Неон у титанових венах

// 07.21.2060 [00:27 AM]

— Ксандра? — прошепотів я, розплющуючи очі.

Погляд вперся в бічне скло, за яким проносилися погано освітлені вулиці та порівняно низькі будівлі. Вже точно не центр міста, а занедбані околиці. Невже Нортмор?

Сем підтвердив моє припущення:

— На сорок хвилин ти ще не вимикався. Вже думав везти тебе до лікарні.

Я проспав увесь шлях із центру до нашого району, тобто ми десь неподалік Семового будинку.

— Тебе сьогодні добряче розплавило. З чого б це?

— А я гребу? Уявлення не маю.

Я поклав на лоб прохолодну долоню, щоби прогнати сонливість. Іноді радію, що нові руки не нагріваються до температури тіла, й плювати, що там ниють дівчата про холодні пальці.

— Вона правду сказала щодо наркотику? — не відставав Сем. — Тобі він протипоказаний?

— Ти, бляха, реально думаєш, що я читаю інструкції до заборонених речовин?

— Ти ж у нас хімік.

— А ти механік, — парирував я, — полагодиш боїнг?

— Гаразд, я тебе зрозумів. Просто це пояснило б реакцію організму.

— Та мене від чого завгодно плавить, Семе, навіть від пива. Обмін речовин змінився після стількох операцій.

Сем зітхнув, але не став читати лекцій, за що я мав би йому подякувати, якби не знав, що пізніше він ще повернеться до цього питання і старанно прополоскає мозок.

Ми звернули на передостанню вулицю прокладеного маршруту, і я вирішив, що якщо й говорити про те, що сталося, то тут і зараз, а не тягнути це у квартиру Сема.

— Як гадаєш, вона справді така?

— Яка?

Одразу вловив, про кого питаю. Певно, обличчя поліціянтки стоїть не лише перед моїм зором, от тільки причини цьому маємо різні.

— Холодна. Байдужа.

Ксандра Лейт. Дівчина з очима морозного кольору. Чому я покликав її у відключці? Побачив уві сні чи подумки провалився в минуле?

— Ні, — відказав Сем. — Виглядало, наче викабелюється перед тими молокососами, завойовує авторитет.

Я кивнув, погоджуючись. Наші враження збігалися, якщо можна назвати враженнями розмиті образи в сп’янілій свідомості. Цілком можливо, що я підганяю побачене під бажане, досі сподіваючись, що колишня Ксандра жива. Іронічно, але вона явно має ті ж надії щодо мене.

— Від неї відгонило сумнівами, Джеку, — додав Сем. — Прямо, як від тебе, коли ми зустрілися.

— Навряд я тоді сумнівався, — я безрадісно посміхнувся до власних спогадів. — Майже мертвим до вас приповз.

З того дня пам’ятаю тільки одне — відчайдушне бажання вижити, що пульсувало у скронях. Було в ньому щось звірине.

— А потім ми підігнали тобі ін’єкцію, ти ожив і такий: «Що я роблю серед цих покидьків і де тут вихід?», — Сем передражнив мій тодішній високий голос. За роки перебування імпланта у глотці він сильно загрубів та понижчав на кілька тонів.

— Не було такого.

— Було, Джеку.

— Тобі здалося.

— Ні. Я добре вмію читати думки на твоїй пиці. Ти прийшов до нас хлопчиськом, який ще вчора був гордістю батьків, а сьогодні не пасує навіть компанії помийних щурів, тому бачив у нас одночасно і виродків, і свою надію. Ось Ксандра так само дивилася на тебе.

Тему розмови не назвати приємною, але я засміявся. Обожнюю за це Сема — він із будь-якого лайна влаштовує шапіто.

— Коротше, ця твоя Ксандра носить маску. І, боюся, та вже приклеїлася до її шкіри, не віддереш.

— І не збираюсь.

Я намагався переконати себе, що мені начхати на неї, але видерти з пам’яті неоднозначний погляд ніяк не вдавалося.

