Світла сторінка

Ліза

Ліза наливала чай собі, старшому сину, Олександру та Міранді. Син традиційно заїхав привітати з новим роком, а онука заскочила в гості перед екзаменом. Олег ще до цього невеличкого застілля, коротко розказав про свої справи і тепер Олександр акуратно помішував цукор в чашці з цікавістю слухаючи довільний «звіт» онуки, яка сьогодні була на диво балакучою. Здані заліки, заплановані дати екзаменів, канікули, розповіді про виступи їх українського хору, про дівчат, що грають на бандурах, про викладача, який активно підтримує хор і ходить на заняття у вишиванці. Останнє онуку трохи дивувало. Лізу ж дивувало, що факультет витрачає гроші на пошив українських національних костюмів та закупівлю бандур. Втім, з урахуванням кількості їх контрактників, (Міранда казала, що з десяти груп її курсу, лише три бюджетні) та вартості навчання, мабуть, можна дозволити собі й не такі дивні розваги.

— Па, а ти знав, шо Запорізька Січ була далеко не єдиною? Їх виявляється було багато! Я тут готувалася до екзамену і вичитала про так звану Стару, або Базавлуцьку Січ, яка існувала з 1593 року. Звідти, виявляється, організовувалися найбільші й найважливіші морські походи козаків під проводом Петра Сагайдачного та Михайла Дорошенка. Правда її зруйнували поляки ще в 1638-му. А зараз це місце взагалі десь на дні Каховського водосховища. Але я все життя думала, шо була лише одна Січ - Запорізька, а тут дізнаюся, шо їх був цілий мішок! Микитська Січ, Чортомлинська Січ. Ще була якась на території ханства. А, наче ж, козаки з татарами незмінно воювали? І ще була якась Нова січ!

— Нічого дивного, козаки завжди були парубки легконогі. Зігнали з одного місця, сіли на коней та й гайнули будувати собі січ в іншому, — посміхнувся у вуса Олег. — До речі, в Донецьку теж свого часу були козаки.

— Та ну? — здивовано вирячилася на нього донька.

— Ну да. Тут була так звана «Кальміуська паланка», що знаходилася між річками Вовчою, Кальміусом і Азовським морем. Тобто зараз це приблизно територія нинішньої Донецької області і трохи Луганської.

— Ха, то я нащадок козаків? — округлила очі Міранда.

— Ага, типова така донецька козачка з гримучою сумішшю в крові, — хмикнув син Лізи, — Греки по бабусиній лінії, росіяни з білорусами по дідусевій, бо Брянщина завжди була точкою перетину трьох народів.

— А ще є мамина лінія, а там усі з Черкащини. От там точно козаки були! — закінчила онука.

— Угу, і судячи з зовнішності твоєї мами там і татари пробігали, — примружився Олег.

Перша невістка Лізи дійсно ззовні трохи нагадувала турчанку чи татарку.

— Коротше, маєш предків на будь-який смак, — додав з посмішкою син. — Ми ж в Донецьку, а тут кого не візьми, побачиш таке коріння, шо не всі сторічні дерева такого наплетуть. Шо далеко ходити, у мене на роботі такий склад працівників, шо я спочатку язик ламав на їх прізвищах. Вірмени, євреї, азербайджанці, грузини, молдавани, білоруси, серби, казахи. Повний інтернаціонал на чолі з татарином. А кого не спитай – корінний донеччанин, — розвів руками Олег. — Російське прізвище лише у мене та одного з охоронців «Кірши», та й то мене періодично питають, «Олег Олександрович, а навіщо ви замаскувалися під росіянина? Ви ж наш». Шо поробиш, така доля перехрестя торгових шляхів.

— Та яке тут перехрестя? У нас же тут було Дике поле, — кліпнула на нього донька.

