Неон у титанових венах

Пошуки магазину Меґґі затягнулися, але не через патрулі — в глибині кварталу їх не виявилося — а через мою погану пам'ять на маршрути. Востаннє бував тут кілька років тому, коли Майк ще вів справи з продавцями зброї, але з часом забув, як химерно перетинаються вулички Нортмора.

Варто було включити навігатор, та я все ще не міг заново звикнути до активованих імплантів. Весь шлях грався із нейропроцесором, туди-сюди переганяв елементи інтерфейсу, намагався налаштувати все так, як воно було до збою. Це складно, коли доводиться робити все на ходу та ще й слідкувати за оточенням, та все ж поновити відображення дати я зміг.

// 08.01.2060 [18:14 PM]

Назустріч нам кілька разів виповзали місцеві, хижо роздивлялися набиту купюрами сумку, оцінювали мене, облапували Ксандру масними поглядами та ховалися назад, наче розбійники, що угледіли варту. Їх бажання збагатитися боролося зі страхом отримати в пику важкими кулаками з титановими кістяшками. Опинись я на їхньому місці, теж би вирішив не ризикувати.

Нарешті, після півгодинних тинянь дворами, я натрапив на орієнтир — неонову вивіску зі стрілкою, давно згаслу і помітно поїдену іржею.

— А Меґґі досі не дається просування бренду, — пробурмотів я, звертаючи на бічну вуличку.

— У Нортморі взагалі погано з естетикою, — відізвалася Ксандра. Вона помітно захекалася від мого темпу.

— Дарма ти так. — Я відчув укол образи за район, який став для мене домівкою. — Якби мали більше часу, відвів би тебе під міст, де кожен дюйм опор помальований графіті.

І більшу частину зображень створила Аюмі. Легендарне місце, яким не гребують навіть люди з порядних районів.

— Покажеш, коли повернемося.

Я кивнув. Хочеться вірити, що це дійсно станеться. Що коли-небудь наступить момент пакувати речі та їхати до Канзас-Сіті, а не кудись ще далі на схід, у сусідній штат.

Фасад збройової анітрохи не змінився: приземкувата цегляна стіна з вузькими вікнами, затемнене скло, десяток товстих дротів на масивних вертикальних тримачах і мінімум підсвітки — такі будівлі зараз зустрінеш хіба що тут, у забутих індустріальних кварталах півночі, куди не дістався всюдисущий бетон і неонова ілюмінація.

На дверях висіла табличка "відчинено". Коли ми увійшли, біля каси розплачувався чоловік. На вигляд звичайний офісний щур, якому не пощастило жити в нашому районі. Останнім часом у тих колах стало модно закуповуватися вогнепалом на випадок, якщо доведеться зіткнутися з кимось на кшталт мене.

Ми почекали, ставши навпроти скляних вітрин, втоплених у стіну. На штирях красувалися пістолети, револьвери, мініатюрні пластикові лякалки, щоб імітувати звуки пострілів. Ніколи не розумів, для чого можуть знадобитися останні, але попит вони точно мають: під цінниками лишилося чимало порожніх місць.

— Який гарний, — сказала Ксандра, тицьнувши у скло навпроти хромованої моделі.

Стандартний кольт із нової серії, але доведений до розуму технологічними наворотами: лазерний приціл, бічна панель із тепловізором, стабілізатор із гіроскопом і збільшена вогнева потужність, якщо вірити етикетці. Але Ксандру більше вразила його блискуча поверхня і вставки з кислотно зеленого пластику. Мені пропонували протези в такому стилі, але вони здалися аж занадто помітними для нічних рейдів.

— Хотіла б такий? — запитав я, нервово поглядаючи на клієнта Меґґі.

Той повільно порпався, шукаючи, в яку з внутрішніх кишень запхнути кредитку. В будь-яку, чуваче. Наші все одно обчистять тебе до трусів, якщо вдача буде не на тому боці дороги.

— Ще питаєш.

Сумна посмішка пробігла її губами, але в мене не було часу відповісти — чоловік нарешті сунув невеличкий згорток під пахву і попрямував до виходу. З таким незграбним ставленням до зброї він радше застрелить не грабіжника, а власну печінку.

Я провів його поглядом і клацнув замком на дверях, а Ксандра перевернула табличку зворотним боком.

“Зачинено”.

— Чого ти хочеш, бастарде?

Приємно. Зрозуміла, хто перед нею, навіть без куртки й нашивок.

Вона закінчила оформляти замовлення на моніторі та повернулася, оглянувши нас втомленим поглядом. Утім, у неї він завжди важкий через невдало підібрані оптичні протези.

