Неон у титанових венах

// 07.21.2060 [20:54 PM]

ГОРМОНАЛЬНИЙ МОНІТОР T-SKYLINE-i255

[автоматична діагностика стану]

// адреналін [754 пг/мл] ПІДВИЩЕНИЙ РІВЕНЬ

// норадреналін [11 пг/мл] ЗОНА УВАГИ

// кортизол [18 мкг/дл] ЗОНА УВАГИ

— Твою ж матір, — вилаявся я беззвучно, самими губами, та відсахнувся від дверей.

Коли перебуваєш у банді, поява копа біля входу не може обіцяти нічого доброго. Навіть якщо це твоя колишня.

Особливо, бляха, якщо це колишня.

Першим інстинктивним поривом було вдати, що вдома нікого немає, але хріна з два це спрацює: якщо вона тут, то впевнена, що мене знайде. Ксандра ніколи не діє навмання, все перевіряє по кільканадцять разів, а ще впертіша за Фреда, який має встановлену програму поведінки. Тож довелося відчинити.

— Прийшла мене заарештувати? — я атакував першим.

Фред, почувши тон, протиснувся між ногою й відкосом та вмостився прямо біля порогу, видаючи погрозливе гарчання. Він лише з вигляду лагідний, а як віддам наказ — відтяпає руку.

— Я у цивільному, як бачиш.

Дійсно. Жодних значків, без форми та зброї. Останнє дивує. Потрібно бути трохи навіженою, щоб пхатися до бандита, котрого вчора бачила вгашеним, хай навіть знаєш його кілька десятиліть. Здається, так починається більшість історій з кримінальних хронік. Саме час порадіти, що цей бандит я, а не відбитий на всю голову Майк чи хтось на кшталт нього.

— Пригостиш чимось смачним? — спитала вона, роззираюсь по сторонах.

Боїться, що хтось побачить її поміж злиднів та покидьків, яких відринає суспільство? Гарний момент, аби трохи з неї покепкувати, відігратися за вчорашнє.

— Тут не ресторан.

Вона зробила ледь помітний крок до порогу, але, коли Фред зреагував на рух клацанням зубів, відступила з ображеним виглядом.

— Невже навіть піци з колою не знайдеш?

Наше стандартне меню у студентські роки. Мабуть, не просто так пригадала — прагне викликати спогади про наше спільне минуле. Марна затія, я не з тих, хто відчуває ностальгію за минулим життям, але спробу можна зарахувати хоча б за рівень хитрості, який вона невтомно прокачує рік за роком.

— Я маю нелюдські очі та роз'єм у шиї, пам'ятаєш? — вколов я. — То звідки в мене їжа? Я харчуюся від розетки, як пилосос.

Я шикнув на Фреда, що сіпнувся в сторону Ксандри, та притримав коліном його важку тушку. Останнім часом він сприймає мою пасивну агресію за команду атакувати.

— Ти про вчорашнє? — знітилася вона. — Джек, я ляпнула те, не подумавши. Напевно звучало…

Бридко? По-мудацьки? Я так і не дізнався, бо фразу перервав телефонний дзвінок. Рідкісне явище у наш час, коли в більшості людей є зв'язкові модулі. Але звісно. Вона ж на всі сто органічна. Жодної залізячки, окрім сережок у вухах. Довбана чистюля, що ледь не молиться на недоторканність тіла.

Ксандра пошукала в кишенях та витягла вібруючий телефон. Його величезний екран відображав виклик від немолодого чоловіка. Розгледіти обличчя не встиг, напевно батько чи хтось з керівництва, якщо понаднормова робота досі є фішкою поліцейських відділень. Проте, від кого б не надійшов цей дзвінок, Ксандра його скинула та поквапилася погасити екран, ніби боялася, що я сприйму її копирсання за зневагу.

Чомусь цей простий жест, а не слова чи вмовляння, змусив мене відтанути достатньо для того, аби запросити її до квартири.

— Ладно, проходь. — Я прибрав ногу. — Скоро привезуть піцу.

— То я встигла до вечері?

Вона силувано посміхнулася та пробралася повз Фреда, на морді якого застигла агресія. Він добре розрізняє страх, але на перелякану людину ніколи не кинеться. Тож неочікувана гостя відчуває щось інше. Відразу? Неприязність? Мабуть, і те, й інше. Роботів Ксандра не любить так само, як кіборгів.

