Неон у титанових венах

Коли ми зайшли, Ксандра якраз наминала мої улюблені горішки, влаштувавшись на диванній спинці. З-за перегородки на неї знервовано поглядав Робін, явно невдоволений появою незнайомки, яка з порога пішла копирсатися в холодильнику. Хоча більше схоже, що це Сем як завжди залишив пачку посеред дивану, щоб чиясь дупа її роздавила.

— Об'їдаєш Сема? — запитав я, пригадавши її жарти за кухонною стійкою.

Від погляду на зелену пачку з намальованим арахісом закрутило голодний шлунок, але я змусив себе відвести погляд. Ще вирішить, що в ізоляторі не годували.

— Через тебе я не снідала, а нам ще довго тут стирчати.

— Довго? Чому? — Сем напружився.

— Подивіться у вікно.

Поки Сем розвідував становище на горизонті, я зайшов у ванну сполоснути руки й обличчя. Після прогулянки нетрями на них знову відчувався пил, хоча душ я приймав не більш як годину тому. Це погано. Дрібний бруд потрапляє до імплантів і забивається в щілини, а вичищати його звідти — завдання із зірочкою.

Вікі вже доводилося розбирати нейроімплант, щоб вивудити мініатюрні кулери з системи охолодження, а сам я марнував години на те, щоб вишкребти піт і бруд із залізяки на шиї. Неприємне заняття, що штовхає на божевільні ідеї, — наприклад, переїхати в нормальний район, де дерева хоч трохи захищають від міського смогу. Але ідеї так і залишилися ідеями, тому що жити поміж багатіїв означає відмовитися від заступництва банди.

Я пробув у ванній лише кілька хвилин, але Робіну їх вистачило, щоби затіяти скандал. Утім, зазвичай йому достатньо однієї кволої іскри.

— Ти міг попередити! — кричав він, стоячи біля дверей своєї кімнати так, щоб залишатися під захистом особистого простору.

— Реагуєш, ніби прийшов інспектор нелегальної праці, а не вродлива дівчина, — усміхнувся Сем.

Після косяка з травичкою його нереально вивести з внутрішнього дзену. Як же я іноді заздрю його банальній можливості курити!

— Та вона тримається як коп!

Прийшла моя черга усміхатися. Поки я розмірковував, чи варто розкривати особистість Ксандри, вона сама це зробила:

— Вгадав. Я офіцерка поліції. Але колишня. Уранці подала у відставку, тож можеш розслабитися.

Робіна одкровення не пройняло.

— Без різниці! Колишніх копів не існує!

— Роберте, тобі ж сказали — розслаб дупу. — Сем підпалив ще одну цигарку, цього разу звичайну, з нікотином. — Краще допоможи Джеку. У нього до тебе справа.

Робін ошелешено втупився, ніби ми раптово заговорили китайською.

— Відколи вченому із завищеним почуттям значущості потрібна моя допомога?

— Ти вмієш зламувати системи, — пояснив я.

— Ага. І відкривати нелегальні порносайти. Далі що? Ти когось хакнути вирішив? Я у справи вашої зграї не ліз і не лізтиму.

— Мені погасили імпланти.

— Співчуваю. А я тут до чого?

— Можеш їх увімкнути?

Робін задумався, і я майже повірив, що він прокручує в голові вміння та інструменти, які могли б допомогти. Майже.

— Я зламую комп'ютери, планшети, чужі сервери. Роботів. Ти до чого себе відносиш?

Мені не сподобалося це "до чого". Його натяки на мою сутність перестали веселити, перейшовши в категорію жартів, за які б'ють по пиці. Я б може й не стримав пориву, але Сем вчасно втрутився:

— Досить придурюватися. У тебе є поліційний прилад для таких справ.

— Десь валяється.

— Упевнений, ти знаєш де саме.

Діловито поправивши окуляри, Робін сперся на укіс, прийнявши позу господаря становища. Йому подобалося нас дражнити, слухати вмовляння. Нікому непотрібний ботан став важливою персоною. Якоюсь частиною себе я міг це зрозуміти, але здебільшого його ламання бісили.

— Що мені за це буде?

— Привезу статуетку із сусіднього штату, — пообіцяв я.

— Золоту?

— Як захочеш. Пофарбую акрилом у будь-який колір. Можу ще стрази наклеїти.