— Одразу до справи? Без проблем. Хочу, щоб ти повернула борг.

Меґґі не в тему розсміялася моторошним хрипким голосом. Мене завжди лякали модулятори в горлянках, але в неї він видає по-справжньому огидні звуки. У прагненні скопіювати авторитет загиблого брата вона трохи перестаралася.

— Ваше нахабство переходить усі межі. Передайте своєму торчку, що я повернула суму з відсотками.

— А Майк і не ображається. — Я про всяк випадок увімкнув шокер і взяв її під приціл. Акумулятор встиг трохи підзарядитися в Сема, тож якщо смикнеться, на один постріл енергії вистачить. — Але йому не доводилося змотуватися після зірваної тобою угоди та ловити кулю в гомілку.

— Ти той самий хлопак... — протягнула Меґґі. — Скільки років минуло? Тебе не впізнати.

Брехлива мерзота. Наче в той день в неї був час мене розглядати.

— Зате ти не змінилася ані на зморшку. На підшкірні імпланти грошей не бракує?

— Не бракує. А от на данину вашій братії — так.

— Я прийшов не за даниною.

Вона трохи розслабилася. Даремно. Я б радше заплатив, ніж прикривав чиюсь дупу від копів.

— Здивував. Тоді за чим?

— Проведи нас через склад на сусідню вулицю.

Я знав, що прохання не сподобається їй одразу з двох причин: перша — біля воріт є міська камера, яка може нас запалити; друга — Меґґі нікому не показує нутрощі своїх володінь. Турель біля входу на склад буквально кричить, що на стелажах є зброя, яка не підпадає під дозволи штату Міссурі.

— Дай вгадаю, — усміхнулася вона, — район оточений, а ти вляпався в історію?

— Не твоя справа, Меґ.

— Ти маєш рацію, бастарде, не моя. Але й зобов'язання допомагати теж не моє. Забирайся геть і забери подружку з собою.

Біологічний монітор вловив зміни в тілі навіть раніше, ніж я відчув приплив адреналіну. Інтерфейс засліпив мерехтінням і масою непотрібної інформації:

// ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ…

Я відмахнувся від повідомлень і рвонувся вперед, простягнув руку над стійкою та активував нігті прямо під підборіддям Меґґі. Дряпнув її шию, пускаючи кров. Великий палець за звичкою ліг на місце, де проходить яремна вена. Один рух — і їй доведеться викликати загін реаніматологів.

— Джеку, що ти коїш? — невпевнено прошепотіла Ксандра, залишаючись за спиною. Почувши це, Меґґі скосила на неї очі й заговорила вкрадливим тоном:

— Ти ж не з їхнього кодла, дівча? Помилуйся, з яким виродком злигалася. Колись він і тебе так хапатиме.

Вже.

Пам’ять недоречно підкинула зовсім свіжі спогади, від яких стало соромно. Але до біса це все. Меґґі — вміла маніпуляторка, а зараз не час піддаватись рефлексії.

Я не бачив обличчя Ксандри, й від цього моє становище точно не вигравало. Хто знає, які думки про справедливість і честь завітають до голови сумлінної поліціянтки, поки вона дихає в мою потилицю поряд з колекцією вогнепала.

— Завалися, Меґ.

Я сильніше стиснув гортань і відчув тверду поверхню металу замість хряща. Меґґі моє здивування повеселило:

— Не тільки ти шаленієш від залізяк, так?

— Ще скажи, що вени теж замінила.

— Ні. Зроблю це наступним етапом.

— Тільки якщо я тебе прямо зараз не прикінчу.

Я притиснув великий палець, вдавлюючи металевий ніготь під шкіру, нерівно роздираючи її, щоб з порізу заструменіла кров. Поки що нічого критичного, але Меґґі це переконало.

— Гаразд! Дідько з тобою!

Слабка. Ні в яке порівняння з її братиком-головорізом.

Розтиснувши долоню, я знову взяв Меґґі під приціл і змусив вийти з-за стійки. Вона з жалем глянула на дробовик під прилавком, вихопити який так і не встигла, підняла руки й повела нас до складських дверей.

— Ти такий само хворий на голову, як і твій ватажок.

Я промовчав, знаючи, що вона говорить це лише задля Ксандри.

Майк вчинив би ще гірше. Хто завгодно вчинив би гірше, зважаючи на погану натуру вічно молодої бабці й кількість підстав від неї та її сімейки.

Після короткого сигналу і клацання, яке повідомило, що систему безпеки деактивовано, ми увійшли в просторе приміщення, заставлене рядами стелажів. Одна за одною спалахнули лінійні галогенні лампи, освітивши широкий прохід до секційних воріт.

