Неон у титанових венах

// 07.22.2060 [16:14 PM]

Напевно, у кожного жителя Канзас-Сіті є район, який йому не подобається. Більшість назве західну частину міста, де останні тридцять років править мафія; багато хто згадає північ з її злиднями та кліматичними біженцями; хтось поскаржиться на промислові квартали з притонами на покинутих заводах. І лише одиниці скажуть про центр, тому що він — це серце кожного мегаполіса. На такі місця заведено дивитися, розкривши рота. Їх фотографують для листівок, додають у брошури для туристів, щоб ніхто не пройшов повз висотні квартали та не забув залишити там кілька сотень.

Я і сам захоплювався б величчю, зведеною з металу і скла, якби не потоки світла та інформації, в яких можна захлинутися. Говорячи про любов до мегаполіса, я завжди забуваю вточнити, що на його центр це почуття не поширюється. Знаючи про моє захоплення неоном, в це важко повірити, але деякі вулиці Канзас-Сіті заяскраві навіть для моїх очей.

Поки вагон метро мчав до пункту призначення, я з жахом згадував хаос вулиць, який зовсім скоро мене поглине й безжально атакує мої поліпшені органи чуття.

На відшибі пасажирів було мало, але що ближче до центру ми під'їжджали, то густішим ставав натовп. Коли наступною станцією оголосили мою, я опинився притиснутим до стулки дверей, але не з того боку поїзда, де буде перон. Знаючи, що мене все одно винесе людською хвилею, я не став намагатися проштовхнутися до виходу, натомість похмуро втупився в темне скло.

На тлі тунелю, що проносився за вікном, відображення виглядало розмитим, але цього вистачило, щоб із задоволенням розгледіти гострі лінії броні на підборідді, титанові вставки та пластикові елементи. Тепер на обличчі немає нічого, що змусило б гидливо відвести погляд, проте в голові недоречно зазвучали настанови психіатра: не шукати відображення в навколишніх поверхнях, не оцінювати себе, не перевіряти, який вигляд маю. Його спокійний голос змішався з ритмічним стукотінням коліс, і я присоромлено опустив очі.

Якого біса?

Зі мною щось відбувається. Ніби повернувся на роки назад, коли ще мало сенс виконувати приписи лікаря і ховатися від дзеркального двійника. Зустріч із Ксандрою вибила розум із колії. Тепер це, здається, надовго.

Але на те, щоб узяти себе в руки, часу не залишилося. Поїзд зупинився на станції "Вашингтон-сквер".

Відчуваючи себе загубленим не лише в просторі, а й у власних думках, я влився в потік пасажирів і вийшов на платформу, а з неї на ескалаторі піднявся у фоє. Минувши такий само людний перехід, нарешті вибрався з натовпу на свіже повітря. Денне світло вдарило в очі, зіниці екстрено відрегулювали яскравість.

Повітря в центральному районі я назвав свіжим лише умовно. Воно точно краще, ніж на станції, але пилом і вихлопами наповнене рівно настільки, щоб я зміг вловити це своїм геть слабким нюхом. Не рятував ані імплант у носогорлі, ні близькість міського парку. Хтось скаржиться, що до північної частини Канзас-Сіті вранці доносяться запахи з індустріального району, але, на мій погляд, періодичний гар із заводських труб терпіти простіше.

Від метро до клініки Вікі кілька кварталів. Це не здається великою відстанню, але спека автоматично множить її на два. Не скажу, що цьогоріч друга половина липня видалася спекотною, проте в перервах між дощами сонце пече безжально, перетворюючи місто на розігріту духовку. Крокуючи вздовж парку, поряд із багатосмуговою дорогою, я піддався бажанню зняти куртку й акуратно повісив її на плече, перевіривши, що гроші не випадуть із внутрішніх кишень.

На мене одразу спрямували погляди зустрічні перехожі. Коли руки відкриті так, що видно межу між рідною і синтетичною шкірою, сторонньої уваги не оминеш. Хтось сприймає стики за моторошні шрами, а хтось одразу здогадується подивитися на кисті, щоб побачити неприкриті кісточки з титану. Але всі вони однаково витріщаються, забуваючи про манери, а я у відповідь нагороджую їх трохи агресивнішим поглядом, ніж вони заслуговують. Колись мені хотілося виставляти залізо напоказ, але зараз у пріоритеті дістатися непоміченим, не залишитися в чужій пам'яті. Незручності злочинного життя, щоб їх.

Коли парк ліворуч від тротуару закінчився, до реву двигунів і сигналок додався шум центральних кварталів. Варто було ступити на широку вулицю між рядами висоток, як вухам стало важко від набору звуків на граничних децибелах. Захотілося прикрутити гучність, але імплант зв'язку не передбачає такої розкоші, коли йдеться про шум ззовні.

Зате з яскравими променями світла моя електроніка поки справляється. Не знаю, хто пустив чутки, що в мегаполісах не буває сонця, — ще як буває. Просто на вулиці воно потрапляє не безпосередньо, а двічі й тричі відбившись від дзеркальних поверхонь будівель. Якби архітектори були завбачливішими, зробили б вікна матовими.

Але світло і звуки тут не найбільша проблема. Люди — ось, хто змушує нервувати. Розраховуючи час, я і думати забув про обідню перерву. Це в мене вона може бути хоч о третій ночі, а в нормальних громадян починається близько полудня. Тож я потрапив прямо в так звану третю годину пік, коли працівники офісів поспішають зайняти найкращі місця в кафетеріях, а хтось сідає в машину, щоб рушити на чергову зустріч, та доєднується до величезних заторів. Один з таких якраз коптив небо вихлопами ліворуч від мене, поки я пробирався крізь натовп.

Куртку довелося міцно стиснути ліктем, бо у таких місцях нарватися на кишенькового злодія нескладно: відволікся на вітрину, втратив пильність — залишився без грошей. А відволікатися тут завжди є на що. Оренда перших поверхів влітає в не одну тисячу баксів, що змушує магазини змагатися в креативності, аби заманити клієнтів.

Практично біля кожного входу роздають буклети, ніби величезних екранів з рекламою їм недостатньо. Зазвичай я проходжу повз і відмахуюся від папірців, що пхають мені під носа, але дещо привернуло увагу: яскраво-помаранчеві листівки із закликами виходити на протести. Щоправда, в руки мені жодної не дали — погребували — але я не розгубився і просто підняв кілька штук з асфальту. Не заздрю двірникам, які змушені щовечора згрібати ці тонни макулатури.

"Чистота тіла — чистота душі!", кричав заголовок.

Я гмикнув.