— Ти гівнюк, — сказав він і одразу ж отримав чимось проміж очей. Ну прямо кара з небес.

Коли на підлогу біля його ніг звалилася пачка грошей, я метнув погляд до Сема. Той закрив схованку в підлозі, встав і процідив крізь зуби:

— Гони прилад.

Треба буде роздобути для нього рідкісну автомобільну модельку, бо гроші він все одно не візьме.

Піднявши хабар, Робін миттєво припинив влаштовувати клоунаду і сховався за дверима, щоб ми не бачили, чим саме він торохтить у пошуках потрібного артефакту.

— Будеш? — Ксандра простягнула напівпорожню пачку горішків. Я кивнув і влаштувався поруч із нею.

Увесь той час, поки Робін повільно порпався в барахлі, я перемелював арахіс зубами та уявляв найгірший перебіг подій. Що як доведеться виїхати в такому стані? На першому ж пості попадуся і не зможу зробити нічого. Без імплантів я нуль.

Але найбільше напружувало відчуття марності власних рук і очей. До сили звикаєш швидко, до нових здібностей — ще швидше. А потім здається, що ти народився таким. Іноді навіть виникають хибні спогади, які підсвідомість підтасовує зі снів. Важливо їх відокремлювати та відсіювати, але відокремити й відсіяти можливості імплантів я не готовий.

— Знайшов! — по-дурному заволав Робін і вискочив із кімнати, змусивши мене здригнутися.

Він передав прилад із кабелем, за габаритами менший за ключ від машини, і позадкував у своє лігво. Ніхто з нас його маневру не зрозумів.

— Ти хіба не повинен був... — хотіла втрутитися Ксандра, але Робін її перервав:

— Ні. Ні-ні-ні. Я не хочу випадково зламати йому розум або зварити мозок, тож із цим ви без мене.

Я міг посперечатися, що розум жодним чином не залежить від нейроімпланта, а датчиків у сірій речовині недостатньо, щоби зварити мізки, але я б усе одно не довірив цьому хлопцеві колупатися у системі. Не після того, що він про мене казав.

— Сем?

Я з надією повернувся до друга, але він розгублено розвів руками й зробив довгу затяжку, явно плануючи сховатися за димовою завісою.

— Чудово.

Нічого не залишилося, окрім як спробувати полагодити себе самостійно. Для цього точно знадобиться дзеркало, тож я знову розвернувся в бік ванної, але зупинився, коли долоня Ксандри лягла на передпліччя. Її дотики не переплутати з ніякими іншими.

— Сядь, — попросила вона.

— Ти ж казала, що не мала справ із цією штукою?

Вона трохи винувато кивнула і потягнула мене до дивана.

— Мала. Але сподівалася, що не доведеться проробляти це з тобою.

— "Це"?

— Вставляти штекер у потилицю, проробляти щось з твоїм процесором, все таке… Ти ж знаєш, що я маю на увазі.

Я подивився в її очі й ледве не втратив координацію. Світ закрутився. Наслідки болю і наркотику? Можливо. Але мені це сподобалося.

Зникла кімната, Роберт і Семюель. Всесвіт стиснувся до двох точок — зіниць, оточених природною блакитною райдужкою. У них існував цілий всесвіт, але я не зміг прочитати жодного слова.

— Ти запам'ятала.

Я посміхнувся, почуваючись донезмоги безглуздо.

— Що запам'ятала?

— Що роз’єми розташовані не на шиї.

— Ти б мене вбив, якби я ще раз помилилася.

— Ні.

Погляд мимоволі ковзнув її губами, і на пересохлому язиці закрутилося бажання до них доторкнутися. Цілувати, впиватися в них довго й без свідків...

— Він провів би годинну лекцію, — ляпнув Робін.

Ілюзія зруйнувалася.

Ми знов у квартирі Сема, я сиджу на дивані, а Ксандра перестрибнула через його спинку, випадково зачепивши мене коліном.

— Обійти не могла?

— Не змушуй мене ходити посеред розкиданих пляшок.

Сем… Схоже, йому було зовсім не до прибирання, поки перекопував місто у пошуках мене.

Над плечем з'явилася долоня Ксандри й вимогливо поворушила пальцями. Я без сумнівів вклав у неї прилад.