— Розслабся, Фреде. Зарано її вбивати.

— Дуже смішно, — пробурмотіла Ксандра та заходилася розшнуроровувати взуття. Дивний жест з цивілізованого світу, де пильнують чистоту та ходять у капцях.

Я її зупинив:

— Не варто. Бетон холодний, а робот-пилосос зламався місяць тому, відтоді тут ніхто не прибирав. Хіба що Сем злизав просипані чіпси.

Ксандра здивувалася, але послухала. Цокаючи підошвою черевиків, проминула хол, влаштувалася за барною стійкою, оглянула кухню прискіпливим поглядом поліціянтки. Я не встиг сховати аптечку, з якої вранці висипав купу блістерів, поки шукав знеболююче. Серед них знаюча людина одразу помітила б рецептурні таблетки, що залишилися з часів хірургічних втручань, але Ксандра на них навіть не глянула, тож я не став їх ховати, щоб не привертати увагу.

— Давно ти з ним знайомий?

— З ким?

— Семом.

Я обережно відчинив холодильник, так, щоб Ксандра не бачила змісту полиць. З моїм філософським відношенням до харчів в ньому цілком можна натрапити на дохлу мишу. Але цього разу пощастило знайти пакет соку. Не густо, але хоч обійшлося без зіпсованих продуктів.

— Складно підрахувати.

Це правда. Життя перетворилося на суцільний потік часу. Я ледь розрізняю не лише дні, але й роки. Хтось казав, що так буває, коли занадто часто лежиш під наркозом та проводиш на реабілітації місяці.

— Хоч приблизно?

— Зустрів його після того, як мене поперли з роботи, якщо тебе це цікавить.

— Мене цікавить все.

— Відколи?

Я відкрив пакет та знайшов кілька чистих склянок з різних наборів. Тільки-но встановивши протези, я постійно чавив посуд неслухняними пальцями, тож це всі, що вціліли, обирати ні з чого.

— Ми розійшлися не кращим чином. Я шукала тебе, але колеги не знали, куди ти пішов; з батьками ти зв'язок обірвав, спільних друзів у нас ніколи не було… — почала перелічувати Ксандра. З її обличчя потрохи сповзала маска ділової людини, за якою виднілася звичайна втома.

— Я спеціально замів сліди. — Я сів навпроти та посунув до неї склянку з соком. — Тому здивований, що ти знайшла адресу за неповну добу.

— За годину.

— Ще "краще". Схоже, мені час змінити житло.

Я хотів поцікавитися, яким саме чином Ксандрі вдалося відшукати інформацію, але вона почала пояснювати ще до того, як я запитав.

— Я не знала, що ти змінив прізвище. Вбивала у пошук Джека Морґана з твоєю датою народження, але знаходила лише старі відомості.

Почувши рідне прізвище, я зіщулився. Неприємно повертатися до того, від чого відхрестився, як від прокляття. Але Ксандра цього не помітила, бо розповідала далі:

— А вчора я видаляла дані, які хлопці зчитали з твого чіпа, та зрозуміла, що шукала неіснуючу людину.

Я кивнув. Це все очевидно. Незрозуміло тільки, яким бісом моя адреса опинилася у базі лягавих.

— Я не реєструвався, коли заїхав, — сказав зі сподіванням, що Ксандра проллє світло на цей аспект, і вона не підвела:

— Усі орендодавці вносять дані жильців у реєстр, навіть якщо обіцяють цього не робити.

— От же брехливі виродки… — пробурмотів я.

— Вони страхуються від неприємностей. Бо раптом господар прихистить у себе якогось маніяка-серійника? Він же потім сяде з ним на довічне. У нашому місті занадто багато злочинців, щоб легковажно відноситися до здачі житла.

При такому хріновому розкладі хто завгодно може знати, де я живу, або у будь-який момент пробити адресу. Чудово. Наступного разу, коли до мене завітає головоріз, не слід дивуватися — просто власник хати прикрив власну сраку.

Я долив соку в склянки та підпер підборіддя долонею. Пластикова пластина з характерним звуком лязгнула по металевим нігтям. Ксандра здивовано глипнула, наче вперше помітила, що моя шия закрита. Не вперше. Ще вчора витріщалася, явно розмірковуючи, чи броня вживлена в тіло.

