Неон у титанових венах

// 09.05.2060 [03:15 AM]

Коли я повернувся, Ксандра спала. Я поставив Фреда на режим очікування, щоб він не розбудив її цокотом лап, а сам тихенько прослизнув у ванну, вже звично залишивши куртку на гачку у вітальні. Це Ксандрине правило. Коли я повертаюся, маю залишити свій бандитський прикид біля входу. Так, наче це якось змінює те, ким я є.

З крана пішла гаряча вода. Я відрегулював її до крижаної й перш за все вимив обличчя і руки від крові. Відіправ криваві плями зі штанів, кинув їх у пралку, а прострілену футболку відправив у смітник. Я всіляко відтягував миття у душовій, але після чистки броні вже нічого не лишалося, як встати під потужний струмінь води й намилитися, намагаючись не надто голосно стогнати.

Судячи з того, що через якусь хвилину до мене постукала Ксандра, з цією примітивною місією я не впорався.

— Заходь, — кинув я, не вимикаючи душ. Я спеціально лишив двері відчиненими на випадок, якщо втрачу свідомість.

Ксандра прослизнула й зачинилася, ледь не ляснувши Фреда по носу.

— Диви на нього, намагається пролізти.

Вона різко зупинилася, побачивши на спині грубо скріплену скобами рану. Як Юн Хо не старався, але на швидку руку вийшло не надто рівно.

— В тебе стріляли?

— І навіть влучили.

— Господи…

— Все нормально.

— Ти називаєш це нормальним?

Вона підійшла й відібрала в мене мочалку. Взяла свою, більш ніжну на дотик, накрапала на неї гелем. Взялася акуратно мити шкіру навколо поранення. Я зашипів, але скоріше від думок про свіжий шов і бруд навколо нього, ніж від болю.

— Хто тобі допоміг?

— Юн Хо.

— Той татуйований кореєць?

— Я теж здивувався.

— Кулю витягнув?

— Пройшла навиліт.

Вона зупинилася і зазирнула перевірити, чи я не брешу, повністю ігноруючи душ, що ляпав їй на голову.

— Та ти щасливчик.

— Як подивитися. Я був би не проти замінити печінку.

— Ти був би не проти замінити все. Включно з мозком.

— Ні. То вже занадто.

— Ти не тямиш, що означає це слово.

Коли Ксандра закінчила мене обтирати, я змив піну під потоком і дозволив їй повільно промокнути шкіру рушником, оминаючи хребет.

— Моя куртка…

— Ти серйозно в цей момент думаєш про куртку, а не дірку в тілі?

— Мене вже підлатали. Куртку теж потрібно. Вона багато пережила.

— Спробую щось зробити.

— Я вже казав що в тебе золоті руки?

— Підлиза.

Вона по третьому колу пройшлася одним і тим самим місцем, боячись перейти на той бік, де червонів потворний шов. Я повернувся й забрав у неї рушник. Обсохне саме.

— Через мене ти намокла.

— Тоді заразом сходжу під ранковий душ, а ти поки йди спокійно полеж, гаразд?

— Угум.

Мені стало невимовно гидко від самого себе. Ксандра так порається коло мене, подумки звинувачує всіх, включно з долею, у тому, що я отримав поранення, а я лиш годину тому катував чоловіка. Звісно, я виправдовую себе тим, що мене змусили, але правда в тому, що я міг піти геть. Так, позбувся б захисту банди, став би вигнанцем у портовому районі, але я міг. Не захотів. Обрав забруднити руки, адже своя шкура все-таки ближче.

Кажуть, що за роки в банді притупляються почуття. Провина, страх, співчуття — все це стає спогадами, тьмяним відгомоном, що час від часу мучить уві сні. А як прокидаєшся, знову стаєш беземоційним покидьком, якому все по цимбалах. Бо інакше не вижити. Інакше на черговому рейді припустишся помилки та вб'єш себе, а не ворогів. От тільки зі мною це працює не завжди.

