Світла сторінка

Ліза

Ліза зняла з плити маленьку сковорідку з гречкою та підсмаженими сосисками, насипала в тарілку Міранді, повернулася до сина. Почала сипати, але після третьої ложки син вправно висмикнув тарілку.

— Ні-ні-ні, мам, я ж сказав, мені три ложки, — заперечив він.

— Та я ж стільки й насипала, — засмутилася Ліза, намагаючись досипати. Син, під сміх Міранди, підхопив тарілку зі стола й на витягнутій руці відніс ще далі.

— Ага, але лише тому, що я підготовлений. Я ж знаю, що твоя «ложка», то по суті три, а при їх підрахунку в спробі когось нагодувати, ти раптово абсолютно забуваєш арифметику, — зі сміхом продовжував син маневрувати тарілкою.

— Так, Мірандочко, доведеться тобі доїсти, — повернулася Ліза до онуки та впевнено зсипала їй залишки гречки. Вийшла солідна така гірка. Поведінка сина Лізу трохи розсердила й водночас засмутила. Вона сильно сумнівалася, що його добре годують вдома, де жінка зайнята малою дитиною і плеканням свого невдоволення, тож хотілося скористатися шансом потурбуватися. Але дорослі діти мають своє уявлення про свої потреби, і з кожним роком сперечатися з ними все важче.

— Ба-а… я не подужаю такий еверест, — округлило очі онука.

— Їж-їж, я ж знаю, у тебе там в гуртожитку їсти нічого.

— Та чого нічого? У мене мівіна є, сосиски, картопля, ми готуємо, — спробувала заперечити Міранда.

— Доча, у тебе статус «голодний студент», це без шансів, — веселився вже син.

Міранда зітхнула, проте почала їсти. Апетит у онуки завжди був гарний, цим вона схожа на діда. Той навіть о 3 ночі (перед якимось відрядженням, чи поїздкою) може утоптати пристойну порцію їжі.

Ліза повернулася, поклала сковорідку в мийку та підхопила рушником металеву мисочку, що стояла на плиті. Розлила з неї окріп по двох чашках, де вже були насипані кава з цукром.

— Ба, а чого ти не користуєшся чайником? — з цікавістю спитала Міранда, досить вправно розправляючись з «еверестом».

— Може тобі подарувати? — долучився син.

— Ой, та стоїть у мене вже два. Мені мисочками зручніше. Та й навіщо кип’ятити цілий чайник, якщо води треба трішки? — відмахнулася Ліза. Дістала з холодильника сир, цукерки, виклала на блюдце, поставила на стіл.

Ліза думала онука порівняє умови гуртожитку та квартири і переїде до них, або принаймні гостюватиме щонеділі, але дитина зовсім не поспішала, ані тікати з гуртожитку, ані зайвий раз «мозолити очі» діду. Хоч він їй візитам радів. Але і її самостійність йому імпонувала.

— Мам, та досить крутитися, сядь посидь з нами, — з посмішкою промовив син, помітивши, що Ліза вже планує взятися за миття посуду. — Не втече та сковорідка. Це лише засохлу гречку зубами не відгризеш, а ти її вже замочила. Зараз підемо — займешся.

— Все-все, сіла, — Ліза з посмішкою присіла на табурет, спостерігаючи, як син та онука їдять.

Син мав втомлений вигляд. Воно й не дивно, робота, маленька дитина, ще й зі здоров’ям проблеми почалися. Лізу гризли страшні сумніви, що то нова дружина труїть сина, який ніяк не влаштує їй «належне життя». Вона давно помітила, що з сином щось не так, а на роботі порадили з’їздити до «бабки», яка може багато розказати. Ліза довго не наважувалася, але потім тихцем від чоловіка з’їздила. Й тепер мучилася між бажанням забути все почуте і сподіваннями, що замовляння «бабки», допоможуть сину. Хороший він у неї, добрий, завжди намагається допомогти. От тільки власне життя все ніяк не налаштує…

Ліза перевела погляд на онуку, яка розмахуючи виделкою з сосискою, розповідала про своє студентське життя.

Міранда прийшла в гості у п’ятницю ввечері. Принесла на прання постільну білизну, скупалася, поспілкувалася з дідом, у якого в суботу знову були справи на роботі. Ліза думала онука сьогодні спатиме допізна, проте та вже о 9 ранку бадьоренько прискакала на кухню. А тут і син забіг, запропонувавши її забрати в гості, бо його дружила з наймолодшою донькою саме поїхала до батьків.

Взагалі з початком навчання онуки, вони і з нею, і з сином стали бачитися частіше. Ліза раділа, коли онука забігала. Поспіхом перебирала свої запаси, намагаючись дати їй продуктів, іноді якусь гривню. Міранда не мала звички щось просити, а все запропоноване приймала з щирою вдячністю, незалежно від того, була це консерва, цукерки, рушничок для кухні чи шматок сиров’яленої ковбаси, засохлої в холодильнику до стану каменя. Ліза навіть розгубилася, коли не подумавши запропонувала ту ковбасу, а онука радісно забрала, заявивши, що «о, буде чим зуби зайняти».

— Я до речі бачив тебе вчора, — сказав син, Міранді. — Коли їхав на роботу зранку. Навіть сигналив. Та де там, гайнули зграйкою через дорогу, навіть не озирнулися.