Я чекав запитань на цю тему, проте Ксандру все ще цікавила моя нова особистість:

— Чому саме Отрі? Це щось означає?

Ага. Означає смерть Джека Морґана — хлопчиська, що був заслабким для вуличного життя.

— Нічого особливого. Прізвище одного музиканта.

Її губи смикнулися. Хотіла щось додати, але не змогла або не схотіла. Натомість розглядала мене хвилину чи дві, щоб сумно констатувати:

— Прізвище змінив, тіло перекроїв, голос — теж інший. Ти попереджав, що він може змінитися, та я не думала, що аж настільки.

— Впевнена, що він мій?

В місті вже чимало людей із голосовими модуляторами. Не мій випадок, звісно, але чомусь по кайфу її дражнити.

— Так. Завдяки тембру. Він знизився, але досі впізнаваний. Та і голос звучить натурально, не як із динаміка.

Непогані знання для людини, що проходить повз технології. Хоча, мабуть, це побічний ефект від професії — складно ловити злочинців, якщо не розрізняєш на слух справжні та штучні голосові зв'язки.

Я кивнув, ховаючи задоволену посмішку, а Ксандра раптово спохватилася додати:

— Сподіваюся, мої слова не змусять тебе встановити ту гидоту.

— Модулятор? Чого б це?

Я напружився. Якщо вона й далі натякатиме, що я прибираю з тіла всі природні риси, бо ненавиджу бути людиною, доведеться вказати їй на вихід. З тими, хто вважає мене чокнутим фанатиком залізяк, я довгих розмов не веду, бо всі вони закінчуються однаково — засудженням та лекцією з охорони здоров'я. Не те, що я прагну отримати від спілкування з будь-ким.

— Ти начебто… — вона запнулася, але змогла зібрати думки в одне ціле: — Пам'ятаю, як тебе бісив твій голос.

Що ж. Резонне зауваження.

— Через імплант зв'язки загрубіли, тепер мене все влаштовує.

Навіть якби це було не так, я не встановив би в горлянку ще один пристрій заради дивного роботизованого голосу.

Ксандра напевне щось додала би, затягнувши цю неприємну тему, але мене врятував дзвінок, що пролунав вдруге за вечір. Я поспішив відкрити двері, сподіваючись, що тепер це кур'єр, а не інший гість із минулого.

Моя квартира не має перегородок, від погляду в ній не сховатися, але навіть відійшовши на кілька кроків від гості, я відчув полегшення. Вона втрутилася в мій простір так різко, що я не встиг підготуватися. Втім, навряд це можливо, коли йдеться про Ксандру. Навіщо я покликав її вчора? Простіше було проїхати в ділянку, щоб дати на лапу черговому, аніж розгрібати кількарічний пил, яким вкрилися наші відносини.

Щойно я відчинив двері, кур’єр скоромовкою забурмотів деталі замовлення. Я все одно їх не знав, бо Фред не має звички пересилати мені листи із підтвердженнями, тож просто вточнив суму та пихнув кілька великих купюр. Хлопець майже образився на мою непривітність, але після дозволу залишити чималу решту собі, враз прояснів і поквапився геть, поки я не передумав.

Я жахливий клієнт. Напевно, в піцерії є список гівнюків, у який моє прізвище записали одним з перших. Натомість я регулярно компенсую грубість чайовими, інакше б мені вже відмовляли в обслуговуванні або заблокували акаунт.

Зачинивши за кур'єром двері, я повернувся до холу.

За кілька хвилин Ксандра встигла занудьгувати, піднятися з-за стійки та рушити досліджувати оселю. Така безпардонність завжди бісить, хоча я майже нічого не зберігаю на видноті.

Я збирався висловити все, що думаю про її виховання, але, побачивши невпевнену постать, що завмерла перед комп'ютерним столом, передумав. Натомість тихенько встав на вході та притулився до стіни. Перш ніж Ксандра мене помітила, встиг розглянути її профіль, довгі хвилі волосся, що спадають до талії, стриманий одяг, невластивий їй в юності. На перший погляд, Ксандра з минулого, але в деталях помітно чимало змін.

— Твої? — вона нарешті помітила мою присутність та тицьнула пальцем у фотографії, що я прикріпив до пробкової дошки біля монітора.

