Неон у титанових венах

I’m looking for a better path

A better place for me to stay

But everytime I needed this

I saw the downfall, the downfall

Heartlay — Out Of The Wreckage

// 08.02.2060 [01:05 AM]

Я прокинувся від спалахів, що пробігли повіками, розплющив очі й натрапив на величезний неоновий напис "мотель". Нижче вульгарним шрифтом з завитками була виконана якась довга назва, але я вирішив не ламати оптику спробами її прочитати.

— Де ми?

Я повернувся до Ксандри, чекаючи відповіді. Напевно, варто було запитати, який зараз рік і як мене звати, бо мозок категорично відмовлявся функціонувати.

— За десять миль від Сент-Луїса, — втомлено сказала вона і заглушила мотор.

Ми залишилися в тиші, такій затишній та пронизливій, що закортіло відключитися на ще кілька діб.

— Зупинимося тут?

Вона кивнула.

— Думаю, не варто потикатися до чужого міста сонними й втомленими.

Слушна думка. Тепер би ще вилізти з автівки.

Перш ніж встати, я спробував розім'яти затерпле тіло. Щось підказувало, що після незручного сну і щедрої дози наркоти мене притягне до землі після першого ж кроку. Я витягнув ноги, розправив спину і відкинув пасма волосся зі спітнілого чола. Кров розтеклася затерплими гомілками, розносячи сотні й тисячі дрібних голочок; серце злякано застукотіло, ніби потік крові застав його зненацька, ще сплячим.

Я так сподівався, що ломка мене омине, але озноб і слабкість поступово поверталися в міру того, як організм прокидався. Голова затріщала, віщуючи напад мігрені, ніби мало мені інших випробувань на міцність. Я застогнав і простягнув руку до бардачка, щоб використати третю таблетку з блістера. Зараз можна. Я не збираюся повзати по номеру і жалібно скиглити. Я хочу виспатися і для цього введу в тіло стільки хімії, скільки буде потрібно.

— Я викинула їх.

Ксандра перехопила мою руку так само, як Сем на минулому рейді.

— Ти погрожувала зробити це, коли мені стане краще, — невдоволено нагадав я, судомно розмірковуючи, чим тепер замінити основну речовину препарату.

— Годину тому ти перестав трястися уві сні. Я вирішила, що час.

Чудово. Усе віщує мені веселу нічку, а в аптечці є тільки сильне снодійне, від якого я можу відрубатися на добу.

Ксандра провела пальцями по штучно створених лініях на моїх долонях. Холод її шкіри передали навіть малочутливі датчики. Напевно, у салоні не так спекотно, як здається. Мене лихоманить.

— Давно в тебе залежність?

— Немає ніякої залежності.

— Звісно. — Від її сумної посмішки стало незатишно. — Тільки нескінченна стадія заперечення.

— У мене немає залежності, — повторив я, глянувши в її зіниці. — Я рідко вживаю.

— Раз на місяць?

— Тиждень.

— Це, по-твоєму, рідко? Вб'єш нервову систему.

— Інші ж не вбивають.

Я висмикнув долоню. Її настанови та дотики лише дратували.

— В інших немає стількох датчиків по тілу. Пожалій мозок, він і так напханий електродами.

— У тебе вселилася Вікі? — я усміхнувся їй в обличчя.

Її це збентежило, але ненадовго.

— Кепсько ти живеш, Отрі, якщо про тебе дбає тільки особистий лікар за додаткову платню.

Якщо вона хотіла зачепити, вийшло чудово. Але на гідну відповідь не залишилося сил — голову стиснуло обручем. Якась геть відбита частина мене навіть пораділа болю. Він нагадував про ті вільні дні, коли я зустрічав світанки під холодним душем і не мав настільки явних проблем із законом.

Я схопився за скроні й нахилив голову, намагаючись вгамувати спазм.

— Ходімо, знімемо номер і виспимося. Сперечатися будемо вранці.

Ксандра висмикнула ключ від авто та вийшла з салону, а я ще хвилин п'ять просидів, вгамовуючи тремтіння, нудоту і біль. З'явилася неприємна думка, що тепер вони мої вічні супутники, але я її прогнав і вибрався на свіже нічне повітря, сподіваючись, що воно допоможе протверезіти.

Місяць, що висів прямо над дахом, сліпив не гірше за вивіску; за його положенням я припустив, що зараз далеко за північ. Звісно, простіше дізнатися точний час на інтерфейсі, але за дні з вимкненими імплантами я відвик від його функцій і постійно забуваю глянути на циферблат.

