Світла сторінка

Міранда

Четвертий курс знову почався у Міранди з новини, що її сусідки переїхали. В принципі все логічно, дівчата-першокурсниці за рік здружилися та дізнавшись про звільнену «двушку» вирішили скористатися шансом. Міранда їх повністю розуміла, але, варто визнати, несподівана тиша порожньої кімнати її засмутила. Втім, вільна кімната, то в гуртожитку більше перевага, аніж недолік, тож досить швидко вона стала центром збору численних друзів та знайомих Міранди. Тут чаювали, грали в карти, мафію, ласували морозивом, ворожили, вчилися, читали, слухали музику і розводили нескінченні теревені. Часом Міранда малювала з гостей шаржі. Хлопці у неї виходили добре, а от зображення дівчат, які в процесі малювання завжди просили щось покращити, лише віддалено нагадували оригінали. У Міранди збиралися такі строкаті компанії, що від них можна було почути що завгодно, від способів здати вищу математику, до містичних забобонів, він історії про студентку, котра під час миття вікна випала з дванадцятого поверху гуртожитку, до розповідей про відпочинок у Карпатах, від «бородатих» анекдотів до обговорення теорій Ніцше і формування психологічних портретів.

Також в гості регулярно намагався зазирати Ігор. Міранда думала, що після «Науки» він зникне з обрію, але не вгадала. Зникли всі інші, а от Ігор продовжував нарізати кола, демонструючи заповзяття та стійке бажання опинитися в ролі її хлопця. Його наполегливість та старанність дивували і схиляли до думки таки розглянути цей варіант.

В жовтні до Міранди підселилася нова дівчинка - Аля. Невисока, фігуриста кучерява блондинка з легким ставленням до життя загалом і сексу зокрема. Аля мала невиразні риси обличчя, проте віртуозно користувалася косметикою й могла буквально намалювати собі будь-який образ, від незайманої відмінниці до знаменитої Анжеліки чи жінки-вамп з настроєм вуличної повії. Останні їй були ближчі і виконувалися частіше. За тиждень сумісного проживання Аля повеселила Міранду фразою «Тю, а ти нормальна, а мені тут жахастиків нарозказували, шо ти натовп народу вижила з кімнати!». Міранда подумки згадала всіх колишніх сусідок і визнала, що, певно, зі сторони то має дійсно специфічний вигляд. Хоч в підсумку з усіма «виселеними» у неї нині цілком нормальні стосунки. Навіть Ірою спілкується, та й з Яринкою дружить, хоч та дружба й нагадує акуратно склеєну вазу, яку краще зайвий раз не чіпати.

Новий навчальний рік приніс нові предмети, спецкурси, знайомства, розваги, можливості. То їх група підбила одного з викладачів організувати екскурсію до ботанічного саду (було прикольно погуляти між екзотичних рослин і зарахувати то, як успішний семінар), то відвідувачам спецкурсу «Судова медицина» надали можливість завітати до медичного інституту. Оглянути законсервовані органи та навчальний труп, який іменували кадавр. Втім, частина їх групи далі виставкового залу з залитими формаліном тваринами та людськими органами не пішла (Міранда з Далілою теж трохи зависли перед рядочком банок з очима та статевими органами людей). Ще частина групи «позеленіла» й вискочила, тільки побачивши вкритий простирадлом труп. Міранді ж було цікаво. До того ж їм не просто показали схоже на мумію тіло чоловіка, а ще й відкрили, немов скриньку, його груди (ребра були акуратно відпиляні) та надали змогу роздивитися внутрішні органи. Потім так само відкрили «кришку» черепа показавши мозок. Міранда щиро не розуміла, чого біля такого цікавого експоната полишилося лише кілька студентів. Це ж лише тіло. До того ж повністю стерильне, акуратне, просякнуте формальдегідом. Навіть крові немає. Цікаво, щоб ця тендітна компанія сказала, побачивши, як Міранда з мамою ріжуть та розбирають по каструлях вівцю?