— Ну, це дивлячись кого питати. З погляду європейця у нас тут і досі дике, хіба що не зовсім поле. Десь таке «дике» воно було й в давнину, — відповів Олег, — Тоді просто людей було менше й простіше було полишатися непоміченими. І безпечніше. Але ще у XI столітті, тут існував Залозний шлях з Дніпра до Кальміуса і в Азовське море. А татари від моря, вздовж Кальміуса проклали сухопутний шлях, так звану Кальміуську сакму. І до XVIII ст. ганяли ним. Торгували, грабували, ну, коли проскакували між козаками. А це було не так просто. Козаки були хлопці моторні й завбачливі, у них тут вздовж шляху були десятки хуторів-зимівників, а в 1611 році в гирлі Кальміусу взагалі стояла фортеця Домаха (за назвою козацької шаблі з дамаської сталі). Нині це Маріуполь. Ага, той що «заснували» греки після указу Катерини другої. Все нове, то просто забуте старе. Пошкреби будь-яке відкриття, і накопаєш купу черепків попередників. А Кальміуська паланка була помітна, майже знаменита, найбільша за розміром серед паланок Запорізької Січі. Захищала Приазов'я від татар з Кримського ханства, Ногайської орди, боронила «Солоний шлях». Бо чумаки, звичайно, хлопці були загартовані, але на волах, ще й повними возами, сильно від татар не побігаєш.

А ще наш Кальміус був для козаків запасним виходом до Чорного моря. Так вони обходили турецьку оборону, щоб ганяти до Стамбула. Такі собі обхідні шляхи гопників-торбешників минулого, тільки на чайках і зі зброєю. А потім царська росія всю цю лавочку прикрила, Січі зруйнувала, назвала це все диким полем (бо спробуй зловити тут тих козаків без Січі) і позавозивши сюди своїх людей організувала Азовську губерню. Катерина II взагалі козаків не любила, тому всі згадки про їх поселення, а тим паче фортеці, ігнорували, саме тому офіційно на території Кальміуської слободи перше грецьке поселення Марієнполь «з’явилося» лише в 1780 році.

І з Луганськом та ж петрушка. Спочатку там було старе козацьке поселення Кам'яний Брід, шо знаходилося на лівому кам’янистому березі річки Лугань. Козаки його обрали за висоту (гарний спостережний пункт) і поклади вапняку, (мергелю) з якого вони все будували. З обранням стратегічно-правильних місць для поселень у козаків взагалі було все прекрасно. В Луганську й можна побачити засипані входи до тих давніх каменоломень. Так от, той Кам’яний Брід теж належав до Кальміуської паланки. Нею деякий час нею керував гетьман Кирило Розумовський. У мене, до речі, є знайомий з таким прізвищем. Правда гетьманський родовід заперечує, — посміхнувся Олег.

Ліза подумки зітхнула, порадівши, що її діти та онуки не розуміють, чому можна «заперечувати» гетьманський родовід. Адже сама вона ще пам’ятала часи, як людей не приймали на роботу навіть через прізвище. Наприклад, її подружці з технікуму довелося зібрати цілу теку документів, аби довести, що її прізвище Виниченко не має жодного стосунку до одного з засновників УНР.

Онука зацікавлено слухала батька догризаючи бублик. Олександр хитро мружився. Він любив спостерігати за «просвітницькими» лекціями своїх дітей. Хоч зазвичай Олег розповідав про рослини, а не про історію.

— Пізніше російська імперія організувала біля Кам’яного Броду військові поселення вихідців з Балкан: сербів, хорватів, молдаван, — продовжував син. — А через вигідне розташування та наявність корисних копалин на протилежному березі річки побудували ливарний завод, навколо якого швидко виросло робітниче селище. До речі там випускали знамениті гармати для Чорноморського флоту, які дуже цінувалися під час Кримської війни. Деякі з них досі стоять на Малаховому кургані в Севастополі. Як пам’ятники. А у 1882 році Кам’яний Брід та робітниче поселення біля заводу об’єднали і назвали Луганськом. Ну, а потім революція, більшовики і всі ті заводи, несподівано виявилися «побудованими радянським союзом». Бо якось незручно було визнавати, що металургію у нас розбудовували «прокляті капіталісти» (та й самі англійці воліли не згадувати про це, доки тривала Холодна війна). Та що там металургію, навіть перша футбольна команда в Донецьку була організована англійцями у 1913 році. У нас на футбольну базу приїздив архітектор з Британії (проект оновлення розробляє), так розказував, шо Донецьк у них знають, пам’ятають, а під час футбольних матчів навіть вболівають за наш «Шахтар», особливо в Південному Уельсі.