— Могла б одразу зізнатися, що вмієш, але не хочеш чіпати роз'єми.

Сам не знаю, навіщо це сказав. Напевно, озвучені думки хоч трохи компенсували незручність. Якби цим зайнявся Сем або Робін, я попросив би Ксандру не наближатися, аби не демонструвати їй ще один фрагмент нового себе і не давати в ньому копирсатися.

— Джеку, заткнися й посидь тихо.

Я заткнувся, але в неї все одно не виходило попасти в роз'єм. Відчуваючи, як тремтять її пальці, я забрав прилад, підняв волосся і вставив штекер самостійно. Заодно ткнув у сусіднє гніздо кабель, який завжди валяється на дивані. Сем заряджає ним нейроімплант, поки грає на приставці.

— Як тобі вдається робити це на дотик? — поцікавилася Ксандра.

— Кілька років практики, м'язова пам'ять протезів — навіть не знаю, що більше допомагає.

Вона не відповіла, але я поставив би сотку, що похитала головою. А потім почала клацати кнопки під тихе пищання приладу.

Від кожного натискання штекер тремтів, передаючи вібрацію через роз'єм в імплантовану пластину, а з неї — до прямих м'язів потилиці. Відчуття не з приємних, ніби вся конструкція з титану і мікросхем ось-ось розхитається і випаде назовні.

— Ти б не впорався без мене. — Ксандра прибрала пальці з кнопок і понишпорила кишенями. — Тут потрібен чип.

— Я думав, він тільки для наручників.

— Ну, в якомусь сенсі блокування — ті самі наручники.

З цим важко сперечатися. Мені воно й зовсім здалося середньовічними кайданами.

— Тоді добре, що ти пішла зі мною.

— Це щось на кшталт подяки?

— Це констатація факту, — відрізав я.

Сем демонстративно гмикнув і пройшов до сміттєвого відра, щоб загасити сигарету. Я подумки попросив його не вставляти свої п'ять центів, але це не спрацювало.

— Подяка не закладена в його програмне забезпечення, — сказав він, позбавившись від недопалка.

— Хто б, бляха, казав, Семе.

Відповідаючи, я трохи смикнув головою, і Ксандра роздратовано стиснула скроні долонями.

— Я ж попросила не рухатися.

Через кілька хвилин метушні з приладом вона видихнула і попередила:

— Запускаю активацію. Ти готовий?

— Готовий.

Насправді — ні. Складно підготуватися до того, про що лише чув з розповідей, але не проживав сам.

Я випрямив долоні на випадок, якщо нігті вискочать із пазів, і направив траєкторію далекобійного шокера в підлогу. Коли через раптово активовані функції позбудуся контролю над зброєю, треба постаратися нікого не вбити.

Усе почалося з тонкого червоного рядка, що біжить інтерфейсом.

// ЗАПИТ

// ПЕРЕВІРКА ЗВОРОТНОГО ВІДГУКУ

// З'ЄДНАННЯ

І ще сотні й сотні слів, які я не встигав читати: помилки, підтвердження, спроби реактивації. Масиви з даних, чисел і назв компонентів замиготіли перед очима, викликаючи нудоту.

Завершилося це цифрове божевілля хвилинним блекаутом. Я втратив зір, а повітря перестало фільтруватися. У легені потрапив сигаретний дим, що наповнював кімнату, і змусив мене кашляти. Повне перезавантаження зачепило не тільки бойові функції, а й ті, що відповідають за життєзабезпечення. Так не повинно бути. Ксандра помилилася. Але я вирішив даремно не смикатися і терпляче дочекався, поки з'явиться повідомлення яскраво-зеленого кольору:

// ЗАВЕРШЕННЯ ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

Система потішила успішною активацією і видала звіти про стан кожного імпланта. Щойно я їх зморгнув, органи чуття обдало мільйонами подразників. Нерви напружилися до межі, намагаючись отримати управління імплантованою електронікою, але від мимовільних дій це не вберегло.

Нігті виїхали з пальців зі звуком оголених клинків, кісточки правої руки піднялися, показавши заряджені струмом голки, а ліве передпліччя відкрилося, щоб дати шокеру визволитися з ніші. Режими зору ввімкнулися, змінюючи один одного, і це виявилося надто болісним для вестибулярного апарату.

