Світла сторінка

Ліза

Ліза сиділа в черзі до лікаря. Останнім часом її здоров’я трохи погіршилося й чоловік відправив її на комплексне обстеження. Довелося обійти купу кабінетів, здати кучу аналізів і сьогодні наче мали бути результати. От тільки чекати їх було нудно. Ліза чомусь не подумала взяти хоч якусь книгу чи газету, тож доводилося займатися розглядуванням тріщин на стелі та мимоволі слухати чужі розмови. Хтось жалівся на довгий перелік хвороб, хтось лаяв владу, хтось перемивав кісточки лікарям та медсестрам.

Поряд з Лізою присіла бабця, яка чимось нагадала їй маму. Така ж худа, висохла й зі скрученою гулькою сивим волоссям. Хіба що спину тримає рівно, хоч лінійку приставляй, та одягнена у темну довгу спідницю та вишиту сорочку. Ліза деякий час потай зацікавлено роздивлялася блакитно червону вишивку на білих рукавах бабці. Мотиви вишивки були якісь народні, можливо навіть старовинні, а от тканина явно нова, якісна. Отже, це не вимушений «вигул» історичних запасів, а робота самої бабці. Певно, вона не має дітей та онуків, якщо є час на вишивку. Ліза ніколи не розуміла такого захоплення. Стільки убитого часу, а заради чого? Щоб мати вигляд, наче втекла з гуртка самодіяльності?

— Дитино, а що там написано? — раптом спитала бабця у молодої дівчини з іншого боку від неї, вказуючи на оголошення поряд з дверми лікаря.

— Години роботи, обідня перерва, — відгукнулася та, піднявши голову від невеличкої книжки.

— А оте яскраве, що таке? — підсліпувато примружилася бабця.

— Ой, та то реклама настоянки женьшеня. Зараз всі щось продають, навіть лікарі. Мені вчора намагалися теж продати якусь маловідому панацею, — посміхнулася дівчина.

— Краще б вони своє вивчали, — зітхнула бабця. — Забули свої трави, свої традиції, свою історію.

— Та що там у нас є? Самі шахти та відвали, — легковажно відмахнулася дівчина.

— Бо весь цвіт поховано в Сучі балки, — з сумом кивнула бабця.

— Та чого ви одразу так? — кліпнула на неї дівчина.

— Бо все найкраще, що породжує наша земля, занадто старанно закопували, зарівнювали та заливали бетоном червоні прийди.

— Хто? Ви про що? — зовсім розгубилася співрозмовниця бабці.

Ліза мовчки похитала головою, проте не втручалася. Пенсіонери часом бувають такі дивні.

— Ти звідки, дитино? — раптом повернулася до дівчини бабця.

— Е-е-е…з Луганська… А що?

— Тоді ж ти маєш знати про Сучу балку. Це ж у твоєму місті.

— А-а-а… до чого тут наше урочище?

— Ох, покоління приспане ідеологічно правильними байками… Вже ж час прокидатися. Ви маєте знати історію свого краю, цікавитися нею. Власне, її давно варто внести у підручники, бо вона страшна, просякнута горем, біллю, втратами та купою прикладів, які мають слугувати нам уроками та щитом для наступних поколінь.

— А-а-а, ви, мабуть, вчителька історії? — посміхнулася дівчина. — Та що тут у нас можна вивчати? Дике поле, воно і є дике поле.

— Дике поле… — важко й водночас розчаровано зітхнула бабця. — Авжеж, саме так радянська влада і хотіла, щоб ми вважали. А тих, хто був проти, закопували в те поле. От тільки воно зовсім не дике, а історію має старшу за Москву. Значно старшу. В Україні та Луганщині зокрема, навмисне знищено дуже багато історичних пам’яток, курганів-могильників, кам’яних баб, архітектурних пам’яток, залишок фортець, заводів, стародавніх поселень. Втім, особливо старанно знищували згадки про концтабори, яких на Луганщині було дуже багато.

— Концтабори? На Луганщині? — покосилася на бабцю дівчина і навіть трохи відсунулася, явно вирішивши, що бабця трохи не при своєму розумі.

Ліза теж скрушно зітхнула. Концтабори в їх краях? Нісенітниця.

