Неон у титанових венах

// 08.02.2060 [15:30 PM]

Прокинувшись після сну без образів і сюжетів, я конвульсивно хапнув повітря та закашлявся від шлункового соку, що підступив до горлянки. Ксандра кинулася до мене з пляшкою води та підхопила волосся, перш ніж те встигло потрапити до рота. Її руки тремтіли, а зіниці розширилися від сплеску адреналіну. Мабуть, спала, а я налякав її, коли почав задихатися.

— Вибач.

— Нічого.

Я одним махом відпив половину пляшки та втупився в стіну, намагаючись подолати нудоту. Не вдалося. Ксандра, помітивши, що мені різко погіршало, забрала воду й швидко поставила на коліна пластикову коробку, щоб я зміг виблювати все, що тільки-но випив.

— Дай іще, — попросив я із соромом, мріючи просто зараз провалитися під підлогу й летіти вниз аж до цокольного поверху.

— Бери, але навряд вона в тобі затримається.

Я усміхнувся і висьорбав все, що залишилося. Зім'яв пляшку, кинув її на підлогу, якоюсь частиною свідомості відмічаючи, що килим згорнутий і покладений трохи далі від ліжка, а потім вчинив із другою порцією води так само, як з першою. Ксандра зітхнула, забрала коробку, віднесла у ванну і повернулася з мокрим рушником.

— Спробуєш пізніше, — сказала вона і почала обтирати мої обличчя і шию.

Я не пручався, але раз у раз смикався і стогнав, коли вона занадто старанно водила по шкірі.

— Боляче?

Я кивнув.

— Де?

— Скрізь.

Шкіру пекло, ніби її годинами терли наждаком, голова відчувалася шматком чавуну, але найгіршим був біль у суглобах і глибині кісток. Щось моторошне ворушилося всередині, намагалося вибратися, пробити шари кальцію й титанову обшивку, вивернути хрящі та висмикнути нерви, зібравши їх у пучки.

— Потерпи. Не можу дивитися на те, як піт тече в очі.

— Нічого з ними не станеться, хоч кислоту залий.

Вона різко прибрала рушник і вдивилася в оптику з увагою окуліста.

— До мене тільки зараз дійшло, що вони абсолютно сухі.

— Так. Мені видалили слізні залози.

— Разом із рідними очима?

Я вловив злість у її запитанні. Надто вона любила ті карі райдужки різного відтінку, щоб нормально сприйняти нові, підсвічені зсередини.

— Після. Я сам попросив.

Помітивши, як слова для відповіді розпалюються в ній, я ліг назад на вологе простирадло і попросив:

— Не зараз, гаразд?

Вона погодилася.

Зараз не час обговорювати мої помилки. Минуло більше доби після введення останньої дози, а це означає, що біль набиратиме сили з кожною годиною. Гірше і гірше, поки я не захочу стрибнути у вікно, порізати вени нігтем або кинутися на пошуки дилера. Упевнений, навколо їх достатньо.

Але поки я маю намір триматися: за себе, за розлючене обличчя Сема у спогадах, за Ксандру.

Вона немов прочитала мої думки, бо припинила сердитися та сіла поруч, щоб допомогти пережити наступні дні.

До вечора я вже борсався наче звір зі встромленим у живіт списом. Боляче. Страшно. Нестерпно. Я ненавидів себе і світ; ненавидів Ксандру, яка не пускала на пошуки дози; ненавидів Сема, який набирав мій номер щопівгодини. У якийсь момент я не витримав і відповів, щоб сказати просте і містке:

— Іди нахуй.

Адекватна частинка мене кричала, що потім буде соромно, але вона швидко згасла, потонула в бурхливому морі божевілля і бажання закинутися наркотою. Підійшла би будь-яка речовина у будь-якому вигляді й дозуванні — аби лише жага пішла, відступила, дала тілу спокій. Я хотів припинити судоми, поставити біль на паузу, вгамувати жах, що пульсував у підсвідомості.

Я знав, що всі відчуття помилкові. Що організм бреше, і насправді зі мною все гаразд. Немає ніякого списа в животі, немає дроту, протягнутого по венах, з кісток ніхто не рветься на волю, а нерви не можуть луснути, як струна на гітарі. Але поки ломка вирує всередині, ніякі розумні доводи не допомагають.

Я перевертався на ліжку, чіплявся нігтями в матрац, кусав ковдру, щоб заглушити крики. Мріяв, щоб хтось міцно зв'язав тіло і заткнув рот кляпом. Через пекельні страждання до свідомості доходила думка про те, як страшно Ксандрі бути поруч і спостерігати.

У хвилини, коли біль відступав, щоб потім накрити з новою силою, я просив дати снодійне, але Ксандра відмовляла. Казала, що так я задихнуся уві сні, просила триматися і сама тримала за руку, обіймала за плечі, вмовляла, втішала. В особливо паршиві години влаштовувалася верхи, тиснула всією вагою на стегна й живіт, щоб я залишався на місці. Я міг би скинути її, але піддавався. Переконував себе, що вона справді заважає встати, взяти гроші й купити дозу. Її непохитність не давала зірватися у смертельно небезпечне море.