Ми під’їхали до гаража, Сем натиснув на ключах кнопку, аби відчинити ворота. Технологія така сама давня, як і його тачки.

— Слу-у-ухай, — протяг Сем, обережно заїжджаючи всередину. З боків навалено стільки мотлоху, що паркуватися доводиться з ювелірною точністю. — А це ж вона тебе здала тоді?

— Ну… так. Вона.

— Не хочеш нарешті розповісти ту історію?

Сем заглушив мотор і запитально повернув голову. У гаражі горіла тільки тьмяна аварійка над дверима, через що мене знову почало відключати від реальності. Після довгої поїздки, наркотику й майже години без тями я почувався вичавленим до останньої краплини.

— Розповім, як віддаси пігулку, що лишилась.

Я знову потягнувся до бардачка, запізно пригадавши, що блістера там нема, бо він у кишені, запакований в поліетилен для доказів. Сем про це також забув, бо поспішив перехопити руку, наче я поліз до оголених дротів. Спершу хотів використати силу й видрати зап’ясток із його пальців, але в голові вчасно зринула думка, що я роблю повну хрінь. Як червоний знак «стоп» поміж туману.

— Тримай себе в якихось межах, — гаркнув Сем. — Ти перший на моїй пам’яті, хто від легкої клубної гидоти стає настільки прибитим.

— Знаю, — прошепотів я, дивлячись на лампу. Її світло пульсувало у мозку. — Просто в мені титану побільше, ніж в інших.

Ще більше — тільки в охоронцях Трійки. Я всміхнувся. Знову це самовдоволення, що охоплює тіло та робить кожну деталь імплантів відчутною для нервових закінчень.

Сем зиркнув із сумом та співчуттям, цей погляд аж ніяк не потішив: так зазвичай дивляться на тяжкохворих людей, що приречені на загибель.

— Вилізай, — скомандував він, відстібаючи ремені безпеки. — Замість пігулки дам тобі баночку пива, а ти розкажеш про свою колишню. Так піде?

Пиво після таблетки нічим не краще за другу дозу, але добровільна щедрість Сема — явище рідкісне, тож відмовлятися нерозумно. Я кивнув і потихеньку вибрався із салону.

Втриматися на ногах мені складніше, ніж іншим людям: важкі кіберпротези й кістки, обшиті титаном, так і тягнуть донизу, підкоряючись гравітації. Я сперся на машину, щоби відновити рівновагу; її червоний кузов, покритий шаром пилу, лишив плями на куртці. Вдома відмию, якщо не забуду.

Квартира Сема розташована прямо над гаражем, і якби це був не Нортмор — район на північному відшибі міста, — вартість оренди досягала б небес.

Піднімаючись, я ледь не порахував сходинки носом, але майстерно приховав це від Сема. Побачить — відправить додому протверезіти, й обіцяного пива мені не дістанеться.

Поки Сем рився в кишенях у пошуках мініатюрного чіпа-ключа, я притулився до стіни та спостерігав за його метушнею. Він помітив мій погляд і почав яритися:

— Тільки спробуй щось бовкнути!

— Я мовчу.

— Ось і мовчи.

Я посміхнувся й заплющив очі. Сподіваюся, двері ми все ж відчинимо.

Не раз радив Сему встановити слот для чіпа в палець або зап’ястя, проте він вперто відмазується. Півгодини часу та сотня баксів можуть розв’язати його вічну проблему з втратою ключа, але якщо хоче тягати той у зв’язці з брелоками, то це не моя справа.

— Є! — Сем нарешті виловив чіп та притулив до панелі. Двері тихо пискнули й відчинилися.

— А могли б зайти за дві секунди, — сказав я, прекрасно розуміючи, що язик — ворог мій.

Яких зусиль Сем доклав, аби стриматися й не ляснути мене чимось важким, можна було тільки здогадуватися, але пара з вух у нього точно пішла.

Зображуючи виховану людину, я обтрусив черевики біля порога та увійшов до темної оселі. Миттєво спрацював датчик, вмикаючи світло по всій квартирі.