— А ви, молоді, думаєте їх лише Гітлер мав? Як би ж то. Вони один одного були варті. Коли Сталін в 1939 окупував Польщу, Старобільськ, це наша, Луганська область, був одним з 10 місць облаштування концтабору НКВС для полонених з Війська Польського, згідно з наказу НКВС СРСР №0308. Тож так, саме концтабір, саме у нас, для полонених поляків з окупованої Польщі. Перший ешелон з ними прибув у вересні 1939 року, а вже з кінця жовтня Старобільський жіночий монастир став спецпритулком для понад восьми тисяч людей, переважно польських офіцерів та польської інтелігенції. Але там утримувалися не лише офіцери, а й вчителі, професори одного з польських університетів, викладачі та перекладачі. Цвіт нації, розумна, критично мисляча еліта, яку Сталін прагнув переманити на свою сторону, бо вже вважав Польщу своєю.

Для поляків облаштували 10 кам’яних і 7 дерев’яних бараків в яких стояли двоярусні та навіть п’ятиярусні ліжка. Окремі кімнати для допитів та розмов. Це було місце, де відбувався відбір польської еліти від простих працівників та вербування інтелігенції та офіцерського складу до співпраці з Радянським Союзом. Сталін заявив, що Радянський союз буде дотримуватися норм міжнародної Женевської конвенції, тому спочатку все мало цілком пристойний вигляд. Офіцери мали окремі будинки, а генерал навіть авто й прислугу. Економічна рада при Совнаркомі затвердила їм добові норми харчування: 800 грамів хліба, 75 – м’яса, 50 – риби і так далі, аж до перцю та фруктів. На папері було все красиво, бо це ж папір, він все стерпить. Насправді ж... Насправді з тих норм небагато доходило до ув’язнених, бо крали інтенданти, крали кухарі, охорона, усе це розносилося містом, і місцеві мешканці деякий час навіть заздрили полякам, бо у «щасливих радянських людей» на той час не було що їсти. Хіба що щедрі порції ідеології.

Бабця говорила неспішно, впевнено, наче дійсно читала урок перед дітьми. І під її тихий спокійний голос, поступово розмови в черзі затихали.

— Депортація поляків на Луганщину відбувалася аж до 1940 року. Скільки концтаборів було на території області, зараз точно не відомо, як невідомо і скільки саме людей через них пройшло. Відомо лише що з 17 вересня 1939 року, коли згідно з таємним протоколом до пакту Молотова-Ріббентропа, СРСР порушив кордони Польщі, окупувавши її східні території, репресували понад мільйон громадян, включно із розстрілами польських офіцерів та вивезенням людей в концтабори. А далі, усіх, хто не підписав документи про співпрацю з НКВС – стратили. Найбільші місця страт, це Старобільськ, Луганськ та Харківщина. У 1940 році більшість в’язнів з Старобільська, а це за даними архівних довідок понад 3800 осіб, було розстріляно співробітниками НКВС у Харкові та поховано в П’ятихатках. Я не знаю, скільки поляків погодилося на співпрацю з НКВС. Ці дані досі приховано. Але й з тих, хто підписав, мало хто вцілів, бо потім був наказ Берії – розстріляти усіх. І 5 квітня 1940 року почалися масові розстріли. Частину поляків розстріляли прямо у монастирі. Нині офіційно «знайшли» в Старобільську, по розповідях тих, хто працював тоді у монастирі, лише 48 могил. Але це крапля в морі, бо в ті часи серпаста машина смерті працювала ефективніше за будь-яку техніку. У області було 10 концтаборів, які прийняли по 8-12 000 поляків кожен. 70 відсотків в’язнів цих концтаборів були вбиті. Частка в’язнів та їх документи просто зникли, зтерті з архівів концтабору, бо тих людей возили до Москви на допити самого Берії. Кількість знищених душ, не поступалася кількістю зрізаних колосків. Їх скидали в яри, канави, і за згадку чи питання про них, легко вкладали поряд з полеглими. Тож ті могили довго ніхто не шукав. Бо спочатку це було смертельно небезпечно, потім – просто важко. Бо навіть зі здобуттям незалежності України, місцеві комуністи, нащадки тих катів, робили усе, щоб не дай боже, не знайшли ці тисячні поховання. А пропаганда робила та й досі робить усе, щоб люди про них не знали і не хотіли знати. Усі нагадування, про те, що радянська машина мала звичку страчувати тисячі людей пострілом в потилицю, досі старанно приховують, оббріхують, висміюють, стирають.