Іноді здається, що Ксандра знає Джека Отрі краще за мене самого; що сканує наскрізь, ніби якась довершена програма. Бачить на моїх долонях кров, але так само добре бачить і докори сумління у зіницях — дарма що вони статичні.

І ось вона, буквально вчора зразкова поліціянтка, співчуває мені, закриваючи очі на те, хто я такий. Її сліпе кохання знищує нас обох.

Фред тихенько підійшов і вмостився на підлозі, майже запхавши свій металевий зад під ліжко. Замуркотів. Я звісив руку, щоб потріпати його по чуприні, а він лизнув її, наче справжній кіт. Чому наче? Він і є ним.

— Все було простіше, коли ми мешкали вдвох, Фреді, — прошепотів я.

Як я справлявся з собою тоді? Бив стіни у квартирі, записувався на чергову операцію та закидався колесами. Три священні кити, на яких міцно стояла моя особистість.

Бійок на сьогодні вже досить, а от другий пункт я можу виконати, навіть не піднімаючись з ліжка.

Я дотягнувся до дроту, що стирчав зі стіни над узголів’ям, встромив його у гніздо на потилиці та вийшов у мережу. Перед поглядом одразу ж заблимали сповіщення, пропущені за кілька днів:

[01:45 PM]

від: блискуча_Ґрейс

// “як в тебе справи? :3 я скучила”

[05:17 PM]

від: блискуча_Ґрейс

// “ау?”

[11:18 AM]

від: блискуча_Ґрейс

// “ти гівнюк”

[11:36 AM]

від: блискуча_Ґрейс

// “справді, я тебе ненавиджу”

[11:46 AM]

від: блискуча_Ґрейс

// “і не проси більше тебе фарбувати”

[15:46 PM]

від: Сем_любитель_бляшанок

// “привіт, бро”

// “там Ґрейс на тебе скаржиться”

// “серйозно, ти хоч іноді заходь до чату, а?”

Останнім часом не було вільної хвилини, щоб усе прочитати та нашкрябати відповідь. Але й зараз не до цього. Я зайшов у поштову скриньку, скопіював з нотаток адресу, яку дав мені Дейв, та набрав коротке повідомлення:

[03:37 AM]

від: Дж.

кому: Елліот Бевіс

// “Хочу записатися на встановлення шийної броні. Є вільні місця на листопад? Біля води у цей час волого.”

Останнє мені наказав дописати Дейв. Якась кодова фраза, щоб лікар зрозумів, що я з Псів, і операція має бути напів легальною.

Відправивши мейл, я ще хвилину чи дві потупив у віконце електронної пошти, але швидко згадав, що на вулиці майже четверта ранку. Навряд я дочекаюся відповіді прямо зараз, тож висмикнув кабель і втупився в стелю. У відсутності бездротової мережі є свої переваги: принаймні, не стирчиш у соціалках цілими днями.

Стелею ковзало світло фар від машин, що іноді проїжджали під нашими вікнами. Проходячи крізь жалюзі, воно розбивалося на вузькі лінії та спотворювалося тінями від різних предметів, формуючи чудернацькі фігури. Я спробував розгледіти в них знайомі предмети, наче дитина, що дивиться на хмари, але уяву швидко перекосило у хворобливий бік. Побачена сцена скоріше личила фільму жахів, ніж казковим фантазіям: мертві тіла, пістолети, кров на асфальті. Я помітив себе — монстра з вивернутими суглобами, що тримає людину за шию і встромляє в роз’єм шокер. А поряд — ікла Фреда, що перекушують чиюсь горлянку. Серце закалатало у паніці, і я рефлекторно заплющив очі. Почекав. Глянув ще раз. То була лише гра тіней, світла і жорстокі жарти мого сумління.

“Якщо тебе досі ковбасить від кожного трупака, то подумай, чи варто тобі лишатися серед нас”.

Заткнися.

Ксандра досі плескалась під душем, Фред відключився, не збираючись активуватися до самого ранку, а я не міг більше перебувати наодинці з собою.