— Привіт, Робіне, — крикнув я, хоч уже зрозумів, що тут нема ні душі.

— Не біси, — похмуро пробурмотів Сем. — Ти ж бачиш, що його немає.

— Ти його вигнав?

Я зняв куртку, сів на пошарпане крісло біля входу, почав розшнуровувати черевики. Стягнути їх після цілого дня на ногах — ще та радість. Обожнюю важке взуття, але інколи воно втомлює.

Сем зайнявся тим самим, але сидячи навпочіпки. Його з боку в бік не гойдало — аж заздрісно.

— Виженеш його, як же. — Сем закінчив зі шнурками, встав і нервово струсив взуття з ніг. — Десь вештається, під ранок повернеться.

— На нього не схоже.

— Ти погано знаєш Роберта, повір.

Я повірив. Сусід Сема завжди був для мене конячкою темною, а причини, через які ці двоє ділять квартиру, я досі не доганяю. Економія на оренді? Та хрін на ту економію, якщо поряд з тобою живе такий недоумок.

Їхня квартира більша за мою, але заставлена ​​так, що виглядає коморою. Диван навпроти величезного телевізора та зона з тренажерами тут за нейтральну територію; решта простору, крім кухні, поділена на дві спальні. Втім, поділена — це надто голосно, бо радше йдеться про фанерні перегородки, обклеєні плакатами й стікерами. Сховатися можна, але чутно кожне харкання.

Кімнатка Сема завжди перебуває в ідеальному стані, навіть коли він тижнями копається в гаражі, чого не можна сказати про простір Робіна — обитель гіка, схибленого на техніці та програмуванні. Всі ті рази, що я заглядав за його перегородку, кімната була завалена платами, запчастинами та зламаними приладами, які він лагодив для клієнтів. Це мало б власну естетику, якби не повсюдний пил, а подекуди й павутиння.

Аби жити в цьому місці, потрібен імплант для фільтрування повітря — такий, як у мене, — а Робін досі не має і звичайного зв’язкового модуля. Програміст, схиблений на будь-якому залізі, лякається штук, що вживлюються під шкіру. Недоумок, як і казав.

З цікавості я зазирнув у його кімнату. Може, за його відсутності там щось виглядає інакше? Але нічого нового не виявив: ті ж аскетичні меблі, той самий мотлох, бруд та супергеройські плакати на стінах.

— Не раджу туди заходити, — прокричав Сем із кухні. Судячи зі звуку струменіючої води, він якраз відмивав руки. Мені б теж не завадило, а заразом вмити обличчя.

— Я й не збирався, — заспокоїв я та без дозволу завалився у ванну кімнату, на дверях якої яскравою плямою виділявся знак «вхід заборонено».

Ця частина квартири під наглядом Сема, тому буквально сяє чистотою. Мені слід було б періодично наймати його для прибирання власного лігва, бо колись там виростуть хащі з грязюки, у яких загубиться Фред.

Я підійшов до умивальника, відкрив кран та глянув у дзеркало. Як там прокоментувала Ксандра? «Ти змінився?». Я посміхнувся до відображення.

«Змінився» можна було сказати, коли я перефарбував волосся в синій, проколов вилицю заради двох шипів і замінив окуляри на лінзи. А ось встановивши нейроімплант, роз’єми, нові очі та трикутну пластину з датчиками, що замінила половину брови, я радше переродився. Став тим, ким почувався завжди.

Далі залишалося доводити нове, справжнє «я» до особистого ідеалу, ось тільки запити до себе постійно зростали й роблять це надалі. Тепер головне не перетнути межу, за якою чекатиме лиш самотність та душевний біль, та поки я відмінно балансую на краю.

Перш ніж підставити долоні під кран, я стягнув рукавичку, дістав із кишені упаковку водостійкого лейкопластиру та заклеїв рану. Днями отримаю гроші та навідаюся до Вікі, а поки маю берегти розсічену руку від води, інакше всередині таки щось закоротить.

