Світла сторінка

Ліза

Ліза замкнула двері та попрямувала викладеними бетонними плитами доріжкою до виходу з двору. Почувши її кроки з будки помахуючи хвостом вийшов собака, а з паркану зіскочила й почимчикувала жінці на зустріч, пухнаста руда кішка. Ліза зітхнула й розвернулася. Кішка сусідська, але час від часу у них «гостювала». Повернувшись в дім Ліза дістала з холодильника залишки тюльки й виклавши їх на блюдце винесла кішці, котра вже вичікувально зазирала у вікно. Олександр періодично сварився на Лізу за те, що вона підгодовує «чужих блохастиків», проте Ліза не зважала. Як вона може пройти повз такої пухнастої красуні і не дати їй нічого смачненького? Киця ж чекає.

Знову зачинивши двері Ліза попрямувала на вихід. Метрів за триста їх вулиця виходила на бульвар Шевченка та тролейбусної лінії, що за кілька зупинок доставляла її до Критого ринку. На жаль, це був не звичний Лізі «Горсад», але й тут купити можна було майже все потрібне.

Колись Критий ринок називався Колгоспним. Ліза пам’ятала, як будували цю грандіозну споруду, бо робили то років сім, і завершили в 1961 році, саме перед тим, як народився її старший син. Вони з чоловіком бувало роздивлялися, як зводять цю незвичну будівлю з величезним, всіяним віконцями куполом. Пізніше Олександр розповідав, що там тих вікон, аж 768. В ті часи то було щось дивовижне, та й зараз це примітна споруда. Міранда он її взагалі називає «Донецькою Верховною Радою». А були часи, коли Ліза повз цей ринок щодня носила з садочка свого старшенького (важкий був хлопчина, руки шалено втомлювалися) і майже не звертала уваги на красоти, а більше на час, якого постійно не вистачало, ціни та перелік товарів. На Колгоспному ринку завжди було що купити. З роками змінюється хіба що розмах торгівлі та асортимент. Колись тут можна було купити все, включно з живою птицею та дрібною худобою. Зараз же під куполом переважно солідні магазини, частину будівлі орендував МакДональдс (до якого нині Ліза на свята водить онуків) й лише м’ясний павільйон досі торгує м’ясом. Базар не зник, він просто розрісся, вихлюпнувся на вулицю, оточив по периметру примітну будівлю. І нині значно більше товарів продавалося у торгових рядах за межами, власне, Критого ринку.

Ліза перейшла дорогу від зупинки тролейбуса та попрямувала повз високу, увінчану куполом будівлю, до торгових рядів. В першу чергу вона планувала купити насіння.

Переїзд приніс їй, як приємні моменти, так і не дуже. Життя в приватному будинку, значно додало клопотів. Від елементарно більшої кількості вікон, які треба на зиму заклеювати, до нових турбот про опалення, котел, дах, стіни, собаку, двір, сад, гараж. Проте були й переваги. Тепер поряд завжди була сім’я молодшого сина, в гості часто забігав онук, та й старший син відвідував частіше. Тим паче, що посаджені ним рослини навколо дому потребували уваги: то виноград на зиму треба вкрити, то кущі обрізати, то дерева поприскати, то теплицю поставити. Дачу Олександр продав, адже тепер можна було вирощувати огірки, помідори та полуницю за пару кроків від порогу, а сливи та абрикоси на варення збирати буквально за вікном. Це було зручно, економно, приємно, але часом Ліза таки сумувала за панорамою з вікна багатоповерхівки та променадом до «Горсада».

Ліза проминула ряд з різноманітним інструментом та повернувши, зупинилася перед наметом з насінням. Помітивши покупця, з сусіднього намету вискочила прудка огрядна жіночка, яка щось поспіхом дожовувала та витирала руки рушником, більше схожим на ганчірку.

— Шо цікавить? Огірочки, помідорчики, редиска? Гарбузи є сортові, — заторохтіла продавчиня, а помітивши, що Ліза кинула погляд на насіння квітів, тут же озвучила. — Айстри, чорнобривці, матіола?