Я втратив координацію в просторі, зіслизнув з дивана на брудний килим, сів на коліна і вчепився в довгий синтетичний ворс, всипаний попелом від сигарет. Поруч із мізинцем побачив обгортку від льодяника і чийсь зрізаний ніготь. Гидко, але я зосередився на смітті, щоб приборкати відчуття рівноваги.

ГОРМОНАЛЬНИЙ МОНІТОР T-SKYLINE-i255

[автоматична діагностика стану]

// адреналін [786 пг/мл] ПІДВИЩЕНИЙ

// норадреналін [10 пг/мл] ЗОНА УВАГИ

// кортизол [23 мкг/дл] ЗОНА УВАГИ

Як же все, бляха, погано.

Ксандра хотіла підійти, але Сем зупинив її проханням триматися подалі. І добре. Через нудоту, що накочувала хвилями, я насилу стримувався, щоби не наблювати собі під ноги.

— Ти як? — Сем акуратно наблизився, стежачи за моїми судомними рухами, поклав руку на плече і зазирнув у очі.

— Як під час першої активації нейроімпланта.

Сем посміхнувся, розуміючи, про що я кажу. Він теж це пройшов, але без встановлення оптики напевно переніс процедуру легше. Принаймні його не накривало болем, поки зорові нерви адаптувалися до нових очних яблук.

Я згадав, які м'язи відповідають за деактивацію шокерів, і змусив їх сховатися всередині протезів. Слідом втягнув нігті, для чого зігнув і різко розправив пальці.

— Не знав, що в тебе і в кистях є електроди, — прокоментував Робін.

Я думав, що він давно втратив інтерес і займається власними справами, а не підглядає за чужими стражданнями в замкову щілину.

— Тепер знаєш, — без ентузіазму відповів я і придушив черговий позив блювоти.

— І починаю розуміти, заради чого ти відтяв руки.

Заради того, щоб такі, як ти, тримали думки всередині черепної коробки, а не висловлювали їх направо й наліво. Я не став цього говорити. Шлунковий сік підступив ще ближче до горла, і рефлекторні ковтки повітря перестали рятувати. Висмикнувши штекери з потилиці, я кинувся до вбиральні, щоб обійняти унітаз. За ці роки ми подружилися, а все тому, що ніяк не наважуся прооперувати вестибулярний апарат.

Сьогодні поділитися з фаянсовим приятелем було нічим. Крім жмені арахісу в горло вже два дні нічого не потрапляло. Я позбувся подрібнених горіхів і кількох ковтків кислої рідини з надр шлунка, а потім довго стояв поруч з увімкненим краном, виполіскуючи рот і приходячи до тями.

За спиною пролунали кроки. Ксандра принесла склянку води та чистий рушник.

— Вибач, Джеку.

— За що? — не зрозумів я.

— Мені довелося перезавантажити систему повністю. В ізоляторі поставили дивне блокування, прилад із ним не справлявся.

Так, це я зрозумів. Вони були не проти позбавити мене зброї назавжди, тож не надто переймалися тим, як потім повернути її в попередній стан.

— Добре, що взагалі вдалося. Перезавантаження могло й не спрацювати.

— У мене склалося враження, що більшу частину роботи зробив твій процесор, а не прилад. — Ксандра дістала його з кишені й покрутила в руці. — Але я, звісно, не фахівець. Просто в якийсь момент екран перестав світитися, а ти продовжував сидіти нерухомо.

— Усе правильно, — я підтвердив її здогадку і постарався пояснити якомога простіше: — Ти зняла блок і погасила систему, а імпланти життєзабезпечення не можуть бути неактивними довше хвилини. Нейроімплант сам запустився і все налагодив.

На таке здатна не кожна модель, але я не економив при виборі. Настав час цьому радіти.

— Тобі краще?

Я кивнув і хлюпнув ще трохи холодної води на обличчя. Взяв з її рук рушник і промокнув щоки, щоб краплі не збігли вниз, під броню.

— Випий. — Ксандра простягнула воду. — Я додала туди шипучку з аскорбіновою кислотою.

Розумно. Кисле непогано допомагає від нудоти.

Поки я пив, вона мовчала і розглядала моє обличчя. Швидко окресливши панель акумулятора і зачепивши гематому під пірсингом, ясний блакитний погляд зупинився на скроні, де за хорошого освітлення можна помітити короткий шрам.