Мабуть, з усіх способів зберігати спогади цей найбільш старомодний, проте мені до вподоби. Так вони часто потрапляють на очі, нагадуючи про важливе.

— Мої, — неохоче підтвердив я, очікуючи на шквал запитань.

Там красуються всі попередні креслення від імплантолога та десяток знімків встановлених модифікацій. Десь у шухляді лежить колекція фото, зроблених перед кожною операцією, але я не люблю дивитися на колишнє тіло, тому там їх і залишив.

— У тобі стільки... "заліза"? Ви так це називаєте? — з її вуст звичний вуличний термін пролунав офіційно. — Тут усе у хронологічному порядку?

— Ні.

Швидше у хаотичному. Я розвішував їх, коли перебував у черговому нападі ненависті до свого недосконалого тіла й глушив почуття ліками з трамадолом. Завести таку "дошку пошани" порадив один з лікарів, і після кожного нового знімка, що супроводжував установку імпланта, мені дійсно кращало.

— Шкода, — зітхнула Ксандра. — Хотілося б знати, з чого ти почав.

Мене здивував її інтерес: колись ця тема була під табу в наших розмовах. Ксандра всіма способами її уникала та супилася, ледь помітивши каталог імплантів. Чи справді вона зацікавлена зараз? Або просто шукає спосіб увійти в довіру та вичепити інформацію, як це роблять копи? Але, так чи інакше, відступати пізно. Залишається або їй повірити, або попросити забратися.

— З нейроімпланта, звісно.

— Це щось базове, так? — припустила Ксандра.

— Ну… — Завжди важко пояснювати ці тонкощі людям без жодної вживленої мікросхеми. — Це як процесор у комп'ютері. Електроди приймають команди від мозку, а програмне забезпечення керує рештою заліза.

— Електричними імпульсами?

— Так. Штучні нерви їх гарно проводять.

Варто було про це подумати, як вказівний палець сіпнувся. Таке буває, коли занадто концентруєшся на управлінні протезами, такий собі баг у системі.

Зате я нарешті помітив, в якій ідіотський позі тримаю коробку. Крізь картон вже почав сочитися та стікати пальцями білий соус, але настільки повільно, що штучна шкіра про це не сповістила. "Карбонара". Фред чомусь любить замовляти саме цю піцу.

Ксандра нарешті повернулася, відірвавши погляд від дошки.

— Знаєш, коли ти в чотирнадцять років заявив, що колись повністю зміниш тіло, я з полегшенням подумала, що тобі не вистачить на це грошей, а ти все ж досяг свого.

Грошей та витримки, якщо згадати її переляк, коли я розповів про біль, що супроводжує модифікації. Але тепер з обличчя марно намагатися щось зчитати: ані відрази, ані схвалення — незворушність. В такі моменти залишається лише прямо спитати:

— Це ти зараз засуджуєш чи захоплюєшся?

— Не знаю, Джеку. Мабуть, захоплююсь твоєю завзятістю і засуджую все інше, — неохоче уточнила вона і підійшла забрати коробку. — А ще я надто голодна, аби лояльно сприймати твій чудернацький світогляд. Давай поїмо, доки піца не охолола.

Я не зрозумів, жартує вона чи каже серйозно, але про всяк випадок усміхнувся, намагаючись не повторювати оскал Фреда.

Вечеря пройшла у мовчанці. Я через силу жував і ковтав шматки піци, мріючи звільнити шию від захисної накладки, щоб пластик не заважав руху щелеп. На самоті так і роблю, хоча саме час звикнути до незручностей, якщо дійсно планую закувати шию в жорсткі імпланти.

— Отже, людську їжу ти все-таки не ігноруєш, — сказала Ксандра, коли перед нами залишився останній шматок. Я розгорнув коробку до неї, заздалегідь знаючи, що від добавки вона не відмовиться. — Але ходити магазинами явно не любиш.

— У тебе професійна деформація, ти в курсі?

— Що?

Іноді вона нещадно тупить. У цьому вся Ксандра Лейт.

— Аналізуєш як йобаний слідчий. Але маєш рацію. Зазвичай замовляю доставку або об'їдаю Сема.

— Йому варто виписати тобі чек.

— Все, що він уміє виписувати, — це хук у моє око, коли я його вибішую.

