу на плечі та всраті побажання під дверима операційної. Ксандра хоч і намагається підтримати, але надто боїться за мене, щоб її долоні додали впевненості.

— Пообіцяй, що повернешся звідти, — попросила вона пошепки біля самого вуха.

— Ти ніби на війну мене відправляєш.

Я віджартовувався, чудово знаючи, що для Ксандри в цьому немає нічого смішного.

— Гірше. Під семигодинний наркоз.

— Не вперше ж.

— А вкотре?

— Ти точно хочеш це почути?

На її місці я б віддав перевагу щасливому незнанню.

— Говори вже, любитель трубок і скальпелів. Досить нагнітати.

— Десять операцій і дві корекції під місцевою анестезією.

Ксандра здригнулася, трохи відсторонилася. Вона явно не це очікувала почути.

— Джек, я…

— Ти здивована. Знаю. Так всі реагують.

Добре хоч обійшлося без красномовних епітетів про те, що я божевільний.

— Це теж, але…

— В нас не так багато часу, — поквапив я. — Мені ще мають нанести розмітку та встановити катетери.

Ксандра глитнула, зітхнула й нарешті наважилася:

— Поки я чекала, то читала не книгу, а твою стару медичну карту.

От воно що. Я ж лишив їй планшет, куди завантажив всі виписки. Звісно, у цій клініці завели нову історію пацієнта, вже на моє підроблене прізвище, але цю я теж мав при собі — Бевісу було важливо дізнатися про минулі операції.

— Що цікавого вичитала?

— Що ти лежав у відділенні психіатрії. Я не знала про це.

Я скривився. Неприємні спогади.

— А ти думала куди мене перевели, коли зашили порізи? Ксандро, я довбаний псих з суїцидальними нахилами, так навіть у виписці написано.

Вона здригнулася від моїх грубих слів.

— І довго ти там пробув?

— Кілька тижнів. Потім забив на вказівки лікарів і втік. Не міг спати в місці, де щоночі за стінкою хтось волає і гасає палатою.

— Про діагноз ти теж не говорив.

— Який сенс про нього говорити? Це давно забуті дні життя і сторінка в кінці медичної карти.

— Тобто розлад ти переміг?

Я знову поморщився. Від небажання обговорювати тему і від сонячного променя, що відбився від хромованої поверхні каталки — когось повезли на операцію.

— Я не став з ним боротися. Склав зброю і виконав його волю.

Ксандра поклала долоню на моє підборіддя й розвернула обличчям до себе.

— Джеку, це не смішно.

— А я не жартую.

Я старався дивитися в її очі, а не на губи, хоча шалено хотілося перервати цю розмову чимось приємнішим.

— Я здався йому. Зробив усе, що він диктував.

Це “все” Ксандра обвела уважним поглядом, а потім поставила запитання, якого я боявся:

— І продовжуєш йому підкорятися?

Я різко відвернувся й уперся ліктями в коліна. Пальці зімкнув замком, хоч і знав, що цей жест видає навіть краще за тремтливий голос.

— Джек, не закривайся. Поговори зі мною.

— Підкоряюся. Але з кожним разом менше. Навчився торгуватися.

— Він не дозволить тобі зупинитися.

— Я знаю.

— І ти збираєшся вічно тягатися клініками? Різати себе, поки не загинеш на операційному столі?

У її голосі прослизнули нотки істерики. Вона й без того нервувала через майбутнє очікування під операційною, а чортова сторінка з діагнозом добила її остаточно.

— Ні, — збрехав я. — Тепер ти поруч, допоможеш натиснути на гальма.

Я повернувся, щоб побачити, як Ксандра намагається не заплакати. Від вигляду її мокрих очей стало ніяково. Вже вкотре доводжу її до сліз, а сам не здатен зронити ані краплинки. Мабуть, виглядаю як бездушна машина.

— А ти хіба хочеш на них тиснути? Без твого бажання нічого не вийде.

В інший момент я сказав би їй правду. Сем колись запитав: замінив би я тіло на штучне, якби це було можливо? Я тоді віджартувався, але задумався. Ні. Не замінив би. Можливості тіла із синтетики передбачувані, а мені цікаво вивчити межі свого. Дійти до того краю, за який ще ніхто не ступав. Дізнатися, що відчуває людина, коли механічне серце качає неонову кров, і та струменіє титановими венами по всьому тілу, аби його зігріти. Якщо, звісно, після стількох змін ще залишаться якісь відчуття.

— Хочу.

— Тоді я намагатимусь тобі допомогти, — пообіцяла Ксандра.

Я відчув себе останньою мразотою. Чи не було б чесніше сказати їй, що я ніколи не зупинюся, — і хай буде що буде? Вона має право на вибір, на те, щоб піти прямо зараз і не проживати зі мною кожен крок моєї трансформації. Не бачити жахіття реабілітації, не чути мої крики, не проводити місяці у задушливих стінах лікарень. Але тоді я залишусь один. Дарма що іноді жадаю самотності, насправді ж боюсь її до всирачки.

— Схоже, тебе скоро в мене заберуть, — вона кивнула на медсестру, що вже вдруге пройшла повз, кидаючи на нас погляди.