— Чого б це раптом? — здивувалася онука. Ліза теж не дуже зрозуміла. Де Англія, а де якийсь донецький «Шахтар».

— Бо там батьківщині Юза, а ще багато тих, хто розвивав нашу металургію, чи народився тут, доки батьки працювали в Юзівці до революції.

— Слухай, як той Юз взагалі у нас опинився? — зацікавлено спитала Міранда.

— Ну царська росія всю свою історію ганялася за західними спеціалістами, — знизав плечима Олександр.

— Так, — кивнув Олег. — До речі мені той англійський архітектор розказав їх версію (у нього виявився якийсь дальній родич народився у нас в Донецьку). Так от, від Юза ніхто не очікував розбудови металургії та шахт в Україні. Його взагалі то, як талановитого інженера, запросили до Кронштадту, будувати кораблі. На співбесіду Юз приїхав, але чомусь не спокусився. Натомість примудрився зацікавитися українськими родовищами і перекупив перспективні землі у поміщика Кочубея (нащадок козацького роду не поспішав вкладатися в промисловість). Як це вийшло я собі погано уявляю. Де Кронштадт, а де Донецьк, особливо в ті часи, — хмикнув Олег. — Але факт полишається фактом, Юз купив ці землі й поїхав освоювати. І от уяви, перспективний інженер після Лондона приїжджає на берег Кальміуса, де є лише кілька схованих між ярами невеликих сіл, а єдиний пристойний дім, то хата поміщика. І це мазанка крита соломою. От для нього це точно було дике поле. Ні електрики, ні водопроводу, ні телеграфу, ні магазинів, ні залізниці, ні, навіть, доріг. Мені чесно важко уявити ентузіазм, на якому можна було в степу за таких умов за кілька років побудувати завод. Але ж недаремно англійці знамениті першопроходці. Юз побудував не лише завод, він побудував по суті ціле місто. Шахти, житло, дороги, магазини, установи, електростанцію. Спочатку, звичайно, виключно для виробництва та своїх спеціалістів, але з часом і до місцевих робітників дійшло диво електрики. Тож першими Донецьк побачив дугові лампи та лампу Едісона, а не лампочку Ілліча. А ще Юз почав виробляти рейки і проклав кілометри залізної дороги, з’єднавши Донецьк з Харковом, Дніпропетровськом, Курськом. Англійці посеред степу створили буквально центр своєї цивілізації. У них тут були навіть футбольне поле, поля для гольфу, атракціони, велотрек. І це все в 1910-х! Вся «сталінська індустріалізація» Донбасу, це, по суті, обладнання Юза, яке прихватизували більшовики. І Донецьку сильно пощастило, що Сталіну потрібен був метал, бо інакше ті заводи спіткала б участь церков.

— Дай вгадаю – всі старі церкви Донецька перетворили на склади? — хмикнула Міранда.

— Це в кращому випадку. Бо з першої церкви Юзівки, в 1922 році більшовики спочатку вилучили все цінне під гаслом "допомоги голодуючим". У 1930 році з будівлі зняли вже дзвони, бо «молодій державі треба кольорові метали». А вже наступного року церкву взагалі підірвали, бо більшовикам потрібні були будівельні матеріали. Більше ж нізвідки було взяти. Не пролетарська ж то була справа нову цеглу робити, коли можна розібрати «опіум для народу».

— Фігассе, у нас тут історія накрутила, — хмикнула Міранда.

— Я й не знав, шо ти так гарно історію Донецька знаєш, — хмикнув Олександр до сина.

— Ну так червоний диплом мені ж не за красиві очі видали. Та й взагалі життя штука пізнавальна, — посміхнувся Олег. — Правда про Кальміуську паланку я читав не в підручнику. У підручнику у нас теж було «Дике поле».

— Та і я про Кальміуську паланку не чув. Думав, це недолуга творчість цих шароварників, що зараз граються в козаків, — промовив Олександр.