Іноді, виснажений стражданнями, я провалювався в неспокійний сон і давав їй трохи перепочити. Вона з радістю уривала можливість поспати, сходити у ванну і поїсти остиглі порції, які доставляли двічі на день. Сам я не їв уже багато діб, але без упину ковтав воду. Ксандра змушувала пити її дрібними ковтками — так мене не нудило і не вивертало, навіть коли мучили шлункові спазми.

До кінця четвертого дня біль почав спадати, притупився, припинив роздирати на шматочки. Температура більше не стрибала вгору і вниз, від ознобу залишилася лише погана терморегуляція. З'явилося відчуття голоду, а це означало, що я майже одужав.

Для початку я з'їв трохи спагеті та випив чаю з того ж автомата, з якого Ксандра брала пляшки води. Із зусиллям піднявся, щоб вона змінила постіль, наскрізь просочену потом, слиною і краплями блювоти. Покоївок вона вперто відсилала геть, не бажаючи показувати бардак, що ми розвели, але білизну взяла, пообіцявши пізніше віднести брудну у пральню на першому поверсі.

Усе ще тремтячи від слабкості та нервового виснаження, я швидко сполоснувся і переодягнувся у свіжий одяг із сумки. Ніби заново народився й задихав. Чиста шкіра і запах дешевого готельного шампуню стали першою радістю після кількаденного пекла.

Я повернувся в ліжко і впав без сил на випрасуване простирадло.

— Міг би волосся посушити. Намочиш подушку.

— Спекотно. Саме висохне.

Ксандра не наполягала. Була надто виснаженою для того, щоб перейматися такими дрібницями. Я помітив, що вона вже кілька днів не розчісувалася, а одяг змінила на безформний махровий халат з ванної.

— Тобі личить.

— Кинула свої лахи в прання, а запасних немає.

— Коли приїдемо до міста, пройдемося по магазинах, — пообіцяв я.

— Завжди мріяла, щоб за мої товстелезні пакети розплатилися краденими грошима.

— Вони не крадені.

— Та ну?

— Я їх заробив.

— І де ж?

— На рейдах.

Ксандра приснула зі сміху та втомлено прикрила очі.

— Нам треба виспатися і валити звідси, — сказав я, підрахувавши, скільки днів провів у ліжку.

— Тобі точно краще?

Вона знайшла мою долоню серед складок простирадла, яким я вкрився.

— Точно. До ранку все мине. Якийсь час мучитиме безсоння, але це дурниці.

Звичайна справа. Близько тижня погано спиш, а ще місяць розгрібаєш нічні жахіття й перепади настрою. Утім, я по життю їх розгрібаю, тож особливої різниці не помічу.

— Не розумію... — прошепотіла Ксандра і замовкла, ніби різко заснула. Але її пальці все ще міцно стискали мої, тож я вирішив уточнити:

— Чого саме?

— Чому люди, переживши таке, повертаються до наркотиків.

Я сумно посміхнувся. Гарне запитання. Колись сам його ставив, не підозрюючи, що з часом знайду відповідь самостійно.

— Бо наркомани завжди пам'ятають, як добре було після дози: ейфорія, совість у відключці, немає жалю, переживання на паузі. Ніякого болю, ніякого дискомфорту. А тижні з ломкою залишаються в пам'яті набором фактів. Організм не хоче визнавати, що це відбувалося з ним; мозок бреше і вмовляє, що було не так погано, переживемо ще раз.

— Але коли доходить до справи...

— То простіше закинутися дозою, ніж терпіти ці муки.

Саме це трапилося з Джейкобом, і тепер Сем злиться щоразу, коли я беру в нього пігулки — вважає, що з них я знову перескочу на щось серйозне.

— Ти зривався?

Я мотнув головою, але вона не побачила. Довелося озвучити:

— Ні. Перший рік Сем був насторожі, а потім відпустило. Не думав, що колись знову переживу ломку.

І тим більше не думав, що зроблю це в присутності Ксандри. Мені тепер до кінця життя буде соромно, що вона бачила мене таким: слабким і одержимим.

Вона б напевно запитала щось іще, колупнула новий шар мого минулого, але сон прийшов до неї раніше, ніж слушне запитання. Я обережно вивільнив руку з її ослаблих пальців і повернувся на бік, щоби спробувати заснути.

Пролежавши понад годину, зрозумів, що безсоння не піде геть. З уколом заздрощів глянувши на спокійний сон Ксандри, піднявся і пішов на балкон, що виходив на пустир. Сперся на поруччя і довго дивився на небо, де збиралися темні хмари.

До ночі піде дощ. Якщо пощастить, звук крапель мене приспить, а якщо ні — доведеться вдатися до потужних ліків і сподіватися, що вирубить не на повну добу. Закинутися б Семовими пігулками, але, здається, тепер у моєму житті заборонених речовин не буде навіть у такому примітивному вигляді. Принаймні, поки поруч є Ксандра.