Я хлюпнув холодну воду в обличчя, темні брудні краплі потекли в раковину. За містом повно пилу, і абиякий легенький вітерець здатен покрити нею з голови до ніг, не кажучи вже про потік повітря біля монорейки. Частина води потрапила під пластину на щелепі, а звідти заструменіла до імпланта. Під накладкою, якою захищаю шию, стало холодно і вогко. Знімати всю конструкцію занадто довго, займуся цим удома, якщо не відключуся на порозі.

Коли я вийшов, Сем уже чекав із двома пивними банками. Я взяв одну й бездумно покрутив між пальцями. Це було зайвим: як тільки її відкоркував, зсередини вивергнулася піна, щедро заливаючи поранену руку.

Сем голосно зареготав, а я вилаявся і схопив рушник. Хтозна, чи витримає лейкопластир щось, окрім води.

— Як там щодо твоєї невразливості? — підколов Сем.

Відповідати було лінь. Я опустився на диван та урочисто підняв банку, ніби щойно оголосив тост. Зробив перший ковток, відчуваючи, як горлом опускається приємний холод. Добре, що імплант розмістили лише в дихальних шляхах; контролюй він ще й температуру в глотці, я б із глузду з’їхав.

— Може, завтра поговоримо? — запропонував я.

Втома буквально притиснула до дивана, і я сподівався забратися звідси, поки ще спроможний встати.

— Ні, — відрізав Сем. — Ні, Джеку. Завтра ти будеш тверезим і знову закриєшся в мушлю, тож давай зараз.

— Гаразд. — Я байдуже знизав плечима і зручніше влаштувався серед подушок. Сем хоче скористатися з мого стану? Добре. Я готовий вивалити всю історію, аби відчепився із дурними питаннями. — З чого почати?

— З того, чого я не знаю.

— А чого ти не знаєш?

— Усього? — Сем сів на другий край дивана й дістав самокрутку із коробки на кавовому столику. — Ти багато розповідав про дитинство та юність, згадував роки в університеті та скиглив, що тобі не пощастило з батьками, але я ні біса не знаю про той час, коли ти заробляв чесною працею. І ти навряд чи мовчиш через те, що про нього нудно говорити.

Сем занишпорив по кишенях у пошуках запальнички, яку втрачає так само часто, як і ключ від хати. Я простяг руку й підпалив косяк безіменним пальцем.

— У тебе там цілий набір інструментів чи що? — пробурмотів Сем радше з вдячністю, ніж роздратуванням.

— Типу того.

Якщо замінювати здорові руки на протези, вислуховуючи докори про власний психічний стан, то використовувати технології на повну. Так у моїх пальцях з’явилося стільки функцій, що я забуваю застосовувати їх у побуті.

— Як тебе взагалі занесло до хімічної корпорації?

Сем випустив хмарину диму, імплант почав старанно його відфільтровувати. Зазвичай неможливість палити мене дратує, але зараз рятує тіло від передозу речовинами.

— А куди пропонуєш податися з дипломом хіміка? Я хотів вступити на кібертехнології, але батьки стали у позу.

— Ти тоді ще їх слухав?

— Здебільшого так.

Сем тихо засміявся якимось власним думкам і затягнувся вдруге.

— Що смішного?

— Просто уявив, як вони після тієї заборони відреагували на факт, що їхній син тепер сам ходяча кібертехнологія. Мабуть, подумали, що краще б вчився на тому чортовому напрямі, ніж сам лягав під ніж.

— Мало не вбили на місці. — Я згадав мамин погляд, зіщулився й поспішив повернути бесіду в попереднє русло: — Зате на хімічний поступити було простіше, там конкурс менше в разів п’ять.

— Простіше? — аж крикнув Сем. — Джеку, ти вступив на довбаний факультет хімії та ще й здобув грант. Це ж охуїти!

— Я розумніший, ніж прикидаюся, — пожартував я.

Насправді нічого особливого у вступі я не бачив, але для Сема це питання занадто болюче.

— Ти навчався з нею в одному універі?