Я була серед тих, хто встановлював першу меморіальну табличку на монастирі в Старобільську. Нині він діє, хоч у тих трапезних та молільних кімнатах розстрілювали та катували поляків. Зараз там проводять служби, навіть не згадуючи про це. Але меморіальну табличку невдовзі зірвали «невідомі», бо «не богоугодна то справа, такі таблички вішати на святу обитель». Місцевий КДБіст в рясі, старанно відпрацьовував свій хліб. Виявилося, що «святим людям», не заважають під ногами масові поховання, а от табличка «муляє», бо зводить нанівець всю роботу «контори», яка 70 років затирала всі згадки про ці злочини й боролася навіть з місцевими легендами про привидів закатованих поляків, які блукають лісом, адже досі не мають спокою.

— Та ну. Хто ж боротиметься з легендами? Зараз взагалі це популярно. Відкрий будь-яку газету, так там мішок історій про паранормальне, — пробурмотіла дівчина.

Ліза спантеличено дивилася на пенсіонерку, що відсторонено споглядала кудись за вікно. Її розповідь була занадто реалістичною, хоч описані масштаби здавалися дуже великими. А ще в голосі бабці бриніла скорбота і якась безнадія. Наче вона розказує це двійошникам, й точно знає, що більшість її слів пропустять повз вуха.

— Борються з тими легендами, які несуть в собі правду, — мовила бабця повернувшись до дівчини.

— То що, казки про нашу Сучу балку теж правда? Я чула ще в школі, що там привид блукає. Але потім казали, що там просто спіймали якогось божевільного.

— А ти поцікався, дитино, кого саме радянська система записувала до божевільних, — Криво посміхнулася бабця. — Скількох геніальних людей згноїли за незручні думки. Саме так влада боролася з невдобними знаннями, занадто допитливими активістами, патріотами своєї землі. Протоколами, божевільнями, в’язницями та ретельним закатуванням в бетон згадок про те, як «гуманний» Радянський Союз розстрілював українців та поляків, переселяв їх куди хотів, забирав хати, життя, мрії, ламав людей, долі, а потім усе це просто стягував у рівчаки й засипав землею, знищуючи будь-які згадки про ці страшні поховання. Українців в Україні нищили, як бабаків у степах, щоб звільнити місце «потрібним» людям. Особливо старанно це робили в східних регіонах.

— Та ну, що ви таке кажете, — відверто недовірливо мотнула головою дівчина.

Ліза мимоволі згадала про переселення своїх предків-греків з півдня й ледь стрималася від коментаря, що й переселеним не солодко було. Мати розповідала, що їх просто викинули посеред голого поля і заборонили повертатися. Тож першу холодну степову зиму пережили далеко не всі.

— Кажу, що знаю. Мій батько був одним з тих, кого розстріляли в Сучій балці. Багато луганчан досі здригаються, коли чують цю назву. Шкода, що для тебе, дитино, це лише назва та історія про божевільного, що ніби прикидався привидом. Та, на жаль, ти не одна така, дитино. Історія нашої країни занадто добре затерта й переписана, щоб ніхто й не згадував, що Луганщина то колись був вільний український край. «Суча балка» — це не просто урочище в Луганську. Не даремно в тому тінистому яру ніхто не гуляє. Але навіть я не очікувала, що коли у 89-му почали на тому місці будувати гаражний кооператив, екскаватор з першим же ковшем ґрунту відкриє гори людських черепів та кісток, притрушених хлором. Тіла в шинелях, гімнастерках, обмотках. Навіть для мене, яка знала про ті розстріли з розповідей матері, ті масштаби стали відкриттям.

Кісток було так багато, черепи, жіночі, чоловічі, дитячі, що будівельники просто заклякли. Ніхто не наважився, навіть під наказом парткомів, продовжити роботи. Люди знову почали згадувати старі розповіді, шепотітися, що це проклята земля. Чутки про масове поховання не вийшло зупинити, стримати. Тим паче, що окрім людей з простреленими черепами у цивільному одязі, (зіпрілому, але він давав змогу його ідентифікувати), там було дуже багато вбитих у військовій формі, тобто радянських солдатів. Можливо це було приборкання якогось бунту, чи зачистка військової частини після епідемії (кажуть, таке було на Одещині та на Харківщині- дифтерія), або ж це розстріли радянських полонених німцями під час окупації. Зустрічалась радянська, німецька та польська військова форма, нагородні знаки, кокарди. Тисячі тіл. Чутки про величезне масове поховання почало розходитися все далі, бо ж будівельники були з різних регіонів. З будівельників почали брати розписки про мовчання, залякувати покараннями. Справу, яку порушила прокуратура області через невідоме масове поховання, взяли під контроль Держбезпека й КДБ УРСР.