Встав і навшпиньки — від кого тільки ховався? — пройшов до куртки й зазирнув до кишені. Дістав блістер від Юн Хо, видавив кілька таблеток і кинув на стіл, поки не встигли підтанути на долоні. Красиві. На чорному тлі опуклі льодяники виділялися так яскраво, що хотілося перевірити, чи не засяють вони під ультрафіолетом. Якщо врахувати, що це лайно фарбують для продажу всередині нічних клубів, я б не здивувався.

Три роки тому подібне диво маркетингу на вулицях було не знайти. Неонові колеса призначалися завсідникам найкращих закладів, а ми, виродки у провулках, перебивалися більш скромними речовинами. І нехай знавці скажуть, що краще за чисту класику на кшталт героїну і коксу все ще не винайшли, іноді хотілося спробувати зразки з лабораторій. Що ж. От і підвернулась нагода.

Юн Хо казав ковтнути кілька штук одним махом, але я добре знав ступінь толерантності свого організму, тож закинув одразу три, не запиваючи. В лікарні мене накачували більшими дозами, що вже говорити про ті злощасні уколи в ізоляторі. На випадок, якщо й цього виявиться мало, взяв блістер з собою і повернувся у ліжко. Сховав під подушкою.

Спочатку нічого не відбувалося. Я тихенько лежав, слухав, як ллється вода, гудить фен та гуркоче сміттєвоз за вікном. А потім, в якусь мить, яку я не зафіксував у думках, стало так радісно, наче я провернув якусь світову аферу та заробив мільйон баксів. Міцна штука. А головне — швидка.

Поки Ксандра загорталася у рушник і вимикала світло у ванній, встигло добряче нагребти. Заряд ендорфінів вдарив у голову, і я одразу заблокував сповіщення біомонітора. Бо ж зараз почне верещати, псуючи настрій.

Потім стало холодно. Моя особиста дебільна реакція на седативні речовини. Завжди бісило, бісить і тепер, але сил на те, щоб встати й покрутити термостат, не лишилось.

— Кс… Ксандро? — гукнув я, побачивши її силует.

— Ти ще не спиш?

— Ні. Підкрути температуру.

Вона із сумнівом поглянула на те, як я скоцюбився під простирадлом, і уточнила:

— Тобі що, холодно?

— Так.

Її брови здивовано поповзли вгору, але термостат все ж підкрутила.

— Тобі ж завжди спекотно, — нагадала, йдучи до ліжка. — Ти не підхопив якусь інфекцію з тим пораненням?

— Ні. — Направду я не міг бути в цьому впевненим, зате точно знав теперішню причину ознобу. Ось тільки оголосити її не міг. Тільки не Ксандрі. Тільки не зараз.

Вона підійшла, присіла на край ліжка, поклала руку мені на чоло. Стерла з нього піт, відкинула волосся й випадково зачепила свіжий прокол у переніссі. Я сіпнувся, коли штанга посунулася, неприємно потягнувши ще запалену шкіру.

— Вибач, — прошепотіла Ксандра. — Постійно забуваю, яка з твоїх залізок нова.

Я посміхнувся. Сам забуваю.

Її обличчя було зовсім поряд. Поки вона мружилася, щоб розгледіти хоч щось у передсвітанковому мороці, я міг бачити кожну дрібницю на її обличчі.

— Ти така гарна...

Я сказав це вголос? Начебто сказав. А хотів тільки подумати.

— Ти під кайфом.

Не запитала. Констатувала.

Відсахнулася, моментально зруйнувавши мить. Краще б я мовчав або прикинувся, що заснув.

Чому одразу під кайфом? Бо раніше не помічав? Помічав. Не говорив? Можливо. Точно не говорив. Безглузда сором'язливість не дозволяла. Багато разів думав, але мовчав. Тепер не мовчу.

— З чого ти…

— В тебе язик заплітається, коли ти накиданий. Не думай, що це так непомітно.

— Наметане око, так?

— Так. Якого біса, Отрі?