— Так. Вона була на другому курсі юридичного, коли я переїхав до міста абітурієнтом.

Сем знає Ксандру більше, ніж вважає. Я, бувало, розповідав про сусідське дівча, з яким збігав від родинних посиденьок. Сем її імені не питав, а я не називав, проте якщо назву тепер, зрозуміє, що нас із нею пов’язують не тільки стосунки в коридорах альма-матер. Але краще прибережу цю інформацію для іншої розмови. Дуже хочеться пошвидше відкараскатися від Сема та піти додому спати, якщо, звісно, мені вдасться зробити це на власних двох.

Я витримав паузу, підбираючи слова. Жодного разу не доводилося розказувати цю історію комусь, крім Фреда, та й тоді бурмотів щось невиразне в п’яному екстазі. У пошуках натхнення зробив ще кілька ковтків пива. Зображення в очах почало двоїтися, а тіло — розтікатися сидінням. Так і думав, що мене зав’ючить рівно на половині банки.

— На четвертому курсі я влаштувався на стажування в «Томпсон Скайлайн», а коли захистив диплом, отримав там постійну роботу у відділі небезпечних речовин, де мене практично змусили поставити імплант на дихальні шляхи та слизову, — продовжив я.

Розповідь виходила до неможливості нудною, але Сем жадібно хапав кожне слово.

— Змусили? — Сем скептично підняв брову. — Ставлю сто баксів, що ти побіг на операцію, ліктями розпихуючи чергу.

Я посміхнувся, давши зрозуміти, що він правий, і машинально помацав імплант у формі перевернутої трапеції — своє перше в житті залізо та своє прокляття.

— Я пропрацював там деякий час, здається… рік чи півтора, — насилу згадав я. — А потім дізнався, що наші розробки використовують не лише з метою, прописаною в договорах.

Я зробив паузу, щоби допити пиво, але Сем вирішив, що я чекаю на реакцію.

— Типова ситуація для корпорацій, — спокійно констатував він. — Що там було? Хімічна зброя?

— Ні. Цікавіше. — Я труснув банку, переконався, що в ній не лишилося ані краплини. — Речовини, якими планували накачувати людей. Щось подібне до наркотиків, але для військового застосування.

— Держзамовлення?

— Напевно.

— Тільки не кажи, що ти був такий святий, що побіг писати доповідь про порушення.

Погляд Сема так і казав: «Джек, бляха, не розчаровуй мене».

— Не люблю, коли мою працю використовують обманом, от і все. А ще мене дратував голова відділу. Вискочка, який добре лизав дупи, обскакав усіх претендентів на підвищення та злетів кар’єрними сходами, як сраний коник.

— Ти хотів штовхнути його вниз, розумію, — посміхнувся Сем.

— Штовхнути й розтоптати.

У ті часи в мені вирувала агресія, а я марно шукав способу її позбутися. Бив стіни кулаками, бо був слабким для боротьби з тим, що по-справжньому дратувало. Сил не вистачало навіть на те, аби поглянути в очі власному відображенню, — що й говорити про боротьбу із продажною системою.

— У результаті я не знайшов нічого кращого, ніж попросити Ксандру відкрити справу й почати розслідування. Я передав їй докази та написав анонімну заяву.

— Вистачило клепки на анонімність, це ж треба, — чи то пожартував, чи то похвалив Сем.

— От тільки мене це не врятувало, як бачиш.

— Дай вгадаю: на неї почали тиснути суворі хлопці з міністерства, вимагали закрити справу, а вона не могла цього зробити без знищення доказів, тому злякалася та звалила всі шишки на тебе?

— В точку. — Здогадливості Сему можна позаздрити. — І все б нічого, якби Ксандра зберегла мою анонімність. Але вона здалася без бою та назвала ім’я. Після такого тебе або закопують на пустирі, або, якщо дуже пощастить, звільняють і вносять до чорного списку роботодавців. Мені пощастило.

Сем зітхнув, нервово облизав губи. Він давно знає, що я перебуваю в чорному списку, як і більшість наших хлопців, але про причину не здогадувався.