— Та… мені б огірки, такі шоб довгенькі, на салат. І коротенькі, для консервації, — мовила Ліза, міркуючи, що про вуличні квіти варто спочатку порадитися з сином та подивитися, що виросте у їх дворі навесні.

— Вже даю. Ось, дивіться оце довгенькі, гладенькі, красунчики! Оце взагалі гіганти, одного огірка вистачить на всю родину, — заторохтіла продавчиня, з вправністю професійного картяра розкладаючи пакетики з насінням. — А ось коротунчики, якраз на літрову баночку, прекрасно підходять до консервації. У мене самої такі вдома щороку ростуть. А які вони квашені, о-о-о, чоловіка за вуха не відтягнете. А може вам ще редисочки? У мене є біла, червона, а ось ця, довгенька просто скарб! А може й помідорчики? У мене є великі рожеві, червоненькі сливки…

Відбитись від балакучої продавчині вдалося лише придбавши цілий стосик пакетиків насіння. Потім, трохи далі, Ліза купила пачку вершкового масла, олію, чай, завернула до «рибних» рядів де вибрала жирненького свіжого пеленгаса та трохи тюльки для кішки.

Ринок навколо звично гомонів.

— Люся, подивись за товаром, я за цигарками збігаю, — поправляючи вовняну жилетку поверх куртки, гукнула одна з продавчинь з вправністю циркачки вибираючись з-за ящиків з печивом та цукерками. Над наметом тут же показалися прудкі горобці. — І отих дрібних злодюжок з крилами ганяй, бо їм дай волю, ящиками тиритимуть печиво!

— Василь, привіт. А я дивлюся, ти чи не ти? З бородою, солідний. Чи це, щоб колишні колеги не впізнали? — насмішкувато мружився на щуплого продавця риби широкоформатний парубок у добротній шкіряній куртці.

— Так, жіночко ви берете ковбасу чи ні? Чи я оце собі відрізала? — голосно питала габаритна продавчиня емоційно розмахуючи тесаком, над шматком вареної ковбаси на вагах.

— Та щось дорого…

— То вам дати дешевшу чи переполовинити цю?

— А де тут можна купити шланг для пральної машини? — несміливо поцікався якийсь худорлявий дідок у перехожого, високого молодика з барсеткою. Той удав, що не почув. Натомість відповіла жінка з торбами, що проходила повз.

— Та, отамочки пройдіть і біля віників направо. Тільки обережно, там на повороті крига, слизько. Я тільки шо ледь кобчика там свого не відбила, — мовила вона махнувши однією з сумок в потрібному напрямку

— Дякую.

— Катя, а шо це ти сьогодні при параді! Куди намилилася? Невже колишній хахаль повернувся? — питала одна з продавчинь яскраво розфарбовану дівицю в синій короткій дублянці та високих чоботях на підборах.

— Та здалося мені те жебрацьке мурло! Я нового знайшла! — затягуючи цигаркою відповіла дівиця. — обіцяв мені машину купити…

— А що це у вас таке неапетитне? — питала пані інтелігентного вигляду гидливо споглядаючи на розсип азовських бичків на прилавку.

— Тю, ви шо, бичків ніколи не бачили? — вирячилася на неї продавчиня, у засмальцованому фартуху поверх куртки.

— Це для собак?

— Ну, знаєте… Таку смакоту собакам купувати, то злочин.

— А на вигляд воно страшненьке.

— Вас би 150 кілометрів в цистерні побовтали, ви б теж навряд чи полишилися красунею, — фиркнула продавчиня. — Помити, почистити, обсмажили на олійці і язика проковтнете, коли цього бичка їстимете!

— А це що таке? — явно не спокусилася пані й замість відповіді тицьнула на лоток з морськими водоростями.

— Морський гриб!

— А хіба такі бувають?

— Слухайте, я вам тут не екскурсовод. Брати щось будете?