До шкіри миттєво прилипла волога, ніби тільки на мене й чекала. Вітерець пролетів стоянкою, змусив здригнутися. Через озноб тіло і без того погано визначало температуру, а тепер загубилося у відчуттях остаточно. Я з однаково спантеличеним обличчям міг би припустити і шістдесят, і всі дев'яносто градусів у повітрі.

Продовжуючи тремтіти, витяг з багажника футляр із Фредом і передав Ксандрі сумку з грошима, розсудивши, що зараз більше шансів пограбувати мене, ніж її — вона хоча б впевнено стоїть на ногах.

— Можна заплатити твоїми? У мене кредитка, не хочу палити ім'я.

Запитала так, ніби я помічу брак кількох купюр із півсотні пачок.

— Хоч купи на них увесь мотель, тільки добудь ковдру з подушкою. — Я вимучено посміхнувся. — І питну воду.

Не хотілося опускатися настільки, щоб запивати таблетки, схилившись над краном.

— Думаю, це не проблема. Піду запитаю.

Від думки про воду знову замутило. Я зачинив кришку багажника, щоб сісти на неї та трохи подихати. Кивнув Ксандрі, щоб рушала сама. Дожену.

Вона повісила сумку на плече і покрокувала до дверей, над якими горіла зменшена копія вивіски.

Я оглянув стоянку і машинально порахував, скільки машин припаркувалося крім нас: десять. Не надто багато відвідувачів для мотелю на межі міста, але я навряд чи захочу на це скаржитися. Чим менше свідків, тим краще.

Коли Ксандра взялася за дверну ручку, я видихнув. Не знаю, що змусило хвилюватися за неї на безлюдній ділянці асфальту, — можливо, дивне відчуття чужої присутності. Коли її силует опинився всередині, я роззирнувся, але помітив лише тьмяний ліхтар на виїзді та кілька сміттєвих баків. Жодних слідів живої істоти: була б то собака, дика кішка, чи хтось із двоногих недоброзичливців.

Але передчуття не зникало, як не зникали й набридливі сповіщення біомонітора про гормональні збої. Чи не вперше я почувався настільки ж паскудно, наскільки стверджував інтерфейс.

// РІВЕНЬ ЕНДОРФІНІВ: КРИТИЧНИЙ // РЕКОМЕНДОВАНО ПРИЙНЯТИ СИНТЕТИЧНИЙ ЗАМІННИК //

Навіть моя власна аналітична система радить чимось закинутись. Як іронічно.

Я обійшов машину, штовхнув колесо, для надійності зазирнув під сусідню, очікуючи побачити там озлоблені зіниці чудовиська, але знайшов лише темряву і самотність, від якої защемило душу.

— У тебе їде дах, — сказав я сам собі та повільно побрів за Ксандрою, на ходу помічаючи, що футляр у руці став незвично важким.

Фоє мотелю намагалося косити під шістдесяті роки минулого століття, якщо, звісно, тогочасні інтер'єри були так само засрані недопалками, склом і обгортками з-під жратви. Сему, як любителю ретро й убогості Нортмора, напевно б сподобалося.

Під обшарпаною стіною тихо грав стародавній музичний автомат із тріщиною на екрані — якась сумна мелодія з переливами інструментів. Інших класика заспокоює, а на мене наганяє тугу. Тривога, яку я приніс із собою з нічної темряви, скрутила ще сильніше, ввігнала у нерви шипи.

Я озирнувся, намагаючись знайти хоч щось звичне в цій дешевій імітації розкоші, якір, за який можна зачепити думки. Якби тут був нічліг бомжів із картонками, розкиданими по асфальту, я б почувався більш впевнено. Але навколо майоріло шаленство фарб і фальшивих матеріалів: яскраво-рожеві крісла з потертими підлокітниками; килимові доріжки кольору індиго, недбало кинуті на підлогу з бетонних плит; світильники з різноколірними плафонами, які горіли через один; а на стінах — погано надруковані плакати, непристойні написи та намальовані члени, які попереджали, що ми прийшли до низьковартісного блощичника.

— Як довго плануєте залишатися? — Від різкого запитання працівниці я ледь не підскочив.