— Вражений? — запитав я.

— Не надто. До нашого знайомства ти був ще тим недоумком, це не новина.

— Угу, дякую.

— Ти й сам не любиш той період життя, якщо стільки років мовчав про нього, тож не корч образу, — відрізав він, хоча я й не збирався обурюватися. — Ксандра намагалася загладити провину?

Я був готовий до такого питання, але відповіді на нього не мав. Згадати її стримане «пробач» і винуватий погляд у той момент, коли вона здала мені керівництву? Не надто вражаюче.

Я зрозумів, що все ще тримаю в руці банку і з ненавистю її стиснув. Хрускіт, що пролунав від бляшанки, не залишився поза увагою Сема.

— Та що з тобою таке?

— А що зі мною?

— Іди поглянь у дзеркало. Ти не був таким розгубленим навіть у день нашого знайомства. І річ не в наркоті. Я розрізняю, коли ти просто під кайфом, а коли до купи ще і гризеш сам себе.

Я жбурнув зім’яту банку у відро для сміття та попри сп’яніння потрапив чітко в ціль. Найкрутіша перевага кіберпротезів — м’язова пам’ять ніколи не підводить, особливо в поєднанні з датчиками простору, які я помістив на місце брови.

— Вона вибила мене з колії, — чесно зізнався я.

— Тільки не кажи, що в тобі заворушилося щось до неї.

Сем загасив косяк і миттю посерйознішав.

— Щось?

— Щось на кшталт почуттів. Або жалю. Або ще якоїсь фігні. У тебе в довбешці повно того, що не можна випускати, але тепер воно вилазить назовні.

— Нічого від тебе не приховаєш.

— Відколи ти ледь не помер на моїх руках, я бачу тебе наскрізь.

Ну, тоді немає сенсу ховати думки по кутках від самого себе й від друга. Щоб не встигнути передумати, я одразу випалив:

— Мене тягне до неї, Семе. Поки її не бачив, усе було нормально, але…

Сем вилаявся собі під ніс і поцікавився:

— Ви скільки не бачились?

— Довше, ніж знаю тебе.

Я не зміг підрахувати роки. Це й у тверезому стані мені не завжди вдається.

— За цей час ти мав кілька чудових дівок, одна з яких виглядала, як твій двійник, а тепер ти зібрався влаштувати драму через білявку, що тебе зрадила? Ти мазохіст, Джеку, але й для тебе це занадто. Вона ж тебе за людину не прийняла.

Звісно, він неправий, але з його погляду все саме так виглядало. Він не знає її так, як знаю я.

— Та не збираюся я влаштовувати драму. — Поклавши потилицю на спинку дивана, я втомлено провів по обличчю рукою. — Збираюся піти додому й лягти спати.

Йшла друга година ночі, і таким чином я збирався відкласти наш діалог до кращих часів. У крайньому разі — до завтра. Сем правильно розцінив мої слова та вирішив не наполягати. Зрештою, він теж утомився за день, хоч і тримав себе в руках набагато краще, ніж я.

— Тебе підкинути? — запитав він.

— Не треба.

Щоразу питає, щоразу відмовляюся. Пішки через нетрі я дійду до свого двору швидше, ніж ми обігнемо квартал по асфальту.

— Тоді залишайся тут. — Сем бачив мій стан і небажання вставати з дивану. — Робіна до ранку точно не буде.

— Не можу. Фред чекає.

Сем закотив очі.

З першої спроби встати з м’яких подушок я не подужав, з другої — із величезним зусиллям. Перед виходом кинув погляд у кімнату Сема. Чиста та охайна, але через розмір здається підсобкою. Все, що в ній помістилося, — це ліжко, стійка з одягом та кілька полиць із мініатюрними моделями машин. Я знаю, що він живе тут через гараж, але міг би дозволити собі щось краще, якби перестав змінювати машини, наче рукавички. З продажу ретро-розвалюх багато не заробиш, йому щоразу доводиться додавати гроші з гонорарів.

