Неон у титанових венах

// 07.22.2060 [23:47 PM]

// ПЕРЕЗАПУСК СИСТЕМИ: УСПІШНО //

// СИНХРОНІЗАЦІЯ ДАТЧИКІВ: ТРИВАЄ //

Я приходив до тями в різних місцях: у гаражі Сема, на підлозі вбиральні “Дофаміну”, у власній душовій, навіть під мостом через річку Міссурі, але ніколи — у камері для допитів. Мені багато років вдавалося її уникати, але в глибині душі я знав, що рано чи пізно в ній опинюся. Ось тільки був упевнений, що станеться це після ризикового рейду, а не звичайної прогулянки брудним провулком. Такий поворот подій до біса зачепив мою бандитську гордість.

// СИНХРОНІЗАЦІЯ ДАТЧИКІВ: УСПІШНО //

Але так чи інакше, але я тут: за сталевим столом із прикрученими до підлоги ніжками та скобами для рук. Під задом відчувався незручний стілець, обтягнутий пошарпаним дермантином. Він рипів від кожного руху, наче набитий снігом. Не знаю, скільки годин тут просидів, але тіло вже встигло затерпнути, а сечовий міхур — не до речі наповнитися. Навряд хтось прийде й відпустить мене до туалету, тож доведеться терпіти чи мочитися в штани.

Бляха.

// РІВЕНЬ АДРЕНАЛІНУ: СТАБІЛІЗОВАНИЙ //

Я запізно зрозумів, що мав дозволити патрульним знайти гроші, а потім запропонувати поділити пачку на три частини. Вони б погодилися, бо який коп проґавить шанс розбагатіти на кілька тисяч баксів за десять хвилин? Це ж справжній джекпот. Ну, хіба що вони виявилися б принциповими хлопцями, але таких на відшибі міста я не стрічав.

Але ні. Я чи то розгубився, чи то пошкодував грошей, а тепер змушений чекати візиту озлоблених поліцейських закутим у ланцюги. Вони не люблять, коли від них тікають, тож витрусять із мене все: від зізнань до власної гідності.

Я відчайдушно смикнув зап’ястками, по-дитячому сподіваючись, що металеві обручі зламаються від нелюдської сили. Не спрацювало. Та й у чому сенс? Навіть якщо кайданки тріснуть, двері все одно лишаться замкненими, а за ними чатує охорона. До того ж у потилицю вставили якийсь кабель. Я відчував, як дріт звисає за спиною і зачіпає куртку. Напевно, одна з тих штук, що шарахне струмом, щойно я зроблю щось не так.

Як же законники полюбили використовувати проти модифікованих високу напругу. Це веселіше за електричний стілець: не помираємо, зате кричимо і втрачаємо розум. І система захисту не допоможе — ці іграшки потужніші за звичайні шокери, а деякі вміють визначати потрібну частоту, аби не просто вразити струмом, а й вивести з ладу кожен імплант.

Саме такою штукою, діставшись потилиці, мене й вирубили. Вікі мала рацію, коли казала, що варто закрити роз’єми висувними пластинами. Я не послухав, і як завжди за це поплатився. Мене добряче прошибло струмом, відгомін атаки досі відчувався у нервах. Але принаймні електронні системи встигли відновити роботу.

Начебто.

Я перевірив режими зору один за одним: нічний працює, але для нього тут недостатньо темно; інфрачервоний звично вперся в ізоляцію стін; зум дав змогу розглянути кожну тріщину в бетонній стіні. Об неї явно розбили не одну макітру, і це не віщувало нічого хорошого.

Та й загалом кімнатка справляла враження середньовічної катівні: то тут, то там розмазані плями крові, самотня помутніла лампочка та повна відсутність вікон. Я перебував у кам’яному мішку три на три метри, з єдиними дверима без шпарин і замкових щілин. Не здивуюся, якщо зачиняються вони на засув, а не цифровий код. Навряд ділянку на відшибі коли-небудь перебудовували й оснащували технологіями. Навіть банальної відеокамери не помітно, і це непокоїть більше за інше: усе, що станеться тут, залишиться тільки в моїй пам’яті, але хто повірить злочинцеві, який намагався втекти від патрульних?