— Нічого не чіпай і не витріщайся, — попередила власниця складу.

— А то що?

Залишаючись у мене на мушці, Меґґі лише махнула рукою. Я сприйняв жест за дозвіл і взяв з полиці пістолет такої ж моделі, як на вітрині, але з жовтим пластиком. Зійде.

— Заберу як компенсацію за отвір у нозі.

— Ти хоч знаєш, скільки він коштує?

— А ти знаєш, скільки коштує залатати поранення новою шкірою, щоб не залишилося шраму?

— Шрами тобі б не завадили. А то якесь дівча може подумати, що ти порядний хлопець.

Черговий камінь у бік Ксандри.

— Твоєї думки ніхто не питав. — Я ткнув дулом у її лопатку.

— Він не заряджений.

— Трохи тупо повідомляти це ворогові, але дякую за попередження.

На останньому стелажі якраз знайшлися патрони потрібного калібру. Три пачки вирушили в сумку, а пістолет я запхнув за пояс, мимоволі підтверджуючи те, що Ксандра казала про вуличні угруповання.

Дійшовши до воріт, ми з Ксандрою відступили вбік, щоб не світитися, коли ті відчиняться, але Меґґі й не збиралася підіймати їх до самого верху. Створивши лаз заввишки до стегна, вона визирнула на вулицю і перевірила камеру на будівлі.

— Зараз вона відвернеться, а ви валіть у провулок навпроти. Тільки обережно з машинами, щоб вас не відскрібали від асфальту.

Яка турбота. Хоча скоріше вона хвилюється за репутацію свого магазину, ніж наші життя.

— А нескладно було допомогти, скажи? — Я подивився в її моторошні очі.

— Це був останній раз. Якщо хтось із ваших тут з'явиться, отримає дробом у лоб.

— Не варто. Ти ж не хочеш сваритися з Майком, — сказав я і жестом запросив Ксандру на вихід.

Ми пірнули в щілину майже одночасно, і тільки-но я встиг випростатися, як ворота з гуркотом опустилися. Я зібрав залишки сил і побіг через дорогу, не переймаючись правилами. Трафік тут повільний, щоб серйозно побоюватися. Ксандра сміливо кинулася за мною. Їй не звикати.

Сем уже чекав між будинками, нервово відстукуючи ногою ритм пісні, що ледь чутно лунала з салону автівки. Знову якийсь нафталін з музичної колекції наших дідів.

— Нарешті. Я думав, вас завалили якісь бомжі у провулку.

— Не дочекаєшся, — вишкірився я та злегка вдарив по Семовому плечу. — Не шкода віддавати тачку?

Я поклав долоню на червоний кузов, який вже став рідним. Від недавнього рейду на ньому залишилися подряпини — бойові шрами, які анітрохи не прикрашали авто.

— У мене тепер нова. Нехай краще ця служить вам, а не гниє в гаражі.

— Дякую, Семе. — Я поплескав друга по плечу і жартома додав: — Сподіваюся, ти забув у бардачку той помаранчевий блістер.

Сем трохи потупив, проричав щось під ніс і кинувся до пасажирських дверей. Забув. Завжди забуває.

Я перегородив шлях піднятою ногою, через що ледь не втратив рівновагу. Було б смішно саме зараз вписатися носом в асфальт.

— Ні-ні, залиш, як є.

— Я не залишу колеса тобі на поталу.

— Не жмотись. Мені буде боляче, а ти позбавляєш останнього способу розслабитися.

Відверта маніпуляція напрочуд спрацювала. Сем відступив, але не капітулював.

— Хочеш жерти пігулки, Джеку? Будь ласка! — зі злістю "дозволив" він. — Тільки за витівки будеш червоніти перед нею.

Він вказав на Ксандру, яка мовчки спостерігала за суперечкою. Від її похмурого погляду захотілося почати червоніти просто зараз.

— Час вирушати. — Я постарався піти від невчасно порушеної теми.

Сем кинув Ксандрі ключі запалювання і відступив, пропускаючи до водійських дверей.

— Умієш вправлятися з механікою?

— Теоретично.

— Уже щось. Сильно не жени й постарайся не виділятися. На випадок, якщо прикордонники перевірятимуть тачки на виїзді, я залишив перепустку в бардачку. Покажеш їм із незворушним виглядом, тільки не світи обличчям в камеру.

Сем пояснював їй те, що прекрасно знаю я, і це почало дратувати.

Я кинув сумку в багажник і безцеремонно його зачинив. Сема аж перекосило від такого поводження з машиною.