— Хотів трохи розслабитися.

Зітхнула. Подивилася як на приреченого хворого, якому вже нічим не допоможеш. І справді, чим тут допоможеш?

— Коли ти перестанеш гасити проблеми в наркоті?

Ніколи? Зараз здається, що ніколи, але краще їй про це не говорити.

— Можливо...

— Ну?

— ...коли ти кинеш палити?

— Не кину.

— Ну ось і все. У тебе своя звичка, у мене своя.

— Моя звичка не випалює вени та не доводить людей до могили за лічені місяці.

— Трохи швидше, трохи повільніше — хіба є різниця?

— Різниця в запасі часу. Я можу встигнути прожити ціле життя, а ти...

Вона осіклася і замовкла. Хотіла сказати про передоз. Точно хотіла. Її завжди турбувала ця тема. Через роботу, через старих знайомих, а тепер через мене.

— Давай не зараз. Я надто вгашений для таких обговорень.

Вона кивнула.

— Де вони?

— Хто?

— Колеса або чим ти там закинувся.

Я машинально ковзнув рукою до подушки. Вона тільки цього й чекала. Красиво розвела на реакцію, нічого не скажеш.

— Не застосовуй свої копські штучки на мені.

— А то що?

Я не встиг відповісти, як вона легенько пнула мене в поранений бік, і, поки я хапався за нього із криком тюленя, вичепила з-під подушки блістер. Профі.

— Це огидний трюк в дусі найгірших банд Нортмора, — проскиглив я. Нещасний бік все ще пронизувало болем.

— Переживеш.

Вона повернула блістер до слабкого світла з вікна, але, звісно, розпізнавальних знаків на ньому не розгледіла. Ніхто при здоровому глузді не підписує заборонені речовини.

— Що це?

— Якась модна отрута.

— А по дії на що схожа?

— В тебе є стаж, щоб зрозуміти моє порівняння?

Вона посміхнулася тією самою хитрою посмішкою, якою завжди заманювала до найгірших дуп світу.

— Є. Кокаїн, гашиш, марихуана, здається, ще амфетамін. Класичний набір підлітків, яким нема чим зайнятися у провінції.

Кокс, гашиш, марихуана? І щось на букву "а". Назви попливли в голові, розчиняючись у кайфі, і я навіть не відразу зрозумів, що вона сказала. Але коли неповороткий мозок вигріб на берег і здобув під собою якийсь ґрунт — нехай і болотистий, — довкола затанцював п'яний хоровод із запитань. Я насилу вчепився в одне, за традицією найтупіше:

— Коли ти встигла все це перепробувати?

— А коли ти встиг здобути залежність?

Питанням на питання. Ну гаразд.

— Я кілька років у банді, мав часу і грошей більше, ніж потрібно.

— А в мене був друг-наркоман. Нік, пам'ятаєш?

Як же не пам'ятати. Нік завжди був незримим супутником вечірніх прогулянок. Нік сказав те. Нік зробив це. Скалка в дупі наших стосунків.

— Не дуже. Це не той хлопець зі школи, який потім переїхав до Нью-Йорка?

— Він самий. З ним я перепробувала купу гидоти.

Я мав би здивуватися, але здатність до цього примітивного почуття атрофувалася разом зі страхом, жалем та іншими нестерпними штуками, які з легкістю усувають наркотики. А може, я наслухався достатньо таких історій, щоб перестати реагувати, і кайф тут ні до чого.

— Тобі не казала, бо ти був ще тим святошею.

О так. Знав би сімнадцятирічний Джек, що на нього чекає за якихось десять років, то, мабуть, стрибнув у кар’єр.

— Повторити не хотілося?

— Як не дивно, ні. Я розуміла, що це знищить моє майбутнє, а воно бачилося занадто світлим для цього.

— Як наївно.

— Зате працювало.

— Ну якщо ти знаєш, як діють речовини, то... ці колеса — щось на кшталт легкої версії опіатів. Від них не вирубає, але біль та емоції відключає на ура.