Йшлося явно не про ту чистоту, яка досягається милом. Тридцять років минуло, а ці ідіоти досі вірять, що імпланти роблять нас байдужими монстрами. І плювати вони хотіли на тих, хто вижив завдяки прогресу. Як на мене, це дикість. Вони можуть засуджувати таких, як я, що змінюють тіло за своїм бажанням, але виступати проти розвитку медицини пліч-о-пліч із технологіями — лицемірно і низько.

Я зі злістю розірвав листівки на шматки і жбурнув їх у найближчий смітник. Занурив би в нього й промоутера, але навряд чи це допоможе. Швидше зіграє фанатикам на руку, давши шикарний інформаційний привід і гучні назви для брехливих статей.

“Вживлення імплантів призводить до агресивної поведінки!”.

“Кіборг накинувся на людину в центральному районі Канзас-Сіті: подробиці інциденту”.

Тішило тільки одне: судячи з розкиданих всюди помаранчевих папірців, їхні гасла мало кому припали до душі. Натовп втоптував їх в асфальт сотнями підошов, і це виглядало більш справедливо, ніж моя потенційна розправа. Я б сказав символічно.

До початку другого кварталу, на розі якого розташувався секс-клуб, запаморочилося в голові. Зазвичай такого не трапляється, але досі я жодного разу не відвідував центр наступного дня після мігрені, коли її відгомони ще живуть десь у надрах організму.

Аби не втратити рівновагу, я зосередився на дротах, що товстими оберемками в’ються по стінах. Після відключення бездротової мережі кабелів стало настільки багато, що підвішувати їх на стовпи ніхто й не намагається, простіше пустити будівлями й додавати нові й нові кріплення, як тільки ті знадобляться. Дроти стали моїми путівниками, нитками Аріадни в лабіринті бетонних джунглів. Головне не врізатися чолом у якогось бухгалтера, що поспішає до офісу, або ось, у жрицю кохання біля рекламної вивіски клубу.

Я дивом ухилився від її виставленого ліктя і під дзвінкий жіночий сміх поспішив забратися на безпечну відстань. Від борделів Канзас-Сіті краще триматися якомога далі, якщо дорожиш готівкою в кишенях. Ну, або репутацією, але мені за неї хвилюватися вже не доводиться.

— Гей, красунчику, у нас є кімната з синіми стінами, тобі точно сподобається. — Почув я за спиною і прискорив крок.

Охоче вірю, що в них є і синя, і фіолетова, і навіть абсолютно чорна кімната для особливих утіх. От тільки все це ілюзія, створена екранами на стінах, а працівниці та працівники модифіковані настільки, що ментально вже далекі від людей. Навіть в мене це викликає бентегу.

Весь шлях, що залишився, я старанно тримав себе в руках, контролював кожен рух, щоб більше ні з ким не зіткнутися. За якихось десять хвилин я втомився від чужого товариства й уваги, хотілося одного — стати невидимим. Жоден інший район Канзас-Сіті не здатен таке зі мною зробити; у центрального особливий дар: разом з грошима він витягує з людей душі.

Під ці невеселі роздуми я відшукав потрібний провулок і з полегшенням у нього звернув.

Звалити з галасливих кварталів завжди приємно, але в спекотний день це вдвічі приємніше. Вузький прохід між будівлями зустрів прохолодою і запахом вогкості. Сюди сонце не потрапляє навіть у полудень, надто вже тісно висотки туляться одна до одної. Через нього я потрапив у внутрішній двір, а далі — у високу арку, де над головою гуділи десятки кондиціонерів, а вентиляційні системи видавали розмірені пхикання, випускаючи забруднене повітря.

Як і у всіх подібних місцях, я завжди очікую побачити купи сміттєвих мішків і почути, як під ногою хруснула банка з-під коли. Але ні, це все ще центр, а в центрі навіть бомжі мають пристойний вигляд, інакше доблесні правоохоронці випруть їх з переходів.

Чистота тут дещо хвороблива, наче у хірургічному кабінеті. Жодного недопалка, використаного шприца чи попелу від сигарети. Але це й добре, порядок приносить клініці Вікторії гарну репутацію, дарма що її розташування в глибині кварталу трохи заважає маркетингу.

Клінікою я називаю підвал житлової висотки, який не так давно змогла орендувати Вікі. Колись вона була імплантологом у великій корпорації, але її, як і мене, обставини штовхнули на дно, де доводиться витягати з бандитів кулі та встановлювати нелегальні модифікації. За це місцевий клан мафії не так давно взяв її під крило і дозволив працювати в одному з центральних кварталів, де без кримінального “даху” просто так не влаштуєшся.

— Як дістався? — Вікі зустріла мене біля входу ще до того, як я натиснув кнопку на домофоні. Старомодний дзвіночок на дверях задзеленькав над головою.

— Зручніше було, коли ти працювала в Нортморі.

Вона сумно посміхнулася.

— Мені й самій тут не надто подобається. Гамірно й людно. Ніби переїхала на Бродвей.

— Багато клієнтів?

— Вдень майже нікого немає, — відповіла вона, жестом запрошуючи йти за нею. — А от уночі завалюються після перестрілок. То рану їм заштопай, то електроніку полагодь. Софія до ранку через них не змикає очей.

Я натягнув на взуття бахіли — нещодавнє нововведення — і, підковзуючись на гладенькому ламінаті, пройшов до холу.

Офіційно це приміщення значиться салоном краси, тому спершу я опинився в залі з рядом крісел, де стояв запах фарби й лаку для волосся. Мене оточили дзеркала і яскраві лампи — те, що змушує очі активувати режим приглушення світла. Вікі про це знає, тож одразу клацнула вимикачем, створюючи приємну напівтемряву, і повела далі, вузьким коридором.

Ми проминули невелику операційну, складське приміщення, дві кімнатки, які гордовито підписані як палати. У них напевно саме зараз хтось спить, але я не став запитувати.

Мене завжди дивували люди, які ставлять серйозні імпланти в подібних місцях. Одна справа додати кілька функцій або полагодити вже встановлене залізо, що постраждало у бійці, а зовсім інша — імплантувати у тіло нове. Для такого потрібне обладнання тих самих корпорацій, чию інформацію ми крадемо, а його немає ні у Вікі, ні в інших нелегальних імплантологів, яких я зустрічав. Усе робиться на страх і ризик клієнта: якщо не пощастить, у кращому разі залишишся без кінцівок або органу.

Якось я запитав, скільки таких жертв на рахунку у Вікі, але вона лише спохмурніла обличчям і промовчала. Багато.