Життя мчало, полишаючи за спиною лекції, семінари, розваги, суперечки, побутові дрібниці, нові враження. Сусідка Міранди запала на одного з хлопців на їх поверсі й розпочала азартне полювання. «Жертва» була не сильно компанійська і трохи сором’язлива, але Алю це мало цікавило. Вона перестрівала цього хлопця в коридорі, на кухні, біля душу, невимушено забігала до нього за запальничкою/сіллю/цукром, просилася зробити на його компі пару правок у рефераті (і то дрібниці, що дискета була пуста, бо тільки-но куплена), повчитися, бо «у нього така класна атмосфера». При цьому Аля ані своїх планів, ані методів абсолютно не соромилася і невимушено розказувала про них Далілі з Мірандою. Даліла одразу сказала, що хлопець не має шансів. І вгадала. Буквально за пару місяців Аля вже регулярно ночувала у того хлопця і веселила їх розповідями про те, як вона то «забуває» вдягнути трусики, то «випадково» впускає халатик, щоб перевірити на скільки вистачить витримки «її золотого студента». За розповідями, конкуренцію з книгами Аля вигравала з розгромним рахунком. Вона взагалі щиро вважала ліжко найефективнішим способом отримати бажане і не соромилася свого багатого досвіду. Та й своєму новому хлопцю так легко розповідала про колишніх коханців, що він часом репетував: «Припини. Коли я слухаю про твоїх колишніх, у мене враження, що я переспав з половиною Торезу!»

Іноді в гості до Міранди заходив Макс. Спілкування з ним було трохи непередбачуваним, але завжди пізнавально-веселим. Він міг невимушено видати психологічний аналіз її малюнків, щиро здивуватися, що вона ще не заробила на мобілку, чи влучно охарактеризувати її подруг, просто розглядаючи фотографії.

— О, нові фото? — з цікавістю примружився Макс, помітивши новий альбом фотографій з Криму. Минулого літа Міранда вперше там побувала з мамою і сестрою. Взагалі та поїздка вийшла яскрава й водночас трохи кумедна, бо почалася з необережного запрошення колишнього хлопця Міранди.

Її колишнє шкільне кохання — Олексій, так і продовжував заходити в гості кожного разу, як навідував своїх батьків. Вони полишилися друзями, хоч Міранда й підозрювала, що хлопець би не відмовився від чогось цікавішого за розмови. Проте, оскільки він мав дівчину в Севастополі, Міранда не бачила сенсу ворушити минуле. Та й в ролі друга він був явно кращий. А те, що Олексій мав необережність сказати при мамі Міранди «приїжджайте в гості, я вам покажу Севастополь!», вже не її провина. Міранда його точно за язика не тягнула. Втім, він її маму знав не перший рік, тож не сильно здивувався, коли та хмикнула й уточнила адресу. А ще за місяць мама вирішила, що варто скористатися запрошенням, відправила Олексію телеграму «зустрічай тьотю Ліду» і прихопивши доньок сіла на потяг до Севастополя. В купе з ними опинився веселий дядько, що їхав на море лише з барсеткою та фразою «гроші у мене є, а плавки я й на місці можу купити». Він сильно здивувався, почувши, що вони змогли ось так, просто купити в касі квитки до Севастополя. Назвав це неймовірним везінням, бо сам діставав квиток «по блату», адже влітку, в бік моря їх розбирають ще за 45 днів. Мама Міранди знизала плечима і сказала, що перед нею в касі саме хтось здав квитки, на що отримала вражене: «Та вам в лотерею треба грати!». Мама на це зі сміхом відповіла, що в їх сім’ї не заведено витрачати удачу на дрібні азартні ігри.