Насилу відшукав дівчину за стійкою з темного пластику. Її волосся кольором могло б позмагатися з кріслами, але на тлі неонової панелі втрачало яскравість. Її тонка бліда шкіра й овал лиця видавали азійські гени, а ідеальні європейські риси — безліч пластичних операцій. Або в адміністраторів настільки непогана зарплата, або в цьому мотелі можна замовити не тільки номер, а і додаткові розваги.

— Одну ніч.

Ксандра намагалася вивудити кілька десяток, не продемонструвавши вміст сумки камерам спостереження.

— Тиждень, — поправив я.

Цього разу здригнулася вона. Обернулася й поглядом запитала щось на кшталт: "Якого хріна?". Я не став прямо тут пояснювати свої передчуття щодо того, як проведу наступні дні, щоб нас не виставили за двері.

— З обідами та вечерями. І заплати наперед.

Дівчина за стійкою посміхнулася, окинула нас зацікавленим поглядом, ніби ми просто перед нею зібралися стрибнути в ліжко. Щоб не розчаровувати її, а разом з тим і не відрізнятися від інших парочок, які приїжджають скрипіти матрацами в недорогих номерах, я зобразив милу посмішку, сподіваючись, що вона не надто схожа на звірячий вишкір.

Ксандра з жалем глянула на мої спроби у ввічливість і відвернулася, щоб змінити замовлення.

— Розрахуйте нам сім ночей, будь ласка. І харчування.

— Харчування в нас немає, можу скласти графік для служби доставки.

— Зійде, — погодилася Ксандра. — І багато води.

— У номері є автомат з напоями.

— Чудово.

Розплатившись, Ксандра пішла до круглого скляного ліфта, обліпленого рекламними флаєрами. Прибувши на поверх, той продзвенів на манір ретро-кабінок зі старих фільмів, але я потягнув Ксандру в бік сходів.

— Відколи ти боїшся ліфтів?

Вона демонстративно перекинула сумку з плеча на плече, щоб я зауважив, наскільки важко їй нести пачки грошей.

— Мені не вистачає повітря.

Про тривогу і страх, що сковує грудну клітку з будь-якого приводу і без, я вирішив поки не розповідати.

— Чотири поверхи якось би пережив.

Пережив, а потім застиг на місці, неспроможний поворухнутися.

Вже проходив подібне того єдиного разу, коли нарвався на серйозну ломку. Крило жахливо. Пам'ятаю як зазирнув до Семового холодильника, шукаючи пляшку води, а той зустрів порожніми полицями та з грізним гулом спробував втягнути моє ослаблене тіло досередини. Мабуть, крижаний монстр збирався зачинити дверцята і заморозити у своєму череві новий кістлявий напівфабрикат.

Це була моя версія подій, над якою Сем гиготів хвилин п'ять, а після почав затирати, що занепокоєння й фобії з'явилися через нестачу ендорфінів, а їхня нестача — через те, що я безвідповідально труїв організм речовинами.

Наче я цього не розумів.

Що б там не думав Сем, але перші дози я ковтав у тверезому розумі та з усіма знаннями, за які мені вручили диплом. Далі — менш виважено, скоріше бездумно, аж поки врешті-решт не зірвався на ін'єкції. Фінал багатьох історій про наркотичну залежність — хоч у підручники.

Обличчя Сема, коли він висмикнув з моїх рук флакон із голкою, було страшнішим за все, що я бачив до і після. Страшнішим за ліфт, схожий на колбу для вирощування клонів, і за синє килимове покриття, яке з кожним кроком дедалі більше паморочило голову.

— Чому він синій? — поцікавився я у плаката з напівоголеною моделлю, коли ми піднялися на наступний сходовий майданчик.

— Що?

Ксандра зупинилася й смішно зморщила лоба, намагаючись зрозуміти, чого я від неї хочу.

Але від неї я не хотів нічого. І ні від кого іншого. Я хотів завалитися спати, хотів щоб вогонь перестав випалювати вени. І все.

— Забий.

Я обійшов її й першим піднявся на четвертий поверх. Десь тут знаходився наш номер і питна вода. Я рахував секунди до того, як зможу проковтнути кілька пігулок снодійного і відключитися, аби тільки не проживати жахи ломки знову. Після минулого разу я присягався, що більше ніколи не заведу себе в такий стан, але життя вирішило замість мене, бо життя — злостива тварюка без принципів і співчуття.

— Джеку? Нам взагалі-то далі.

Я виявив себе навпроти графіті, яке хтось намалював із балончика, — графічний символ, що підозріло скидався на логотип банди.

