Пастка на драконів

— Будь ласка, каву. Й багато цукру.

Марк почув оксамитовий голос за спиною.

Обернувся до барної стійки — перед ним стояв незнайомець у довгому чорному плащі, дивному, не місцевому. Щось у ньому збивало з пантелику: одяг наче звичайний, але чомусь викликав тривогу. Біля незнайомця, просто на стійці, нахабно сидів білосніжний кіт, вилизував лапу.

— Американо? — запитав рудий бариста.

— Так, — кивнув незнайомець. — І трохи алкоголю, якщо можна.

Марк ввімкнув автомат. Йому не сподобався цей клієнт. Занадто незвичний. Нагадував щось, що Марк давно намагався забути.

— І можна, будь ласка, вашого кота не на стіл? — усміхнувся він, намагаючись зберігати чемність.

— На жаль, він сам вирішує, де сидіти, — вишкірився чорнявий гість.

— Ваша кава. Цукор. Сорок дві гривні. Можливо, ще щось?

Незнайомець обмацав кишені свого плаща, схожого на шкіряний. Нарешті витяг маленький діамант і простягнув:

— Це підійде? Місцевих грошей не маю.

У цей момент дзенькнув дверний дзвіночок, двері вилетіли з петель і, зі скреготом знісши кілька столів, зупинилися біля ніг чорнявого. Кіт вигнув спину, зашипів.

Із пролому повзли тіні — не людські, не звірячі. Безформені, але цілком матеріальні. Вони тягнулися до незнайомця, хапали повітря пазурами.

Той підняв чашку американо і плеснув її прямо в одну з потвор. Потвора засичала. Тоді чужинець розтрощив чашку об лапу з кігтями — скло розлетілося, а лапа лише продовжувала загрібати простір навмання, мов сліпий мисливець.

Незнайомець виставив долоні вперед, і випустив кулю пульсуючої плазми, за нею — електричний розряд, блискавку, що зірвалася з пальців. Але це лише на мить відштовхнуло тіні. Здавалося, він не розумів, з чим має справу.

Кіт на стійці, готовий до бою.

Над головою пролунало глузливе мерзенне хихотіння.

Здійнявся вітер, і чиясь міцна рука схопила чужинця за зап’ясток.

— Трясця! — встиг крикнути гість, перш ніж разом із рудим баристою провалився у чорний портал.

Білий кіт стрибнув за ними.

У темряву, спершу гепнувся Марк, незнайомець впав прямо на нього. Кіт приземлився м’яко, як завжди.

Троє озиралися. Тиша була густа, як попіл.

Чорнявий підвів голову, звалився з рудого баристи, підвівся, прошепотів:

— Чорти б забрали усе це. Тут мармур! Куди ти мене притягнув?

— Я тебе не тягнув, — твердо відповів Марк, зберігаючи спокій. — Це ти влаштував виставу з тінями й вогнем прямо посеред кав’ярні.

— Ти хапав мене руками, — нагадав незнайомець. — Тому я й думаю, що це ти мене сюди затягнув?!

— Ага, звісно. Я просто бариста, який щоранку варить каву і мріє з кимось провалитися незрозуміло куди.

— Ой ні, якби ти був просто баристою, ми б сюди не провалилися. То за тобою прийшли, у твій бар. — Огризнувся чорнявий.

- Або, то за тобою слідкували, й ти привів монстрів до мого бару.

- Туше, - процідив чорнявий. Й знову сів.

Тиша. Така тиша, яка буває глибоко під поверхнею планети або у далекому космосі.

Десь капнула вода.

Кіт заліз на руки чорнявому, притулився.

— Я — Гел, — незнайомець протягнув руку рудому. — Як “ пекло” * , але з однією літерою “ л”.

Жарти в нього були ще ті.

Рудий не поспішав потискати цьому пеклу руку.

— Марк. — неохоче відповів він, одночасно уважно вдивляючись у стіни й стелю, — Якось, надто просто і нудно. Але для баристи, самий раз. - Хлопець підвівся, обережно пішов вздовж стіни. В темряві він бачив так само добре, як і при світлі, а можливо й навіть краще.