З нижнього поверху долинала лайка. Я нахилився через край, але нічого не побачив. Добре, що нам дали номер на безлюдному поверсі, інакше сусіди вирішили б, що ми над кимось знущаємось.

Коли крики замовкли, стало тихо настільки, що я чітко почув шелест коліс автівки, яка в'їхала на стоянку. Знову ця незвична відсутність звуків, від якої зводить вуха. Згадалися рейди, приміські пустирі й те, як ми із Семом тікали від копів, — моменти, коли суть наших життів поставала перед очима.

Ми постійно втікаємо, намагаємося сховатися від небезпеки та власної долі, знаючи, що рано чи пізно нас наздоженуть. А якщо ні, то хтось підставить підніжку, давши фору ворогам. Скільки ще я зможу ловити удачу за тонкий хвіст? І де моя межа, за якою вже й сам не захочу ховатися?

Під такі роздуми не завадила б цигарка, хай вона й не дасть належного ефекту. Захотілося знову відчути смак диму, переконатися, що він усе ще бридкий, яким був тиждень тому, коли ми з Ксандрою розмовляли за кухонною стійкою; струсити попіл, щоб вітер заніс його на балкони нижніх поверхів. Якби поруч був Сем, витяг би одну з його заповненого під зав'язку портсигара, але друг залишився в тій же стороні, звідки рухалися хмари.

Я знову вдивився в горизонт, наблизив зображення, але не побачив нічого, крім безперервних полів агрокорпорацій. Вершини хмарочосів Канзас-Сіті надійно приховала форма нашої планети. Якби вона була плоскою, я торкнувся б рідного міста поглядом, а так змушений тягнутися до нього лише у спогадах.

Я машинально сунув руку в кишеню, щоб знайти предмет, яким можна зайняти неспокійні нерви. Раніше тягав із собою пачку "Вінстон" і в напружені моменти перекочував сигарету між пальцями, але не підпалював, а повертав на місце, акуратно вкладаючи між рядами білосніжних близнюків. Згодом вони забруднилися і втратили форму, але звичці я не зраджував, доки не впустив уже добряче потаскану упаковку в калюжу крові на одній із сутичок. Нову купувати не став і тепер про це шкодував. Кишеня виявилася порожньою, але я швидко зметикував, що Ксандра перед пранням мала викласти свою пачку, якщо ще не випалила всі запаси.

Я повернувся до номера та обнишпорив його поглядом. У світлі дня той виглядав значно старішим, ніж мені здалося раніше. Побиті краї меблів і штучний шпон, що де-не-де відійшов, видавали десятиліття не надто дбайливого користування. На стінах виднілися добре помітні плями, а на кожній поверхні — подряпини, сліди від гарячих чашок і потертості. Особливо багато їх було на столику під дзеркалом, що не дивно, якщо уявити, скільки парочок встигло повозити по ньому дупами, згораючи від бажання. Саме на ньому я знайшов напівпорожню пачку дорогих сигарет і запальничку з емблемою поліції.

Я взяв їх, знову вийшов на балкон, прикрив за собою двері, щоб у спальню не тягнуло димом, і всівся на підлогу, спершись об стіну.

Хмари з вигляду в наш бік не просунулися, але в повітрі вже стояв запах озону і пилу, здійнятого вітром. Я чиркнув запальничкою і сунув сигарету між губ, не поспішаючи робити затяжку. На думку спала ідея, як можна повернути собі здатність палити — треба лише перезавантажити систему, як це нещодавно зробила Ксандра, і в мене буде хвилина чи дві, щоб закоптити легені. Проте диво-прилад лишився у квартирі Сема, а я навіть не подумав його прихопити.

Від злості на самого себе я різко вдихнув дим і не відчув нічого, окрім ледь помітного присмаку тютюну. Для когось він непомітний, а для мене гірчить, наче підгорілий краєчок тосту. Можливо, це такий же побічний ефект від імпланта, як і притуплений нюх.

Я випалив три цигарки одну за одною, поки гіркоту в роті не стало важко терпіти, а фільтр не заповнився чорною гидотою, схожою на сажу.

Ксандра іноді диміла годинами, вивчаючи матеріали з роботи. Її трахея, мабуть, має вигляд камінної труби або картинки для пропаганди правильного способу життя. "Куріння небезпечне для здоров'я" — якщо, звісно, у вас немає зайвого мільйона на нові органи. Я покрутив пачку в руках і поклав на підлогу, щоб прийдешній дощ її промочив.

Коли перші краплі розпливлися бетоном, я струсив з колін попіл і вирушив назад у ліжко, залишивши недопалки тліти на вітрі.

Стихія набирала міць із кожною хвилиною: спочатку стукіт у вікна, потім — шум від потоків, що стікають карнизами. Така погода завжди навіює сонливість і обіцяє спокійний відпочинок, ніби завіса води відокремлює від решти світу, а її плескіт — від зайвих думок, що рояться в голові.