— Твій чип на місці?

— Так, — відповів я прямо у воду, створивши бульбашки.

— Потрібно його витягнути.

Я осушив склянку і поставив її на раковину між тюбиком дешевої пасти й одноразовою бритвою.

— Навіщо?

Ксандра здивовано глянула, але вчасно згадала, що я погано розбираюся в її сфері.

— На пропускних пунктах є сканери. Якщо наші дані встигли передати на кордон міста, тебе запалять, Отрі.

— А тебе?

— Мій паспорт удома, серед документів, а не під шкірою.

Знову цей погляд. Ксандра нарешті знайшла царину, в якій може мене зжерти, і безсоромно це використовує.

Я поліз до аптечки Сема, яку він зберігає в найбільш невідповідному для цього місці — шафці над унітазом. Покопався в бардаку з прострочених ліків і витяг скальпель у целофановому пакуванні.

— Навіщо хлопцеві з банди імплантувати собі чип? — замислилася Ксандра. — Щоб швидше упізнали й посадили до в'язниці?

— Я не збирався попадатися.

— Усі ви не збираєтеся попадатися, але ізолятори переповнені вашою братією.

Я знизав плечима і підійшов до дзеркала. Не маючи відповіді вважаю за краще промовчати, ніж вигадувати її на льоту.

Антисептика в коробці не виявилося, довелося взяти одеколон Робіна. Незручний скляний флакон ледь не вислизнув з рук, тож Ксандра кинулась допомагати.

— Давай я, — запропонувала вона, встаючи до раковини, аби вимити руки. Я посунувся й недовірливо уточнив:

— А в тебе є досвід витягування чипів?

— Ні, але колись виколупувала шматок бляшанки зі стопи одного хлопця. Думаю, з чипом буде куди легше.

Пам'ятаю той випадок. Біля озера в кар'єрі достобіса гострих залізяк, одна з них якось намагалася мене прикінчити. Пам'ятаю, укол від правця був болючішим за хірургічні маніпуляції Ксандри, тож чому б не довіритися їй знову?

— Переконала.

Я сів на край ванни та підставив праву скроню, запізно розуміючи, що на тому самому боці знаходяться всі імпланти. Закортіло відвернутися, встати й піти, впоратися з чипом самостійно, аби тільки не дати Ксандрі роздивитися кожен болтик, яким залізо прикручене до черепа. Я придушив грудку сорому, що раптово застрягла у горлі, і постарався не видати емоції.

— За такого освітлення доведеться різати на дотик, — пожалілася вона.

Вічно забуваю, що не всі бачать у темряві.

— Почекай.

Я насилу згадав, в який з пальців вмонтовано ліхтарик, подав уявну команду на активацію і підсвітив скроню діодом, що повільно виїхав з маленької ніші.

— Так краще.

— Хоч одного разу стане в пригоді, — усміхнувся я, поки Ксандра розпаковувала скальпель.

— Ну так, із такими очима лампочки ні до чого.

— Якого вони зараз кольору?

Я зовсім забув перевірити їх у дзеркалі, а Ксандра вже напевно звернула увагу. Завжди звертає.

Відірвавши край пакування зубами, вона невиразно пробурмотіла:

— Моторошного.

— Я серйозно.

— Білі, Джеку. Абсолютно білі.

Тобто безбарвні. Налаштування відкотилися до заводських разом із перезавантаженням, але так очі хоча б не зяють чорнотою, як це було з розрядженим акумулятором.

— Тільки обережно, не пошкодь шлейф, — попросив я, коли Ксандра піднесла скальпель.

Її рука завмерла.

— Який шлейф?

Я швидко ткнув у те місце на скроні, де під шкірою пролягає проводка.

— Від очних імплантів до процесора.

— У тебе в тілі можна знайти хоч одну ділянку, де немає проводки чи металу?

— На дупі, — вишкірився я.

— Але я б не приймав його слова на віру, — порадив Сем, з'являючись на порозі. — Перевір при нагоді.

— Якого хера ти приперся?

Зараз ще хіба Робіна не вистачає в комірці три на два метри.

— А якого хера ви влаштували операційну в моїй ванній?

Ксандра відчула наближення сварки, нехай навіть і жартівливої, і знешкодила її на підльоті.

— Хочеш побути асистентом, Семе? Подай пару серветок і лейкопластир.