Той хто називав себе Гелом, уважно слухав кроки Марка. Кіт пішов за Марком. Вважав, що людина не така уважна як коти.

Гел зітхнув підвівся й по стінці послідував за ними.

Щось він відчував себе у цьому незнайомому місці недобре, наче хворим - мармур глушив його сили.

— Ти добре бачиш у темряві, — стиха мовив Гел. Його голос луною відбився у тісному просторі, — Опиши обстановку.

— Виходу поки не бачу. Але є арка.

— Куди ти нас з Пеггі ведеш?

— Нікуди я вас не веду, лише дивлюсь, куди йти. Хочеш — залишайся.

Гел хмикнув але йшов за ним.

— Я тут сліпий, — пробурмотів Гел і усміхнувся, - Потребую допомоги, бажано дружньої.

— Я допомагаю.

— З тобою так приємно спілкуватися. — продовжував дражнити той, хто називав себе Гелом.

— Навзаєм. Мені також дуже приємно чути твоє ниття.

— Ага, — озвався чорнявий. — Ти сердитий.

— Я в пастці з кимось, хто викликає тіні і сипле блискавками.

— Тіні я не викликав, а блискавками, так скористався. Захищав тебе і твій бар. Навіть кави не попив.

Марк зупинився перед аркою. Вона була оздоблена барельєфами. Старовинні різьблення майже стерті, але він бачив їх так, ніби при денному світлі. Стародавні символи, стилізовані під шумерські.

— Чого стоїмо? — запитав Гел. – Якось мені незатишно, наче на спину щось тисне.

— Щось вороже? — нарешті запитав Марк, голосом менш гострим.

— Неприємне, — прошепотів Гел.

— Це приміщення не просто так зроблене, — рудий торкнувся підлоги. — Хтось знав, кого чекати. І приготувався.

— Тебе? — запитав Гел.

— Або тебе, — холодно відповів Марк.

Вони знову замовкли.

Гел притулився до різьбленої стіни, шурхнув плащем:

—Припускаю, ми у пастці. І треба звідси вибиратись. Якось.

— Нарешті ти починаєш мислити, — тихо сказав Марк.

— Хтось мусить це робити.

— Що? — хлопець розправив плечі.

— Мислити. — Хмикнув Гел.

Кіт тихенько нявкнув. Це прозвучало майже як: “Серйозно? Ви справді почали дурні суперечки?”

— Вибач, не втримався, — тихо мовив Гел, вдихнувши. — Нервую й боюся. І ти мені не подобаєшся.

— Взаємно, — буркнув Марк.

Бум.

Стіна злегка здригнулась, задзвеніла.

— Цікаво Марку, ким ти є? – запитав Гел.

— Я той, хто хоче вибратися звідси.

— Ага. Вірю. Але люди не бачать у темряві. Й не відчувають магічного резонансу у стінах. А ти бачиш і чуєш.

Рудий вперто мовчав, продовжуючи вивчати стіни.

— Мовчання також відповідь. — буркнув Гел.

— А ти сам? — Марк повернувся до нього. — Хто ти? З’явився в моїй кав’ярні, привів якихось виродків.

— Я бог.

Рудий лише фиркнув:

— Якщо ти Бог, то чому поводишся наче простий смертний і трешся сліпо об стіни?

— Це місце катастрофічно мене гасить, — Гел розвів руками. — Глушить усе. Силу, зв'язок зі світом.

— Може, хоч з пеклом встановиш зв'язок?

— Дивлячись, що ти називаєш пеклом, — криво всміхнувся чорнявий. — Мені подобається твій спокій? Маєш досвід?

— Так. Неодноразовий.

Знову тиша.

Кіт, який увесь цей час ішов за ними, насторожено завмер.

— Він щось чує, — прошепотів Марк.

— Так, відчуваю що чує, — прошепотів Гел. — А я тут нічого не чую. Образливо.