Я насилу відірвав погляд.

— Так, іду.

Тепер ми йшли довгим коридором, де з одного боку тягнулася низка дверей, а з іншого — вікна з видом на пустир. Багато з них були відчинені навстіж, щоб свіже повітря розігнало запах прального порошку.

З освітленням тут, як і на першому поверсі, було погано — більша частина ламп чи то перегоріла, чи то ніколи й не працювала. Доводилося орієнтуватися на цифри, зігнуті з неонових трубок.

— Чотириста десятий. Наш.

Ксандра піднесла до замка картку, і двері, зварені з рифленого металу, сховалися в ніші, пропускаючи нас у темний хол номера. Коли ми зайшли, датчики руху активували світло і динаміки, вбудовані в стелю. Знову ця мерзенна класична мелодія, від якої зводить зуби.

— Вирубай цю погань, — за звичкою сказав я, розраховуючи на голосового асистента, але його тут не виявилося. Натомість Ксандра кинулася в кімнату, відшукала сенсорну панель управління, вимкнула звук і прикрутила лампи, ніби знала, що яскраве світло мене дратує.

Я пройшов до спальні, де в очі відразу кинулося строкате оформлення в стилі попарт: малинові стіни, такого ж кольору килими на темно-сірій підлозі, бірюзові крісла, жовте покривало на широкому ліжку. Не надто затишне поєднання, яке скоро миготітиме перед очима розмитим калейдоскопом.

— Треба було взяти два номери на різних поверхах.

Я поставив футляр із Фредом у кут, щоб ніхто через нього не перечепився.

— Нащо?

Натяку не зрозуміла. Худо їй доведеться найближчими днями, якщо ніколи не стикалася з наркоманами в ломці.

— Наручники я кинув у озеро, а мотузок немає, — пояснив я. Точніше думав, що пояснив, бо Ксандрі зрозуміліше від цього не стало.

Я скептично оглянув ліжко. За його цільне узголів'я ніяк не прив'яжеш зап'ястя, як і за каркас під матрацом. Погано.

— Ти про що?

Ксандра поставила сумку на підлогу і втупилася на мене, вимагаючи відповідей.

— Побачиш.

— Ні, Джеку. Так не піде.

Вона схопила мене за руку, зупинила, підійшла упритул. Долоня під її ніжними пальцями тремтіла і вібрувала, наче заведений генератор. Її це налякало. Мене теж.

— Я не знала, що протези можуть тремтіти.

— Можуть, якщо втратити контроль над м'язами, нервами і…

— Гаразд, не продовжуй. Голос теж тремтить. Тебе трусить, Джеку. І ти весь гарячий, мокрий, наче щойно з душу.

— Знаю. Допоможи вколоти снодійне, — попросив я.

Рішення прийшло швидко. Якщо хвилину тому я хотів обійтися таблетками, то тепер готовий ввести кінську дозу транквілізатора через голку.

— Тобі не стане гірше?

— Куди тепер гірше?

Звісно, що є куди. Саме цього стану я боюся, хочу втекти від нього у світ снів, нехай навіть там на мене чекають кошмари.

— А краще?

— Не знаю. — Я задумався, подивився в її втомлені очі, підведені синцями від недосипу. — Не знаю, що вони вкололи й наскільки потужно ця речовина прикладе по голові на відході.

Напевно щось на основі промедолу, але вся річ у домішках і дозуванні. Зараз чисті речовини відшукати нелегко, всі прагнуть посилити потрібні ефекти та прибрати те, без чого можна обійтися. Цей препарат не доставив кайфу, але заблокував нервові закінчення, отже, модифікований у дорогих лабораторіях.

— Тоді чому переживаєш? Може, тебе поколотить кілька годин і відпустить.

— Не відпустить.

Я з побоюванням подивився через її плече на темний дверний отвір ванної кімнати. Там уже почало формуватися чудовисько з тіней, але я від нього відмахнувся, вирвався з хватки та попрямував за аптечкою. Неслухняними пальцями знайшов коробку з ампулами на самому дні, взяв чистий шприц з бокової кишені, наповнив його рідким концентратом сну до другої позначки та простягнув Ксандрі.

— Має вистачити.

— Ти знаєш дозування?

— Приблизно.

Знаю, що якщо збільшити дозу вдвічі, серце не витримає. А от решту доведеться пізнавати на практиці.

— Куди колоти?