Олексій їх зустрів на вокзалі в Севастополі. Був трохи здивований, але водночас і гордий, що може познайомити їх зі «своїм» містом (вважав, що служба в армії та нинішня робота, роблять його майже корінним мешканцем). Провів до свого орендованого житла (знімав кімнату), відрекомендував їх хазяйці, як свою дальню рідню. Мама Міранди швидко знайшла спільну мову з тією жіночкою і та їм виділила на кілька днів ще одну кімнату. Потім була коротка екскурсія містом, похід до пляжу біля залишків давнього Херсонеса. Полишивши маму та сестру на пляжі, Міранда зганяла з Олексієм на ринок купити води. А там її побачив брат Олексія, Сергій, який теж жив тут (вони двійнята і свого часу Міранда мала трохи клопоту, доки навчилася їх розрізняти). І першої миті вираз обличчя Сергія був вартий Оскара. Бідося, ледь не випав з кабіни своєї вантажівки, від подиву. А потім довго ржав, дізнавшись, що вона приїхала, як «сестричка». Довелося його просити не «здавати» їх. Хоча Олексій сам кілька разів ледь не «спалився», бо починав відверто нервувати на «підкати» до «сестрички» його друзів. Було весело спостерігали той цирк і коментарі несподіваних залицяльників «Льоха, та вгамуйся, вона ж тобі сестра, а не кохана!». Олексій на це сердито сопів та починав розказувати щось про обов’язок «захищати честь сестри» і відповідальність перед її мамою. Сергій, при цьому ледь не вдавився зі сміху.

Взагалі той тиждень в Криму полишив насичені враження. Світле місто, що дивувало незвичною рослинністю та примхливістю рельєфу, Чорне море, що вражало яскравими кольорами, мальовничі пляжі, сонце, гори. Олексій влаштував їм кілька екскурсій, показав красиві віддалені бухти. Дорога до тих бухт часто вела повз численні військові бази, які мали вигляд покинутих пустирів, чи складів іржавої техніки. Олексій розказував, що це переважно українські бази, а от російські помітно доглянутіші (принаймні їх техніка не іржавіє просто неба) та й взагалі російські військові тут почуваються, як королі, бо у них значно більша зарплата. Хлопцям пропонували після завершення служби полишитися у війську, проте українська армія обіцяла таку скромну зарплату, що Олексій разом з Сергієм без жодних роздумів обміняли її на роботу водіями, де заробляли ледь чи не втричі більше.

За словами Олексія з кожним роком у Севастополі вже більше місць, які мають вільний доступ. Наприклад, він показав дорогу до мису Фіолент, де просто на території української військової бази всі охочі нині могли пообідати у дешевій військовій їдальні та навіть орендувати в одному з їх корпусів кімнату для відпочинку. Просто повз базу пролягав спуск до Яшмового пляжу по старих, облаштованих ще монахами у XIX столітті, сходах. Спуск виявився окремим квестом (не даремно в автобусі на питання, «чи близько від зупинки пляж?», народ з деяким смішком відповів «та це, як подивитися»), бо мав 800 кам’яних сходинок, що зигзагоподібно спускалися крутим схилом. Але пляж і пейзажі, що відкривалися з тих сходів, однозначно були варті такої фізкультури. Хоч, варто визнати, наверх потім Міранда з мамою ледь заповзли.

Олексій розповів, що ще кілька років тому, ці сходи вважалося територією військової частини й охоронялися. Але потім охорону зняли, а нині і саму базу трохи «посунули». Ще він розповів, що до 1995 року, Севастополь був взагалі “закритим містом”, через велику кількість військових об’єктів. Щоб потрапити сюди, потрібно було мати прописку в Севастополі, або отримати спецперепустку чи офіційне запрошення родичів. І останнє ще зовсім не гарантувало, що вас пустять. Документи тоді перевіряли на всіх в’їздах, завертаючи кожного, хто викликав, якісь підозри. Іноземців взагалі не пускали. Тобто, мальовниче приморське місто було такою собі великою напівсекретною військово-морською базою, з населенням, яке жило ледь чи не за колючим дротом під ретельною перехресною увагою численних спецслужб.

