Світла сторінка

Ліза

— Коли на горі байбак свисне – запізно хреститися, — промовила сусідка Лізи, закриваючи науковий журнал, що їй надіслав син з-за кордону.

— Це ви про що, Кайша Степанівна? — спитала Ліза звично взявшись за віник в чужій квартирі.

Кайша Степанівна, мешкала на одній сходовій клітині з Лізою. Була старенька, ледь ходила, мала довгий перелік хвороб і жодної рідні поряд. Але була на диво світлою людиною. Ліза час від часу забігала до неї, спілкувалася, купувала за необхідності ліки, продукти, іноді приносила щось готове, чи допомагала з прибиранням. Їй щиро шкода було цю інтелігентну та часом по-дитячому беззахисну пані. Ліза не раз ловила себе на щирому подиві від того, як сусідка взагалі примудрилася дожити до 75 років з таким непрактичним поглядом на життя. Кайша Степанівна колись була науковим співробітником, але й зараз могла настільки зануритися у свої книжки та наукові журнали, що геть забувала про їжу. Вона могла по кілька днів голодувати й щиро дивувалася, коли після питань Лізи виявляла, що у неї закінчилися продукти. Кайша Степанівна кожного разу раділа Лізі, як дитина, і так само, як онуки Лізи, мала звичку ділитися своїми досить чудними інтересами, не сильно переймаючись, чи цікаво то гості.

— Про те, що ще трохи і ми остаточно втратимо ендеміка наших степів – байбака. Їх залишки ще мешкають у заповідних Стрілецькому та Провальських степах, але пишуть що й там браконьєри їх дістають. А все через ті фантастичні історії Порфирія про байбачий жир.

— Це того, шо голим міг спати на снігу? З Луганської області? — спитала Ліза, бо щось таке читала в газеті.

— Так, Порфирій Іванов, засновник «Деткі» – теорії природнього існування людини, — кивнула, Кайша Степанівна, тяжко зітхнувши. — Не знаю чи міг він спати на снігу, але точно старанно розказував, що здатен цілий рік ходити лише в трусах. От і ходив би мовчки, та хоч би й без трусів, впевнена, генофонд людей не багато б втратив. Але нащо було нещасних байбаків до цього приплітати!

— Я про бабаків нічого не чула. А шо він розповідав?

— Що коли він був малим, то був таким слабким, ніхто не давав йому шансів на життя. Був неймовірно худим та мав хворобу кісток та м’язів. Але потім, наче, батько почав його годувати м’ясом байбака та байбачим жиром і спати вкладав лише у байбакових шкурах. І після цього він нібито набув здатності спати у снігу та спокійно переносити мороз без одягу.

— Ага, його там навіть досліджували і казали, шо він дійсно при - 20 °C ходив в одних шортах і без взуття.

— Він намагався довести, що навіть в наших суворих умовах людина може жити, не беручи нічого зайвого від природи, при цьому бути духовно і фізично здоровою людиною. Думка дійсно корисна, а от виконання і висновки сумнівні. Порфирія дійсно вивчали, але поставили під сумнів «здоровість» такого методу — бо його самого визнали психічно хворим. «Детку» заборонили, як небезпечну для життя.

— Справді? А я чула, шо до нього на хутір їздила навіть дружина Назарбаєва. Думаєте її там годували байбаковим жиром?

— Сумніваюся. За казахськими віруваннями степовий байбак це тотемною тварина, — покачала головою Кайша Степанівна.

Ліза здивовано поглянула на сусідку. Вона знала, що Кайша Степанівна мала казахське коріння, але не знала, що та цікавилася казахськими віруваннями. Сама Ліза ніколи не відчувала потреби цікавитися грецькими. Ба більше, вона намагалася зайвий раз і не згадувати, що наполовину гречанка. Та ще при отриманні паспорта, свого часу, матір радила їй зазначити національність батька, аби не мати зайвих проблем.

— Як би там не було, але своїми одкровеннями Порфирій приніс більше шкоди, аніж толку. І людям, і байбакам. Байбакам, ледь чи не більшу, аніж радянська влада, яка цілеспрямовано винищувала цих тварин, залучаючи до цього навіть школярів.

— А чим байбак міг заважати владі? — хмикнула Ліза, беручись за ганчірку. У квартирі сусідки знову зібралося забагато пилу.