І знову тінь посмішки. Та коли ж ця срана незручність спаде і відкриє світові ту дівчину, яку я колись знав? Хоча, певно, смішно на це розраховувати, коли й сам змінився до невпізнаваності.

Повстало похмуре мовчання. Я намагався зрозуміти, навіщо прийшла Ксандра, а Ксандра нишпорила поглядом, явно в пошуках теми для бесіди. Звісно, я здогадувався, що вона хоче обговорити, але не збирався спрощувати їй завдання. Хай каже прямо або забирається.

Наче вловивши густу напружену атмосферу, до мене підбіг Фред, тихо заскавчав, поклав голову на коліна. Я попестив його за вухом, відчуваючи пальцями вібрацію під хромованою шкірою.

— Завжди дивувало твоє лагідне ставлення до техніки, — задумливо прокоментувала Ксандра.

Вона потягнулася до пакету з соком, і я лише зараз помітив, що її долоні ледь-ледь тремтять. Боїться Фреда? Чи мене?

— Він не просто техніка, — за звичкою виправив я. Приблизно кожен другий гість вважає доречним порівняти мого вихованця з кавоваркою.

— Я розумію, ти його любиш, — обережний тон, яким дітям пояснюють, що єдинорогів не існує, — але ж він складається з плат та металу. Як тобі вдається прив'язуватись до подібного?

Фред підняв вуха й невдоволено загарчав. На відміну від біологічних тварин, він розпізнає людську мову, а скептицизм до себе ловить на підльоті.

— Я теж частково складаюся з плат та металу.

Це мій улюблений аргумент, але зазвичай він не спрацьовує. Мало хто розуміє тих, хто живе на межі двох світів, бо майже ніхто до неї не наближався.

— Скільки б органів ти в собі не замінив, мозок лишиться твоїм.

— А цього достатньо? Чому наш мозок кращий за штучний інтелект? Може ми перебільшуємо його крутість?

— Це питання краще залишити вченим та фантастам, — Ксандра перехилила склянку тим жестом, яким зазвичай запивають тост.

Я міг би нагадати, що й сам колишній вчений, але чи справді досі гідний посилатися на це тепер, коли сягнув самого дна? В погані дні здається, що я розгубив усі знання, а розум вже ніколи не відновиться після тих випробувань, яким я піддавав його під наркозом та хімічним кайфом.

— Можеш не вірити, — останній шанс її переконати, — але Фред вловлює мої почуття. Коли я погано почуваюся, він лягає поруч, а коли я злий — тримається подалі.

Я ще нікому про це не розповідав. Присутність Ксандри дивним чином змінила саму концепцію розмови. Навряд із кимось ще я мав би бажання ділитися подібною дурнею, бо в моєму світі це як мінімум нікого не здивує. Як максимум — Сем буде гиготіти.

— Така його програма.

Я похитав головою й вимучено посміхнувся.

— Справа не в програмі. Такої функції не існує. Взагалі. Він навчився цього.

— Що ж, тоді нам кінець, — з удаваною приреченістю сказала Ксандра. — Машини стануть розумнішими за нас.

Я тихо засміявся:

— А ось це точно варто залишити фантастам.

Погляд Ксандри ковзнув губами, і я миттю зтер з них посмішку. Тоді вона опустила очі, поглянула на шию, а звідти швидко перейшла на ліву руку, яку я забув прикрити рукавичкою. Наразі там виднілися дроти, що випирали через напівпрозорий матеріал водоізоляції.

— Що з нею?

Знаючи, як важко їй сприймати мене кіборгізованим, я навмисне почав ділитися подробицями:

— Один виродок висмикнув далекобійний шокер, прямо з м'ясом. М'язи, кріплення, проводи — все розпатрав. — Я з задоволенням відзначив гидливість на її обличчі та з ще більшим запалом продовжив: — Доведеться ставити новий та знову робити пластину із синтетичною шкірою, щоб усе прикрити.

— Тобто полагодити можна? — запитання прозвучало настільки стримано, що я відчув розчарування.

І це все? Колись вона видавала більше емоцій навіть від моїх гіпотетичних планів лягти під ніж.

— Вилікувати, — машинально виправив я. — Сподіваюся, що можна, бо на нову руку в мене грошей немає.

