Неон у титанових венах

// 07.20.2060 [11:15 PM]

Вереск Сема кліщами вирвав із наркотичних марень. Я здригнувся, вимкнув музику й подивився на дорогу, насилу аналізуючи те, що побачив.

— Копи?

— Не просто копи, Джеку! А копи, що нам, бляха, маякнули!

— Так зупинись.

Я не розгледів у цьому проблеми. Під таблетками взагалі важко щось розгледіти, бо їм байдуже, яка модель оптики стоїть у зіницях.

Сем глянув на мене як на ідіота. Мабуть, я справді не догнав щось важливе.

Припаркувавши тачку на узбіччі, він люто вдарив по керму та стиснув кулаки.

— Сука, ну треба ж було так нарватися!

— Не панікуй. Салон чистий, правил ти не порушував, їм нічого пред’явити.

Я завжди тримаюся спокійно, побачивши людей у ​​формі, бо знаю, як добре їхній шакалячий нюх шукає у натовпі страх та невпевненість.

Але заспокоїти Сема складніше, ніж зупинити вантажівку, що мчить схилом. Якщо його зачепило за нерви, то адекватності годі чекати.

— То знайдуть, не сумнівайся.

— Вгамуйся, ладно?

Через Сема я й сам занервував. До мене цього вечора не підкопатись, а ось що за бажання можна знайти в його тачці — питання завжди актуальне.

Але сидіти в салоні, тремтячи та перебираючи варіанти, я не збирався. Відчинив двері та з улесливою чемністю привітав патрульного, який замість відповіді безпардонно схопив за хворе плече. Ніколи не чекав від поліції чогось доброго, але й такого хамського ставлення — теж.

— Гей, обережніше, — попросив я, не особливо сподіваючись, що до мене прислухаються.

Сема теж грубо витягли із салону, хоча чинити опір він навіть не намагався, лише тихенько лаяв закони собі під ніс. Копи повсякчас заходять у крайнощі, ледве угледівши нашивки на куртках. На вулиці належність до банди — це захист, але не від копів. Їх наші символи провокують як червона ганчірка.

Нас обшукали та поставили обличчями до машини. На зап’ястках зімкнулися кайданки. Ось тепер уже точно не смішно.

— Документи?

До мене звернувся молодий поліцейський, одного погляду на якого вистачило, аби зрозуміти, що викрутитися буде складно, а домовитися й поготів неможливо. У таких, як він, ідеалізм аж ллється з очей та вилазить крізь вуха. Абсолютно відбитий новачок, що дрочить на статуї Феміди.

— Чіп у правій скроні, — слухняно відповів я. Пограю в порядного громадянина, а там побачимо.

Він ліниво дістав сканер та зчитав інформацію, а потім почав її озвучувати, ніби його слухає хтось, крім мене:

— Джек Отрі, двадцять сім років. Народився в Гаррісонвілі. У п’ятдесят сьомому змінив прізвище?

Я кивнув головою.

— Чому?

— З батьками не поладнав, — процідив я крізь зуби.

Важко відповідати на запитання, коли кортить послати співрозмовника під три чорти. Коп нарешті стулив рота та продовжив копирсатися в досьє, а я озирнувся на Сема.

На відміну від мене, він ніколи не має при собі документів, а це означає, що його можуть забрати до дільниці. А до купи й мене — протверезіти в камері.

Свідомість розпливалася, двоїлася, множилася. Нормальному сприйняттю аж ніяк не допомагала мигалка на даху поліцейської автівки, що блимала на весь квартал. Дарма я поліз за пігулкою, ще наслухаюся про це бурмотіння від Сема. Але звідки я міг знати, що сьогодні вдача від нас відвернеться, якщо в попередні рази все минало без жодних пригод? Ми добиралися до Нортмора, лишали тачку в гаражі, а потім я повільно брів до своєї квартири, насолоджуючись залишковим ефектом транквілізатора. Здавалося, так буде завжди, але в Канзас-Сіті нічого вічного не існує.