— Заважав розорювати український степ. Байбаки жили у норах, глибоко й трактори їх не могли знищити, тому після оранки та посівів байбаки вилазили вже по пшениці. А ділитися пшеницею радянська влада не любила навіть з людьми, що вже казати про байбаків. Тож цих бідолашних тварин вбивали тисячами. То було жахливе варварство. Нас з п’ятого класу, як тільки могли підняти відро з водою, ганяли на суботники по винищенню байбаків. Вивозили бричками у степ, кожен мав взяти з дому відро й сапку чи лопату. У степах стояли брички на яких конями привозили воду. Хлопцям ще роздавали кийки, загострені палиці. Ми, діти, мали носити воду й лити у нори, аж поки з них не вилізе байбак чи його дитинчата, тоді треба було вбивати їх палицями, сапками чи лопатами. Тварини були мокрі, задихалися, були перелякані, плакали. Бувало, що діти не могли вбити тварину одразу й довго товкли їх, аж поки тварина не вмирала. Інколи дітей нудило, як мене, хтось плакав, відмовлявся це роботи. Так над такими дітьми сміялися. Навіть вчителі. Але, знаєш, найстрашніше, що багатьом моїм однокласникам це подобалося. Їм було весело. А мені ж потім ночами снилися ті мертві байбаки, їх передсмертні хрипи, а ще осудливий погляд кам’яної баби, яка стояла там на пагорбі. Мені здавалося, що вона прийде по мене, всіх нас, за ті вбивства... Мабуть, тому я й пішла вчитися на археолога, через ті сни. А якби не поступила, пішла б, певно, на ветеринара…

З тих часів байбаки полишилися лише в заповідниках. Але ці казки про чудодійність їх жиру… Особливо після аварії на ЧАЕС. Тоді запити на жир байбака йшли з Москви, бо ж велика кількість партпрацівників мали сумнівне уявлення про медицину і тамували свій страх перед радіаційною хворобою «чудодійними методами». Через це навіть внесли нашого байбака до числа промислу. Відкрили заготівельні контори де приймали його жир, шкуру, м’ясо. А від їх же популяції вже тоді полишилися самі сльози. Нині ж вони можуть взагалі зникнути…

— Ой, та далися вам ті бабаки, — знизала плечима Ліза, промиваючи ганчірку під водою. Вона колись в дитинстві бачила бабака, але про жодні масові їх знищення не чула. В їхній школі на суботниках було лише збирання врожаю з полів, — Це ж лише смішний великий ховрах.

— Лізо, ти що! — аж сплеснула руками Кайша Степанівна. — Байбак степовий — то уособлення природи нашого регіону! Він символ сили, відваги та відродження степу. Це тварина - символ краю. Він навіть зображений на гербі Луганської області!

— Справді? І за шо йому така честь? Я бачила бабака – де там відвага? А тим паче сила, мужність та відновлення? Це ж просто пухнаста, кумедна і беззахисна тварина яку, як ви ж самі кажете, вбити могли навіть діти. Хоч, звичайно, відправляти дітей на таку роботу, то занадто.

— А яка Луганщина без степів, ковили, полину, перекотиполя й свисту байбаків? Степовий бабак – це автохтонна тварина степів, реліктова! Байбаки жили у цих степах, ще коли тут кочували сармати, паслися дикі коні, тарпани, степові буйволи. Бабаки бачили тих, хто вирізав з каменю половецьких баб, бачили чумаків, які возили сіль, бачили, як змінювалися степи, рослини та тварини!

Ліза зітхнула, впізнавши вже знайомий захоплений тон. Сусідка явно бажала її просвітити. Краще б вона так цікавилася вмістом свого холодильника, як долею бабаків. Бо, якби не Ліза, в тому холодильнику вже давно миша повісилася.

— Коли на Луганщині почали досліджувати кургани, дослідники з Казахстану, які працювали у наших експедиції на розкопках, висунули теорію, що назва «бабак» схожа з тим, як кочівники називали кам’яних ідолів (баб), яких вони встановлювали на вершинах пагорбів, — продовжувала Кайша Степанівна. — Бо функція кам’яних баб була не тільки пов’язана з обрядом поховання, а й встановленням кордонів та сигналів безпеки. Можливо, древні духи дивилися на світ очима кам’яних баб та попереджали племена про загрозу, що насувалась, саме тому стояли вони на пагорбах, як бабаки.