Міс Вілсон. Серед іншого персоналу її неабияк виділяло яскраво-червоне волосся, укладене у високий хвіст. З того моменту, як її до мене приставили, вона ходить за мною назирці, як приклеєна. Саме вона супроводжувала мене на усі обстеження, вона ж, очевидно, відведе до операційного крила.

Мій пульс прискорився. Я відчув це ще до того, як на інтерфейсі засвітилися червоні показники. Ще якихось п’ять-десять хвилин — і мене висмикнуть в інший етап життя. Це водночас і бажано, і до біса страшно. Типовий передопераційний мандраж. В такі моменти треба на щось відволікатись.

— Зніми мій пірсинг, — попросив я Ксандру і пояснив у відповідь на її здивований вираз обличчя: — Бевіс сказав, що він заважатиме.

— Навіть той, що на вусі?

— Весь. Будь ласка.

— Гаразд.

Вона обережно відкрутила шипи на вилиці та нерішуче завмерла над бриджем у переніссі. Цей прокол лякав її від самого початку.

— Зніми накрутку, я сам витягну.

Коли маленький шип опинився в кишені її сорочки, я потягнув за штангу з іншої сторони, а Ксандра тим часом взялася за три новенькі шипи на верхній частині вуха.

— Сподіваюся, вони не заростуть за цей час, — пробурмотіла вона.

— Повставляй все назад, як тільки тебе пропустять в реанімацію.

— Навіть якщо ти будеш без тями?

— Особливо якщо я буду без тями.

Я сподівався, що вона не застане моє пробудження. Після наркозу я не завжди поводжуся адекватно.

Ксандра посміхнулася і взялася за кільця на губі.

— А що, твої руки не впораються з такими маленькими залізками?

— Мої руки створені для бійок, а не вишивання бісером, гаразд? — відказав я дещо нерозбірливо, бо нижню губу відтягнули її пальці.

— Міг би обрати більш вправну модель.

Вона нарешті відпустила губу і показала два колечка між пальцями, які кинула туди ж — в кишеню, де вже торохтіли інші прикраси.

— В моєму світі сила важливіша за дрібну моторику.

— Так-так. Потрібно місити пики й оте все.

Ми завмерли, дивлячись одне на одного. Вона уважно розглядала кожну мою рису, наче намагаючись замалювати їх у пам'яті. Я пожалкував, що в нас немає жодної спільної фотографії. Якщо зі мною щось станеться, у в неї на згадку лишаться лише спогади, які з року в рік втрачатимуть кольори.

— Так незвично бачити тебе без шипів на обличчі, — сказала вона. — Чогось не вистачає.

Я усміхнувся. Останнім часом Ксандра настільки вподобала пірсинг, що і собі зробила кілька мікродермалів, прямо під ключицями. Якщо містер Лейт колись нас зустріне, то відкрутить мені голову за дурний вплив на доньку.

— Нічого. Скоро будуть на місці разом з новим залізяччям, — пожартував я, але Ксандра вже не слухала. Її увагу захопило наближення посланиці з пекла — медсестри, що мала забрати мене на операцію.

— Вже час? — спитав я.

Вона мовчки кивнула і повільно рушила коридором, аби я міг її наздогнати.

— Обіцяю, — прошепотів я, поцілував Ксандру в губи й пішов, жодного разу не обернувшись. Так легше прощатися.

Медсестра довго вела операційним крилом з ідеально білими стінами й нарешті запросила у палату інтенсивної терапії, де для мене вже було підготовлено місце.

Як і домовлялися, сусідів поряд не буде. За це я заплатив кілька тисяч згори. Зате апаратурою ліжко обставили по саме не можу: десятки приладів для вимірювання життєвих показників, дефібрилятор, система подачі води й рідкого харчування і одразу ж катетери для випорожнень. Я згадав, як провів з ними понад місяць, і спина взялася сиротами. Коли від трубок вже третій тиждень свербить і пече, хочеться стрибнути у вікно. Цей раз не буде виключенням.

Поряд з ліжком стояло комфортабельне крісло з відкидною спинкою. Саме у ньому Ксандра проведе наступну добу або дві, поки чекатиме, коли мене можна буде вивести з-під наркозу. Я просив її піти додому й чекати дзвінка, але марно. Уперлась рогами, як це вміє робити все сімейство Лейт.

— Сідайте, — запропонувала медсестра і підійшла до вікна, аби відкрити жалюзі.

За межами лікарні стояв холодний, але сонячний день, і світло не забарилося зайти до кімнати, аби відбитися від кожної хромованої поверхні. Мене ледь не засліпило, але я лише усміхнувся. В такі моменти хочеться мати підтвердження, що поза стінами клініки є живий світ, який на мене чекатиме.

Через кілька хвилин до палати зайшов доктор Бевіс, змусив роздягнутися до пояса й почав впевненими рухами наносити хірургічну розмітку. Попри те, що більшу частину операції проведуть машини, направляти їх все одно будуть люди. Тож я сидів тихенько і намагався не заважати зайвими рухами. От тільки мої нерви аж ніяк не хотіли завмерти разом зі мною — постійно щось сіпалося в тому чи іншому місці.