Я заплющив очі й опинився в спальні батьківського дому. Перед сильними зливами вони зачиняли всі вікна в будинку і тримали біля себе планшети, щоб вчасно дізнатися про наближення торнадо; я ж спеціально залишав одну стулку прочиненою рівно настільки, щоб добре чути дощ, але не дати йому затопити підвіконня. Пізніше я намагався розчути цей дощовий ембієнт у місті, де до нього домішувалися дорожній трафік, гудіння рекламних щитів і скрип лопатей кондиціонера, вбудованого у вентиляцію, але зміг зробити це лише тут, на іншому краю штату, у вбитому готелі серед пустирів.

Мій розум розчинився в просторі й часі, ніби загіпнозований дощем; тіло розслабилося, віддаючись волі сну. У напівдрімоті я відчув на згині ліктя долоню Ксандри. Вона водила пальцями просто над скупченням датчиків, наче знала, що саме там я можу вловити дотики майже так само, як рідною шкірою.

Я посміхнувся куточками губ, але не відреагував і не розплющив очей. Не хотів руйнувати момент та покидати володіння Морфея.

Проспав я менше, ніж сподівався, — під ранок сни забрало прохолодне повітря з вікна. Я довго крутився, намагаючись сховатися під простирадлом, але те зім'ялося в ногах і не піддавалося моїм незграбним пальцям. Довелося розплющити очі й тихо вислизнути з ліжка. За мною потягнувся кабель зарядки, що стирчав із перехідника в стіні. Я не зміг згадати, коли встиг під'єднати його до потилиці. Деякі дії стають такими звичними, що їх навіть не помічаєш.

Ставши навпроти дзеркала, я зняв футболку й обережно вигнувся, наскільки дозволив зовнішній хребет.

Він усе ще турбує. Хоч біль притупився, став тьмяним нагадуванням про дні, проведені під тортурами, але я досі можу перерахувати пластини за одними лише відчуттями. Зате з шиєю все гаразд: я побачив здорову шкіру навколо імпланта і кілька слідів від ін'єкцій. Ксандра не тільки подбала про введення препаратів, а й примудрилася не залишити гематом після голок. Так акуратно робити уколи вміє не кожна медсестра, а я — й поготів.

Садна на обличчі майже зійшли, але з губи все ще сочилася прозора гидота, а синяки під очима візуально їх поглиблювали. Ось вона, пика злочинця, на якого оголосило полювання його рідне місто. Далі падати нікуди. І все б нічого, якби дехто не вирішив стрибнути за мною слідом.

Ніби відчуваючи, що я про неї думаю, Ксандра зітхнула і потягнулася в ліжку. Поки ще сонно і неусвідомлено, не розплющуючи очей, але за хвилину її погляд із цікавістю занишпорив по спині. Я побачив його у відображенні та пошкодував, що зняв футболку, але тепер кидатися за нею було б дурнувато.

Я вдав, що не помічаю, як вона витріщається, опустив очі на різномасті баночки й тюбики під дзеркалом. Мабуть, їх забували постояльці, а покоївкам було просто шкода викидати. Крім бюджетних і елітних засобів, у колекції знайшлося навіть кілька пакувань з іноземними написами.

— Боже... Скільки ж в тобі металу, — пробурмотіла Ксандра. Після сну її голос злегка віддавав хрипотою, як у всіх курців. — Ці штуки спускаються аж до сідниць?

Я зрозумів, що вона має на увазі пластини, припаяні до хребців. Штани приховували частину з них, залишаючи простір для фантазії.

— Ні. До куприка.

Я відкрив один із кремів дорогої марки й сунув під ніс. Завжди було цікаво, за що люди віддають такі суми.

— Все одно багато. Як твої ноги витримують навантаження?

Ксандра відкинула простирадло і сіла на ліжку, обхопивши коліна.

— Ти ж бачила схеми та знімки. Ноги укріплені зсередини.

Я справді не розумів, до чого ці запитання. Хіба що вона не встигла розібратися в кресленнях.

— Мені цікаво послухати тебе. Схеми не розкажуть, як це — імплантувати титан під шкіру і жити з ним цілодобово. Мені ось навіть сережки ночами заважають.

Я міг би багато чого розповісти на цю тему: про незручність і біль, які час від часу доводиться терпіти; про те, що пірсинг заважає спати більше, ніж громіздкий нейроімплант; про рутинне обслуговування заліза і суми на нескінченні апгрейди. Але якась безіменна сила тримала мене за глухою стіною, примушуючи до мовчання. Я почувався замкненим у вакуумі, полишеним сам на сам зі злістю на увесь світ.

— Твої сережки — це всього лише прикраса, — нарешті вичавив я. — А імпланти — повноцінні частини мого тіла. Тобі ж не заважає рука чи нога.

Обличчя Ксандри враз потемніло, а мене охопив сором. Я відкотився до того періоду, коли хамив у відповідь на запитання, але водночас жадав уваги наче покинутий пес. Хтось інший звинуватив би у всьому тортури й пережиту ломку, але я можу звинувачувати тільки себе. Усі ці роки я намагався взяти під контроль почуття, але в підсумку лише пробігся по колу і повернувся на старт.