— Ні! У вас жахлива клієтоорієнтованість та бридкий товар, — закопилила губу жіночка.

— Які покупці, така й орієнтованість! Мені не за теревені платять, а за виторг! Як можна в Донецьку не знати, шо таке бички? Ви б ще спитали, шо то у нас таке чорненьке з-під землі добувають, чи шо за гори стирчать по всьому місту.

— Не всі тут місцеві, — зневажливо фиркнула пані.

— Та всі тут не місцеві! Я родом з Білорусі, і шо? — войовничо склала руки на грудях продавчиня.

Ліза мимоволі посміхнулася крокуючи повз цю колоритну парочку. Бички дійсно були звичним товаром і досить смачними, якщо знати, як їх готувати. Але Ліза їх не часто брала, бо Олександр віддавав перевагу пеленгасу або горбуші.

Ринок звично вирував. Хтось відчайдушно торгувався, хтось прискіпливо допитувався звідки товар, хтось обурювався цінами. За шторкою на картонці якийсь чоловік міряв джинси, а навколо нього пританцьовувала продавець, розхвалюючи відверто невдалий вибір (та вони ж на ньому мішком висять!) й тут же, впевнено, наче чоловік вже погодився купити штани, пропонувала шкіряні пояси. І щось Лізі підказувало, що покупець не відвертиться.

Пройшовши майже до виходу з нескінченних торгових рядів Ліза раптом помітила знайоме обличчя, й від несподіванки аж зупинилася. Повз неї пройшов молодий чоловік під руку з яскравою дівицею. Дорога дублянка, шкіряна барсетка, зверхня посмішка «короля життя». Та й супутниця його вдягнута, явно не з базару. Він сильно змінився, проте не настільки, щоб Ліза не пригадала цього нахабного молодика. Важко забути того, хто змусив Олександра настільки нервувати, що він ледь до лікарні не потрапив. А ще заплатити солідну суму. Олександр досі не зміг пробачити ту історію першій невістці старшого сина.

Взагалі та ситуація дійсно вийшла не дуже красива, але більше дурна. Все почалося з того, що в 1989 році, сват, котрий на той момент ще працював на ДМЗ, отримав в центрі Донецька земельну ділянку під будівництво (мав таку можливість, як зразковий працівник з величезним стажем). Планували побудувати дім для дітей. Олександр збирався допомогти з матеріалами, сват (золоті руки) – власне будувати. Але доки це все оформлялося, діти розбіглися, син знайшов собі нову жінку, та й невістці з двома дітьми (молодшій доньці не було й року) стало не до будівництва. Сват вийшов на пенсію (мав гарячий стаж) й розсердившись на все це махнув рукою на ділянку та виїхав на історичну батьківщину, на Черкащину. І якби Олександр не взяв ситуацію у свої руки, ту перспективну, але вже зарослу чагарниками ділянку, просто б забрали й віддали комусь іншому за порушення строків на початок будівництва. Зі сватами на той момент спілкування обірвалося, тож для збереження ділянки, Олександр переоформив її на себе, написавши від імені свата відмову, посилаючись на стан здоров’я. Хто ж знав, що у свата, який був типовим роботягою, за всі роки праці не було жодного лікарняного! Цей прорахунок Олександру дорого обійшовся, коли колишня невістка дізналася де саме її колишній чоловік будує дім для нової дружини.

Звичайно невістка обурилася, приїхати сваритися і категорично не погодилася з поясненнями Олександра, що це сват кинув все напризволяще. Вимагала компенсацію, розказувала, що її дітям теж потрібен дім. Олександр не вважав, що щось комусь винен. Але вона не заспокоювалася і залучилася підтримкою свого родича – діловитого молодика, який їй доводився чи то двоюрідним, чи то троюрідним братом. Той виявився хвацьким, зі зв’язками, залучив адвоката, що мав виходи на правоохоронні органи, і одного дня явився до Олександра з копіями документів та нахабною пропозицією «заплати, або сядеш за підробку підпису».