Сем не став сперечатися, як обов'язково зробив би, якби його попросив я, і Ксандра кинула навздогін ще одне прохання:

— Потрібен пінцет, нігтями я чип не підчеплю. Тільки продезінфікуй його.

Сем зник за дверним отвором, а Ксандра нарешті зробила розріз, попередньо намацавши під шкірою маленький прямокутник.

— Не питатиму, чи боляче. — Вона витерла скальпель рушником і ним же зловила краплю крові, що збігла скронею. — Для тебе це, мабуть, дрібниця.

Мені страшно було зізнатися, що я не відчув нічого. Взагалі. На тлі посилення болю у спині така подряпина, нехай вона й кровоточить, — це як укус комара.

Сем повернувся швидше, ніж друга червона крапля встигла досягти вилиці. Ксандра підхопила її, промокнула ранку серветкою та обережно підчепила край чипа пінцетом. Пластинка легко вийшла з-під шкіри й опинилася на моїй долоні швидше, ніж я встиг злякатися, що вона вросла в плоть.

Я без жалю розламав її та кинув в унітаз, а Сем натиснув на кнопку зливного бачка.

— З тебе непоганий асистент. — Ксандра забрала в Сема лейкопластир і посміхнулася: — Не хочеш змінити професію?

— Мрію. — Його сарказм відчувався в повітрі так само добре, як сморід плісняви, якою обросла ванна кімната. — Влаштуюся помічником Грейс, житиму на копійчану зарплату і підноситиму лікарям тампони на блюдечку.

— Гарний план, — зацінив я. — Точно краще, ніж їхати за нами в чуже місто.

— До речі про це. — Ксандра спритним рухом приліпила лейкопластир на скроню і кинула закривавлений рушник на край раковини. — У якому напрямку ми драпанемо? Канзас, Іллінойс, Айова?

— У Сент-Луїс, — майже наказав Сем.

— Це десь на іншому краю штату? — Із географією в мене завжди було туго.

— Ходімо, покажу.

Сем вийшов із ванної та повів нас до мап, розвішаних на стіні холу. Зазвичай ми використовуємо їх, аби планувати рейди.

— Це мегаполіс над Міссурі. — Він ткнув пальцем у точку на схід від Канзас-Сіті. — З портом і величезною промисловою зоною.

— Чому саме туди?

— Це батьківщина Майка. Він зібрав першу банду на його вулицях і знає там кожного пса.

Я скептично поморщився, демонструючи, як ставлюся до альбіноса і його зв’язків.

— А ще це щось на кшталт Ґотем-Сіті нашого штату, — повідомив голос з-за перегородки.

Робін ніколи не може утриматись від того, щоб розвісити вуха по усій хаті.

— Що таке Ґотем-Сіті? — насупився я.

— Вигадане місто, де злочинців більше, ніж бруду, — відповів Сем, поки його сусід не встиг вибухнути годинними поясненнями. — Почитай щось крім наукових робіт, Джеку. У тебе кругозір як у моєї кавоварки.

— Та йдіть ви обидва, — огризнувся я. — Срані задроти.

— Коротше. — Сем ударив долонею по карті, як суддя, що закликає до тиші. — Ви їдете до Сент-Луїса, тому що там є дружня для нас банда. Вони тебе прихистять, поки це буде потрібно.

— Прихистять? — перепитав я зі скепсисом, не вірячи в таке доступне щастя. — У них там філія благодійності для бродяжок?

— Ні. Лише ватажок, який пам'ятає Майка. Покажеш йому зуби, якщо буде потрібно, але не переборщи.

Я усміхнувся. Слушне попередження, але навряд я зможу стриматися в демонстрації сили.

— Де його шукати?

— У порту. Його ім'я Алекс, але шукай за прізвиськом "Білоокий" і дивною оптикою без райдужок.

— З імплантами, значить, — із задоволенням зазначив я.

— У них там ця галузь розвинена навіть краще, ніж у Детройті чи Нью-Йорку. В угрупованні повно бляшанок, тож будь обережний.

Звучить добре. Якщо це справді так, я впишуся в їхні ряди як рідний, і на мене нарешті не будуть тицяти пальцями, як на якогось схибленого на залізі психа.