— Ну, опіати я не вживала, але звучить приємно. Напевно, зараз тобі добре.

Заздрість? Мабуть, здалося.

— Абсолютний спокій вперше за кілька тижнів.

— Дражнишся.

Не здалося.

— Тобі це не потрібно.

— Не вирішуй, що мені потрібно, — огризнулася вона.

Я був впевнений, що після цього пігулки полетять у смітник, проте Ксандра мене ошелешила: швидко вичавила одну з них на долоню та відправила до рота, наче цукерку.

— Що ти робиш?

— Хочу побути в одному стані свідомості з тобою, Отрі.

Я поморщився. Мій стан свідомості будь-кого довів би до психотерапевта, не кажучи вже про Ксандру.

— Після операцій я певний час міцно сидітиму на речовинах. Якщо так постійно робитимеш, схопиш залежність.

Я б не хотів, щоб до цього дійшло. Коханці з наркозалежністю виглядають романтично тільки в книжках.

— Ні. Не постійно. Лише один раз. Хочу знати, що ти відчуваєш.

— Ти збожеволіла.

— Нік так само казав. А я лиш намагалася зрозуміти, навіщо це людям.

— І як? Зрозуміла?

— Ні. Тобто… — вона завмерла, наче вловила прихід, але я знав, що пігулка не могла розчинитися настільки швидко. — Я ж випила недостатню дозу, аби щось відчути, так?

— Достатню.

— Якщо блістер від початку був цілим, ти випив три.

— Ксандро, моє тіло настільки звикло до наркоти, що лікарі не завжди можуть підібрати знеболювальні. Твоє не звикло.

— Може і так. — Вона вляглась поряд, змусивши мене посунутись на її місце біля стіни. — Почекаю ще трохи.

Минула хвилина чи дві, і її губи розтягнулися у вдоволеній посмішці.

— Ця штука і справді приємна.

— Віддай мені блістер.

— Ще чого. Він зранку відправиться до контейнера у дворі.

Я уявив, як паскудно мені буде на ранок, і ця думка ледь не вичавила сльози з очей — дарма що в них нема залоз. А потім пригадав, скільки болю завдав Ксандрі, поки вона боролася за мене у мотелі. Я повторюю свої ганебні помилки раз за разом.

— Може, він мав рацію… — протягнув я, насилу рухаючи язиком. Потрійна доза точно не пішла на користь м’язам.

— Хто?

— Джонс.

— Та наволоч? Щодо чого він взагалі міг мати рацію?

Чому її язик не заплітається?

— Щодо того, що варто було довести справу до кінця.

— Яку справу?

Звісно. Вона ж не чула наших душевних розмов. Але як вимовити те жалюгідне й ганебне слово, записане у медичній картці, якщо останні роки я надійно ховав його у надрах пам’яті, щоб ніхто не побачив?

— Яку справу, Отрі?

— Ну… в той день… — Як же складно про це казати. — Різати глибше. Заздалегідь розбити телефон.

Я сам ледве зрозумів, що сказав, але Ксандра відразу стрепенулася та штурхнула мене ліктем.

— Як протверезію, дам по губах.

— Не треба. З пірсингу досі сочиться.

Бо я наплював на пораду не встановлювати кільця у свіжі проколи. Розраховував на гель від відторгнення, яким моє тіло накачане по саме нікуди. Прорахувався.

— Мало сочиться. Має ще боліти та нагадувати про сказану дурню.

— Ти зла.

— А ти недоумок без гальм.

Вона помовчала, дивлячись у низьку стелю ніші, в якій ми спали. Нащо я ламаю її кайф дурними розмовами? Могли б насолоджуватися спільним станом свідомості, а не вкотре з’ясовувати стосунки.

— Що там сталося? — Ксандра повернулася до мене.

— Нічого.

— Брешеш.

— Ти сама просила лишати Джека-бандита у вітальні.

— Я не мала на увазі…

— Це справи Псів, яка різниця?