Навіть ця фраза Ксандру не вразила, але, зрештою, чи варто очікувати, що врівноважена поліціянтка, яку на заняттях вчили контролю, покаже хоч щось? Вона стримає почуття, навіть якщо всередині вируватиме ураган із блискавками.

Я чекав, що незручна тиша повернеться до кімнати, і ми сидітимемо в мовчанні, поки за вікном остаточно не стемніє. Потім я встану, щоб клацнути вимикачем, а Ксандра зазбирається додому. Але цього не сталося — гостя нарешті дозріла до серйозних розмов.

— Як ти потрапив до Бастардів?

Я передбачав, що зрештою ми впритул підійдемо до цієї теми, бо Ксандра має і особистий, і професійний інтерес. Може, навіть доповідь напише про те, як люди скочуються до вуличних банд.

— Поки не відповім, ти спокою не даси, так?

— Не дам. Розкажи мені.

Тон Ксандри вийшов настільки вимогливим, що мене тріпонуло. Краще б лишила його для своїх підозрюваних, я на таке давно не купуюся.

— Нащо? Збираєш на мене кримінальне досьє?

— Якби я хотіла тебе заарештувати, Джеку, то зробила б це вчора, — запевнила Ксандра, і я охоче повірив. — Я знаю, скільки коштують імпланти у твоєму тілі, більш-менш уявляю, які гроші йдуть на їхнє обслуговування, тож можу навскидку назвати суми, які ти заробляєш. Тобто займаєшся ти чимось до біса ризиковим.

Читає мене, наче книгу. Або злочинця на перехресному допиті. Я почав шкодувати, що відчинив двері.

— І це "щось" тягне на великий термін, — не без задоволення продовжила вона. — Але я не хочу тебе здавати. Це особисте питання, повір.

Ксандра опустила очі й помовчала. Ще з юності знаю, що в такі моменти краще не перебивати, бо скоріше за все людина збирається з думками.

— Джеку, я просто хочу знати, що тобі довелося пережити через мою дурнувату помилку, — на одному видиху сказала вона й пильно поглянула на мене саме так, як робила вчора.

Я не наважувався відкрити рота. Щось турбувало. Можливо, її сувора постава, що кричить про те, що вона працює в поліції, а може, небажання ворушити минуле. Я давно забув про ті жахливі часи, а вона стала живим нагадуванням та потребує сповіді.

— А ще… знаєш, я помилялася, — вона посміхнулася щиро, вперше з того моменту, як переступила поріг квартири, і в моїх грудях щось клацнуло. Списав би на імпланти, та їх там немає.

— На рахунок чого?

— Твоїх очей. Їх райдужки схожі на рідкий метал, а розмір зіниць статичний, але я все одно бачу в них сумніви. Ти вагаєшся, чи можна мені довіряти.

— А ти в нас ще й психолог? Читання з міміки та інша хрінь? — огризнувся я.

— Усі ми в поліції трохи психологи.

— Зараз ти не при виконанні. Необов'язково на мене витріщатися.

Я ніколи не потрапляв на допит — досі нам з Семом щастило уникати неприємностей або просто відкуплятися, — але розмова з Ксандрою точно походила на нього. Вона сканувала мене ретельніше за рамку в аеропорту, дивилася, як на потенційного підсудного. Під її поглядом хотілося зробити щиросерде каяття, аби нарешті залишитися на самоті.

— Вибач. — Ксандра втомлено провела рукою по обличчю, але обережно, щоби не зтерти ледь помітний макіяж. — Від звичок важко позбутися, сам знаєш.

Знаю. Досі моргаю, хоча міг би цього не робити.

Я зітхнув і потягся за пляшкою віскі, яку почав до її візиту. Ксандра пити відмовилася, тож я сьорбнув прямо з горла. Кілька ковтків — і перспектива привідкрити їй душу стала не такою лякаючою.

// СТАБІЛІЗАЦІЯ РІВНЯ АДРЕНАЛІНУ // СТАБІЛІЗАЦІЯ РІВНЯ КОРТИЗОЛУ //

— Га-а-аразд, — здався я.

Відпивши ще трохи «Джонні Волкера», я взявся пригадувати грудень п'ятдесят шостого.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв оріджинала - "Вулиці Канзас-Сіті" та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (посилання у профілі) 😉