Поговоривши із Семом, лягаві схопили нас і потягли до своєї машини. Круто. Тільки цього бракувало.

— В чому нас обвинувачено? — спитав я, відчуваючи впевненість і сталевий спокій.

Може й не дарма закинувся, бо Сема вже ганебно потрушувало.

— Оглянемо вашу тачку й вирішимо, — підморгнув один із копів.

Зараз знайдуть там усе, що потрібно. У бардачку виявиться пакет кокаїну, а під сидінням — кілька ампул рідкого метадону, і ми рушимо до ізолятора, де викладемо за свободу не одну тисячу баксів. Але гарний бік у цьому теж є.

— Прийняли за звичайних покидьків з вулиць, це добре, — прошепотів я Сему, коли нас лишили біля синьо-білої автівки.

Навіть не пристебнули до кузова, настільки впевнені, що далеко не втечемо. Тут на кожному розі по схожому патрулю, тож немає сенсу ризикувати.

— Під пігулками ти прямо оптиміст, завжди б так, — Сем мій позитив не оцінив.

— Лише намагаюся підт…

Я заткнувся, почувши щось до біса знайоме. Голос. Він долинав ніби з туману й був прикритий настільки товстим шаром минулого, що я ледве згадав, кому він належить.

— Ксандра?

Сем здивовано на мене поглянув. Воно й зрозуміло, від транквілізаторів не трапляється галюцинацій.

Я почав крутити головою, і дуже швидко натрапив оком на дівчину, якій він належить.

— Ксандро!

Я сам не зрозумів, навіщо її покликав. Спроба вхопити соломинку? Неадекватний стан? Чи сране почуття ностальгії?

Ксандра перервала розмову з перехожим і обернулася, струснувши білявим хвостом, пропущеним над застібкою бейсболки. За її обличчям я зрозумів, що хоч мій голос дуже змінився, тембр вона розпізнала.

Помітивши нас, вона підійшла й зупинилася на більшій відстані, ніж того вимагає безпека. Усе така ж тендітна, але буквально випромінює внутрішню силу. Разюча відмінність від мене, згорбленого через кайданки, розбитого втомою та наркотою.

Наступні хвилини пройшли у мовчанці. Ксандра вдивлялася в моє обличчя, ніби міркуючи, чи ту саму людину бачить навпроти. І чи взагалі людину.

— Привіт, Джеку, — нарешті всміхнулася вона. Розгублено та неприродно. Не такою я пам’ятав її посмішку. — А ти змінився.

— Добре, що ти помітила, — я не втримався від сарказму. У нашу останню зустріч я виглядав, як типовий ботанік. — А ти — анітрохи. Хіба що очі згасли.

Під речовинами я говорю все, що крутиться в голові, і це завжди смішить Сема. Ось і зараз. Я почув його нервове хихотіння та озирнувся. Він миттю заткнувся.

— Зате вони залишилися людськими.

Удар нижче пояса. Знає, за що зачепити, колупає страхи, ніби має право витягти їх із пітьми.

— Шкода, що для тебе це найважливіше.

Недолуга спроба відбити атаку.

Ксандра натомість перехопила мій погляд, знаючи, що я не відведу його першим. Наша стара гра в гляділки.

Я не кліпав. З оптичними імплантами це легко — очі не потрібно зволожувати, але нестерпно, поки в них вдивляється дівчина, яку ти кохав. А може й досі кохаєш десь у глибинах знахабнілого серця.

— Що ти там виглядаєш?

— Сліди наркотичного сп’яніння. Брехню. Нервовість через скоєні злочини, — перерахувала Ксандра стандартний список під час затримання. — Але щось, крім серійного номера імплантів, я навряд чи знайду, так?

Я повільно кивнув. Копи ненавидять таких, як я, за непроникність очей. Залюбки б заборонили цивільним оптичні імпланти, але корпорації мають власні плани на найпопулярніший технологічний виріб.