Трохи далі розташовувалися двері до спальні, звідки на шум наших кроків, подзвякуючи металевими намистинами у волоссі, вибігла дванадцятирічна дівчинка.

— Привіт, Софі.

Я розпросторив руки, і донька Вікі з розбігу в них залетіла, хихикаючи мені на вухо. Ми знайомі кілька років, і за цей час встигли прив’язатися одне до одного. Вона вчить мене добріше дивитися на світ, а я дозволяю їй мацати імпланти на обличчі й руках. Напевно, більше нікого з клієнтів її мами на подібне не вмовиш, а для Софі це хіба що не сенс життя.

— У мене нова енциклопедія, — одразу похизувалася вона.

— Покажеш, поки мама колупатиметься в моїй руці.

Я випустив її з обережної хватки, і ми втрьох вирушили в майстерню.

У приміщенні, заповненому обладнанням, у ніс вдарив запах мастила, клею і пластику. Тут Вікі проводить операції на тих частинах тіла, які багато хто називає штучними. Я це слово ненавиджу, та і взагалі не вважаю за потрібне виділяти імпланти й протези в окрему категорію, але так заведено, доводиться миритися.

— Роздягайся до пояса, — скомандувала Вікі.

— Зверху чи знизу? — жартівливо вточнив я.

— Не біси.

Поки вона копалася в інструментах, я зняв футболку і забрався в комфортне крісло. Матеріал оббивки одразу ж обдав спину холодом. Я пощулився. Хоча в Канзас-Сіті вже середина літа, минулі ночі були прохолодними, через що підвальне приміщення встигло охолонути. Але щойно Вікі увімкне прилади, температура підніметься. Може, ще й кондиціонер доведеться вмикати.

Я кинув погляд на моторошні важелі для регулювання крісла й потужні фіксатори, в які Вікі заковує руки клієнтів. Їхній метал холодніший, ніж спинка, але я навряд відчую дискомфорт. Теплопровідність — все ще слабке місце модифікацій, навіть після випуску другого покоління штучної шкіри.

— Ну, то де твоя енциклопедія? — я повернувся до Софі.

Вона прожогом побігла до маминого столу і взяла величезний том в ілюстрованій обкладинці.

Я не здивувався, що книжка зберігається тут, бо Софі завжди крутиться біля матері та навіть асистує їй під час невеликих операцій.

— Про тварин? — я не зміг прочитати назву українською, рідною для Софі мовою, тож просто розгорнув книгу на першій сторінці.

— І людей, — уточнила Софі. — Мені потрібно знати, як вони влаштовані.

— Нелегке чтиво, напевно.

І дороге. Паперові видання в наші дні купують хіба що колекціонери, через що ціна сягає кількох тисяч. Це ще не рахуючи вартості доставки й того факту, що дістати іншомовне видання — це завдання із зірочкою. Але тепер Вікі може дозволити собі такий подарунок для доньки, бо має і гроші, і корисні зв’язки.

— Я вже знаю половину з цього, але тут є картинки. — Дитячі пальчики занишпорили по книзі, шукаючи потрібну сторінку. — Дивись. Це скелет і м'язи. Так ти виглядаєш зсередини. Красиво, так?

— Зовні я собі більше подобаюся, — я посміхнувся, з дивним острахом дивлячись на розворот.

Виникло моторошне відчуття, що ці ілюстрації більше не мають до мене відношення, адже чимала частина зображених кісток пішла на утилізацію. Я ніколи не замислювався про це і не хотів починати, тому швидко перегорнув на той розділ книжки, де йшлося про тварин.

— Схожий на Фреда. — Я показав на фотографію, чекаючи, що Софі перекладе мені написи.

— Це плямиста гієна. Живе в Африці. Вони майже витіснили смугастих родичів.

За смутком в очах я зрозумів, що Софі більше подобається смугастий різновид.

— Схоже, Сем усе-таки має рацію щодо Фреда.

— А?

Я розкрив рота, щоб відповісти, але до крісла підійшла Вікі, тримаючи в руці страшний прилад зі свердлами. Тим, хто боїться бормашини, ця штука здасться справжнім жахіттям.

— Так, малече, — наказала вона. — Киш звідси. І дивись, щоб на тебе пил не потрапив.

Софі злякано підібрала книжку і відбігла, не припиняючи, втім, поглядати на мене. На відміну від надмірної цікавості Ксандри, увага дитини мене не бісила. Якби в моїй юності була можливість спостерігати за справжнісінькими кіборгами, я б теж нею зловживав.

— Ти у нас металевої крихти не боїшся, а я, мабуть, перестрахуюся. — Вікі дістала з шухляди професійний респіратор, окуляри та одягла їх на голову, зіпсувавши охайну укладку. — Давай сюди руку.

Тепер її голос лунав наче з закритого льоху. Якби це був мій перший раз, я б відчував себе до біса неспокійно.

Я обережно стягнув рукавичку, намагаючись не зачепити дроти, і опустив руку на спеціальний фіксатор, який одразу ж замкнувся. Тепер, поки Вікі не завершить роботу, я не зможу навіть ворухнути пальцями — металева скоба блокує електроніку, якої торкається.

— Хто це тебе так?

Вікі ввімкнула наближення, щоб краще роздивитися пошкодження. Її зіниці розширилися, майже витіснивши яскраві зелені райдужки. Минулого разу вони були темними, як міцна кава.

Я знав, що питання риторичне. Життя клієнтів її не цікавить — так безпечніше і для неї, і для них.

— Зможеш щось з цим зробити?

— Ну... — Вона впевненим рухом відірвала клаптики синтетичної шкіри та зазирнула під зім'яту титанову пластину. — Я вирівняю кістку, почищу все, поставлю новий шокер, розсувні панелі. З покриттям буде складно. Залишаться... — Вона зам'ялася, підбираючи слово.

— Шрами? — я спеціально вжив слово, яке більш притаманне розмові про натуральну шкіру.

— Ага.

— Ти головне приведи її в робочий стан, гаразд? — попросив я.

Замінити шкіру можна і в справжній клініці, а ось відвідати її з таким пораненням означає напроситися на зайві запитання.

— Та звісно, — пообіцяла Вікі й висмикнула пучок синтетичних нервів із роз'ємів усередині передпліччя. — Не хвилюйся, боляче не буде.

Я гмикнув. Заїжджений жарт, ці стіни чують його по двадцять разів на день.

Коли Вікі взялася за роботу, з-під свердла злетіла срібляста крихта, яку мій імплант одразу ж відфільтрував. Я з занепокоєнням обернувся до Софі, але вона сиділа в маминому кріслі, на достатній відстані, щоб не надихатися пилюкою.