— Нервуєте? — спитав лікар у процесі.

— Трохи є.

— Припиняйте.

Я пирснув.

— Як скажете, док.

Він швиденько намацав хребет і зробив якісь позначки на задній частині шиї. На цьому і закінчив. Закрив маркер, сховав у кишеню халата і вилетів в коридор, наче велетенська біла сова. Перш ніж стулки розсувних дверей зачинилися, він встиг кинути медсестрі:

— Готуйте його.

Всього два слова розпочали для мене найстрашніший етап, в кінці якого мене попросять лягти на каталку, аби відвезти прямо в операційну.

Мене змусили переодягнутися в спеціальний халат і видали безглузду червону гумку, щоб я зібрав волосся. Я слухняно виконав приписи та з неприязню втупився в дзеркало. Пучок на голові вийшов огидним, гумка убого виглядала на синьому волоссі, сліди від знятого пірсингу муляли погляд, а шия з розміткою під надрізи виглядала моторошно. Добре, що перед операцією в палату не пускають відвідувачів, зараз мені не хотілося показуватися на очі Ксандрі. Та й на свої очі — теж. Я закрив їх і відвернувся, сподіваючись, що коли подивлюся на відображення знов, воно потішить мене трохи більше.

А тоді медсестра проводила мене до каталки.

Для мене вона виглядала такою ж привабливою, як диба для середньовічних засуджених. Якби була моя воля, прийшов би до хірурга на своїх двох — у русі хоча б можна приборкати хвилювання. Але правила є правила. Я приречено сів на край і повільно закинув ноги, скинувши капці на підлогу. У голову прийшла дивна думка, що Фред обов'язково підняв би їх зубами й побіг слідом за мною, вважаючи, що я їх загубив. Але Фреда тут немає, а мене почало нагрібати занадто рано.

Поки медсестри везли мене коридорами, а над головою пропливали яскраві люмінесцентні лампи, я намагався зосередитися на тому, що роблю це добровільно. Ніхто не примушував мене оплачувати операцію і безпорадно лежати на ненависному столі з коліщатками. Я роблю те, чого хотів з юності. Те, чого хочу зараз. Але від здорових думок відволікало кляте колесо каталки, яке скрипіло на весь коридор.

Чому в оселі сучасної техніки існує скрипуче колесо? Воно немов фурункул на рівній фарфоровій шкірі, нагадування, що нічого ідеального у світі не буває. Я ж тут саме за цим: створити ідеального себе, а колесо руйнує мою впевненість і змушує сумніватися, що це можливо.

Я міг би перестати звертати увагу на ритмічний скрип, але якщо вже помітив повторюваний звук, можеш бути впевнений — він зведе тебе з розуму.

— Нагадайте персоналу змащувати інвентар, — не втримався я.

Медсестра, чиє обличчя нависало практично наді мною, підбадьорливо посміхнулася, але нічого не сказала. А даремно. Мені хотілося почути хоч чийсь голос. Можливо, цю послугу потрібно було оплатити окремо, наступного разу перевірю прайс уважніше.

Нарешті мене востаннє розвернули у коридорі та закотили в операційну за масивними залізними стулками — наче у якомусь ядерному бомбосховищі. Каталку розмістили по центру, де висіли велетенські прожектори на десятки ламп і роботизовані лапи з інструментами. Зафіксували колеса й опустили поручні, аби вийшла повноцінна робоча поверхня для кремсання мого тіла.

Я намагався розгледіти усе приміщення, але перш ніж анестезіолог закрив його собою, встиг побачити лише скляну стіну, за якою сиділо кілька лікарів. Зазвичай там стоять монітори, з яких керують роботами та переглядають знімки під час операції.

Поки у вени на ногах вставляли катетери, а над серцем фіксували датчики, асистенти не зронили ні слова. У мовчанні працював і безликий анестезіолог в окулярах і респіраторі на половину обличчя, тож, коли по венах полився легальний наркотик, що мав заблокувати біль, я майже чув, як вирує цей потік.

Картинка попливла і зникла, залишилися лише слабкі тактильні відчуття, щоб повідомити, що в горлянку запхали трубку з киснем, ніздрі закрили, а руки про всяк випадок закріпили ременями. Коли маєш справу з модифікованим тілом, навіть наркоз не гарантія, що воно не прокинеться від першого надрізу.

Мені здалося, що я задихаюся. Киснева трубка заважала в дихальних шляхах, терлася об покриття на слизовій. Я зробив кілька безуспішних вдихів, перш ніж повітря знову зайшло у легені.

Останнє, що я відчув перед тим, як рушити в небуття, — це те, як у катетер ввели другий препарат. Вени обдало холодом, м’язи вхопили судоми, а пальці ніг оніміли. Я машинально намагався вхопитися за свідомість, не дати їй поплисти, але швидко зрозумів, що спроби ці безглузді й марні. Проти наркозу не повоюєш.

Тоді я здався в його полон.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв роману ("Вулиці Канзас-Сіті") та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)