— Прокинувся, бісів бігун?

За своїми думками я не помітив, як двері відчинилися, впускаючи в камеру смугу яскравого світла з коридору й літнього чоловіка у формі. Я впізнав у ньому сержанта, що прискіпливо вивчав мене в провулку.

Він, не поспішаючи, зачинив двері (по інший бік пискнув замок) і підійшов до столу. Ці три кроки були наповнені таким почуттям гідності, ніби свою дупу він зрештою посадив на трон, оббитий оксамитом, а не такий же потертий стілець, як піді мною.

— Не люблю бігунів. Змушують ганятися, потіти й пихкати, — поскаржився він, дихнувши мені в обличчя запахом курева. — І ти змусив, Джеку. Довелося напружитися.

Я не назвав би його потуги у квача й подальшу команду по рації чимось напруженим, але вирішив прикусити язика і не висловлювати непрохану думку. Дражнити хижака, перебуваючи з ним в одній клітці, — витівка кепська й недалекоглядна.

— А я ж уже, зрештою, не хлопчик, — занудно продовжував коп. — Важко по підворіттях стрибати.

Від нудьги я оглянув його бейджик і запримітив напис: «Сержант Джозеф Джонс». Яке ж ідіотське ім’я. До пари йому самому.

— А може, мені поставити імпланти, як у тебе? А, Джеку? Завжди було цікаво, як це — дивитися на світ через об’єктиви камер і дихати крізь фільтри. Чи у вас лишається щось людське, а?

Я підняв погляд на його пересушене сонцем обличчя: ну звісно, жодного залізяччя, якщо не брати до уваги примітивний модуль зв’язку. Але його я ніколи не враховую — занадто просто й безболісно ця штука встановлюється, щоб називати її імплантом.

— Гаразд, — зітхнув Джонс, не дочекавшись моєї реакції. — До справи.

Він кинув на стіл теку, яку до цього тримав у руках, розкрив її, відстебнув від тримача пакет із купюрами.

— Упізнаєш?

Ще б пак. Цю фіолетову гумку я сьогодні вже бачив, коли Вікі дбайливо перев’язала нею решту грошей.

— Долари Сполучених штатів, — незворушно відповів я.

Джонс подивився з роздратуванням:

— Не вдавай із себе дурника. Ми знайшли їх у твоїй кишені та склали протокол, тож після допиту це багатство відправиться в сховище доказів чекати на суд.

— Можете залишити собі, — запропонував я.

Джонс усміхнувся. Зрозумів, що саме я хочу сказати: «Відпустіть мене — і не доведеться ставити гроші на облік». Але, схоже, тут усе-таки є відеоспостереження, або ж лягавий трапився бракований, із зайвими принципами.

— Хочеш підкупити мене? Заманливо, але щось підказує, що гонорар за твій арешт буде більшим, ніж є в цьому пакеті.

В іншій ситуації така фраза потішила б моє его, але зараз стало ніяково: якщо він узяв до голови, що я небезпечний злочинець, то допитуватиме, доки я не підніму долоні. А я не можу їх підняти, не підставивши Сема. Ситуація патова, загрожує довгим перебуванням під вартою.

— Давай, Джеку, розкажи, звідки така сума.

Разом із поглядом він нагородив мене зарозумілістю, притаманною копам і суддям. Щоправда, з другими я справ досі не мав, але зовсім скоро зможу це виправити.

— Заробив.

Я з викликом подивився в його очі. Інтерфейс стверджував, що візуальні налаштування оптики злетіли після удару струмом, але це й добре: білі райдужки на такому ж білосніжному тлі завжди змушують людей нервувати.

— Заробив, кажеш? — Він перегорнув сторінку моєї справи. — А досьє стверджує, що ти безробітний і до того ж щось не поділив із корпорацією.

Я мовчав, не відводячи очей. Хоча б у цій грі його переплюну.