— Це ти про кого? — озирнувся на батька Олег.

— Та є така Донецька обласна козацька організація «Кальміуська Паланка». На папері займаються відродженням козацького військового мистецтва ще з 1989 року, а насправді — ряжений цирк з відмивання державних грошей, — зневажливо хмикнув Олександр. — До нас теж якось приходили, запрошували профінансувати «національне відродження». Я їм відповів, шо у нас в пріоритеті живі люди. Зарплати, заміна зношеного обладнання на шахтах, а не фінансування клоунів. Образилися.

— Хай радіють, що ти їх не відправив спуститися за грошима в шахту, — розсміявся Олег, а за ним і всі. — Так, доча, збирайся, поїхали. Бо у мене завтра робочий день і зранку треба бути на роботі. — мовив син піднімаючись з-за стола.

Міранда поспіхом підскочила й побігла перевдягатися і за своїми речами в спальню.

— Все мам, дякую за чай, радий був бачити. Батьку, — син звично кивнув Олександру. Той кивнув у відповідь.

— Тобі, шо, на роботу вже другого січня? — здивувалася Ліза.

— Так, робочий день. У нас взагалі святкові дні лише перше січня і, можливо, Пасха. Але це вже не точно. Бо Ахметов таки татарин і у них там є якесь своє свято. Якась Узара, Ураза-байрам, щось таке. Проте вихідний на те свято дають лише мусульманам, а всі інші, хрещені й нехристі в той день – працюють.

— Та що ж це за графік такий? — сплеснула руками Ліза.

— Робочий мамо, робочий, — посміхнувся син.

— Це, звичайно, неправильно, — невдоволено скривився Олександр.

— Неправильно — працювати в забої і по пів року заплату не бачити, а у нас ще по людськи, — хмикнув син. — Не всі ж, як ви з Олегом, мають таланти правильно руками водити. — весело додав Олег вже взуваючись та витягаючи з шафи куртку.

Зі спальні прибігла Міранда з сумкою й теж потяглася за курточкою.

— Ой, зачекай, Мірочко, я ж тобі ще тормозок наготувала, — згадала Ліза і поспіхом кинулася до холодильника, де відклала онуці трохи продуктів: ковбаса, пара рибних консерв, шматочок сиру. Поспіхом висипала в маленький пакетик з вазочки на столі цукерки.

— Лізо, припини, — закотив очі Олександр. — Міранда ж там не останній сухар в гуртожитку доїдає. У неї є стипендія від держави, моя.

— Так, дід не заважай, у онуки сесія, їй зайві калорії не завадять, — звично жартівливо відмахнулася Ліза витягаючи з холодильника пару яблук і поспіхом закидаючи це все у яскравий великий поліетиленовий пакет з ручками. Вручила все це онуці.

— Дякую, — вдячно посміхнулася Міранда.

— Ой, Мірочко, ще хвилинку, — Ліза згадала, що зайвий пакет чаю, а діставши його, прихопила ще й пачку вершкового масла і наздогнавши онуку вже в «тамбурних» дверях закинула це їй у пакет.

— Та все, ба, досить. Дякую, — розсміялася Міранда й поскакала наздоганяти батька, що вже викликав ліфт на сходовій клітині. — Па, почекай.

— Та якщо я ще трохи почекаю, бабушка тобі весь холодильник в пакет згрузить, а моя машина на таке не розрахована, — хмикнув Олег заходячи в ліфт. Міранда заскочила слідом.

— Пока, — помахала вона Лізі та Олександру, що стояли в дверях. Двері ліфта закрилися.

Ліза зітхнула і зачинила двері квартири, яка раптом здалася занадто тихою. Так завжди було після візиту дітей та онуків. А Олег нині взагалі рідко заходив. Весь час пропадав на роботі. Їхав рано, повертався пізно. Ще й займався ремонтом в новому домі.

Повернувшись до кухні Ліза прибирала зі столу залишки частування, помила посуд, навела лад. Потім пішла в зал до чоловіка, що дивився новини. Телеведуча знову розповідала щось про справу Гонгадзе.