Олександр заплатив, за що й досі сердився на колишню невістку. І вважав, що вона отримала достатньо грошей, щоб не вдавати бідну-нещасну та сидіти з дітьми в забутому богом селі. Ліза теж спочатку дивувалася, що невістка так і живе на пташиних правах у колишній колгоспній квартирі. А потім кілька разів акуратно поспілкувавшись з невісткою, з онуками, сином, Ліза дійшла висновку, що невістка… нічого не отримала. І не факт, що взагалі знала щось про ті гроші. Скидалося на те, що кручений молодик її просто «кинув». Ліза мала певні претензії до колишньої невістки, проте та точно не вирізнялася вмінням віртуозно брехати чи розтринькувати гроші повз потреби дітей. Навпаки, завжди була занадто прямолінійна, а заради інтересів доньок могла і власну гордість посунути, і горло комусь перегризти. Навряд чи вона б не скористалася шансом покращити життя дітей та стільки років мовчала про отримані, немалі гроші. А про ті гроші досі не було й натяку. Тому, напрошувався висновок, що цей її «родич» виявився відбірною падлюкою і «не доніс» отримане. Ліза намагалася натякнути на це Олександру, проте чоловік не вірив. В першу чергу тому, що для нього родина була майже святинею. Олександр мав багато вад, міг бути вимогливим, жорстким, занадто логічним, проте ніколи б так не вчинив з ріднею. А цей «брат» невістки зміг і, судячи з його вигляду, непогано піднявся з тих часів.

Ліза задумливо дивилася в спину молодика, що широко посміхаючись відкрив дверцята новенької іномарки перед своєю супутницею, а потім, оббігши автомобіль, всівся за кермо й виїхав з парковки. Не схоже було, щоб цього «брата» гризла совість. Ліза неодноразово бачила, що найкраще в цьому житті влаштовуються особи не обтяжені моральними принципами, але чомусь досі дивувалася, виявивши наскільки низько люди можуть впасти і при цьому вважати це ростом. Але всіх колись життя колись змусить заплатити…

Повертаючись додому Ліза побачила біля сусіднього будинку вантажівку в яку пара м’язистих чоловіків зносили речі. Виїжджали сусіди. Їх дім, як і ще п’ять сусідніх прилеглих ділянок, викупив якийсь бізнесмен. Сусідка довго відмовлялася продавати дім під знесення, проте запропоновані гроші дозволяли купити дві квартири, а ввічливо озвучена альтернатива «зарівняти будинок разом з впертою бабкою» не полишали варіантів. Ліза з сумом дивилася, як чоловіки завантажувати столи, крісла. Згадала власний переїзд, влучну приказку, що один переїзд вартий двох пожеж. Зітхнула та попрямувала далі.

Їх район змінювався. Ще не так давно двоповерховий дім її синів був досить примітним на цій вулиці, адже тут переважали старі одноповерхові будинки, часів молодості Лізи. Але останніми роками непоказний приватний сектор почав перетворюватися на район солідної забудови. Тільки за минулу осінь було викуплено з десяток ділянок і повністю знесено на них старі будівлі. Зараз навколо тієї землі вже стоять паркани, за яким працює серйозна будівельна техніка. Люди з грішми явно оцінили панорамне місце в центрі Донецька, на схилі Кальміусу. А таких людей в їх місті ставало все більше, й це явно запустило новий виток розбудови. І не лише приватного сектора. Будувався новий великий храм за Критим ринком, як гриби то тут то там росли нові багатоповерхівки, почалися реконструкції парків, стадіонів. Побудували великий ТРЦ «Золоте кільце» над переходом біля Південного автовокзалу (одоробло, яке зіпсувало весь пейзаж). Звичайно, розмах будівництва не такий, як за часів молодості Лізи, коли Донецьк обростав цілими кварталами, що зводилися ледь чи не посеред поля, але все ж рух, розвиток відчувався. І Лізі подобалося спостерігати, як її місто знову розквітає.