Під інструментом в умілих руках ніша шокера поступово поверталася до колишніх обрисів. Вікі зрізала кріплення, зірвала покручені шматки титану, які приховували зброю, коли я її не використовував. Працювала повільно. Вона ніколи не поспішає, якщо йдеться про її улюблених клієнтів.

Сидячи в кріслі, я не знав, чим себе зайняти й куди подіти погляд. На такі випадки в дорогих клініках є екрани з тупою рекламою і передачами, тут — лише вузьке затемнене вікно під стелею, а за ним нічого цікавого не відбувалося.

Щоб розважитися, я почав вивчати майстерню — саме так кортить назвати це приміщення. Ліворуч, у кутку біля входу, виднілися обриси нового крісла під плівкою. Роздивитися подробиці не вийшло, але воно точно жовте і з купою корисних пристосувань для роботи — саме таке Вікі планувала придбати.

Трохи далі вздовж стін височіло кілька холодильників із прозорими дверцятами. Усередині стояли пляшечки з різноколірними речовинами: від ампул знеболювального до гелю проти відторгнення.

Прямо навпроти мене розташовувався цілий комплекс із робочим столом, верстатами, роботизованими маніпуляторами та екранами. Права частина приміщення відведена під ще один стіл для роботи з паперами, кушетку і всілякий непотріб.

Жодної раковини чи дезінфектора. Вікі не проводить тут процедури на живій тканині, для цього є сусідня кімната, де, втім, не набагато чистіше. За стерильністю варто звертатися до корпорацій, а тут люди отримують допомогу за помірну платню.

Коли розглядати майстерню набридло, я спробував просканувати бетонні стіни, але натрапив на матеріали, які не пропускають тепло. Отже, будівлю побудували не більше десяти років тому, коли інфрачервоний зір перестав бути прерогативою військових.

— Ти часто так дурієш? — Вікі відірвалася від роботи, щоб замінити свердло, і помітила мої нерухомі зіниці.

— Ні. Акумулятор швидко сідає.

— Кабель прямо за тобою, можеш дотягнутися.

— А ти сьогодні добра.

— Бо ти ж однаково заплатиш за електрику.

Я занишпорив за спинкою крісла, але дротів там виявився не один десяток. На допомогу підоспіла Софі.

— Дякую.

Я хотів узяти штекер з її руки, але дівчинка жестом попросила опустити голову та самостійно його під’єднала. Ставлю сотку, що їй просто хотілося порозглядати мої роз’єми.

Перед очима забігав рядок зарядки, я роздратовано кліпнув, аби він зник.

Вікі знову взялася за свердло, попередньо шикнувши на Софі, яка ще не встигла відійти.

— І не лізь, поки я не завершу, — сказала вона і додала щось загрозливе рідною мовою.

Я вкотре зловив бажання знати українську, або хоча б мати у вухах вбудований перекладач. Будучи донькою емігрантів, що у свій час втекли від війни, Вікі досі плекає мову батьків, а мені лінь навіть завантажити програмне забезпечення. Трохи ніяково, як не крути.

Через півтори нестерпно нудних години Вікі взялася за встановлення далекобійного шокера. Дивлячись на те, як обережно вона пробирає місце між венами, нервами й м'язами, я сподівався, що цього разу обійдеться без випадкових пошкоджень. Не хотілося знову стікати теплопровідною рідиною — це видовище наштовхує на неприємні спогади.

— Ой, що я бачу, — сказала Вікі. Її пальці нерухомо завмерли над отвором. — Ти напружився, аж м'язи стиснулися. Боїшся, що зламаю?

— Не боюся, але будь обережнішою, гаразд?

— Ти за штучну плоть хвилюєшся більше, ніж за рідну.

— Перестань називати її штучною, — попросив я.

Вікі спідлоба на мене глянула, але нічого не сказала. Не хотіла сперечатися з моїми переконаннями, а може, просто вирішила не відриватися від складної роботи.

Корпус шокера довго не хотів ставати на місце. Так буває завжди, коли намагаєшся щось полагодити. Простіше почати з чистого аркуша, зробити заново, ніж виправити зламане, особливо, якщо це стосується таких наворочених конструкцій. Але Вікі не здалася, і вже за пів години я зміг випробувати оновлену зброю.

Шокер із тихим механічним гулом виїхав з передпліччя, варто було напружити потрібний м'яз. За кілька тижнів я встиг підзабути це відчуття. Нарешті. Більше ніяких хованок у тінях і незграбної стрілянини з гвинтівки Сема.

— Його ще потрібно відкалібрувати. Не пальни в мене випадково, — попередила Вікі.

Поки вона збирала металеву стружку портативним пилососом, я намацав у шийному імпланті фільтр і витягнув назовні, намагаючись сильно не трясти. На нього налип товстий шар сріблястого пилу і чорної кіптяви, якої завжди достобіса поблизу автострад. Побачивши це, Вікі здивовано округлила очі, забрала його та дістала з шухляди новий, який я поспішив вставити на місце, поки в легені нічого не потрапило. Після стількох років із фільтром можна зловити запалення від будь-якої дрібниці.

— Ти з цією штукою проживеш довше за нас, — сказала Вікі. — Даремно її ненавидиш.

— Я ненавиджу логотип, а не сам імплант.

— Давай зафарбую символ?

Пропозиція слушна, та й Вікі зробила б все якісно, але я вирішив відмовитися. Все одно скоро займуся шиєю, і запланована мною броня надійно закриє зовнішню панель. Нехай поки що клеймо від колишнього роботодавця побуде мотивацією швидше записатися на операцію.

— Краще глянь мій нейропроцесор, — попросив я. — Ти давно його не обслуговувала.

Почувши прохання, Вікі здивовано підняла брови. Зазвичай це вона нагадує про регулярні перевірки, а я відмахуюся.

— А що, є скарги?

— Учора накрило мігренню, яка мене ледь не прикінчила, а сьогодні паморочилося в голові. Не впевнений, що є зв'язок, але перевірити варто.

— Гаразд, — вона знизала плечима і без зайвих слів витягла з кишені набір викруток. Таких маленьких, що легко сплутати з голками, але тільки ними можна розкрити зовнішній корпус імпланта на скроні.

Коли панель відкрилася, оголивши проводку, плати і чип-процесор, я майже вловив ними дихання Вікі, яка якраз схилилася, викрутивши очний зум на максимум.

— Таке відчуття, що ти порпаєшся в мозку.