Слухаючи все це, Міранда могла лише дивуватися та радіти, що в їх час доступ до такої краси мають усі охочі. Та й, власне, кому взагалі потрібні нині ті військові бази? Вони ж вже давно ні з ким не воюють і точно не збираються. Та й Чорноморський флот то нині переважно набір музейних експонатів (на стовпах висіли оголошення про екскурсії підводним човном та базою таких човнів у Балаклавській бухті). Втім, Олексій трохи відкоригував думки Міранди, розказавши, що не всі кораблі є музеями, деякі уміють стріляти, що й демонструють щороку на сумісному російсько-українському параді на честь Військово-морського флоту. За словами хлопця, це одне головних найвидовищніших свят Севастополя, де головні «зірки» — російські кораблі, адже українським вистачає грошей, хіба що на зафарбовування іржі.

— Знаєш, Міро, я знаю в чому твоя проблема. Ти не живеш, ти аналізуєш, — хмикнув Макс з цікавістю роздивляючись кримські фотографії. — Ось, от на цьому фото ти живеш, — вказав він на фото, де Міранда в оточенні гір та зелені, стоїть в купальнику на високій скелі розкривши руки назустріч сонцю. — Але таке фото лише одне. З усього альбому. Тобі явно варто навчитися жити.

— Та живу я, — посміхнулася Міранда, окинувши поглядом тимчасово відкладені зошити та кодекси. Вона готувалася до контрольної і паралельно збирала матеріал на курсову, яку цього року писала по трудовому праву.

— Ні. Не живеш, а ретельно обмірковуєш кожен свій крок, вчинок, дії інших. От розкажи, який був твій останній імпульсивний вчинок? Без жодної попереднього «А що далі?» — примружився Макс.

— Ну…е-е-е. Морозиво купила… — Міранда трохи розгублено потерла скроню.

— Красномовно, авжеж? — хмикнув Макс. — Знаєш, зазвичай перший рік навчання кардинально змінює людей, особливо дівчат. Вчорашні школярки отримують омріяну свободу, позбавляються батьківського контролю і еге-гей, понеслася душа в рай. Експерименти, гулянки, пошук власних меж, вир пристрастей, мішок помилок. До кінця першого курсу більшість дівчат не впізнати, вони перетворюються з провінціалок у справжніх дончанок. Міняється їх стиль одягу, манери спілкування, мова, колір волосся, макіяж. Більшість в першу чергу адаптується до міста, вчаться жити, а ти… Ти чомусь вчиш лише те, що викладають в університеті. Ти за час нашого знайомства ти майже не змінилася. Ти занадто стабільна, наче тобі не дев’ятнадцять, а років тридцять. Хоча й в тридцять далеко не всі можуть таке продемонструвати.

— Бо я не хочу мінятися. А жити навчилася трохи раніше, — хмикнула Міранда згадавши, як нещодавно проходила тест в якомусь журналі й отримала відповідь «ваш психологічний вік - тридцять років.»

— Та не жити ти навчилася, а кристалізувалася в ходячу обережність, недбало замасковану під легковажну наївність, — скривився Макс.

— Тобто над маскуванням ще варто попрацювати? — розвеселилася Міранда. Вона не вважала за необхідне розказувати Максу, що пройшла свій «дев’ятибальний шторм» та вишкіл самостійності до університету. І той шторм вимагав, від неї або зламатися, або кристалізуватися. Для роздумів життя дало небагато часу, зате розщедрилося на розумні поради (спочатку думати, а потім робити) та наочний приклад обох варіантів, тому Міранда обрала друге. А паралельно розвинула уміння не демонструвати без крайньої потреби цю кристалізацію. Її життєвий досвід показував, що суспільство не любить гострих, проте поважає стійких.

Після того як їх сім’ю полишив батько, а голова колгоспу вирішив, що її мама (спеціаліст з вищою освітою, яка мала нахабство піти в декрет і полишилася сама з двома дітьми), то «небажаний елемент», село наочно продемонструвало, як натовп любить розвагу «затопчи слабшого». З дев’яти років у Міранди почалася така яскрава школа виживання, що в порівнянні з нею, всі нинішні спроби оточення підлаштувати її під себе, здаються дитячими забавками.