— Ти навіть на співбесіду не можеш розраховувати, не кажучи про заробіток. Розкажи по-доброму, Джеку, інакше доведеться по-поганому, і це тобі не сподобається. — Він різко закрив теку і вдарив нею по стільниці. — Де ти отримав стільки грошей?

Я бачив, що Джонс сердиться через моє нахабство, а коли мені вдається когось вибісити, я втрачаю контроль над язиком.

— А нащо вам? Хочете підзаробити?

— Якби я хотів брудних грошей, то одразу пішов би до клану мафії. Там суми серйозніші, ніж у ваших нікчемних бандах, і завжди є, кого прикривати від феміди.

— У наших бандах? — незворушно перепитав я, чудово розуміючи, що це жалюгідна спроба потягнути час. — Із чого ви взяли, що я маю стосунок до банд?

Джонс різко видихнув і підняв очі до лампи над головою. Від його злості та от-от заблимає.

— По-хорошому ти не хочеш.

Ця проста констатація прозвучала страшніше за прямі погрози.

Джонс ліниво встав, обійшов стіл і розблокував скоби чипом, схованим у зап’ястку. Я відчув себе вільніше, але не поспішав прибирати руки зі столу. У його діях точно є якийсь підступ.

— Джеку, Дже-е-ку, — протягнув він, схилившись над столом.

Ризикує. Я міг би випустити нігті й за пів секунди розсікти йому горлянку, але навіть не ворухнувся. Лише вдихнув, заганяючи агресію якомога глибше.

— Ти, напевно, не розумієш, у якій ситуації опинився. Думаєш, дурний дядько-коп із тобою пограється і купиться на пропозицію. Або дружки занесуть валізку нашому босу, і ти підеш, гордо задерши носа, так?

Він справді грався зі мною. Тримався якомога ближче, порушуючи особистий простір, ніби випадково торкався і норовив перехопити погляд. Джонс знав, що, звільнивши мої руки, він поміняв нас місцями: тепер я небезпечний хижак, а він — провокатор.

Але також він знав, що вдіяти я нічого не зможу. Напад на копа — це гарантія довгого ув’язнення, а тюрма для таких напханих залізом хлопців, як я, гірша за смертний вирок.

— І ти мав би повне право так вважати, якби не був одним із клятих Бастардів!

Джонс виплюнув назву банди з такою злістю, ніби прагне звести з нею власні рахунки. Невже Майк колись перейшов йому шлях? Заводити ворогів він вміє навіть краще, ніж ширятись у вену.

— Ваші виродки постійно уникають закону, тікають від нас, наче вода в зливний отвір. Ви вештаєтеся містом у яскравих шмотках, чините беззаконня, влаштовуєте нальоти, грабуєте, але під час затримання на вас не знаходиться жодного сраного доказу. Жодного, Джеку. Як же так виходить?

Заслухавшись його монологом, я не одразу зрозумів, що остання фраза була запитанням. Джонса мовчання розлютило. Він різко схопив за плече і штовхнув усією силою, яку спромігся відшукати в немолодому тілі.

Я втратив рівновагу і впав зі стільця, від несподіванки ледь встигнувши підставити долоню. Ще трохи — і розбив би ніс об бетонну підлогу.

— А ті двоє, що попалися на гарячому, оголили особисті грішки, але банду не здали. Вас там що, гіпнотизують? Або вживляють якийсь чип? Звідки така відданість? А, Джеку?

Джонс обійшов стілець. Його черевики опинилися прямо перед обличчям. Я спробував встати, щоби не плазувати перед ним на колінах, але сильна рука на маківці завадила це зробити. Він поводився зі мною, як із неслухняним собакою.

— Не рипайся. І відповідай, коли я питаю.

Я не хотів відкривати рота, а тим більше — після його наказу, але мовчання ставало небезпечним. Він говорив оманливо спокійним тоном, у якому чітко проступала лють і бажання чинити насильство.

— Думаю, ніхто не любить зраджувати друзів, — вичавив я.

Потрібно ретельно обмірковувати кожне слово. Якщо тут усе ж є камери, то будь-яка обмовка стане підтвердженням причетності до банди.