— Та скільки ж можна згадувати той касетний скандал, — скривився Олександр та клацнувши пультом вимкнув новини й взявся за недочитану газету «Вечірній Донецьк».

— Думаєш, того журналіста не викрадали за наказом Кучми? — спитала Ліза присідаючи на крісло поряд. Вона теж любила читати газети.

— Думаю, ми про це точно ніколи не дізнаємося, — поправив окуляри чоловік. — Але на таких посадах зазвичай не займаються питанням якогось журналіста. Кучма ж президент, а не бандит з ринку. Та й ті нині працюють акуратніше. Тому це більше схоже на підставу, до того ж недолугу, — знизав плечима Олександр. — Інше питання чию.

— Думаєш наші? Чи росія? — спитала Ліза.

— Та там і в самому дніпропетровському клані солідне зміїне кубло, — відповів чоловік. Ліза зітхнула. Вона, вже не вперше чула, що не всіх влаштовує Кучма на посаді президента. А ще якось чула від Олександра, про давнє протистояння «дніпровського клану» та «донецького». Чоловік вважав, що наступними до влади мають прийти Донецькі. А Олександр мав непогану здібність прораховувати деякі події. Тільки зазвичай робив то мовчки. Але цього вечора на нього несподівано напала балакучість.

— Олег знає історію, проте не уміє нею користуватися, — промовив чоловік відкидаючись на спинку крісла. — Зазираючи в неї варто не цікавинки роздивлятися, а закономірності, що можуть знадобитися в майбутньому. А закономірності кажуть, що дніпропетровські скоро втратять позиції. Занадто довго трималися при владі, занадто розслабилися. А отже скоро їх змінять наші, які, в кращих традиціях, вже наполегливо вигризають собі шлях. Розробку перспективного штрека не зупинити невеликим обвалом. А саме протистояння донецької та дніпропетровської груп почалося не вчора. Це почалося ще до революції, до появи Юзівки. В часи, коли на місці Донецька було невелике село Олександрівка, в якому на початку 19 сторіччя почали видобувати вугілля. Олег правду каже, ці землі британець Джон Юз дійсно купив у поміщика Кочубея і побудував тут вісім доменних печей, які використовували місцеве вугілля та місцеву ж залізну руду. Завод почав швидко рости, бо окрім британських грошей Юз мав гарну підприємницьку хватку, впливових та грошовитих друзів і повну підтримку царської влади. Його головна контора знаходилась в Санкт-Петербурзі й вдало користувалася тогочасним пієтетом росіян перед Великою Британією. Тож з появою тут Юза, Олександрівка почала бурхливо зростати, розвиватися.

На той час в Дніпропетровськ, який тоді називався Катеринослав, був незначним адміністративним центром, який на місці одного зі старих козацьких поселень «заснувала» Катерина ІІ, після руйнування Запорізької Січі. Цариця мала на Катеринослав амбітні плани, мріяла перетворити його на свою на Південну Пальміру, але не встигла, бо померла. Тому, на момент бурхливого розвитку Олександрівки, в Катеринославі булькало тихе провінційне життя навколо двох миловарних заводів та суконної фабрики. Але потім підприємець україно-німецького походження Олександр Поль (нащадок Павла Полуботка) відкрив біля Кривого рогу неймовірні поклади найкращої в Європі залізної руди. Поль був гарно освіченою людиною, ентузіастом, підприємцем (хоч, як показує його історія, хисту до підприємництва мав явно менше, ніж до реалізації історичних проєктів розвитку), він присвятив вивченню руд п'ятнадцять років, проте царський уряд не поспішав його підтримувати. Це була руда, яку ніхто не хотів. Поль привозив її зразки до чиновників, а ті казали «Це гарне каміння… але навіщо воно нам?». Деякий час від нього відмахувалися, як від божевільного, попри те, що відкриття підтверджувалися висновками фахівців з геології.