Макс мав рацію, вона дійсно мала звичку все аналізувати, бо рано усвідомила — зробити помилку легко, а от виправити — іноді неможливо. Тож Міранда не планувала змарнувати дивом отриманий щасливий квиток та можливість здобути вищу освіту, заради чийогось уявлення про те, якою має бути донеччанка. Суспільство занадто строкате, а його думка мінлива. Тож Міранда вважала, що логічніше змусити те суспільство змиритися з «неправильним елементом», аніж ламати себе під чужі стандарти. Але, можливо, над «маскуванням» дійсно варто попрацювати. Макс демонстрував своєрідний погляд на світ, з яким Міранда мало коли погоджувалася, проте його іронічне кепкування часто було влучним, а озвучені, нехай часом і дуже цинічні поради, звучали майже турботливо. Власне, вчинки Макса зовсім не підтверджували того цинізму, який він пропагував, а Міранда давно навчилася складати думку про людей на основі їх вчинків, а не слів. А ще знала, що уміння бути безжальним, зовсім не виключає здатності бути розумним, великодушним та надійним.

— Однозначно, — серйозно кивнув хлопець та поглянувши на годинник відклав альбом, — Гаразд, мені час. Мене вже має чекати одна людинка. Бувай, — махнув він прямуючи на вихід.

— Приходь ще, — посміхнулася Міранда повертаючись до кодексів.

Новий рік цього разу Міранда святкувала вдома з сестрою та мамою, яка саме приїхала з заробітків. Зимова сесія промайнула не полишивши яскравих спогадів. Суцільні відмінно, одне з яких поставили взагалі з фразою «Ні, ну гріх же псувати таку красиву заліковку». Таки приказка, що перші пару років студент працює на залікову книжку, а потім вона на нього, у випадку Міранди виправдовувалася.

Новий семестр. Лекції, семінари, практика в юридичній клініці, яка помітно розрослася. Одне з відділень відкрили у Обласному центрі профспілок (неподалік від площі Леніна) і тепер там Міранда, разом іншими студентами надавали юридичні консультації. Люди приходили різні й з дуже різними питаннями. Когось незаконно звільнили, комусь дали неправильну довідку про зарплату, хтось отримав при звільненні неповний розрахунок, комусь нарахували занадто маленьку пенсію, хтось бажав оскаржити заповіт, хтось — оформити договір довічного догляду. Багато чого було на тих консультаціях. Міранді подобалося працювати з живими людьми, допомагати, хоч часом ті люди і дивували.

Навесні один з кураторів юридичної клініки, який був депутатом, організував студентам екскурсію до Верховної Ради. Потяг, готель в оточенні соснового лісу на околиці столиці, безнадійні спроби всією групою поміститися в одну маршрутку, веселі поїздки в метро, прогулянки Хрещатиком, відвідини зоопарку, Києво-Печерської лаври. Маріїнський парк та екскурсія будівлею Парламенту. У холі законодавчого органу України в ті дні проходила якась акція мобільного оператора і всім роздавали м’які іграшки з написом «Siemens», тож з тієї поїздки Міранда привезла з собою пухнастого «лося з Верховної Ради». Ця іграшка стала уособленням спогадів про веселу та пізнавальну студентську поїздку, столицю, роботу комітетів Верховної ради, депутатів (Міранда разом з іншими студентами мала можливість спостерігати за діяльністю в сесійній залі з балкона преси).

Міранда таки почала зустрічатися з Ігорем. Як кепкувала Даліла – «тривала облога дала результати». Це було частково правдою, бо старання та стабільність цього хлопця дійсно були приємні. Проте, насправді більшу роль зіграло те, що інші претенденти на цю роль, або не цікавили Міранду, або не проявляли такого завзяття, або не цікавилися Мірандою. Тож вона вирішила таки спробувати прийняти те, що пропонує життя. Щоправда, для початку Міранда поставила хлопця перед фактом, що спати з ним не буде, як мінімум пів року (щоб зрозуміти, чи взагалі вийде у них щось). Він ввічливо погодився почекати, чим заробив «додатковий бал».