— Друзів? — Я не міг підняти голову, але поставив би пачку грошей, що лежала на столі, що він посміхався. Посміхався бридко, як усі копи. — Ви друзі до першого великого куша, а потім гризетеся, як павуки в банці.

Його зауваження мене не зачепило. Напевно, не знайти того, хто, живучи нормальним життям, повірить, що нам, покидькам вулиць, притаманні людські стосунки. Упевненість у тому, що кожен член угруповання закопав би рідну матір за гаманець, процвітає не одне покоління. Я їх не звинувачую. Їм не доводилося падати на дно й борсатися там у багнюці. Колись я був поміж них і мав схожі уявлення.

— Утім… гаразд, — усе-таки погодився Джонс. — Друзі так друзі. Тим складніше тобі буде їх здавати.

Настав мій час огидно всміхатися:

— Ви думаєте, я кого-небудь закладу? Навіть якби в мене були дані про Бастардів, я б скоріше послав вас до біса, ніж поділився ними.

— Подивимося, Джеку. Подивимося. Здогадуюся, що поріг болю в тебе високий, але твоя цінність для мого розслідування ще вища. Я вичавлю з тебе все до останньої краплини.

Не знаю, що змушувало його вірити в це. Мій вік? Втеча під час затримання? Чи я перший, хто ганебно сидів на колінах біля його черевиків? Що б він там не фантазував, я збирався до останнього стояти на своєму: з бандою не знайомий, жодних злочинних справ не маю, а суму накопичив ще за часів стажування.

— Відчуваєш дріт у потилиці? Чи в тій частині тіла ти нечула машина?

Джонс човгнув черевиком біля моїх пальців. Руку я не відсмикнув. Він може хоч наступити на неї — однаково боляче не буде.

— Відчуваю, — збрехав я.

Ні. Насправді я нізащо не дізнався б, що моїм портом так нахабно скористалися, якби не кабель, що вільно ковзає спиною. Навіть система нейроімпланта мовчить про небезпеку, а це означає, що її обережно хакнули й заглушили.

— Знаєш, навіщо він?

— Щоб тримати мене, як пса на припоні.

— Саме так! — Джонс явно зрадів моїй відповіді. Ще трохи й почне картинно плескати в долоні. — Бог створив людей, Кольт зрівняв їхні права, а потім з’явилися імпланти й порушили баланс. Довелося шукати спосіб справлятися з такими виродками, як ви.

Він засукав рукав, демонструючи браслет із кількома кнопками, і взявся пояснювати:

— Косо подивишся або збрешеш — дістанеш удар струмом, смикнешся не в той бік — розряд буде вищим.

— А третя кнопка мене стратить? — не втримався я.

— Якщо вірити інструкції, завдасть пекельного болю.

Від його зловісної обіцянки шкірою пробіг мороз. Жартувати більше не хотілося.

— Але її я натисну, тільки якщо ми не прийдемо до співпраці.

Слабка втіха для того, хто співпрацювати в жодному випадку не збирається.

— А тепер, Джеку, уяви, що я твій падре. Покайся в гріхах, а я все вислухаю.

Іронічно, але з копів священники і справді чудові: не тільки вислухають кожне слово, але й запишуть, обдумають і повторять. Найуважніші хлопці, щоб їх. Шкода тільки гріхи відпускають неохоче.

— Я невіруючий.

— Знаю. Ти віриш виключно в силу.

За переконаність, з якою він судив, хотілося йому вмазати, але поки я міг зробити це лише у власній уяві, Джонс взявся до справи наяву.

Перший удар прилетів у щоку, але я у відповідь тільки вишкірився: після кулаків Сема це дитячий лепет.

// ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ АДРЕНАЛІНУ // ПІДВИЩ…

Завалися, срана система. І не таке витримував.

— Звідки гроші?

Я промовчав і заробив ще кілька ударів. Цього разу він постарався краще або просто згадав, як стискати кулак, щоб хоча б залишити синець.

— Грабіж?

Удар.

— Напад на магазин?

Удар.

— Злам терміналів?

Він випадково влучив по хворому зубу, але я не подав знаку. Натомість підняв голову вище, щоб зазирнути йому в очі й чітко вимовити:

— Я законослухняний громадянин.