А ще наші пращури передбачали по бабаках весну. На Явдоху люди виходили у степи, сідали на землю й слухали. Якщо в степах лунав свист – байбаки прокинулися. Якщо свист лунав гучно й часто – у байбаків почався гін й це означає, що весна буде рання та тепла, а якщо свист був поодиноким, то байбаки будуть спати аж до Благовіщення, бо будуть холоди.

Байбаки споконвіку співіснували в степу з конями, коровами, биками, степовими буйволами, козами, утворювали з ними симбіоз. Копитні вигризали кущі, сінокоси не давали підійматися траві, тому байбаки могли спокійно стояти собі пухнастими стовпчиками й пересуватися без шкоди для життя. У нас в селі казали «не чекай, коли на горі байбак свисне». Це про те, що байбак швидко реагує на небезпеку й подає сигнал своїм тоненьким, але здалеку чутним свистом. А от вислів «коли на горі бабак свисне» – означало “через рік”.

Коли на цих східних землях жили кочові племена, байбаки співіснували з ними, попереджаючи й людей своїм свистом про небезпеку. Колонії байбаків жили по усьому степу, а це тисячі кілометрів. Тому перші байбаки, які бачили ворога, починаючи свистіти сповіщали родичів про наближення небезпеки й фактично рятували усю колонію. Адже їх свист передавали вартові далі й далі, й він випереджав ворога на години. Саме так з байбаками співіснували сармати та інші кочові племена, тому цінували їх та вважали магічними духами степів. Але «прогресивні» радянські науковці вирішили, що їм тисячолітні закони не писані. У них були лише «святі» п’ятирічки», щоб розвернути ріки, розорати степи, затопити долини, осушити Великий Луг.

Знаєш, Лізо, нещодавно Євросоюз пропонував Україні гранти на програму порятунку наших степів. Відновлювати степовий біоценоз європейці пропонувалося поверненням банальної гармонії життя та природнього стану – поновленням випасу коней на тих ділянках степу, де він ще зберігся й не був порушеним цивілізацією, заборона на розорення степів, відновлення часток розореної землі. Насправді це вже сором. Нам, наче неосвіченим варварам, давали гроші, щоб ми не вбивали свою землю. Але ми змогли продемонструвати, що навіть до варварів не доросли… Наші відмовилися.

— Від європейських грошей? Чому? — щиро здивувалася Ліза.

— Бо ж досі існує попит на жир, м’ясо та хутро байбака. Бо чорний ринок з росією годує краще, аніж «якісь європейські гранти». І звітувати за нього не треба. З тієї ж причини досі відмовляються внести байбака до «Червоної книги». Бо це поставить під удар поставку жиру нашим північним сусідам.

А байбаки це прекрасні тварини. Живуть виключно родинами: татко, мати, діти. Запасливі, терплячі, довірливі, працьовиті, ніколи не нападають перші… Вони хранителі степу, а люди заради наживи вбивають цю колиску нації. Бо ж Україна не у місті зародилася, а серед волі ковили, у помаху крил орлів-сарматів, у пісні ластівки та жайворонка, серед прянощів чебрецю та гіркоти полину, серед лагідного мукання корів, що звуть своє теля, у воркування горлиць, у свисті степового байбака. Знаєш, Лізо, я дуже сумую за степами. Особливо за весняними, коли здається, ніби усі фарби ранкової зорі сходять на степ й квітнуть там, аби набравшись сили повернутися на небо. В степах є дивна сила, магія, яка відновлює їх, як птицю Фенікс з вогню. Скільки разів страшні пожежі знищували степи? Сотні. Здавалося усе, крапка, а йшов дощ і відновлення відбувалося дуже швидко, немов усі рослини мали заготовлений алгоритм для цього. При пожежі, звісно, гинуть тварини, але там, де є розвинуті сімейні колонії байбаків – усе йде під землю. Нори байбака степового, це ціла фортеця глибиною до 7 метрів, периметром понад кілометр, з кількома входами, виходами, складним алгоритмом провітрювання, використанням термальної енергії, водяних пластів, щоб тварини могли цілою родиною пережити холод, голод, спеку й навіть вогонь.