— Ну, Отрі, нейроімпланти буквально впаюють у сіру речовину, а ти ще й морально злився зі своїм залізом, тож формально маєш рацію.

— Даремно ти це сказала, — усміхнувся я. — Тепер при кожному відкритті імпланта буду думати, що ти робиш мені трепанацію.

— Думай. Тобі корисно. Може, почнеш серйозніше ставитися до тіла.

Я гмикнув. Куди вже серйозніше. І без того присвятив його вдосконаленню чотири роки життя.

— Жодних поломок не бачу, усе на місці. — Вікі постукала викруткою по внутрішній стінці, що відокремлює систему від мозку, і вібрація віддалася у черепі. Я невдоволено поморщився. Вона спеціально це робить? — Але системі охолодження складнувато на такій спеці.

— Раніше було нормально.

— Раніше процесору не доводилося обробляти зображення з трьох режимів зору, Отрі. Ти навісив на оптику додаткові опції, але забув, що всі вони навантажують систему.

Не забув. Сподівався, що потужностей процесора вистачить, що не доведеться витрачатися на нове покоління. Але Вікі нічого не доведеш, вона впевнена, що всі мої дії продиктовані чим завгодно, але не здоровим розрахунком.

— Можеш хоч щось зробити? — запитав я замість сперечатися.

— Навряд. Хіба що… Зараз візьму термопасту, почекай.

Вікі поклала викрутку в кишеню штанів і вже зібралася відійти, залишивши мене з відкритою в голові кришкою, але її погляд натрапив на пластину, що закриває щелепу. Вона нагнулася й провела по ній великим пальцем.

— Нічого собі вм'ятина. Хтось сильно на тебе розлютився.

Я усміхнувся, згадуючи, як Сем вломив по ній кулаком.

— Мій друг.

— Чудовий друг.

Я не зрозумів, чи був це сарказм. Мабуть, вона справді схвалила методи Сема, бо не раз погрожувала заїхати паяльником в око.

— Дивлюся, не дарма мучилася над цією твоєю “бронею”, — вона навмисно зіронізувала над останнім словом.

— А казала, що ідея погана, — пригадав я.

— Каюся. Оскільки вона вберегла твою щелепу від тріщин, то не дурна.

Я навіть здивувався. Вікі рідко визнає помилки, але в цьому випадку не тільки визнала, але й напевно захоче перейняти ідею.

— Але імплантувати кріплення в кістку — це все одно перебір, Отрі, — додала вона.

— Та годі тобі. Нормально ж вийшло.

Вікі закотила очі й пішла ритися в шухлядах.

Я згадав, як довго вмовляв її проробити отвори в кістці на кутах щелепи, щоб вкрутити туди кріплення для броні. Зрештою довелося звернутися до клініки, де мою ідею трохи підкоригували, але все ж виконали.

А ось відлити вуглепластикові пластини й частини конструкції, якою я планував закрити шию, Вікі погодилася. Ескіз я накидав сам, надихаючись формою хребта і ребер. Вийшло не ідеально в плані зручності, зате унікально і, як показала практика, безпечно. А пластина на щелепі дала змогу зробити овал обличчя трохи гострішим, не вдаючись до пластичних операцій.

— Не впевнена, що це допоможе твоєму самопочуттю, — сказала Вікі, повернувшись із тюбиком у руці. — Найімовірніше з перегрівом воно не пов'язане. Але теплопровідник усе одно заміню, щоб мозок найближчим часом не розплавився.

— Дякую.

— Не "дякую", а готуй суму на новий процесор. Цей уже не витягує твої запити.

Я подумки заскиглив. Тепер доведеться відкласти операцію на шиї, тому що хороший процесор коштує грошей, а брати запас зі схованки я собі заборонив. Хіба що погодитися на авантюру Сема...

Ні. Воно того не варте, навіть якщо за місяці зволікання шкіра на шиї перетвориться на суцільний синець.

Вікі прибрала старий шар термопасти, нанесла новий, ретельно розмазавши по хромовій поверхні процесора. Колись я проробляв таке з компом, а тепер терплю те саме на собі. Дивне відчуття.

Закінчивши, Вікі повернула на місце панель охолодження й різко зачинила кришку імпланта. Могла б обережніше, але явно не хотіла.

— Не шукай причину у своєму залізі. Воно добре прижилося і працює як треба, — сказала вона. — Ти чудово знаєш, через що в тебе мігрень і проблеми з вестибуляркою.

— Знаю, — я відмахнувся від її слів, як від настирливої мухи.

Навколо мене стало забагато людей, які не проти виїсти мозок за одну зайву дозу кайфу. Але з них усіх тільки Сем готовий особисто відібрати таблетку і не дати загрузнути в тих моментах, коли мені необхідно забутися. Інші лише повчають, наче це допоможе, а не призведе до ще гіршого стану.

— Більше нічого не турбує? — Вікі відклала лопатку, якою розподіляла термопасту, а разом із нею і неприємну тему розмови.

— Мене багато чого турбує. Але нічого, з чим ти могла б допомогти.

Вона за звичкою уважно мене оглянула, вишукуючи поломки в кожному пристрої, що знаходиться на видноті.

— Слухай, ці датчики… — Її очі зупинилися на правій брові. Я машинально потягнувся пальцями і намацав невеличку трикутну панель із кількома оптичними вічками. — Від них є користь?

— З ними я не такий косий, як зазвичай.

— Ось як? Тоді користь справді є, — усміхнулася Вікі.

Напевно згадала, як я вперше вистрілив із шокера в мішень, а влучив у стіну.

— А ще вони відстежують рух, коли сплю в незнайомому місці.

— Тобто до тебе не підкрадешся?

— Ні, — я задоволено посміхнувся.

— Якщо тільки не будеш спати обличчям до стіни.

Ось завжди їй треба мене обламати.

— Саме так. Поставлю ще датчик десь позаду.

— Око на потилиці? — розсміялася вона. — У твоєму стилі.

Датчик, а не око. Але я не став виправляти. Напевно це чергова крилата фраза або жарт її мовою.

— Коли-небудь мама й мені такі зробить, — мрійливо протягнула Софі. Я й не помітив, як вона підійшла і тихенько стала біля підлокітника, чим заслужила недоброзичливий погляд від Вікі.

— Навіщо тобі це?

Мені довелося викласти всю акторську майстерність, щоб зобразити нерозуміння, тому що саме у дванадцять років я і зацікавився кіберімплантами. Усе почалося з такої ж дитячої цікавості, а потім переросло в серйозне захоплення. Серйозніше, ніж я сам міг уявити.

— Хочу бути як ти.

Її щира посмішка ввела мене в ступор.