Усі зрозуміли, що це поховання жертв репресій, а це ж чорна пляма на репутації партії. Й хоча номінально прокуратура наче була зобов’язана займатися справами стосовно репресованих й навіть справами про встановлення співробітників НКВС, які вчиняли розстріли, але, звичайно ж, нікого не встановили. Бо свої своїх не здають, бо в управлінні кадрів КДБ УРСР «ніколи не було» штатних співробітників НКВС у Ворошиловградській області. Тож «розслідування» закінчилося тим, що кістки поспіхом завернули назад й засипали землею. На викопаний рів пустили бульдозери, потім катки, потім бітум, ще раз катки, ще раз бітум, ще катки, потім бетон.

А КДБ почало зачистку преси, свідків та засекречення матеріалів. А згодом видало постанову про заборону ексгумації та проведення будь-яких досліджень. Заявили, що «Як виявилося, дане місце є закритим в 1960 році скотомогильником, де проводилося поховання тварин, померлих від сибірської язви. Будь-які роботи по ексгумації тіл можуть стати причиною погіршення епідеміологічного стану області», — явно процитувала бабця. — Юра Єнченко, один з ентузіастів, що намагався розбиратися в цій справі, щоб спростувати цю фальсифікацію, прилюдно порізав собі руку й посипав землею з котловану. Відчайдушний хлопець… Не допомогло. Хоч Щекочихін, якого тоді обрали депутатом, намагався не дати заглухнути цій справі, а слідство навіть знайшло хто стріляв (допитали тих, хто ще був живий: конвоїрів, водіїв. Це було нескладно зробити – усі вони фігурували у спецкартотеці), було заявлено, що персональні дані не розкриваються, а через термін давності притягнути до відповідальності нікого неможливо. І звичайно ні ексгумації, ні якихось археологічних досліджень більше не дозволили проводити…

В кінці коридору гримнули двері й Ліза мимоволі здригнулася, відмітивши, що навколо них дзвінка тиша, яку перекриває лише віддалений гул транспорту з вулиці. Всі присутні слухали.

— Тобто жертви є, а винних у тому, що вони такими стали — не має. Отаке от воно розслідування, коли шукають катів їх же нащадки, — криво посміхнулася бабця. — Коли вперше ця інформація «спливла», то понад усе слідчих злякали факти наявності на деяких тілах польської військової форми. Дуже не хотіли випускати з-під грифу «цілком таємно» інформацію про луганські табори для польських військовополонених. Бо це ж міжнародний скандал. Тим паче, що там знайшли залишки католицьких релігійних діячів. Влада вважала, що достатньо й того, що дозволили повідомити світу про 48 «померлих» польських офіцерів у Старобільську.

Суча балка — це страшне місце, історична місцевість, яка мала б отримати офіційний статус. Там мав би бути встановлений Меморіал, щоб люди розуміли, пам’ятали, а не лише шкірою відчували жах, що просякнув ту землю. Бо в Сучій балці поховано фундамент нашої української Луганщини. Тільки з 1930 по 1942 роки там розстріляли понад 30 000 східняків-українців, яких визнали «ворогами народу», зморили голодом, розстріляли по доносах, просто вбили заради пограбунку. Серед страчених дуже багато було успішних селян, яких радянська влада нарекла «куркулями», та ще більше луганської інтелігенції, особливо тих, хто мав коріння чи зв’язки з засновниками Луганської промисловості- німцями, італійцями, греками, англійцями.

Перші розстріли «ворогів радянського народу» там провели у 30-ті роки. Тоді голодні робітники-пролетарії, які прийшли сюди з великих міст, масово вбивали «куркулів». НКВС, які були створені з голитьби, вчорашніх алкашів, що вискочили «з грязі в князі» та отримали наган і право вбивати, не шкодували ні малих, ні старих. Наші села вичищалися під нуль, й частіше не стільки для заселення, скільки для грабунку. «Пролетарії» підводами вивозили з багатих українських хат зерно, олію, борошно, вирізали худобу, ґвалтували жінок та вирізали немовлят. Всі ж певно чули знамените «Кто был ничем, тот станет всем»? Так от воно обіцяло не лише можливості бідних. В першу чергу воно давало «голодному пролетаріату» зброю, безкарність, владу та море крові. А усі, хто отримує право на безкарність, навіть маленьку владу над людиною, право на насилля, грабунок та вбивство, завжди буде робити усе, щоб влада, яка це дала, залишилася надовго. Тому радянський союз і проіснував 70 років. Стояв на крові та кістках зв’язаний страхом викриття моторошних злочинів.