— Не хочеш знайти собі нормальну оселю?

Питання безпардонне, але Сем сам розв’язав мені язика алкоголем.

— Можу заїхати у твою квартиру.

— Тільки коли обзаведуся десятикімнатною.

— Тобто ніколи?

— Дідько, Сем, я серйозно. Як можна заробляти купу грошей та жити в таких умовах?

— Довчу Грейс і переїду.

Пролунало непереконливо.

— У тебе ще є двоє братів, — нагадав я.

— Ну ні. Вони нехай самі заробляють на освіту або вибивають грант.

Якщо ті вилупки щось виб’ють — то це будуть зуби місцевої шпани. Я бачив Семових братів лише раз чи два, але вражень вистачить на все життя. Таким дорога прямо в головорізи банди.

— Швидше навчатимуться в Бастардів, — озвучив я свої думки.

— Їхня справа. Я втомився жити заради інших.

Логічно, але, знаючи його, Сем не зважиться відмовити братам. Він зі шкільних років дбає про родину, віддаючи їм чималу частину заробітку. Через це колись перейшов на нелегальний бік життя — прагнув дати матері, братам та Грейс якомога більше, на противагу батьку, який не захотів цього робити.

Трохи косоокий від трави, Сем спостерігав за тим, як я вдягаю куртку і взуваюся. Пальці мене слухаються, навіть коли решта тіла прагне піти у вільний політ. Його це розважає, як і причина, чому я завжди поспішаю додому посеред ночі.

— Передавай вітання… — крикнув він услід, коли я вийшов із квартири. Двері засунулися, відрізавши від мене частину фрази, але я й так знав, кому що маю передати.

Я не став виходити через гараж і пішов до головних сходів. Десятиповерховий будинок Сема — типовий представник Нортмора, і коридори чітко відповідають його статусу: стіни помальовані нездарними графіті, підлога вкрита шаром пилу упереміш із недопалками, а біля номерів квартир можна прочитати найвинахідливішу лайку в місті.

Подекуди електронні панелі дверей заліплені жуйкою, і це не дурна розвага малоліток, як думає більшість цивільних, а мітки для крадіїв. Що домушники збираються винести з найбідніших квартир північного відшибу — загадка. Можливо, тут тренується нове покоління злодюжок, а може, не всі місцеві аж такі бідняки, як прикидаються.

Я винаймаю квартиру на самому кордоні району. Мій дім — останній перед великим озером, за яким починаються елітні квартали. Виходячи від Сема, я завжди обираю короткий шлях крізь нетрі. Тут малолюдно та спокійно, а ще не треба обминати з десяток дворів.

Між будинками, які більше схожі на нагромадження картонних коробок після переїзду, завжди темно. Жителі здебільшого звідси поїхали, тож світло горить лиш у декількох віконницях, решта з них витріщається чорними отворами на кожного, хто ризикне пройти розбитим тротуаром. Але, попри похмурість цього місця, загрози воно не становить. Мафії північ міста нецікава, а банди не нападають одна на одну в спальних районах. Найстрашніше тут — самотність. Вона простягається зі щілин і ллється із під’їздів через виламані двері. У двадцятих нетрі були прихистком громади біженців, коли ті тікали з територій, зруйнованих катаклізмами, але зараз перетворилися на пережиток минулого та твердиню злиднів.

Я повільно поплентався через двір, пильнуючи бажання активувати нічний зір. Потрібно економити заряд. Орієнтуватися на рідкісні тьмяні ліхтарі — важко, особливо коли перед очима пелена наркотичного відходу, а тіло хитається від алкоголю. Мою висотку звідси видно, та вона далі, ніж здається.

Я вдихнув нічне повітря. Сьогодні воно чисте, прохолодне, без звичного запаху горілого, тож мій імплант поводиться спокійно, не намагається фільтрувати кожен вдих.

З-під бака для сміття вискочив мордатий кіт. Прошипівши до мене, зник у провулку, де, судячи зі звуку, перекинув кілька скляних пляшок. Ще жодна тварина до мене не прихильна. Усі сахаються, крім Фреда. Сем може скільки завгодно сміятися та кликати його гієною, але я повертатимуся додому вночі, аби він не нудьгував.