Я покосився на Вікі, шукаючи допомоги, проте в погляді читалося лише одне: "Переконай її або більше не приходь".

Довелося взятися за справу, якою зазвичай займаються фанатики на протестах.

— Бути мною боляче, — скривився я. — І дорого. А ще втратиш місяці життя на реабілітацію. І якщо щось піде не так…

Треба було прихопити кілька тих ідіотських листівок для наочності.

— Непереконливо, — обірвала мене Вікі й вийшла з кімнати. Я міг би подумати, що їй знадобився якийсь інструмент, але всі вони зберігаються в майстерні.

Я підняв руку і втомлено потер очі. Стара звичка, що давно стала зайвою. А, може, не такою вже й зайвою, бо в голові якраз клацнула ідея.

— Твоя мама скоро відмовиться мене приймати, і ми з тобою більше не побачимося, — якомога сумніше вимовив я.

Актор з мене, як з колоди, але Софі повелася.

— Чому це?

— Тому що я подаю поганий приклад її дитині.

— Ну Дже-е-е-ку, — протягнула дівчинка. Те, з яким акцентом вона вимовляє моє ім'я, — наймиліше, що я чув у житті.

— Що?

— Ти не поганий приклад.

Хоч хтось так вважає.

— А мама думає інакше. І поки тобі не стукне вісімнадцять, краще їй підіграти, — підморгнув я. — Розумієш, про що я?

— Нічого не говорити їй?

— Ані їй, ані комусь іншому, поки вона поруч.

— Гаразд... — знехотя погодилася Софі й простягнула кулачок.

Аби відповідати на її жести, мені все ще доводиться ретельно розраховувати силу. Два роки минуло, а я досі не звик до потужності протезів.

Коли Вікі повернулася, Софі захоплено гортала книжку, вдаючи, що ні я, ні імпланти її більше не цікавлять. Це ненадовго. Дитяча цікавість набагато довговічніша за обіцянку, про яку вона забуде до наступного мого візиту. Але й такий розклад Вікі влаштував.

Вона схвально посміхнулася і взялася за калібрування шокера:

— Бачиш мішень на стіні?

— Ще питаєш. Я бачу на милю вперед.

— Не викаблучуйся.

Навіть не думав. Нагадувати людям свої характеристики стало автоматичною дією.

— Наведеш шокер на її центр, і я зафіксую налаштування.

Вона дістала прилад із двома дротами, і під'єднала один із них у роз'єм біля шокера. Другий віддала мені, явно розраховуючи, що я вставлю його в потилицю.

Я з неприязню подивився на штекер. Не люблю пхати в роз'єми незнайомі прилади, нехай навіть Вікі готова за них поручитися.

— Можна зробити все через нейроінтерфейс.

— Через нього довго і нудотно, не впирайся.

Вона вичікувально на мене витріщалася, і мені не залишилося нічого іншого, як поступитися.

— Гаразд.

Штекер із тихим клацанням став на місце поруч із зарядним кабелем. На інтерфейсі перед очима висвітилося попередження про незнайомий пристрій. Я зморгнув його, сподіваючись, що не пошкодую про це, і штука в руках Вікі не зламає мій мозок.

Увімкнувши режим прицілювання, що активує датчики на брові, я випростався в кріслі й виставив руку так, щоб дуло шокера було спрямоване на мішень. З першого разу не вийшло: я не шульга, та й цілитися внутрішньою частиною передпліччя не особливо зручно, тож електрод із високовольтним зарядом влучив у крайнє кільце. Але хоч не у стіну.

— Давай ще, — попросила Вікі, скидаючи невдалу спробу зі свого приладу.

Їй довелося повторити це тричі, перш ніж я зміг нарешті вистрілити в яблучко.

— Є! — задоволено сказала вона і зберегла результат у пам'яті системи. На моєму інтерфейсі одразу ж з'явився приціл, як у комп'ютерних іграх. Наводься і стріляй — не промахнешся.

— Непогано, — визнав я.

Минулого разу я налаштовував приціл безпосередньо через свою систему, і це забрало чимало часу.

Згадавши потрібний рух м'язів, я змусив зброю сховатися всередині передпліччя. Дві розсувні панелі опустилися слідом і зімкнулися, щільно закривши нішу. Попри попередження Вікі, нова синтетична шкіра майже ідеально лягла на деталі, без явних вад і шрамів.

— Даремно ти недооцінювала своє вміння нарощувати покриття, — усміхнувся я, оглядаючи кисть. Шкіру, розсічену кулею, вона теж підлатала. Залишився лише тонкий слід завтовшки з волосинку, не порівняти зі шрамами, які залишаються на рідному епідермісі.

Вікі знизала плечима:

— Просто знаю, як важко тобі догодити. Але якщо твого внутрішнього перфекціоніста все влаштовує, я тільки рада.

— На цьому все? — з надією запитав я.

У Вікі, звісно, затишно, але як же хочеться встати, розім'ятися після кількох годин сидіння у кріслі.

Вікі задумливо глянула і вимкнула режим зуму в очах. Її зіниці набули звичайного вигляду і тепер могли б зійти за природні, якби не неонова райдужка.

— З рукою я закінчила, — відповіла вона. — Але хочу дещо перевірити. Повернися спиною.

— Давай іншим разом?

Я тільки видихнув, що все готово, а вона знову щось вигадала.

— Ти мій пацієнт, тому роби, що кажу. Я тебе так просто додому не відпущу.

Я здогадався, що саме вона хоче перевірити, і від цього захотілося вити.

Відсунувшись від спинки, я нахилився, уперши лікті в коліна, щоб було видно весь хребет. Вікі провела по ньому долонею, і я сіпнувся, коли її холодні пальці торкнулися спини там, де шкіра зливається з металом.

— Ти чого такий нервовий? Розслаб м'язи.

— Так, мем.

— Я серйозно, — почала сердитися вона. — Мені не видно рівень гелю, поки ти сидиш скрючений.

Я глибоко вдихнув і постарався прийняти природне положення. Судячи зі схвального "угу" від Вікі, впорався непогано.

— Ну звісно, — констатувала вона, й від цього тону спиною побігли сироти. — Мені не видно гелю, бо його там майже не лишилося.

Я хотів вилаятися, але зупинився, згадавши, що в кімнаті дитина.

— Готуйся, Отрі, — з якоюсь особливою радістю промовила Вікі. Вона що, отримує задоволення від моїх страждань?

— Ти ж знаєш, я ніколи не буваю до цього готовий.