— Велика, Отрі. Від того, що ти щось приховуєш, не стає краще ані тобі, ані мені. Ми наче як домовилися бути чесними.

Я не зміг пригадати такої домовленості, але у Ксандри з пам’яттю явно краще, аніж у мене. Можливо, я щось таке бовкнув, поки мучився у мотелі, або пізніше, хильнувши зайву склянку. Так чи інакше, але вона має рацію. Якщо постійно гратися у мовчанку, можна поїхати дахом.

— Вони катували людину, — врешті сказав я. — Електрошокером.

— Прямо як тебе у…

— Так.

Повисла напружена тиша. Ксандра пильно на мене дивилася, наче знала, хто саме тримав той електрошокер, і чекала, поки я сам у цьому зізнаюся. Не дочекалася.

— Мабуть, жахливе видовище.

— Жахливе.

— Бастарди такого не робили?

Прозвучало скептично. Або мені це здалося.

— При мені — ні.

Напівправда. Мене не змушували допитувати свідків — цим завжди займалися окремі люди в угрупуванні. Професіонали. А я просто не хотів спостерігати й виходив з кімнати, перш ніж вони починали. Я й сам не помітив, як почав зухвало брехати, підмінюючи факти, — все, аби виглядати хоч трохи кращим в очах Ксандри.

— Якби мене не було поряд, ти б так само себе краяв?

— Не знаю.

— А я знаю. Ти б випив пива, порозмовляв із Семом та пішов спати, запхнувши всі погані думки в найвіддаленіший куток. І не діставав би їх звідти ніколи.

— Можливо.

— Ти саме так і робив, поки не з’явилася я. Ти був зовсім іншим, коли я зупинила вашу машину. Нахабним. Жорстоким. Ти гарно вмієш захищатися від самого себе, поки поряд немає мене. Чомусь ти вирішив, що я вимагаю від тебе бути таким, яким ти не можеш бути, поки перебуваєш у банді.

— Ти наче як переймалася за мою людяність.

— Переймалася. Але я не дурна, Джек. Я розумію, що таке життя примушує до поганих вчинків. Іноді дуже поганих. Але це не значить, що ти маєш живцем себе жерти. Не це робить тебе людяним.

— А що?

Вона різко підхопилася. Сіла посеред ліжка, обхопивши себе руками.

— Здається, я маю дещо розповісти.

— Я слухаю.

— Через це дещо Бастарди можуть мене прикінчити.

Вона повернула голову, подивилась на мене, очікуючи.

— Гаразд. Це лишиться між нами, — пообіцяв я, і вона знову сховала обличчя поміж зігнутих рук.

— Це було, коли ми ще зустрічалися. Років з п’ять тому.

Я спробував пригадати, чим у той час займався. Починав роботу над проєктом, який потім опустив мене на соціальне дно? Начебто так.

— Я працювала у відділі організованої злочинності. Ми розслідували велетенську заплутану справу, в якій фігурувало вбивство мого колеги.

— Ти не розповідала.

— А ми багато ділилися одне з одним робочими справами, нагадай?

— Взагалі не ділилися.

— Отож. Речові докази тоді вивели на двох хлопців у синіх куртках. Здогадуєшся, яка це була банда?

По моїй спині пробіг морозець. Це ж ледь не єдиний випадок, коли наших зцапали копи. Щоправда, ті двоє не були ще повноцінними членами банди — у ті часи Майк не надто переймався, кому роздавати куртки.

— Бастарди, — пробурмотів я, і, здогадуючись, до чого йде оповідь, вирішив здивувати Ксандру припущенням: — Це за твоєї участі застрелили Брендона?

З іменем я ткнув пальцем у небо. Коли Сем розповідав цю історію, я запам’ятав, що ім’я пацана починалось на “б”, — більше нічого.

— Браяна. І це я його вбила.

І без того тонка вуаль кайфу в один момент впала. Наче налетів смерч і зірвав її разом із вмінням добирати реакції. Я так і лежав, не знаючи, що сказати. За таке Майк дійсно б її пристрелив, але це не те, про що варто повідомляти у відповідь на відвертість.