Я намагався йти настільки тихо, наскільки це можливо з такою кількістю металу в тілі, щоби не потривожити сон людей на перших поверхах. Ще за часів роботи в корпорації певний час я мешкав у подібному житлі, тож знаю: коли твої вікна розташовані навпроти вікон іншого будинку, звуки луною відбиваються від стін і потрапляють до кімнати.

А ще не хочеться нарватися на п’яницю чи нарика, неадекватнішого за мене.

Я спіткнувся й мало не влетів носом в асфальт. Волосся впало на обличчя, і я лише тепер збагнув, що не прикрив їх каптуром. Після квартири Сема флуоресцентна фарба світиться яскравіше за місцеві ліхтарі, і я дуже безглуздо видаю свою присутність. Втім, неслухняні довгі пасма до ладу не сховаєш. Я плюнув на все, сунув руки до кишень та прискорив крок.

Моя квартира розташована на тридцять дев’ятому поверсі. Я хотів орендувати житло ще вище, бачити дахи елітних будинків та діставати з цього особливе задоволення, але там уся площа давно зайнята. Останні поверхи — найпопулярніші в місті. Я піднявся на скляному ліфті, розглядаючи крізь стіни квартали, які щойно проминув, — похмурі, непоказні, без краплі неону та тих яскравих фарб, які я звик спостерігати з вікон. Десь за ними височіє будинок Сема, але його теж не помітиш у пітьмі. У Канзас-Сіті все, що не блимає й не мерехтить, стає непомітним оку.

Я підніс до дверей зап’ястя, електронний замок пискнув рівно через пів секунди. Стулка зникла в стіні, а жіночий машинний голос привітав та запросив додому.

— Заткнися, — сказав я, і програма слухняно відключилася.

Уже з місяць вперто б’юся над тим, щоби вимкнути її назавжди, але час від часу налаштування перезавантажуються. Це вже якесь, до біса, повстання машин.

Назустріч кинувся Фред. Я без зусиль уловив важку п'ятифунтову істоту на підльоті, провів долонею по його хромованій спині, потріпав яскраво-синю гриву, що смішно стирчить на кшталт ірокезу.

— Привіт, друже.

Він замуркотів, як справжній кіт, почав тертися об ноги, штовхаючись макітрою. Його прояви прихильності настільки потужні, що й мене здатні повалити на підлогу. Закінчивши стандартне привітання, Фред відійшов, а я попрямував до ліжка, роздягаючись та кидаючи одяг прямо на підлогу.

Без сил впав на ліжко, що перетікає в підвіконня та повернувся до широкого вікна. Я ніколи не закриваю жалюзі наглухо, вони потрібні, лише щоб розділяти світло смугами — так воно не б’є суцільним потоком в очі. Тож, перш ніж провалитися в сон, я довго дивлюся у вікно, на величезне штучне озеро з бетонними берегами. Коли немає вітру, поверхня води відбиває не тільки різнокольорові вогні, а й силуети будівель, наче з їхніх фундаментів догори дригом височіє ще один квартал. А коли вітер є, брижі мене заколисують.

Цій звичці споглядання завдячую корпусу нейроімпланта — значно більшому, ніж у розсудливих людей. Заради подвоєння акумуляторної місткості довелося протягнути центральний блок аж до вуха, а під процесор забрати частину чола, тому повернутися на правий бік я можу лише коли засинаю, перестаючи відчувати тиск металу на череп. Розплата комфортом, про яку мене попереджали.

Фред сів біля ліжка, поклав голову та лапи на його край. Я не бачив, але спиною чув тепле повітря з його кулера. Охолодження процесора відбувається через ніс, зображуючи дихання біологічних істот. У такій позі він просидить аж до ранку, пильно охороняючи спокій та безуспішно б’ючись із моїми жахіттями.

Під його тихе гарчання я заснув.