Тобто, доки Юз на землях з біднішими рудами користувався всебічною підтримкою російської бюрократії, Поль, маючи потенційно кращі перспективи, з нею боровся. Але був наполегливий і врешті-решт таки запустив видобуток руди, хоч і змушений був продати свою перспективну землю французам. Видобуток пішов, і продавати ту руду планували Юзу. Тобто Олександрівці. От тільки спочатку її до нас возили чумаки, возами, користуючись надплавним мостом через Дніпро. Бо ані залізниці, ані капітального мосту просто не було. В ті часи через Дніпро взагалі існував єдиний капітальний міст — у Києві. І знову до справи взявся Поль, оббиваючи всі пороги, він поступово залучив на свій бік відомого в ті часи харків’янина, інженера Миколу Белелюбського. Поль доводив, що треба будувати, а Белелюбський зміг авторитетно пояснити, як це взагалі можливо. Хоч у колах інженерів тих часів існував жарт: «У Російській імперії спершу будують мости, а вже потім думають — що по них возити».

Тож, попри те, що спочатку до цієї ідеї ставилися дуже скептично, вважаючи, що той міст буде значно дорожчий за руду, за реалізацію ідеї таки взялися. І в 1884 році у Катеринославі, за проектом Белелюбського збудували міст імені Царя Олександра третього (зараз він називається - Амурський). Цей міст став дивом, доти небаченим у придніпровських степах. Грандіозна металева споруда простягнулася між двома берегами Дніпра, а прокладена залізниця встановила міцне сполучення між двома промисловими басейнами — Кривбасом і Донбасом. У 1889 році міст Белелюбського навіть відзначили золотою медаллю на Всесвітній виставці, як і Ейфелеву вежу Парижа.

З появою моста стало можливо швидко доставляти руду до Юзівки, а звідти везти вугілля. І це стало початком бурхливого розквіту Катеринослава. Туди ринулися французькі та бельгійські інвестори. Почалося активне будівництво металургійних підприємств. І невдовзі руда з Кривого рогу почала осідати і переплавлятися там. І наша Юзівка втратила позиції. Вона не могла тягатися з Катеринославом, бо мала гіршу руду, й з лідера промисловості невдовзі перетворилася на постачальника сировини — вугілля. І, як розумієш, це не сподобалося не лише Юзу, а й більшості Юзівки, адже вугілля, яке було паливом всього того промислового буму, видобували тут, а шалені гроші на тому заробляв Катеринослав. Безсовісно знімав всі вершки. От з тих часів і зародилися заздрість та конкуренція цих двох регіональних еліт. Юзівка вважала, що саме її вугілля годує всю імперію, і на той момент мала рацію. Але змінити нічого не вже не могла. Катеринослав вирвався вперед. З переправою, залізницею та найкращою рудою Катеринослав швидко перетворився на індустріальний центр усієї російської імперії. Банківський, культурний, науковий. Туди стікалися гроші, спеціалісти, товари, там вирішувалися долі. Еліта Катеринослава була найвпливовішою. І навіть революція це не сильно змінила. За більшовиків до влади в Україні теж прийшли катеринославські. Всеукраїнський староста Григорій Петровський (на його честь Катеринослав і нарекли Дніпропетровськом), Влад Чубар - голова ради народних комісарів. І звичайно ж вони прийшли не самі, а мали при собі «своїх» людей по всій вертикалі. Їх клан був згуртований спільними інтересами і не завжди добрими справами. Й від того непристойно монолітний.

Сталіну це не подобалася, тому він вирішив знайти їм альтернативу. І «ображена» Юзівка була підходящим кандидатом. Тож помічник Сталіна Каганович поїхав до обраного регіону де й знайшов молодого перспективного комсомольця — Микиту Хрущова. Завдяки протекції Кагановича Хрущов потрапив до московської промислової академії, де навчався разом з донькою Сталіна, Світланою Аллілуєвою. Це стало початком стрімкої кар’єри, яка привела Хрущова до посади голови ЦК компартії республіки. Там Хрущов трохи не потрапив в халепу, через свої прагнення збільшити територію України за рахунок інших земель. При розділі Польщі він пропонував приєднати її частину до України. Кажуть, Сталін на цей проект тоді мовив «Петлюри немає, Скоропадського немає, Винниченка немає, то хто ж це складав?». Проект відхилили, але Хрущову ця ідея так подобалася, що після війни він знову намагався приєднати до України вже холмщину (Польща), пряхівщину (Чехія), мараморщину (Румунія). Знову не вийшло, проте в результаті цих, і не тільки, хитрих комбінацій Хрущов потрапив до Москви (Сталін вирішив тримати поближче цього «збирача земель»), а згодом і зайняв місце Сталіна. Так представник донецьких нарешті обійшов дніпропетровських та очолив радянський союз. І таки реалізував одну зі своїх давніх ідей, приєднавши до України Крим.