— Тобі пасує куртка. Бастарди?

— Бастарди.

Немає сенсу приховувати, Ксандра легко відкопає інформацію в базі.

— Отже, прибився до банди, — констатувала вона та відвела погляд, даючи виграти в дитячій забавці.

Здавалося, я її розчарував, але нітрохи не здивував: наче саме такого віражу вона й очікувала від моєї долі.

— А в мене був вибір?

Я повторив те, що цього вечора вже казав Сему. На губах мимовільно з’явилася сумна посмішка, якої там не мало бути.

— Думаю, кілька варіантів точно знайшлося б.

— Тебе не вчили не робити завчасних висновків? Ти не знаєш, що я пережив, та як живу зараз.

— Судячи з твоїх іграшок, якнайменше непогано.

Вона намагалася не дивитися на модифікації, але погляд раз у раз пожадливо вихоплював імпланти на моєму обличчі та шиї, після чого вона сором’язливо опускала очі. Звичайна реакція чистих: бридко та водночас цікаво, як це все вміщається в людському тілі.

— Притягує? Розумію.

Ксандра довго зважувала відповідь, перш ніж її озвучити:

— Все це притягує, поки не побачиш, як людина вставляє в шию зарядний кабель. Знаєш, наче в смартфон чи портативний пилосос.

Сем знову засміявся, аж захрюкав. Врізав би йому, та мої зап’ястки все ще скуті кайданками. Я в змозі зламати їх одним рухом — скоби призначені для чистих із їхніми слабкими руками, — але тоді моє становище відчутно погіршиться. Настільки, що навіть розбита пика Сема не компенсує.

— У потилицю, а не шию, — виправив я.

— А ось твій прискіпливий характер нікуди не зник. Впізнаю старого доброго Джека.

Ксандра похитала головою і відвернулася, аби вислухати колег.

Нашу тачку ретельно обшукали, але знайшли лише пігулку, яку я впустив під сидіння, і кілька косяків із травою. Сем вічно губить їх у салоні.

Я видихнув. Хлопці виявилися з чесної породи, а може, просто не хочуть возитися з нами під кінець зміни.

— Для особистого вживання, так?

Ксандра забрала знайдені наркотики та відіслала патрульних стежити за дорогою. Вони слухняно повернулися на узбіччя, майже вдало приховавши зацікавлені погляди. Повітря між мною та Ксандрою вже, мабуть, іскрило.

— Палити зі своїм імплантом ти давно не здатен, але зараз явно чимось вгашений, тож… — Вона придивилася до блістера. — «Флай 2.0»? Ти ж у курсі, що він несумісний із твоїми препаратами?

— Це не твоя справа, — стомлено протягнув я.

Виправдовуватися чи сперечатися не хотілося — хотілося сісти в машину і продовжити одноманітний шлях додому, дивитися на нічні вулиці, а не обличчя колишньої. А ще хотілося ганебно сповзти кузовом та всістися на асфальт. Чхати на гордість, мені надто добре й надто погано, щоби залишатися на ногах.

Ксандра відвела погляд. Вона відчайдушно намагалася надати обличчю нейтрального виразу, але я знав її досить добре, щоби навіть крізь наркотичний туман вловити, як вона вагається між зневагою до того, ким я став, та хвилюванням за моє тіло і розум.

— І що далі? — запитав я. Не хотілося відволікати її від внутрішніх протиріч, але через незручне положення вже нило пошкоджене плече. — Затримаєш нас? Здаси мене ще раз?

Її вилиці сіпнулися, наче від фізичного болю.

— Тебе — ні, а ось твоєму приятелю доведеться проїхати у відділок.

Сем вилаявся під ніс, тихо, щоби це не зійшло за образу поліціянтки, але чутно для мого покращеного зв’язковим модулем слуху.