— Якщо потрапиш у вену на стопі, засну швидше, ніж улаштуюся на подушці.

— Не вийде. У мене немає медичних умінь.

— Хоч спробуй.

Я без проблем зробив би все сам, але тремтячими руками швидше розірву вену, ніж акуратно введу ліки.

Ксандра вагалася. Дивилася на мене з жахом людини, яка ще вчора мирно спала в чистій квартирі, а сьогодні потрапила в брудне і нікчемне кримінальне життя пліч-о-пліч з колишнім, якого корчить від ломки. На її місці я б зателефонував копам і втік до батька, поки нам обом не пришили термін за втечу. Але шприц, який я ледь-ледь тримав у долоні, і мій змучений вигляд її переконали.

Вона швидко облила руки антисептиком з аптечки, взяла спиртові серветки, забрала шприц і жестом попросила сісти на ліжко. Від полегшення я навіть на секунду забув про паршивий стан, встав надто різко і повалився на кут ліжка через те, що в очах потемніло. На щастя, узніжжя в ньому не передбачили, тож я одразу опинився на матраці, машинально зазначаючи, що він надто м'який для мого хребта. Утім, спина болітиме в будь-якому разі, хоч притягни я сюди домашній матрац з піною. Абстинентний синдром виверне кожну кістку навиворіт, зверху натягне сухожилля й обмотає все це місиво нервами, які попередньо зав'яже у вузли.

— Чому в стопу?

Поки знімав взуття, Ксандра присіла поруч.

— У руках немає кровотоку, у шию небезпечно, можна влучити в артерію замість вени, а в пах навіть не кожен лікар ризикне штрикнути.

— Достобіса знаєш про це, — пробурмотіла вона. — Великий досвід?

Я натяк зрозумів, але не повівся. Якщо дійсно хоче це знати, варто спитати прямо.

Роззувшись, я із зусиллям підтягнув ноги на матрац і виставив ліву. Щоб стопу від тремтіння не мотало з боку в бік, Ксандра стиснула її між колінами, обробила спиртом найбільш виражену вену й невпевнено піднесла до шкіри вістря голки. Я напружився разом із нею, намагаючись завмерти й дихати спокійно. Очікував болю від проколу, але голка ввійшла легко, от тільки не туди, куди потрібно.

— Промазала.

Я бачив це навіть без режиму наближення.

— Переколоти?

— Ні. Вводь як є.

Вона натиснула на поршень, і я нарешті хоч щось відчув: рідина, трохи пощипуючи, розлилася під шкірою. Мине якийсь час, перш ніж вона проникне в судини та розійдеться тілом, але краще так, ніж зробити десять проколів.

— Ти встромила голку під неправильним кутом, — зауважив я.

— Я тобі не медсестра. Скажи спасибі, що взагалі зважилася.

Я вдячно кивнув і відкинувся на подушки в очікуванні сну. Ксандра жбурнула шприц на підлогу, обережно лягла поруч, допомогла поправити ковдру і прибрала мокре волосся з обличчя.

— Довго доведеться засинати?

— Хвилин десять. Або більше.

— Коли ти прокинешся?

— Ця штука відключає на половину доби. Вона потужна.

— А потім? Чого мені очікувати?

Я повернувся до неї, збираючись збрехати щось обнадійливе, але з виразу її обличчя зрозумів, що весь награний оптимізм усе одно розіб'ється вщент.

— Що я наблюю на килим і буду кричати від болю.

Вона нервово облизала верхню губу і натягнула посмішку:

— Тоді приберу килим і підставлю тазик, щоб потім не платити за збитки.

Це прозвучало так безглуздо, що я тихо засміявся і прикрив повіки, які стали такими ж важкими, як і все тіло. Ще трохи — і сон переможе.

— Джеку?

Я міг би удати, що заснув, але ще не минуло й п'яти хвилин.

— Що?

— Тебе ж не вперше ламає?

Від раптовості запитання я знову розплющив очі. Її погляд благав сказати правду, а снодійне в тілі йому вторило. Я здався. Немає сенсу приховувати те, що залишилося в минулому.

— Не перший. Коли потрапив у банду, пів року провів під кайфом.

— Всупереч своїм принципам?

— Ну... Напевно, я просто намагався заткнути рота совісті.

Ксандра сумно посміхнулася і поклала долоню на зап'ястя. Одразу після уколу я перестав трястися, а від її дотику ледь не почав знову.

— На чому сидів?