Втім, дніпропетровські теж не спали, за цей час там сформувалася нова еліта, яку очолив Леонід Брежнєв. За час правління Хрущова Брежнєв зміг поступово пробиратися нагору та навіть очолити заколот по зміщенню з посади Хрущова. В ті часи народився анекдот, що епохи росії поділяються на допетровську, петровську та дніпропетровську.

З розвалом союзу обидва клани втратили свої позиції в Москві, проте не в Україні. Україну на той час очолював один з вихідців Дніпропетровщини, Володимир Щербицький. Тому позакланового Кравчука швидко змінив дніпропетровський Кучма. Дніпропетровські впевнено засіли в уряді, контролювали стратегічні підприємства. Наші, донецькі намагалися перехопити ініціативу і часом їх «розборки» мали відверто кримінальний характер. Чого тільки варте тільки зухвале вбивство нашого Євгена Щербаня. А він же на початку 1990-х був однією з найбагатших та впливовіших людей в Україні та депутатом Верховної Ради. Він впевнено йшов до влади. Занадто впевнено.

— Зараз таких у нас немає, — зітхнула Ліза. Вона теж пам’ятала те гучне вбивство.

— Зате є Ахметов. Він непогано підхопив спадок Аліка Грека і впевнено підбирає під себе промисловість Донбасу. І, думаю, невдовзі, піде до влади. Розумієш, Лізо, історичне протистояння штука циклічна, воно не зникає. Лише видозмінюється та змінює інструменти. На наше щастя «гравці вищої ліги» все частіше починають користуватися бізнес-моделями, а не відверто бандитськими методами. Й Ахметов демонструє дуже гарне вміння вести бізнес, але там, де є достатньо грошей, завжди з’являється політика. Тому, доки дніпропетровські на вершині гризуться, донецькі тихо копають і облаштовують свій штрек до влади. А от укріплення дніпропетровські явно прогнили. Лазаренко, Тимошенко, Кучма, давно не схожі на соратників. Та ж Тимошенко разом зі своєю «Батьківщиною» навіть підтримала акцію «Україна без Кучми». А отже, не довго ще панувати дніпропетровським. Як тільки донецькі сформують правильний підкоп і вдарять — вони посиплються.

— Думаєш, Ахметов піде в президенти? — кліпнула на чоловіка Ліза.

— Та ні. Він для цього занадто розумний. А доля попередників красномовна. Думаю, це буде хтось інший, за спиною кого стоятимуть його гроші. І вже вони повернуть державу обличчям до Донбасу, — відповів Олександр і взявшись за пульт увімкнув телевізор. Схоже, настрій для розмов скінчився.

Лізи трохи розгублено кивнула. Такий історично-розгорнутий аналіз, то для неї було складно. Це Олександр дивився на життя, як на шахову партію, а їй все ж простіше на кухні. Але радує, що Олександр вважає, що Донецьк має гарні перспективи. Ліза відклала газету, зняла окуляри. Згадала, як нещодавно Міранда спитала її, як Ліза може все життя так бігати навколо діда. Ліза тоді не покрививши душею відповіла: «Важко, але й скаржитися гріх». Бо дійсно гріх, адже попри важкий характер Олександра, він впевнено пливе в цьому бурхливому морі невизначеності. Прораховує цю невизначеність, немов якесь рівняння, і обирає оптимальний маршрут. А Ліза тим часом має можливість і надалі гриміти на кухні тарілками та каструлями, та вільно обирати, що саме до них покласти. А це в їх країні постійних змін неабияке досягнення.