Запитувати, нащо потрібно його забирати, я не став — і так зрозуміло, що для встановлення особистості. Іноді хочеться силоміць запхати чіп у голову Сема. Це вирішило б десяток проблем та спростило життя нам обом. Яка різниця, зчитають копи інформацію з чіпа чи посадять у камеру та проб’ють обличчя за базою? Необхідні дані у всякому разі здобудуть, тільки в першому випадку зроблять це швидше й без зайвих мандрівок.

Від думки про поїздку в поліцейське лігво мене замутило. Це втома чи клята пігулка, що так погано зайшла? Я вирішив попрактикуватися в переконанні, коли вже з нас двох язик розв’язав саме я.

— Сподіваюся, ти розумієш, що завтра я приїду до Сема у відділок, і тобі доведеться знову мене бачити.

Бачити й відвертатися, ковзати поглядом по шкірі, уникаючи клятих залізок, якими вона гидилася, відколи про них дізналася.

Така жалюгідна спроба вигородити друга просто не могла спрацювати, але змусила Ксандру із сумнівом покоситись на Сема. Я тиснув далі:

— Слухай, ти не знайдеш на нього жодної зачіпки за жодною справою. Змарнуєш час, бо ми надто обережні, аби десь засвітитися.

Брехня і блеф. Це я досі уникав арештів, а Сем у свій час провів два роки у в’язниці, звільнившись у не цілком законний спосіб, тож тепер він на гачку в копів. Але я проговорив неправду, думаючи про власну ситуацію, — єдиний спосіб переконливо брехати.

Ксандра похитала головою, жестом наказала нам розвернутися та взялася знімати кайданки.

— Я про це пошкодую, — пробурмотіла вона, і я чомусь повірив, що так воно й буде.

Звільнивши Сема, вона підійшла до мене. Її руки доткнулися до моїх і завмерли в нерішучості. Помітила ще одну зміну та думає, як прокоментувати? Я приготувався до потоку гострих, як леза, слів, але цього разу Ксандра промовчала. Зате її рухи стали грубими та рвучкими; знімаючи залізні обручі, вона відчутно дряпнула праве зап’ястя. Вибачень за необережність я, звісно, не дочекався.

— Це можеш забрати, — сказала вона, простягаючи всю знайдену наркоту в пакетику для речових доказів. — Я не хочу возитися з оформленням. Якщо бажаєш, отруюй себе далі.

— Та ти сама доброта. Дякую.

Беручи пакетик, я навмисне торкнувся її гарячої долоні одразу кількома титановими смугами на фалангах. Вона відсмикнула руку й швидко пхнула її в кишеню, наче я прокажений металом. У нормальному стані це мене б розлютило, але зараз психіка відреагувала сміхом.

Ксандра навіть бровою не повела — певно, бачить хлопців під кайфом щодня. Для неї я черговий вуличний мотлох, на який навіть глянути соромно. Ось тільки звідки в її очах стільки болю?

Я ледве придушив дурний сміх, кілька разів моргнув і знову зазирнув у її обличчя. Тепер на ньому читалася зневага. Думки почали втрачати зв’язок із реальністю.

Борючись із запамороченням, подався назад, до поліцейської автівки. Відчув на плечі долоню Сема. Пам’ятаючи, що мені його мало не вивихнули, стискав він зовсім легенько, аби вчасно підтримати, якщо спробую впасти.

— Джеку, пішли в тачку, — тихо сказав він. Знає, що коли мене накриває, чутливість до звуків стає неймовірною.

— Я можу допомогти? — запитала Ксандра.

Схвильовано? Чи байдуже?

Я не помітив.

— Упораємося, не вперше.

Навіщо він це сказав? Тепер вона вважатиме, що я кончений нарік.

Втім, чи не однаково?

Ксандра щось крикнула на прощання, але я не розібрав жодного слова. Сем відвів мене до салону та пристебнув, поки я плескався у власній свідомості, у якій згодом і потонув.

Усього на кілька хвилин.