Мабуть, вона сподівалася почути назви тієї легкої гидоти, якою напихаються у нічних клубах, але я, як завжди, не виправдав надій:

— Здебільшого метадон і амфетамін. Іноді метиламфетамін і всілякі порошки, у яких назви складаються з набору букв і цифр. Я записував їх на долоні та показував постачальникам, бо запам’ятати їх було неможливо, тим паче коли нагрібає від минулої дози.

— У вас багато таких контактів, так?

— Не сказав би, але через Майка можна дістати що завгодно.

Я вирішив до останнього мовчати про те, що через нашу банду і бар “Дофамін” ті самі постачальники штовхають наркотики десятками кіло, і всіх нас це влаштовує, поки гроші капають у спільну касу. Це не те, що може справити гарне враження на колишню поліціянтку. Та і взагалі. На будь-кого.

— Як ти зліз з того лайна?

Я згадав те "як", і тіло пробило судомою. Коли вже бісове снодійне позбавить необхідності відповідати?

— Зі страхом і болем. Гірше, ніж з-під десятигодинного наркозу. Без Сема б не вигріб.

— Він був із тобою?

— Постійно. Прив'язав до ліжка і три тижні за ручку водив до унітаза, щоб не втік, поки не стану чистим. Наслухався від мене прокльонів на життя вперед.

— Ось чому ти говорив про наручники.

— Так.

Я згадав незручну позу, в якій довелося провести не один день, затерплі ноги й тоді ще “м’ясні” руки, які бліднули від відтоку крові. Але так було потрібно, інакше нашкодив би самому собі або Сему. Не врятували б ані прохання, ані вмовляння. Я їх не чув і лише дивувався якого хріна Сем від мене хоче. Отруєному мозку його турбота здавалася нав'язливою і непроханою; я навіть кілька разів заїхав по його щелепі, коли він тимчасово звільняв мої зап’ястя, щоб я міг відлити.

— Сховай сумку, щоб я її не знайшов, — попросив я. — В ній занадто багато спокус.

— Гаразд.

Вона схилилася наді мною і легенько торкнулася скроні. Бачачи, що я не заперечую, прокреслила пальцями лінію, поступово дісталася губ, обвела їх, а потім спустилася до шиї, яку я забув звільнити від захисту.

— Тобі не спекотно в цій штуці?

Логічне запитання. Дарма що зараз глибока ніч — інтерфейс показував майже вісімдесят градусів.

— Можеш зняти.

— Дозволяєш позбавити тебе броні?

Ксандра хитро посміхнулася й обережно відстебнула пластину від кріплень на щелепі. Я допоміг, розімкнувши засувки на хребті. Діючи дбайливо, з обережністю, вона вигнула і стягнула накладку. По мокрій шиї неприємно пройшовся порив вітру з вікна.

Не зважаючи на липкий піт, що вкрив шкіру, Ксандра провела кінчиками пальців від імпланта над ключицями до краю підборіддя. Підчепила його нігтем, уткнулася носом у западину під вухом, ніби бажаючи відчути мене через нюх.

— Завжди дивувало, як у тобі уживається ніжність і зухвалий характер, — сонно пробурмотів я.

— У тобі ж якось ужилися суворі принципи й бажання пуститися берега.

— Прямо по хворому мозолю, так?

Вона підвелася і влаштувалася на лікті, а другу руку поклала на моє чоло. Переконавшись, що температура трохи спала, а піт обсох, почала гладити й розчісувати пальцями волосся, не звертаючи уваги на жир та бруд, які його вкривали.

По тілу побігли мурашки. Пролежав би так годину чи дві, добу й цілу вічність, дозволивши собі не відсторонюватися, не відштовхувати її долоню, нікуди не поспішати. Снодійне в тілі заспокоювало, наказувало загальмувати, не думати про майбутнє, минуле, не думати про ймовірності. Я розучився бути таким без наркотиків, тож було б нерозумно не скористатися своїм сонливим станом.

// ПУЛЬС: НИЗЬКИЙ // РІВЕНЬ КОРТИЗОЛУ: СТАБІЛІЗОВАНИЙ //

Але ейфорія тривала рівно стільки, скільки потрібно препарату, щоб розтектися по організму; а потім я заснув, вловлюючи м’які дотики на маківці.

P.S. також читайте збірку оповідань про героїв роману ("Вулиці Канзас-Сіті") та слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі (t.me/NeonKansasCity)