Я вбив дані в пам'ять нейроімпланта і перейшов до питання, що здавалося мені більш нагальним:

— Мати план на тиждень приємно, але нам би вибратися з кварталу, а потім і з самого міста.

Сем почухав підборіддя, ніби це могло розігнати розумові процеси, і повернувся до мапи. Ксандра знову відійшла перевірити ситуацію за вікном, звідки засмучено відзвітувала:

— Не бачу, скільки патрулів вони зігнали і де саме стоїть оточення.

— Нас уже оточували раніше, — сказав Сем, не відриваючи погляду від схеми району. — Зазвичай перекривають усі виїзди, розбивають копів на парочки, щоб прочісували двори. Іноді ходять по квартирах у пошуках щурів.

— Щурів? — перепитала Ксандра. — Нетрі не найкраще місце для цього. Тут ніхто не здає інформацію, поки не викладеш кілька великих купюр.

А вона непогано розбирається в нашому проклятому існуванні. Шкода, що лише з одного боку барикад.

— Зазвичай вони не платять за таких убогих, як ми, — сказав Сем, намагаюсь заспокоїти.

Зазвичай, але не тоді, коли Річард Лейт лютує у пошуках дочки. Чи варто повідомляти про це Сема? Чи вплинуть ці подробиці на наші дії, або й без того зрозуміло, що вшиватися треба негайно? Подумавши, я вирішив залишити промах Ксандри між нами.

— У мене є одна ідея, — не особливо впевнено почав Сем і прокреслив пальцем лінію. — Якщо дороги перевіряють, вам треба вибиратися пішки, через наскрізні споруди.

— Є нетрі, що ведуть за межі Нортмора?

— Ні, але є магазин із виходом на склад. Його ворота ведуть на п'ятдесят першу, а звідти рукою сягнути до окружного шосе і східного кордону.

— Зброярня Меггі? — Я згадав цю стару австралійку, від якої вічно тхне порохом і мастилом.

Сем неуважно кивнув, продовжуючи щось обмірковувати.

— Вона все ще висить нам бабло?

Так, її борг — стара справа, але ніколи не пізно попросити розрахуватися. У нашому світі ніхто не обнуляє кредити просто так, а я ще й маю до неї особисті претензії.

— Висить. Майку вона заплатила, але ми не отримали ні копійки.

— Тоді йдемо, нагадаємо їй.

Венами пройшла перша хвиля адреналіну, яку не зміг приборкати навіть наркотик. Ненависний гормон виділяється щоразу, коли ми обговорюємо майбутню незаконну вилазку.

// ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ АДРЕНАЛІНУ

// ПІДВИЩЕНИЙ ПОКАЗНИК ПУЛЬСУ [132]

Повідомлення з'явилися незвичною плямою в полі зору, поруч із повідомленням про те, що в крові знайдено нову речовину. “BNS-04” — так система назвала наркотик зі шприца копів. Після тижня без інтерфейсу мерехтливий текст на сітківці заважав бачити й концентруватися, але я знав, що це тимчасово. Скоро знов буде складно обходитися без показників на сітківці.

Через бісову фізіологію я більше не міг залишатися на місці. Тіло рвалося діяти, не піддаючись контролю розуму. Зараз потрібен Сем, щоб підстрахувати, не дати зірватися, але в нього намалювалися інші плани:

— Ідіть удвох, а я прижену тачку в провулок навпроти складу.

— Думаєш, тебе пропустять?

— Вони шукають нас, а не його. — Ксандра дала спокій вікну і повернулася у хол. — Якщо він їхатиме сам, питань не виникне.

— Гаразд, — погодився я. — Футляр із Фредом зможеш підкинути? Він не надто підозрілий?

— Не надто, якщо тільки вони не знають про твою слабкість до пса на батарейках.

— Не знають.

— Тоді чекайте нас із Фредом на п'ятдесят першій, — підсумував Сем. — І постарайтеся не нарватися на патруль.

Сем штовхнув зі шляху м'яч, що викотився з-за тренажера, і вийшов за двері.

Ксандра пішла за ним, а я на кілька секунд затримався біля дзеркала, щоб змінити колір очей на більш людський.

— Тобі не личать сірі, — підмітила Ксандра, коли я переступив поріг.

— Насрати, — відповів я, махнув Робіну і зачинив двері.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв роману ("Вулиці Канзас-Сіті") та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)