— Ну давай вже, кажи, — поквапила вона.

— Що саме?

— Що ти розчарований. Або, навпаки, радий, що я така ж вбивця, як ти.

— Я не розчарований. Але й радості не відчуваю. Це все-таки був чувак з моєї банди.

— Чув про нього?

— Сем чимало про нього розповідав.

— Вони дружили?

Я стенув плечем.

— Сем дружить з усіма.

Вона нарешті підняла обличчя. Я очікував побачити сльози, але, схоже, з тим вчинком вона давно змирилася.

— Знаєш, чому я не зжерла себе?

Я хитнув головою.

— Бо я знала, що інакше не могла. Саме Браян до того зарізав мого колегу, а при затриманні кинувся на Емілі — новеньку, яка тільки-но випустилася з академії. Я злякалася, Джек. Злякалася, що він вб’є її, і тоді мене все життя буде переслідувати її гарненьке личко. Тому я його застрелила. Мені навіть догани не висловили. Це стандартна дія, коли злочинець опирається при затриманні. І я для себе вирішила, що так було потрібно. Запхнула цей спомин якнайглибше й жила далі.

— І навіть мені не розповіла.

— Ти був святошею, — повторила вона. — Я б і зараз не розповіла, якби ти не намагався прикінчити себе наркотою через докори сумління.

— Думаєш, мені полегшало?

— Ні. Зате тепер ти знаєш, що в цьому конченому світі ми іноді робимо щось жахливе, аби захистити себе та друзів. І я не еталон святості, аби ти під мене підлаштовувався. Я прийняла тебе і твоє життя не для того, щоб знаходити тебе обдовбаним після кожного рейду.

Я похитав головою, намагаючись переварити почуте. Це так вона почувалася, коли я розповів про власні вбивства? Тоді вона, мабуть, почувається оголеною. Наче з неї зідрали все, включно зі шкірою.

Я відвів погляд.

— Що сталося з другим?

— Відбуває покарання у колонії штату. Якщо я правильно рахую, ще роки два просидить.

— Він хоч не бачив, хто стріляв у його напарника?

— Ні.

— Йому пощастило.

— Ти б…

— Звісно.

— Це б штовхнуло тебе проти власної банди.

— Я в курсі.

Вона повільно кивнула.

— Я ціную це, Джеку. Бачиш, ми обидва готові йти на страшні вчинки заради тих, хто нам подобається. Ми люди.

— Ми люди, — повторив я.

— Навіть якщо у когось з нас сорок кілограмів титану в тілі.

Я пирснув. І нащось ляпнув те, що збирався повідомити набагато пізніше:

— Скоро буде сорок три.

Або сорок чотири. Залежно від моделі броні.

— Що на цей раз?

— Шия.

Ксандра зітхнула. Якраз нещодавно розповідав їй, наскільки небезпечна імплантація шийної броні. Мабуть, вона саме це пригадала.

— Чим тебе не влаштовує знімний захист?

— Проходи з тією штукою хоч пів дня — тоді не будеш питати.

— Думаєш, вживлені у плоть шматки титану відчуваються більш комфортно?

— Навряд. Пластини у спині іноді нестерпні. Але вони вже частина мене. Немає спокуси їх зняти — можу хіба що звикнути.

— Тобі треба до лікаря.

— Вже записався.

— До психотерапевта.

Я сумно усміхнувся. Імпланти — це і є моя терапія.

— Будеш мене відмовляти?

— А це має сенс?

— Жодного.

— Роби що хочеш. Тобі з цим жити, а не мені.

Резонно. Шкода, що такі прості слова не прийшли у голови моїх батьків.

Я знову втупився у стелю та перевірив електронну пошту. Нічого. Доведеться трохи зачекати, а потім витерпіти кілька місяців черги на операцію, але зрештою це окупиться ще однією частиною мене, яку я зможу прийняти.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв роману ("Вулиці Канзас-Сіті") та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)