Я розгорнув перед очима інтерфейс, перевірив хімічний склад крові, пульс і стан імплантів, продивився сотні повідомлень з порадами від біомонітора, які надходили, поки я був напівпритомний, а потім викликав меню оптики й змінив райдужку на безбарвну.

Що менше мої очі схожі на живі, то простіше буде почати розмову, яка переслідує нас із моменту втечі. Вимкнув би на деякий час парочку органів, які відповідають за гормони, щоб ті не обстрілювали емоціями та не заважали ухвалювати рішення, але таке залізо людство досі не винайшло. Шкода.

Я різко відвернувся від дзеркала.

— Навіщо ти вплуталася в усе це?

Прозвучало настільки холодно, що я не впізнав власного голосу, і, здається, не один я. Ксандра здригнулася й відсунулася до узголів’я, наче шукаючи місце, де її не зачепить мій крижаний подих.

— Не могла ж я залишити тебе вмирати за ґратами.

— Чому ні? Навіщо рятувати покидька з Нортмора?

— Тому що цей покидьок ти, Джеку. Я знаю тебе з дванадцяти років.

Прозвучало як ностальгія за минулим. Подібні розмови завжди мене дратували, але я постарався зберегти холодний розум і спокійно вів далі:

— Думаєш, від того хлопчиська щось залишилося?

Ксандра задумалася. По-справжньому. А я відчув себе дурнем, стоячи посеред номеру та спираючись дупою на стільницю. Напевно, від моєї ваги й нервового шкрябання пальцями його покриття постраждає достатньо, щоб я заплатив штраф, але мені не вперше псувати чужі меблі.

Нарешті Ксандра вдихнула повітря для відповіді, і я завмер, стиснувши кулаки.

— Може, в минулому залишилося чимало, але воно нас формує. Ми не можемо просто викинути прожите на купу сміття, як списаний блокнот, і відкрити новий. Як би ти не намагався відхреститися від того, ким був, я все ще бачу перед собою Джека Морґана.

— Він помер, — відрізав я і відчув, як нігті впиваються в ДСП. Через напруження і злість я не помітив, що випустив їх завдавати шкоди. — Але якщо тобі подобається шукати його могилу в моїх очах, продовжуй. Все одно розчаруєшся.

Вона опустила голову і поморщилася так, ніби хотіла заплакати. Але за мить зібралася і завдала удару у відповідь:

— А ти зробиш усе для цього? Так, Джеку, матір твою, Отрі? Будеш показувати, яким жорстоким став, удаватимеш, що ти байдужа машина, якій на всіх начхати? Якщо ти думаєш, що окрім твого тіла імпланти приховують ще й душу, то ти помиляєшся!

Вона замовкла, щоб відновити дихання.

Моє серце калатало настільки шалено, що я злякався, чи не видасть тиша його стукіт. Утім, нехай. Приховувати емоції все-таки не найкраща тактика: Ксандра читає їх, навіть не докладаючи зусиль.

— Уже пізно щось показувати. Просто хочу переконатися, що ти розумієш з ким зв'язалася.

— І з ким же?

— Зі злочинцем. Ти ж працювала з такими, як я, прекрасно знаєш, чим ми живемо. Рейди, насильство, брудні гроші, втечі від копів — повний набір кримінальних радощів.

Перелік її не вразив. Вона й далі втомлено дивилася і ніби чекала продовження. Поміркувавши, я докинув ще аргументів:

— А якщо цього замало, то в моєму тілі більш як дев'яносто футів титану, мікросхеми у скроні та нелюдські очі у вигляді бонусу.

— Довго ще будеш пригадувати мені цю фразу?

Хоч Ксандра говорила з викликом, але в голосі я намацав образу.

Порожній простір, що нас відділяв, почав напружувати. Занадто голосно доводилося говорити, а на такі теми краще розмовляти пошепки. Я витягнув нігті зі стільниці — у ній залишилися глибокі прорізи від нігтьових пластин — і влігся поруч із Ксандрою. Тіло вмить потонуло в м'якому матраці, змушуючи почуватися незграбним.

— Але ж вона правдива. Для тебе я осліп, позбувся "дзеркал душі" або як там полюбляють називати очі.

Ксандра задумливо поводила пальцем по губі, а потім здивувала відповіддю:

— Знаєш, Джеку, тебе так зачіпає кожне криве слово, що сумнівів у тому, що ти людина, у мене не залишилося. Тож байдуже, які в тебе очі. Я бачу за ними живий розум.

Я ошелешено на неї подивився, і вона додала:

— Тільки не забувай кліпати.

Давно непотрібний для мене рефлекс, який організм одного дня просто викине як рудимент. Але я слухняно моргнув і запитав:

— Що змусило тебе змінити думку?

Я ніяк не очікував, що Ксандра колись змінить свій гнів на хоча б якусь подобу прийняття. Це немов домогтися помилування від судді, який має на тебе п'ять тек із доказами й особисту неприязнь як обтяжувальну обставину.

— Яку думку?