— Тебе-то як пропустили? — спитав я, перш ніж він встиг мене відчитати.

— Здивуєшся, але без проблем.

— Не здивуюся. Ти не підходиш під мій опис, тому їм не було діла.

— Напевно. А може, вони впевнені, що ви заляжете на дно в Нортморі й не рипатиметеся на волю.

— Якщо так, то вони не надто чіплятимуться до тих, хто залишає місто в східному напрямку.

— Вони в будь-якому разі не будуть цього робити. Ви занадто дрібні сошки для такої честі.

Я — так, а от заради Ксандри батько міг би перекрити штат і прочесати кожен підвал. Складніше, ніж відшукати зубочистку на міському звалищі, але Річарда Лейта це не зупинить.

Я знову торкнувся плеча Сема, а потім не витримав і міцно обійняв, навіть не намагаючись розрахувати силу. Друг у боргу не залишився і відповів смачним ляпасом по спині.

— От чорт! — прошипів я, вивільняючись.

Від болю зігнуло навпіл. Я сперся на кришку багажника, але Сем не звернув уваги, ніби саме цього домагався.

— І не думай пропадати. Знову почую фразу "номер недоступний" — приїду особисто тебе задушити.

Сем говорив так, ніби я добровільно відключився від мережі, але його обурення можна зрозуміти. З моменту активації імплантів на інтерфейсі блимали пропущені виклики, які я вперто ігнорував. Судячи з їхньої абсурдної кількості, він явно намагався пробитися крізь заглушку ізолятора, і я б не здивувався, якби йому це вдалося.

— Треба швидше зайнятися шиєю, — усміхнувся я у відповідь на погрозу. — Поставити кращу броню, яку не проб'ють твої лапи.

— Займися краще психікою. — Іронія Сема випарувалася, поступившись серйозності. — У тобі вже більше синтетики, ніж було в Джейкобі. Ти знаєш, чим це закінчилося.

Я зціпив зуби та різко випростався, щоб зухвало подивитись в очі друга. Його випад повернув адреналін, який тільки-тільки перестав шуміти в крові.

— Досить нас порівнювати! Джейкоб проїбався. Перебрав із наркотою і забув про препарати.

— Тому й порівнюю.

Я замовк. Хоч і підмивало відповісти в такій самій жорстокій манері, залишити і йому осад перед від'їздом, але всі фрази застрягли посеред горла разом із повітрям, яке я вдихнув.

Закашлявшись, я перебрався ближче до дверей. Біль, що повернувся з відпустки, танок емоцій, а тепер і задуха — все це перші дзвіночки того стану, про який я волів би забути назавжди.

Крізь густу імлу перед очима я побачив, як Сем звернувся до Ксандри, попросив її доглянути за мною, ніби передаючи цінну річ під опіку. А вона зі свого боку вручила йому ключі й озвучила зустрічне прохання:

— Забери мотоцикл, коли все вляжеться, гаразд?

— Якщо він досі там, заберу, — пообіцяв він, махнув рукою і відійшов убік.

Я ввалився в салон і з зусиллям зачинив двері, що заїдали, здається, з самого дня придбання цього авто. Ксандра забралася на водійське місце, за звичкою спробувала відрегулювати сидіння під свій зріст, але, не знайшовши важеля, залишила як є; завела мотор і різко здала назад. З-під коліс здійнявся пил, покришки заверещали на розвороті, і вона заледве впоралася з кермуванням, виїжджаючи на вулицю.

— Ще не звикла, — сказала вона, виправдовуючись, і стиснула кермо так, що побіліли кісточки.

Я гмикнув. Щоб керувати цим відром, не завадили б спеціальні курси від Сема, і насамперед я б запитав, як вмикається кондиціонер, який він присобачив до системи вентиляції.

У салоні було спекотно і душно. Мене заколисало вже на другому повороті, а на третьому почало морозити та трясти. У грудях розжарилося вугілля, яке я марно намагався погасити гарячим повітрям, але гіршим виявився тремор — через нього я відчував кожен імплант у тілі. А ще цей біль. Гель покращить ситуацію, але до того, як залізяки у спині перестануть відчуватися цвяхами, забитими в кістки, мине не один тиждень.

Я дихав дрібними ривками, намагаючись стримати нудоту, і витріщався в бокове скло, щоб Ксандра нічого не помітила. Але коли ми зупинилися на світлофорі, вона простягнула долоню і змусила повернутися. У цей момент по вилиці зрадницьки скотилася крапля поту.

— Джеку? Що з тобою? — Ксандра потягнулася до ніші на приладовій панелі, щоб витягнути з коробки серветку, через що пропустила появу зеленого світла. Позаду засигналили нетерплячі водії.