Добре брехати мені ніколи не вдавалося, але я і не розраховував, що він повірить. Просто хотілося відвести увагу від обличчя. На ньому й так за відчуттями вже розливалися гематоми.

— Так? — нудотно м’яко запитав Джонс. — А звідки в законослухняного громадянина пачки доларів у кишенях?

— Заробив важкою працею, — я й далі нахабно гнув власну лінію. — Вдячний нашій країні за можливості для реалізації.

І знову дістав удар. Цього разу він припав прямо по пірсингу. Боляче, але і Джонсу дісталося: шипи порізали його шкіру. Це означало тільки одне: я його розлютив. Він перестає дивитися, куди б’є, а скоро перестане й думати. Головне, щоб не чіпав скроню. Імплант міцний, але процесор може забарахлити.

— Ще раз збрешеш, і я вирву твої срані приблуди, які ти вважаєш прикрасою!

Але я збрехав ще й ще раз, а пірсинг залишився на місці. Я заперечував усе, що він пред’являв, і плював кров’ю йому під ноги. Через імплант вона не виходить носом, а ллється в горлянку і стікає з рота, наповнюючи його смаками солі й заліза.

Джонс гидував, марно намагався триматися на відстані, але раз у раз вступав носком взуття у в’язку червону калюжу біля моїх долонь. Суміш крові та слини. Добре, що я не зможу додати до неї ще й сльози.

Викрикнувши чергове «Говори!» і приправивши наказ міцним словом на мою адресу, він зупинився перевести дух. А щоб я не нудьгував, натиснув одну з кнопок на браслеті.

Тілом розлилася електрика, збиваючи темп дихання.

// ЗБІЙ СИСТЕМ // ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ // ПЕРЕВІРКА ПІДКЛЮЧЕНИХ ІМПЛАНТІВ // ЗБІЙ…

На сітківку виводилися повідомлення. Одне за іншим. Червоні рядки запаморочили голову.

Я опустився на лікті, тремтячи й балансуючи в небезпечній близькості від закривавленого бетону. З губ закапало ще сильніше. Здається, через судоми я прикусив язик.

— Сподобалося?

Я насилу підняв погляд на задоволену пику Джонса і прохрипів, не впізнаючи власного голосу:

— Можеш натиснути ще раз.

Або два. Або довести мої системи до перегріву, щоб я нарешті вирубився і більше не прийшов до тями. Він розуміє, що я не розколюся, а я розумію, що він не зупиниться. Немає сенсу затягувати події.

Джонс присів навпочіпки та спробував схопити за горло. Мокрі від поту пальці незграбно ковзнули пластиковою поверхнею, і він зі злістю їх відсмикнув. Броня знову врятувала, цього разу від додаткових гематом на шиї. Треба буде потішити Вікі, якщо доживу до нашої зустрічі.

— Я ще не закінчив із класичними методами. — Його губи криво розтягнулися, але очі лишалися крижаними. — Це була невелика перерва.

За цією багатообіцяючою фразою послідувала ціла серія ударів. Бив він більше по животу й ребрах, ніж обличчю, за що я відчув ірраціональну вдячність. Там синці не такі страшні. Їх можна приховати одягом від власних очей.

Я постарався відключити думки, втекти від відчуттів. Ігнорувати біль. Посміхатися, закусивши щоку. Не видавати жодного звуку. Усе це дурниця. Ніщо у порівнянні зі шкільними приниженнями й тим, що я пережив після операцій.

Головне, щоб цей садист не вмикав улюблену іграшку. Як же хотілося зірвати з нього довбаний браслет і заштовхати в його дупу!

— Говори!

Джонс спробував вдарити по хребту, але отримав відсіч від мого тіла. Сподіваюся, він зламав хоч один палець на нозі — це б окупило вартість хребців і всі ті страждання, що вони мені завдали.

— Іди на хер, — прошепотів чи радше проскавчав я.

Його огидна мордяка схилилася наді мною.

— Слухай сюди, виродку: я змушу тебе або розповісти, звідки ти взяв гроші, або плакати й повзати на колінах. Обирай!