— Ксандро, — зітхнув я, — не вдавай, що ти завжди була лояльною. Коли я розповідав про те, чого хочу, ти гидливо відверталася. Казала, що тобі неприємно уявляти, як я вживлю в тіло щось іще й “гримітиму залізом”. Ти не чіпала імплант у шиї, ніби від нього можна щось підхопити, а колби з гормонами прибирала з очей.

Вона сумно посміхнулася. Напевно, згадувати ті моменти їй ніяково, але й мені не особливо подобалося слухати про те, що мої прагнення гідні навіженого. У всьому світі, мабуть, лише Сем поставився до них поблажливо, інші ж намагалися втоптати їх в землю або виставити мене одержимим.

— Джеку, ми не бачилися чотири роки. У мене був час, щоб подумати. Я встигла тебе поховати, воскресити, зненавидіти, навіть... заново покохати, як би дивно це не лунало.

Ксандра опустила очі, як колись у холі університету, коли вперше наважилася сказати про почуття.

— Не мене, а спогади, — поправив я.

Вона проігнорувала фразу, ведучи монолог ніби за якимось заздалегідь підготованим сценарієм.

— Мені все ще не подобаються імпланти, ти знаєш. Усі ці дроти з-під шкіри, мікросхеми в мозку, трубки, рубці, силоміць приживлена до металу плоть… Але знаєш, що подобається?

Я запитально підняв погляд.

— Що ти нарешті тримаєш спину прямою.

— Спробуй зігнути її з титановим хребтом, — хмикнув я. Зауваження вийшло невлад, але я занадто нервував, щоб промовчати або знайти більш розумні слова.

— Не думаю, що справа тільки в ньому. Ти змінив себе до самого стрижня — морального, внутрішнього. Навряд я зможу зрозуміти твої методи, але… Але нехай краще руки будуть штучними, ніж з рубцями на передпліччях.

Слух різнуло слово "штучні", через що сенс фрази я зрозумів не одразу. Але щойно мозок її опрацював, усе тіло пробило струмом болючіше, ніж на допиті Джонса.

Я подивився в її очі, переконався, що правильно зрозумів натяк.

— Сем тобі розповів?

У це складно повірити, мій друг не з балакучих, але звідки ще їй знати про той епізод?

— Смієшся? Він мовчить про тебе як шпигун на допиті. Швидше сам себе двічі здасть, ніж тебе.

— Тоді хто? Пробила по поліційних каналах?

Я знав, що моє перебування в лікарні залишилося анонімним, вони внесли в карту діагноз, не вказуючи причин відвідування психіатра. Але поліції, як і корпораціям, завжди відомо більше, ніж простим хлопцям на кшталт мене.

Замість того щоб відповісти словами, Ксандра мовчки торкнулася мого зап'ястя, окреслила нігтями три довгі смуги в тих самих місцях, де я наносив порізи. Це пояснило все краще, ніж фрази, які вона могла б вимовити.

Я відсмикнув руку, перевернувся на спину, закрив обличчя долонями. Прокляте почуття сорому. Зовсім забув, як воно заважає дивитися людям в очі.

— Потрібно було краще їх ховати, — прошепотів я.

— Тобі не потрібно було їх ховати.

Я не знав, що на це відповісти. Коли шрами побачив Сем, було ніяково. Коли помічали хлопці з банди, я не вважав за потрібне пояснювати. Але Ксандра... Якщо вона зрадила мене, коли здала начальству, то я зрадив її, коли вирішив здатися смерті. Я стільки років радів, що зміг приховати жахливий вчинок і уникнути коментарів, а тепер виявляється, що просто відтермінував неприємну розмову.

— Ти бачила, але нічого не сказала?

Не хотілося її звинувачувати, але слова все одно прозвучали грубо.

— Я злякалася, Джеку. Не знала, як ти відреагуєш і що зробиш, якщо почну пхати носа у твою душу. Побоювалася, що...

— Що я повторю спробу, — закінчив я за неї.

— Так, — Ксандра теж перейшла на шепіт.

У кімнаті було так тихо, що я чув, як за стіною, у сусідньому номері, працює кондиціонер. За відкритим вікном проносилися машини, розсікаючи вологе ранкове повітря. На світанку їх мало, але з кожною хвилиною більшало. Вітерець посилювався. Один із його поривів сколихнув сріблясті жалюзі, легенько кинув їх об раму вікна, а потім помчав до мене. Я з вдячністю його ковтнув — мозку не вистачало кисню.

— Джеку?

Я машинально повернув обличчя.

— А ти думав її повторити?

— Думав, — відповів я і тут же пошкодував про чесність. Очі Ксандри наповнилися сльозами, і вона уткнулася в подушку, щоб їх витерти.

Я простягнув долоню, і вона міцно її стиснула, притуляючи до щоки.

— Мені так хотілося тобі допомогти... Але я не знала, як. Мене навчили рятувати людей від беззаконня, а тебе потрібно було рятувати від самого себе. Я розгубилася.

Вона схлипнула, а я здригнувся.

— Ти не зобов'язана мене рятувати. Ні тоді, ні тепер.