Перш ніж відповісти, я витер обличчя і переконався, що не виблюю, тільки-но відкривши рота.

— Ломка.

— Від того, що тобі ввели в ізоляторі?

Я кивнув, прикриваючи очі на черговому повороті.

— Звідки ти знаєш, які в неї симптоми?

Каверзне, але логічне запитання, коли думаєш, що людина грається виключно легкими речовинами, від яких ламає хіба що психіку, але не тіло.

— Бачив декого у такому стані, — збрехав я.

Ксандра дивно на мене покосилася. Помітила брехню. "У дзеркалі?", — могла б запитати вона, але не стала. За це я їй вдячний. Зараз невідповідний момент, щоб згадувати, як Сем скрутив руки дротом, не даючи зірватися за черговою дозою метадону.

Щоб якось відволіктися, я зняв з лобового скла іграшку на сисальці та крутив у руках, поки ми проїжджали квартал за кварталом. Ксандра іноді поглядала в мій бік, поки я був близьким до того, щоб втратити свідомість просто в неї на очах. Виїхавши на трасу, вона не витримала і запропонувала перебратися на заднє сидіння. Я відмовився, але з'їхав по спинці, розвалившись, наскільки дозволяли габарити салону.

— Так і залишайся, — попросила вона. — Не майори синьою копицею перед поліцією.

Я відповів, показавши пальцями знак "окей".

Але Ксандра даремно стереглася, що нас можуть упізнати. Незадовго до пропускного пункту їй пощастило втиснутися в колону якоїсь делегації на крутих тачках, а якщо точніше, то вкрай нахабно вклинитися у її хвіст. Корито Сема сильно вибивалося з їхнього кортежу, але зупиняти високопоставлених осіб, щоб перевірити нас, копи все-таки не ризикнули.

— Ти мислиш, як одна з наших, — похвалив я, коли кордон міста залишився позаду.

— З твоїх вуст це звучить як комплімент. — Ксандра нервово посміхнулася і ніби трохи почервоніла. А може, то впали тіні від рекламних щитів, що проносилися назустріч.

Я доклав зусиль, щоб піднятися і прийняти нормальну позу. Краще не стало, а попереду довга дорога на схід, до нового міста і нового життя. Напевно, варто було все-таки погодитися на пропозицію розвалитися впоперек салону, але натомість очі за звичкою натрапили на ручку бардачка. Якщо і є спосіб відключитися в незручному положенні та напівдохлому стані, то він усередині.

Ксандра якимось чином вгадала, куди вже п'ять хвилин спрямований мій погляд, і вирішила здивувати новою фазою співчуття.

— Та закинься ти вже. Не муч себе.

— Ти якось швидко переймаєш менталітет вуличних банд, — пожартував я, але до бардачка все ж потягнувся.

На килимок полетіли обгортки, складені вдвічі листки та спеціальний пропуск, а на самому дні ніші знайшовся помаранчевий блістер. Дев'ять таблеток. Сем нещодавно поповнив запаси.

— Не спокушайся. Я спущу їх в унітаз, щойно тобі стане краще.

— Бо Сем про це попросив?

Я її зачепив. На обличчі промайнула образа, від якої стало ніяково й огидно від самого себе. Не знаю, чому люди досі до мене прихильні. Я заслуговую на значно гірше ставлення до свого непомірно гострого язика.

— Ні. Тому що... — Вона перервала сама себе і провела долонею по губах. — Знаєш, Джеку, було простіше, доки я могла виправдовувати твої дії й слова речовинами.

— Як скажеш.

Я вичавив з блістера одразу дві пігулки та помістив під язик, передчуваючи спокійний і легкий сон принаймні на половину поїздки. Навряд Ксандрі знадобиться моя допомога — попереду багато миль прямого автобану, що перетинає нескінченні поля корпорацій і рідкісні містечка. Мої стогони їй тільки заважатимуть, відриватимуть від дороги й роздумів. А я впевнений, що їй є про що думати.

Я подивився у вікно, на будівлі, що швидко віддалялися. Вони височіли посеред смогу й промислового серпанку, осяяні безліччю неонових вивісок та передзахідним сонцем.

У кожного є місто мрії. Комусь пощастило в ньому народитися, а мені пощастило в нього потрапити. Його вулиці змінили мене настільки, що батьки не впізнають, поки не пред'явлю документ. І тепер я покидаю його, а здається, що зраджую.

Проковтнувши клубок у горлі, я повністю віддався кайфу й заплющив очі, щоб Канзас-Сіті зник з обрію.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв роману ("Вулиці Канзас-Сіті") та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)