І тут — стіна знову задрижала, у повітрі з’явився солоний присмак, як від старої крові.

— Ми тут не самі, — тихо мовив Марк. — І що б це не було — воно дуже, дуже старе.

— Це точно, — Гел глибоко вдихнув, — Припускаю, ця штука, збудована до Раймани.

Тиша.

— Що ти називаєш цією штукою? Храм, лабіринт?

— Аби я знав, — прошепотів Гел. — Тут є господар. Такі місця не бувають без господарів.

— Господар? Він що? Перевіряє, скільки ми протримаємось? — запитав Марк. — Це, напевне пастка з психологічним елементом. Вибиває магію. Вбиває нерви. Розділяє.

— Спочатку об’єднує, потім роз’єднує? Нісенітниця якась.

— Саме так. І цього вже достатньо.

— Дивно, — криво усміхнувся Гел, — Що, хоче, щоб ми ще й побилися? Так, кицюню? Це примітивно.

Кіт нявкнув погоджуючись.

— То й побийтеся, — пролунав голос, в’язкий, хрипкий, мов розірване горло, що заліковувалось століттями, — Я люблю спостерігати, як молоді істоти вбивають одне одного. Заповзято з ненавистю, злістю й через дурниці.

— Йди в…, чи на…, — виплюнув Гел у темряву.

Але голос, мов невидимий клинок, різав темряву і слух.

— Я хочу зрозуміти, що ви таке, — гнусавив хосподар, ковтаючи власну слину й кожне його слово гулко відлунювало від стелі, від підлоги, зсередини грудної клітки.

Марк вперто вивчав барельєфи, ніби вирізані у стіні ще до появи мови. Він не реагував — досвід підказував: катам не відповідають, бо катам це не потрібно. Їм потрібно тільки, щоб ти зламався.

Кіт, розчепіривши подушечки лап, перебіг ближче до стіни й почав нявчати хрипко, торкаючись кігтями сивого каменю.

— Звідси немає виходу, — голос знову в’ївся, тепер із тріумфом, — Я згодую того, хто виживе, своїм слугам. Давайте ж. Сваріться. Бийтеся. Забирайте одне в одного останнє тепло...

І сміх. Залізний, як іржаві ланцюги, без глузду, без радості — як сміх того, хто давно вмер, й продовжував пити життя інших.

Гел присів, затуливши вуха — резонанс вдарив у груди, змусив реберні плити задзвеніти. Повітря враз стало важким, наче каміння, яким завалюють тіло.

— Не піддавайся, — Марк говорив тихо, але його голос був, мов сталевий гак. — Відчуваєш, як щось тягне зсередини? Це не звук. Це він висмоктує енергію.

— Немає з мене чого вже висмоктувати, — огризнувся Гел, — От паразит.

Марк перевів погляд. У сутінках його очі відблискували неприродньо, тваринно. Але не агресивно. Холодно. Зважено.

— Якщо ти не збереш себе — ми обидва станемо обідом.

У ту ж мить, на очах Гела, пара вилетіла з рота. Холод повз із-під каменю, крізь щілини в підлозі, повільно захоплюючи простір.

— Назвав юними, але знає про холод, — прошепотів Гел. — Чи не знає. Може, ми тут випадкові гості. Відчув, що ми не звичні, піймав для розваги й випробовує. Зараз морозить. А далі?

Марк не відповів. Він торкнувся долонею до стіни — поверхня вже була обледеніла. Його шкіра побіліла, але він не сіпнувся. Лише глибше втягнув повітря, й воно різануло легені, як скло. Витяг з кишені коробку сірників і хустинку. Він повільно почав розтирати долоні.

— Ми не помремо тут, — сказав він спокійно. Але його очі дивилися не на Гела, не на стіни — вглиб.

Гел стиснув зуби. Дихання — біла пара. Пальці посіріли.

Голос над ними стихнув, але тиша тут мала звук. Схожий на кислоту. І спіймані це відчували.

*__ Гел має на увазі англійський варіант написання його імені Hel, що схоже на Hell - пекло.