Я розумів, що будь-яка моя фраза буде відкинута, але не міг просто мовчати у відповідь на її одкровення.

— Ні, Джеку, ще як зобов'язана. Я була єдиною близькою людиною. Повинна була помітити, що тобі погано.

— Я сам не помічав, що мені погано. — Сумна усмішка, здається, не збиралася залишати мої губи цього ранку. — А коли помітив, було запізно.

Я повернувся на лівий бік, так, щоб обличчя Ксандри було на одному рівні з моїм. Поглянув на її пересохлі губи, стиснуті в лінію, на щоку й ніс, де на шкірі утворилася сіль від сліз. Я вперше так пильно роздивлявся її новими очима і знаходив раніше недоступні деталі.

— Хто врятував тебе тоді? — вона спрямувала погляд у мої зіниці, запрошуючи до відвертої розмови.

— Я сам.

— Ти викликав швидку?

Вона здивувалася. Я теж був здивований, як людина з розітнутими вздовж венами змогла доповзти до стільникового й не затопити його кров'ю до неробочого стану.

— Так. Вони винесли двері разом із рамою.

— Якщо ти це зробив... — вона зам'ялася, формуючи фразу, — значить, усе-таки хотів жити?

— Не хотів, — відрізав я.

— Тоді що зупинило?

Ксандра так сильно стиснула мою руку, що, якби та не була протезована, я відчув би біль, а так датчики лише підказали, що її долоня холодна від поту.

— Сміятимешся.

— Не буду.

— Це безглуздо.

— Розповідай, Отрі.

Я усміхнувся. З тих часів, про які ми говоримо, ніхто не намагався мною командувати.

— Ну… ти ж знаєш, що в мене з дитинства був жахливий зір. Я мріяв поміняти очі на одну з тих крутих штук, які рекламували в журналах.

— Пам'ятаю. Ти все носився з новими моделями, а деякі навіть показував.

А вона товкмачила, що я міг би зробити корекцію. Міг. Але хотів не просто відновити людський зір, а й вийти за його межі. Як зараз.

Я використав наближення, щоб розглянути волосся, що вибилося з її акуратної брови, знаючи, що вона побачить зміну в зіницях. Ксандра нічого не сказала, і я продовжив:

— Моя компанія готова була розщедритися на ще один імплант, щоправда, ніхто не знав, коли саме це станеться. Але в той момент думка про можливу операцію змусила зупинитися. Я подумав, що краще спочатку здійсню мрію, а потім просто повторю порізи по лініях шрамів.

— Жахлива думка.

— Рятівна, — заперечив я і витер сльозу, що скотилася її носом. — Було прикро здохнути, не скориставшись щедрістю корпорації.

— Але ж вони так і не призначили дату операції?

З її блакитних очей продовжували стікати краплини. Я знав, як бридко вони щипають обличчя, тому знімав одну за одною великим пальцем. Синтетична шкіра не вбирає вологу, тож доводилося витирати палець об простирадло.

— Ні. Начальство якось дізналося справжню причину мого перебування в лікарні й вирішило, що вкладатись у нестабільного співробітника не надто розумно.

— Виродки.

— Згоден. Але їх завжди цікавить практичний бік. Раптом вони напхають мене дорогою електронікою, а я стрибну з висотки та розіб'ю усе вщент? Жодної вигоди — одні витрати.

— Ти серйозно їх виправдовуєш?

— Я розумію їхнє мислення — ось і все. Вони керівники корпорації, їм начхати на співробітників; головне щоб не довелося виплачувати страховку.

У голові закрутилася одна думка. Я знав, що Ксандрі вона не сподобається, але не зміг стримати цікавості.

— Мої батьки отримали б компенсацію, якби я отруїв себе хімією з пробірки на робочому місці?

Ксандра зітхнула і шмигнула носом. Здається, запитання змусило її зосередитися на знаннях, а не емоціях.

— Як юрист скажу, що отримали б близько двох мільйонів. Але зараз я не юрист, тому попрошу одне: заткнися.

— Вибач. Для мене це події з минулого життя.

За чотири роки змінилося не просто багато чого — змінилося все. Іноді здається, що тоді я помер і досі бачу сон, у якому встигаю набрати номер швидкої.

— В одному із всесвітів я вже мертвий, — озвучив я те, що давно не дає спокою.

— Що?

Від подиву Ксандра підвелася, спершись на лікоть, і з докором вирячилася на мене.

— Знаєш теорію мультивсесвіту? Ми живемо в одній із варіацій, а паралельно є інші. Так от, десь я помер на залитому кров'ю бетоні.

— А я знайшла твоє тіло і прийняла над ним отруту, Отрі. Живи з цим знанням.

— Ти б так не вчинила.

Гнів Ксандри змінився здивуванням. У кімнаті потеплішало відразу на кілька градусів.

— Ти не читав Шекспіра?

— Я прогулював літературу.

— Не бреши. Ти жодного уроку не прогуляв, тебе б батьки зжерли.

— Я прогулював їх ментально, — пояснив я.