Байбаки дуже запасливі, це підвид вивіркових, тому у них сімейні колонії – це розвинуті нори, де при відповідній температурі та вологості зберігаються запаси на зиму для родини й того, хто буде поруч. Байбаки ділять нори з ящірками, їжаками, зайцями, зміями, навіть деякі пташки ховаються у їх норах. Весною байбаки виходять з нір схудлі, але живі. Як й після тривалої посухи у степах, як після пожежі – схудлі, виснажені, але живі. Вони нагадують українців, така ж незнищенна нація попри всі історичні катки. Можливо, саме за це їх так любили сармати? Можливо саме тому мужній бабак, маленькій «фенікс» українських степів став тотемною твариною, образом для створення кам’яного ідола «баби» — охоронця степу, охоронця вічного спокою мертвих, вартового безпеки живих та нагадуванням ворогам – ми – степовий народ, ми відновимо свої сили й повернемося на свої землі. І повернули ж! Дивись, нині немає Речі Посполитої, Царської росії, немає Радянського союзу, а Україна є. І батьківщина мого діда, Казахстан є. От тільки б ще не нищили власними руками свою природу на догоду жадібним сусідам…

— Кайша Степанівно, вам би про своє здоров’я подумати, а не про бабаків чи історичні події, — зітхнула Ліза, знімаючи павутиння з люстри, та роззираючись. Прибирання можна було назвати закінченим. — Я полишила вам соте в холодильнику і парові котлети. Відволікайтеся вже від своєї науки. Бо мозок потребує калорій.

— Мозок потребує активності, — трохи ніяково посміхнулася жінка. — Лізонько, ти ж гроші візьми за продукти. Там у скриньці.

— Та годі вам, я ж сьогодні майже нічого не принесла, — відмахнулася Ліза.

Попрощавшись з сусідкою вона повернулася додому, а невдовзі вже частувала обідом онуку, що прискакала пританцьовуючи від радості та розповідаючи про успішно здану сесію.

— Ти діду обов’язково покажи залікову книжку. Може премію тобі якусь видасть, — кивала Ліза та щиро раділа за Міранду. А позитивні емоції нині були потрібні, адже через діагноз та суттєві обмеження в харчуванні, у Лізи останнім часом скакав настрій. Ще й стали недоступні маленькі радості на зразок цукерок «Вечірній Київ» та кави. Лікар сказав можна лише одну чашку на кілька днів та й ту з замінником цукру. І Ліза несподівано виявила, що це дуже важко, втратити таку невелику щоденну радість.

— Ой, та наче у мене був шанс не показати йому заліковку, — розсміялася Міранда. — А от премія точно не завадить, бо мені ще треба викупити путівку в «Науку». Уявляєш, профспілка таким забезпечує лише за 10% від вартості!

— О, профспілка це чудово, ми з твоїм дідусем теж часто їздили на море за такими путівками, — кивнула Ліза. — А коли плануєш їхати? Ти ж до нас заїдеш перед морем? Я тобі на дорогу якийсь тормозок організую, може ще у діда трохи грошей на морозиво випросимо.

— Я ще не думала. Це буде аж в серпні. Зараз у мене по плану прополка городу, — розсміялася Міранда.

Ліза спостерігала за онукою, що фонтанувала радістю та оптимізмом і сама мимоволі почала посміхатися. Все ж таки життя уміє й радувати. Попри побоювання Лізи, Міранда чудово закінчила перший курс, а старший син нарешті знайшов гарну роботу — влаштувався у футбольний клуб «Шахтар». Цей клуб належав одному з найзаможніших бізнесменів їх міста, Рінату Ахметову. Ліза звичайно трохи переймалася, аби сина не затягнули у якусь бандитську діяльність, бо ж всі знали, що попередника цього бізнесмена підірвали на стадіоні, але син запевняв, що працюватиме виключно за фахом, на розбудові нової тренувальної бази «Кірша». Розповідав, що там «біла» зарплата, гарні умови праці, радів, що загальна площа території понад 40 гектар («матиму де розвернутися»!). А ще розказував про плани Ахметова організувати базу за європейськими стандартами, організовувати обмін досвідом з іноземними колегами. Звучало це чудово. І Ліза могла лише радіти, що її діти та онуки живуть за кращих часів. Вільніших, багатших, перспективніших. Студентів та школярів більше не вважають дармовою рабсилою, а для поїздки за кордон треба лише віза та гроші, а не два роки перевірок всього родоводу зі збиранням стосів папірців. І жодних суботників з вбивством бабаків.

— Міра, а у вас в селі є бабаки? — чомусь спитала Ліза.

— Бабаки? Ні, ніколи не бачила. А що? — зацікавлено кліпнула на неї онука.

— Та ні, нічого. Не зважай, — Ліза труснула головою, відганяючи досить моторошну картинку описану сусідкою. І далися їй ці бабаки…