Я хотів попросити Софі залишити нас на деякий час, щоб не стримувати себе у виразах, коли Вікі почне вводити ту в'язку гидоту в хребет, але вона мене випередила. Один суворий погляд — і дівчинка слухняно вийшла з майстерні, прихопивши улюблену книжку.

— Слухай, якщо не ввести препарат, організм відторгне метал, яким ти так пишаєшся. Хочеш цього?

— Ні.

Я достатньо надивився на тих, у кого скінчилися гроші на симбіотичний гель. Їхні тіла зазвичай схожі на зламані іграшки.

— Але хочу рідше терпіти цю процедуру.

— Минуло пів року. І так довго протримався.

Вона має рацію. Ті, хто замінив ще й парочку органів, змушені проходити "техобслуговування" щомісяця.

Перебуваючи на реабілітації в клініці, я бачив схему такого самого титанового хребта з резервуаром, як в мене. Але з нього ще додатково стирчали тонкі трубки, що зникали під шкірою, качаючи препарат до певного органу. Тому, хто зважиться на таке, доведеться додавати гель набагато частіше, ніж мені.

Вікі опустила спинку крісла, перетворивши його на кушетку, та дістала капсулу зі сховища. Густа синя рідина здригнулася, коли вона її потрясла.

Сам по собі препарат прозорий, тож для таких резервуарів, як колба в центрі мого хребта, його підфарбовують. Робиться це, аби бачити, коли час заливати нову дозу, але я знаходжу в цьому власну естетику, тож наполіг саме на цьому кольорі.

— Не можу тебе зрозуміти. Ти витримав пекельний біль під час імплантації цієї краси. — Вікі поклала долоню на хребет, обвела пальцями виступаючі титанові пластини. — Але щоразу скиглиш через гель.

— Тоді я два місяці сидів на пігулках з тримеперидином, — нагадав я, — і мало що відчував.

З того періоду я майже нічого не пам'ятаю. Якщо інші спогади перебувають у тумані, то ці — у густій імлі. Так само важко мені пригадувати перші місяці в банді, зі схожих причин.

— Ну, я б запропонувала зробити все під місцевим наркозом, але ти зараз скажеш, що...

— Мені треба додому, — перебив я.

— Саме так. Тож ти сам собі ворог. Терпи.

Вона запрошувальним жестом розкрила фіксатори на обох підлокітниках.

— А можна без цього?

— Щоб ти мені очі видрав? Ні, Отрі.

Я зітхнув і дозволив лещатам знову взяти себе в полон. Вікі сіла позаду і відкрила клапан у верхній частині хребта. Я не відчув, як вона ввела товсту голку, доки між пластинами й хребцями не поповзла морозна субстанція.

У перші секунди це приємно. Гель розтікається всередині, минаючи дюйм за дюймом і поколюючи холодом. Але потім він каналами надходить у внутрішні порожнини, де пізніше живитиме спинний мозок, і ось тоді починає палити, рвати, буквально викручувати хребет за годинниковою стрілкою. Або проти. Складно розібрати, коли від болю збивається дихання.

Я завив усіма тими словами, через які Вікі виставила доньку за двері.

// ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ АДРЕНАЛІНУ // // ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ КОРТИЗОЛУ //

— Т-с-с, — зашепотіла Вікі, міцно стискаючи моє плече. — Ще трохи. Потерпи.

Я терпів. Зчепити зуби виявилося недостатньо — з мене все одно виривався крик, під натиском сили волі перетворюючись на скиглення цуцика. Перед очима замиготіли червоні крапки, як у кривавому калейдоскопі. На лобі виступили краплі поту, а на віях з'явилися б сльози, якби я не видалив залози.

// РІВЕНЬ КОРТИЗОЛУ: КРИТИЧНИЙ // ПІДВИЩЕНИЙ ПОКАЗНИК ПУЛЬСУ [151] //

Раз на шість місяців я виглядаю жалюгідно. Настільки жалюгідно, що зійшов би за антирекламу для кіберкорпорацій. Даремно Вікі попросила Софі піти, може, таке видовище змусило б її задуматися.

Навіть коли Вікі витягла голку і закрила клапан, біль не зник. Він ще довго пульсуватиме в тілі, поступово стихаючи, а потім залишиться неприємним відлунням, яке я помічатиму ще декілька днів. Я відчував слабкість і тремтіння в кожній клітині. П'ять хвилин болю вичавлюють більше енергії, ніж кілометровий марафон.

Я подивився на пальці: вони тряслися. Технології досягли таких висот, що перестають тішити. Навіщо людям доводити творіння до стану природних прототипів? Іноді напруга синтетичних нервів лише заважає.

— Живий?

Голос Вікі був схвильованим лише на кілька відсотків. В іншому ж холодніший за сталь.

// СТАБІЛІЗАЦІЯ РІВНЯ КОРТИЗОЛУ // ПОНИЖЕННЯ РІВНЯ АДРЕНАЛІНУ // ПОКАЗНИК ПУЛЬСУ [110] //

— Так, — виплюнув я, бризнувши слиною, і дозволив собі тривалий крик.

Я цього потребував. Треба ж якось випустити решту болю. Тепер буде легше. Трохи. Я навіть зміг впоратися з неслухняним голосом, щоб попросити:

— Наступного разу... роби це... під наркозом.

— Ти постійно так говориш, а потім відмовляєшся.

— Дозволяю вкласти мене насильно.

— Сил не вистачить.

— Тоді вирубиш мене шокером. Біля порога. Я навіть потрібну частоту скажу.

Я видавив із себе посмішку, але вона швидше зійшла б за судоми.

Вікі похитала головою. Їй явно було неприємно дивитися на мене в такому стані.

— Джеку?

Я підняв голову.

— Якби міг повернутися в минуле, наважився б з'єднати хребет із титаном? — запитала вона.

— Так.

Відповідь її не здивувала.

Позбувшись порожньої капсули, вона підійшла і нахилилася так, щоб наші обличчя опинилися на одному рівні.

Я підняв очі й крізь мокрі пасма, що впали на обличчя, подивився на її губи, відкидаючи бажання їх поцілувати. Ні. Це пройдений етап.

— І що це тобі дає?

Я зрозумів, що вона має на увазі модифікації. Будь-які. Усі разом.

Довго над відповіддю я не думав. Тільки ледачий не питав, очікуючи якогось одкровення.

— Бути собою.

Вікі посміхнулася. Трохи сумно і… розчаровано?

— Я рада, що ти не шкодуєш, але зроби послугу: постав блокіратор болю. Нестерпно бачити, як тебе вивертає від регулярних процедур.

— Ні.