Взагалі за останні три роки ставлення Міранди до своєї незайманості змінилося. Якщо раніше вона мріяла, що зустріне свого єдиного, з яким її голова вимкнеться і все відбудеться невимушено та красиво, як у книжках (бажано з продовженням у вигляді кохання на все життя), то нині усвідомила, що реальність трохи інша. По-перше, з наявними претендентами голова «вимикатися» відмовлялася. По-друге, Міранда помітила, що незайманість у дев’ятнадцять вже викликає не захоплення, а більше питань «Що з нею не так?». А деякі хлопці взагалі обходять незайманих десятою дорогою «бо то ж клопіт!». Втім, Ігорю цей момент якраз дуже подобався. Він явно мріяв бути першим. Міранда не була впевнена, що хоче саме його, але за кілька місяців їх платонічних стосунків дійшла до думки, що варто закрити це питання. Хоч, поклавши руку на серце, Міранда не знала, схиляється до походу в ліжко з Ігорем керуючись прив’язаністю на основі звички (пів року то таки строк), поступається танцю гормонів (біологію ж ніхто не скасовував) чи це лише її звичка виконувати обіцянки (говорила ж про пів року без сексу, а він все частіше нагадує, що героїчно їх витримав).

Отримавши розпливчату згоду, Ігор помітно пожвавішав, й тут же почав активно обговорювати зручний час, місце, підготовку до цього процесу (виявляється він вже й деяку літературу на цю тему почитав). Логіка підказувала Міранді, що такий підхід є турботою та взагалі доречний, але романтична сторона її натури лише скрушно зітхала та закочувала очі. Цей нескінченний перелік діловито-практичних питань та обговорень, навіював атмосферу якоїсь театральної постановки, а не акту кохання.

— Міро, привіт. То ти полишаєшся на ці вихідні? — вже втретє за день спіймав її Ігор в корпусі. Й кожного разу з такою надією зазирав в очі, що помітне бажання сказати «ні, мене не буде», застрягало в горлі. Він вже явно позначив у своєму календарі цю дату, як їх першу ніч і було якось незручно знову відкараскуватися.

— Так… — кивнула Міранда й помітила боковим зором Влада. Він вийшов зі сходів та опинився за кілька метрів від Міранди та Ігоря. Ігор щось говорив, але дівчина його не чула, бо лише шаленим зусиллям волі, змусила себе не повертатися до Влада. Але вона шкірою відчула його погляд, бачила, як він, помітивши Міранду та Ігоря, спинився. Окинув їх обох задумливим поглядом, а потім круто розвернувся і пішов. Занадто круто, як для повної байдужості. Наче… Міранда знову не могла визначити примарилася їй увага цього хлопця, чи ні. Втім… Яка різниця, якщо він не вчиняє жодних дій, а вона обіцяла йому не докучати? Міранда зітхнула, старанно відігнала від себе думку, чи покинула б вона Ігоря, якби Влад її зараз погукав. Який сенс про це думати?

— Так мені купити засоби захисту? Але я читав, що перший раз краще без них... — долинув до Міранди трохи невпевнений голос Ігоря.

Вона кліпнула, намагаючись сфокусуватися на розмові, окинула задумливим поглядом хлопця перед нею. Високий, статний, не жебрак, не дурний, наполегливий. Має певні недоліки, але хто їх не має? Зате носиться навколо неї, як заведений….

— Так, купи. Мені вже пора, зараз семінар.

Міранда поспіхом пішла до аудиторії де вже зібралася більшість її групи. Даліла звично сварилася по телефону зі своїм блондином, Яринка обговорювала з Олею наступний семінар, друга Оля читала конспект, Стелла фарбувала вії, хлопці на задній парті готувалися грати улюблену роль мовчазної групи підтримки (вдамо ідеальних слухачів, тільки нас не питайте). Звичайний день, звичайна пара, і навряд чи хтось ще планує на вихідні позбутися незайманості. Принаймні, Міранда не могла уявити жодну зі своїх одногрупниць за таким плануванням. Втім, може хоч секс вимкне нарешті її голову?