— Ти такий розумник, що аж нудно. — Ксандра скривилася, але все ж посунулася ближче. — В одному із всесвітів Джек Отрі став провідним фахівцем у кібернетичній корпорації та вигадав спосіб вживляти імпланти без відторгнення.

— Ти мені лестиш.

— Та припини. У тебе достатньо розуму і мотивації. Ти природжений учений, який не побоявся б випробувати винахід на собі.

Я посміхнувся від рідкісного в моєму житті почуття — ніяковості. Від будь-кого іншого ці слова здалися б підлизуванням, але Ксандра не з тих, хто скаже таке з хитрим задумом. Вона вірила в мене навіть тоді, коли я вже сам у себе не вірив, і продовжує зараз, хоча я давно втрачений для суспільства.

— А ти — природжений коп. Чому захотіла піти з поліції?

Вона сіла, схрестивши ноги, і почала поправляти волосся. Через нервові рухи її пальці плуталися в дрібних кучерях, але я завмер в очікуванні відповіді, тож нічим не міг їй допомогти.

— У відділку точилася постійна боротьба між тими, хто справді хоче служити закону, і тими, хто ділить сфери впливу з бандами. Я намагалася триматися від неї на відстані, просто робити свою роботу, але мене постійно прагнули втягнути в конфлікт. Це вимотувало, як і метушня з документами, які не збігалися через підтасовані докази.

— Могла б перевестися в іншу дільницю.

— Який сенс? Якщо вже навіть центральному департаменту вигідно співпрацювати з криміналом, переводитися можна скільки завгодно — нічого не зміниться.

— Але ж твій батько якось працює.

— Він витриваліший. І обожнює свою справу. А ще часто укладає вигідні союзи, на які мені йти було б просто огидно.

— Ідеалістка, — усміхнувся я.

— Як і ти.

— Уже ні.

— Але раніше нас це об'єднувало. Я хотіла захищати людей, а ти хотів допомагати їм розробками в науці.

Раніше.

— Життя внесло корективи. Я став тим, від кого ти збиралася захищати законослухняних громадян, і розгубив ідеалізм.

— Тим краще, що я більше не коп.

Ксандра кинула возитися з волоссям, позіхнула та гучно втягнула носом ранкове повітря, що поривом влетіло через вікно. Роззирнулася, щось шукаючи, та незадоволено запитала:

— Де сигарети?

— Усю ніч промокали на балконі.

— Ти забрав мою пачку? — обурилася вона.

— Так. Ти викинула мої таблетки, а я взяв твоє курево.

— Справедливо.

Ксандра злізла з ліжка і пішла вивуджувати дешеві сигарети з автомата. Я знав, що вона обов'язково прокоментує асортимент, і не прогадав.

— Ох і лайно тут продають.

Хотів би я порадити кинути шкідливу звичку, але лише з розумінням посміхнувся. Не мені вчити її турботі про здоров'я.

Я витягнув з кишені запальничку, яку забув повернути на місце, і кинув Ксандрі. Вона вправно її спіймала та підійшла до балконних дверей, щоб видихнути дим на вулицю і не провокувати пожежні датчики.

— Там уже сонце пече, — помітила вона.

— Час їхати.

Я волів би з'явитися в незнайомому місті на світанку, щоб встигнути зорієнтуватися, поки в ньому не завирувало усвідомлене життя, але Ксандра поспішати явно не збиралася.

— Хочу прийняти ванну перед від'їздом.

— Гаразд. Це надовго, я встигну ще подрімати.

Хотілося хоч ненадовго зімкнути повіки. Розмови на складні теми вимотують більше, ніж втеча від копів.

— Не довше, ніж ти чистиш свої залізяки.

Вона випалила цигарку, погасила її в попільничці на підвіконні, і пішла у ванну, перш ніж я придумав гідну відповідь.

Я заплющив очі й полежав на спині, прислухаючись до звуків. Ксандра зняла одяг і босоніж протупала по плитці, увімкнула воду максимальним потоком. Коридором проїхав, порипуючи, робот-прибиральник; одна з його автоматичних швабр зачепила двері нашого номера. По стоянці важко прогуркотів візок з багажем і через кілька хвилин поїхав назад, ляскаючи всім корпусом на вибоїнах асфальту. За кілька хвилин хтось з розмаху зачинив дверцята машини й стартонув з місця.

Якщо забути, де ми, який зараз рік, завмерти, щоби не відчувати імплантів, можна уявити, що Ксандра після роботи зазирнула поніжитися в моїй ванні. Перемацавши усі баночки з шампунями, які залишала минулі рази, вона вийде, загорнута рушником, і ми разом ляжемо дивитися кіно…

— Джеку, принеси рушник, будь ласка.

Починається. Вона спеціально його забула. Робила так щоразу, щоб заманити до себе та змусити робити масаж. Навіщо їй знадобилося хитрувати зараз — доведеться дізнатися.

Я заледве піднявся, прихопив великий рушник та попростував до ванної кімнати.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв оріджинала - "Вулиці Канзас-Сіті" та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)