— Твоя впертість дратує. — Вона відскочила і відкрила фіксатори. — Ти не звикнеш до болю, він тебе зламає! А далі буде тільки гірше, тому що стоп-крану в тебе немає!

Вивільнивши руки, я почав розминати зап'ястя. Ще одна стара звичка, цього разу точно марна.

— Якщо я поставлю блокіратор, він спрацьовуватиме від будь-якої подряпини.

— І що з того?

— Не хочу стати невразливою машиною.

Вікі ніби в один момент втратила мову. Вона підняла очі до стелі й глибоко вдихнула, перш ніж вигукнути:

— Отрі, ти серйозно? Давай я принесу дзеркало? У тобі йобаних сорок кілограмів металу!

Від обурення вона навіть забула про підбір слів.

Так реагують всі. І модифіковані, й чисті. Ніхто не намагається розгледіти в імплантатах щось більше, ніж кілограми заліза, або зазирнути під штучну шкіру і побачити там живу людину.

— Кожен із них я відчуваю, як свою плоть. Але якщо позбудуся болю, позбудуся і контролю над тілом.

Вікі мовчала. Я підняв долоні в примирливому жесті й додав:

— Я не чекаю розуміння. Ти сприймаєш нейроімплант і оптику як інструменти, а не частину себе, тому ми говоримо різними категоріями.

Вікі кивнула.

— Ти найдивніший із моїх клієнтів, — підбила вона підсумок. — Але, можливо, ти всього лише випереджаєш час, і в майбутньому всі стануть такими притрушеними?

Я знизав плечима. Можливо.

Крім фізичного злиття плоті з імплантами, вчені б'ються над психічним, і, наскільки мені відомо, не надто досягли успіху за останні роки. Я міг би стати для них еталоном для вивчення, якби був зацікавлений у співпраці.

— Скільки я тобі винен? — запитав я, повільно вибираючись з крісла. Тіло тремтіло так сильно, що я ледве зміг ухопитися за підлокітники.

— Чотири.

Я ніколи не питав, сотень чи тисяч. Ще жоден прийом не обходився дешево.

Натягнувши футболку, я витягнув з кишені куртки пачку грошей і віддав Вікі, щоб вона відрахувала потрібну суму. Тремтячими пальцями я навряд це зроблю.

— Вікторіє, — нерішуче почав я, не знаючи, як підійти до теми, на яку мене наштовхнула розмова.

— Що? Зараз скажеш, що зібрався на чергову операцію? Я тебе по маківці не погладжу, не чекай.

Вікі зосереджено рахувала сотки. Якщо раніше я міг заплатити більше від названої суми, то після того, як ми переспали, вона почала надто педантично підходити до цього питання.

— Ні. Щодо Софі... Ти не думала бути з нею пом’якше?

Перш ніж відповісти, Вікі закінчила з підрахунком і зв'язала купюри разом. Гумка ляснула по пачці.

— Отрі, я не хочу, щоб ти думав, що я проти тебе або твого бажання змінитися до невпізнання. Ні, це не моя справа. Але я не хочу одного разу побачити доньку такою ж одержимою залізом і болем.

— А якщо вона сама цього захоче?

— Не знаю.

Вона сперлася руками на стіл і подивилася на мене. Це був погляд не лікарки, а просто людини, що втомилася боротися з усім самотужки.

— Поки що все до того йде, але я надіюся її переконати.

— Не зможеш.

— А в тебе великий досвід у вихованні дітей?

Вікі розізлилася. Я її розумів. Мені б теж не сподобалося, якби якась вискочка прийшла повчати, як варто жити. Але спостерігати за тим, як вона повторює помилки моїх батьків, стає неможливим.

— Мене виховували в консервативному середовищі. — Я вивалив козир на стіл і сподівався, що вона продовжить слухати. — Забите містечко штату Міссурі, до біса релігійні люди, старомодні погляди на самовираження. Найбільш технологічним із того, що я тримав у руках, був планшет, а всі журнальні статті про кіберімпланти читав поза домом, щоб не потрапити на очі батькам.

— Для чого була така надмірна суворість? — запитала Вікі, безладно переставляючи предмети на столі.

— Батьків лякала ідея трансгуманізму і лякає досі. Вони сподівалися вберегти мене від жахів прогресу, але зробили ще гірше.

— Ти став їхнім нічним кошмаром. Ходяча трансгуманістична ідея.

Я усміхнувся. Влучна фраза.

— На жаль. Але Софі з тобою пощастило, Вікі. Ти не з тих, хто зненавидить дитину за кілька фунтів титану в тілі або за те, що під її шкірою протягнули дроти.

Вікі похитала головою. У цій ситуації жест не мав ані значення "так", ані значення "ні". Вона ніколи не визнає це переді мною, але я впевнений, що вона спершу надерла б Софі дупу, а вже за п'ять хвилин почала б діагностувати її імпланти, щоб упевнитися, що дочці поставили якнайкраще.

— Не знаю, Джеку. — Вона повернула мені решту грошей. — Іноді здається, що я сама позбавила її вибору, нав'язавши такий спосіб життя. У неї не було дитинства, а тепер усі її думки зайняті наукою і всією цією електронікою. Вона і людей без імплантів то особливо не бачила. Уся її реальність — тут, серед приладів і моїх клієнтів.

— Вибору не було в тебе. А в неї він буде.

Я постарався посміхнутися, але видавив лише подобу Фредового оскалу. Хребет усе ще не дає вільно дихати.

— Вона бачить тільки один варіант.

— Так покажи їй інші, — запропонував я.

Вікі задумливо кивнула. Не впевнений, що зміг її переконати, але насіння в ґрунт роздумів точно закинув.

Час залишити її наодинці з думками.

— Дякую, Вікі. Побачимося.

Я попрямував до виходу, намагаючись ігнорувати спину, яка на кожен крок відгукувалася різким болем.

— Заходь ще. Софія буде рада тебе побачити.

— Зайду. Куди подінуся.

Хіба що загримлю до в’язниці або піймаю кулю на найближчому рейді. Чи схоплю передоз таблетками від мігрені. Варіантів насправді купа, я кожен раз програю їх, покидаючи кабінет Вікі, і саме тому не прощаюся. Це зайве.

Коли я вийшов із клініки, сонце заходило на посадку десь за висотками Канзас-Сіті, а над головою згущувалися грозові хмари. Тіні поступово, але впевнено захоплювали вулиці. По спині пробіг вітерець, а разом із ним з’явилося передчуття неприємностей.

Я змахнув його і поспішив додому, поки гроза не заскочила у чужому районі.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв роману ("Вулиці Канзас-Сіті") та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)