Він думав, що має загрозливий вигляд, як ті злі копи із фільмів, але насправді вистава виглядала комічно. Через побої я не відчував жодних емоцій, але побачивши його червоне від злості обличчя, нервово загиготів. Краще б цього не робив, тільки даремно огріб по щоці й дивом не позбувся хворого зуба.

— Я не можу плакати, тупий ти козел.

— Усі ви так думаєте.

Я не став переконувати. Слізні залози видаляють за бажанням, тож, цілком імовірно, якийсь бідолаха перед ним плакав. Мені ж сльози недоступні фізично, але якщо йому подобається відчувати перевагу — нехай.

Терпіння на класичні методи в Джонса швидко вичерпалося. Зрозумівши, що ударами з мене правди не вибити, він знову взявся за свій садистський прилад.

— Ще не випробовував цей режим на підозрюваних, тож потім поділися враженнями, — сказав він, натискаючи ту саму третю кнопку.

Я очікував, що мене проб’є струмом. Нехай сильнішим розрядом, але і його частково погасить захист. Але той біль, що я відчув, мало назвати пекельним. Він випалював життя зсередини.

Я закричав, а якби міг, то й заплакав би. Вводити гель у хребет боляче, але тутешні тортури куди жахливіші. Іронічно, що я зміг пережити і те, й інше за один день — тим контрастніші враження.

— Ну як? — запитував Джонс, поки я стискав зуби й безрезультатно придушував крик.

Схоже на перші дні після наркозу, коли кожен атом організму намагається відторгнути імпланти. Тіло впадає в паніку. Біль розливається під шкірою, пульсує навіть у кінчиках нігтів, де немає нервових закінчень. Пульс надривається цілодобово, і лікарям доводиться приборкувати серце препаратами, аби те не вирвалося. З очей біжать цівки солоної води, які так печуть, що в якийсь момент виникає бажання видалити слізні залози. Одного разу я до нього прислухався. Вилиці більше не палило, але й легше не стало: плакати із сухими очима — погана затія.

Ось тільки після операції є можливість вколоти ліки й вислизнути в сон на весь день, а під наглядом мого ката бігти нікуди.

// РІВЕНЬ АДРЕНАЛІНУ: КРИТИЧНИЙ // ПІДВИЩЕНИЙ ПОКАЗНИК ПУЛЬСУ [167] // РІВЕНЬ КОРТИЗОЛУ: КРИТИЧНИЙ // РЕКОМЕНДОВАНО ІН’ЄКЦ…

— Чув, що чим більше в тілі синтетики, тим болючіше ця штука працює. — Джонс спокійно міркував уголос, ніби я не борсаюся перед ним в агонії. Ніби мене взагалі тут немає. Кончений психопат у погонах. — Вона начебто якось діє на з’єднання між плоттю та імплантами.

Так. Вганяє туди сотні тисяч голок і поливає утворені рани кислотою.

— Д-д-досить, — прошепотів я, захлинаючись кров’ю.

Я зосередився на обрисах крапель, що стрімко згорталися на брудному бетоні. Це допомогло лишитися при тямі. Там же, на підлозі, помітив із десяток синіх волосин. Джонс встиг потягати за волосся, але на тлі іншого болю я цього не помітив.

— Досить? Гаразд.

Тіло перестали хльостати електричні розряди.

— Що ти мені розповіси?

Я мовчав і намагався віддихатися. Серце калатало. Його поштовхи відлунювали у вухах. Залізний присмак на язиці став менш виразним, хоча крові в роті накопичилося по самі зуби. Я зрозумів, що організм поступово знижує чутливість, аби я не сконав від болю. Іноді й електроніка не потрібна — тіло справляється самотужки.

З пальців непомітно для мене самого висунулися нігті, і я впився ними в бетон. Стало легше, але встромити їх у шию мучителя було б краще.

— Ти мені ще підлогу спогань, — зашипів Джонс.

Він був на взводі, але знову розпускати кулаки не наважився. Чи то бачив, що я ось-ось відключуся, чи то вже достатньо відбив кісточки. Лише тихо віддав наказ через модуль зв’язку:

— Заблокуйте його бойові імпланти.