— Вчора…А-а-а! На Богдана Хмельницького? — округлила очі Міранда. — Я чула, що хтось сигналить, але я на таке не реагую. Я ж не знала, що то ти.

— Та зрозуміло, студенти-юристи — солідні люди, на сигнали скромних «таврій» не реагують, — посміхнувся у вуса син. — Я проїжджав якось повз ваш факультет, там на моїй машині соромно й паркуватися.

— Ну, так. Машин там багато. Наші викладачі жартують, що «ледве знаходять де поставити свої велосипеди між машин студентів». У наших в групі теж є. А одна одногрупниця щодня сама їздить на пари аж з Єнакієво. Не знаю, що у неї за машина, але щось симпатичне, червоненьке. Вона нас з Яринкою якось підвозила пару разів до головного корпуса. А ще у тієї дівчини шикарне почуття гумору. Її прізвище — Підтинна, і викладачі чомусь регулярно його не можуть правильно прочитати. А вчора, коли інформатик знову «забуксував» на ньому, Галя закотила очі і на всю аудиторію видала «Та Підзаборна, я Підзаборна! Тільки українською». Регіт стояв такий, що навіть методист з деканату питально зазирнула до нас в аудиторію.

— Уявляю, — посміхнувся син.

— А як ти там спілкуєшся? Немає проблем? — спитала Ліза, яку досі турбувало, як дитина адаптується то такої спільноти.

— А чому мають бути проблеми? — здивовано кліпнула на неї Міранда. — Люди, як люди. Гонору часом значно менше, аніж у нашої «еліти» в селі, а от мізків значно більше. На ЕПФ взагалі розподіл не по бідний-багатий, а на тих, хто вчиться і тих, хто ні. А це, як я помітила, не дуже залежить від статків. В моїй групі є бюджетник, що живе в гуртожитку на мівіні й пиві і на пари ходить через раз, бо гульбесить з пацанами, і є контрактниця, донька власника якось там мегакрутого бізнесу, котра якось хворіла і за пропущеним домашніми завданням не полінувалася приїхала до гуртожитку. А з її рівнем знать та інтелекту, їй доплачувати треба, за саму присутність на факультеті.

Взагалі на ЕПФ створено всі можливості для навчання. Я так боялася інформатики, бо комп’ютер з мишкою бачила до універа лише раз, ото коли ми ходили в гості до папиного друга. Але виявилося, що я не одна така і на першому занятті викладач вчив нас азам, а щоб ми зрозуміли, як працює мишка, відкрила нам програму для малювання і ми розважалися малюючи зайчиків!

— Мишкою? Я й олівцем його не намалюю, — розсміявся син Лізи.

— Ой так, монстрики виходили смішні. Але якщо попрактикуватися, то воно все не так і погано. А практикуватися можна хоч кожен день, доступ до комп’ютерних класів вільний після пар. Сиди хоч до вечора. А ще у нас є купа гуртків. Я записалася в хор і ми вже навіть виступали на одному зі свят. Уяви, на факультеті є цілий набір українських костюмів починаючи від червоненьких чобітків і закінчуючи віночками зі стрічками! Пошиті спеціально для хору ЕПФ! А ще сказали скоро буде можливість навчитися грати на бандурі. Викладач, який це курує, сказав, що факультет зараз домовляється про це. А ще можна безкоштовно вивчати французьку та італійську мову, є гурток шахістів, КВНщики. Ще я записалася на карате. Там теж класно. Одна розминка босоніж в холодному спортзалі чого варта! І зовсім не холодно. Вперше, в кінці такої розминки, мені здавалося, що зараз впаду, але пішли друга година і якось вже нормально. Додому йшли з подружкою, так взагалі скакали, як козенята, а потім ще й на дискотеку пішли.

— Молодість вона така. «Всю ніч, пив гуляв, чорті-чим займався, а зранку, як огірок», — посміхнувся син.

—Ти діду краще не кажи про дискотеку, — стривожилася Ліза. — Це ж напевно далеко, і назад їхали поночі?

— Та ні, це поряд, просто під гуртожитком, клуб «Бригантина». Вхід безкоштовний, платні лише напої та столики, а потанцювати можна й так. А ще у нас шикарна бібліотека на факультеті. — перескочила на інше Міранда, відставляючи тарілку та посуваючи до себе чашку з кавою. — Невелика, але з ксероксом і література гарно підібрана. Щоб робити домашні завдання майже не доводиться ходити в головний корпус чи ще кудись. Я тільки для проекту по історії ходила в бібліотеку Крупської за старими газетами. Але це того варте було. Цікаво так. Я й не знала, що раніше були газети, формату стола! От реально! Щоб її прочитати доводилося просто вкладатися на стіл! І таких там цілі стоси, там майже музей. Тільки дірявий, бо зі стелі капало у кілька, розставлених залою відер.

Міранда весело торохтіла і Ліза бачила, як розгладжуються зморшки на чолі сина, розслабляється обличчя. Якщо спочатку його гумор був звичним, втомленим, то зараз він вже щиро веселиться та радіє за доньку. Добре, що він її забирає до себе в гості, йому не завадить трохи позитивних емоцій. А Міранда, то нині якась квінтесенція життєлюбства та оптимізму. Коли вона приходить, то як сонечко розганяє смуток, турботи, невдоволення життям. Вона навіть на настрій Олександра гарно впливає, а на таке взагалі мало хто здатен.