Користуючись затримкою, я зробив зусилля і піднявся з підлоги. Хотілося прийняти більш-менш гідне положення, а не валятися в позі ембріона. Я сів, притиснувши тремтяче коліно до грудей, а другу ногу витягнув до ніжок столу. Тільки зараз помітив намоклі від сечі штани. Ще одне приниження, зате тепер цей виблядок погидує підійти.

Те, як їхня система вимкнула частину імплантів, я не відчув — сигнал був слабким і не створив навіть вібрації. Але наслідки помітив одразу: інтерфейс зник з поля зору, ніби хтось різко вирубив монітор, а нігті втягнулися в пальці й перестали реагувати на рухи м’язів. За кілька років я встиг звикнути до нової фізіології, і тепер втрата функцій відчувалася як параліч.

— Не хвилюйся, це безпечно, — втішив Джонс, наче й не він хвилину тому намагався мене прикінчити. — Так роблять в аеропортах, щоб захистити рейси від ваших… особливих умінь.

Кортіло сказати кілька лагідних слів про його «безпечно», але Джонс не світило науки, тож усе одно не втямить. Рейси тривають кілька годин, і відразу після них імпланти вмикають. А мені їх відрубали явно не на один день, тож після зворотної активації буде незабутня реакція тіла. Добре хоч базові функції працюють автономно, і жодна сволота не перехопить контроль.

Джонс присів навпочіпки, демонстративно перевіряючи наручний годинник.

— Моя зміна давно закінчилася. Я люблю свою роботу, але возитися з покидьками до глибокої ночі не збираюся. Давай так: одна відповідь на запитання — і на сьогодні ти вільний. Збрешеш — натискатиму кнопочку, поки не попросиш про помилування.

Від думки про ще один залп по нервових клітинах пересмикнуло. Розумом я розумів, що погоджуватися на його провокацію не варто, але тіло вважало інакше. Я машинально кивнув, відчуваючи, як тремтить кожен м’яз.

— Чудово! — За радістю на обличчі Джонса я здогадався, що врятував йому дуже приємну ніч. Але він швидко повернувся до серйозного тону й поставив цілком передбачуване запитання: — Цю куртку тобі подарували Бастарди?

А знає ж, мудак, що питати, не такий і тупий. Зі сторони це пролунало невинно: що такого в тому, що банда зробила подарунок? Це не злочин, принаймні юридично. От тільки сині куртки дарують при посвяті. У місті багато схожого одягу, але якщо він із нашивками від Бастардів, ти належиш банді від маківки до п’ят і вже забруднив руки, виконавши їхнє перше доручення. Я отримав свою куртку через тиждень після знайомства із Семом. Швидше не вдавалося нікому.

Напевно, всі спогади, що промайнули в голові, відбилися на моєму обличчі, тож сенсу брехати немає. Тим паче Джонс уже поклав палець на кнопку й нетерпляче по ній стукотів.

— Так. — Ці три літери далися важко, але прозвучали не так вже і страшно. Я просто підтвердив те, що копи й без того знали. Дав їм офіційний привід для арешту.

— Так-то краще.

Джонс опустив рукав сорочки, приховавши браслет із кнопками. На його місці я б не поводився так безтурботно, адже фізичної сили мої руки не втратили.

— Твоя витримка вражає, Джеку. Але, як бачиш, зламати можна будь-кого. Варто тільки розрахувати потрібну дозу болю.

Він нахилився і, простягнувши руку, схопив за підборіддя. Принизливий жест, аби продемонструвати перевагу. Саме він став для мене останньою краплею.

Я мотнув головою, звільняючись від його огидних пальців, подався назад і підняв руку. Металеві кісточки загрозливо блиснули. Джонс потягнувся до пульта, але перш ніж він намацав потрібну кнопку, я встиг завдати кілька ударів.

Його закривавлена щока була останнім, що я побачив перед тим, як звалитися в темряву, що вже стала звичною.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв роману ("Вулиці Канзас-Сіті") та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)