Скільки саме у «Сучій балці» було знищено людей у 1930-му ніхто не знає. Ніхто. Немає жодного документа, жодного опису. Незначна частка архівних документів є лише на розстріляних «заводчан», тобто луганську інтелігенцію, бо тоді це були вихідці з різних країн, навчені читати, писати, які будували на Луганщині заводи, артелі й дуже дратували своєю вченістю пролетаріат.

Щоб приховати злочини та тіла, у 1932 у «Сучій балці» дійсно зробили скотомогильник, куди везли відходи з забою тварин. Тому нижній шар знищених людських життів присипаний зверху кістками корів, собак, коней. Але їм мало, дуже мало в порівнянні з людськими. А в 1935 році Луганськ перейменували на Ворошиловград, на честь радянського ката, «червоного маршала» Климента Ворошилова, який став першим, хто складав розстрільні списки, репресованих за санкціями Політбюро. То були вироки без жодного суду, які виносили лише тому, що людина була українцем. Підпис Ворошилова присутній на 185 списках, за якими були засуджено і розстріляно понад 18 тисяч українців. Звичайно ж на честь такого «героя-визволителя» варто переіменувати місто, — криво посміхнулася бабця.

Від тієї посмішки та й взагалі від усього почутого Лізі стало дуже незатишно. Втім не лише їй. Люди навкруги мовчали й лише погляди видавали шок від почутого. Ні, по телевізору нині можна й не таке почути, але ж то по телевізору. І про події десь там, далеко. А тут жива людина і розповідає це так, що холод по спині пробігає. Не переконує, не намагається, щось довести. А тихо, навіть буденно розповідає і від того ще страшніше.

А бабця дивилася затуманеним поглядом вже кудись в стіну, немов згадувала свої молоді роки. Хоча Лізі було вже дивно, що людина з такими думками та знаннями дожила до такого солідного віку.

— Другий період поховань у «Сучій балці» це 1933-1938 роки, — продовжила бабця. — Туди звозили підводи з людьми, що вмерли в голодомор. З Луганська, з навколишніх сіл. Щоб не копати могили, тіла просто скидали у яр (на той час він ще був дуже глибокий), а зверху присипали землею. За найскромнішими оцінками по наявних архівах НКВС з 1933 до 1938 року у «Сучу балку» звезено десь 10-15 000 тіл. Десь там і моя бабуся з трьома сестрами лежать…

У 1938 році Ворошиловград став обласним центром. Це підняло статус міста й у нього за статусом з’являється свій, офіційно затверджений розстрільний полігон — «Суча балка». Тож шар тіл за період з 1938 по 1942 роки має характерну особливість – череп прострелений біля основи, дірочки від нагана приблизно 7 мм.

«Суча балка» продовжувала «працювати» й під час війни — там ховали німецьких військовополонених, а в часи окупації Ворошиловграда німцями — радянських солдатів. Розстріли та таємні поховання там практикувалися аж до 50-х років. Тож не дивно, що «очолене» КДБ розслідування поспіхом закрили і зробили все, щоб про нього забули.

Злочини НКВД знову поросли травою за мертвих забули, бо живим байдуже. Бо живі думають, що їх ніколи не спіткатиме така страшна доля. А може тому, що серед живих нині більше нащадків тих самих катів, тих, хто грабував чи заселявся в пусті хати не питаючи про долю їх господарів. Але байдужість до історії своєї землі врешті-решт приводить до повторення трагедій.

— Та що ви таке кажете! Не буде більше такого. Все це в минулому. Чого ви оце людей лякаєте? — не втрималася від обурення Ліза. Дівчина ж від почутого вже зблідла до кольору стіни.

— На місці першої знахідки масового поховання в Сучій балці в 1991 році, одразу після набуття Україною незалежності, встановили хрест та пам’ятну арку-знак, — продовжила бабця, проігнорувавши Лізу. — Вони простояли лише рік. Відновили знищені пам’ятні знаки у 1994, потім у 1997. Тобто вже тричі знищували пам’ятний хрест та арку, де було зазначено, що це місце розстрілу невинно репресованих українців… Ось як вони бояться наших мертвих. Знають, що кожна кістка у землі «Сучої балки», це історія про те, як вбивали Україну, як знищували український Схід, цвіт нації. Але найстрашніше, що ми досі не змозі встановити навіть число розстріляних та закатованих НКВС українців. Не можемо встановити скільки тіл пошарово поховано у «Сучій балці». Не знаємо скільки з тих катів, доносчиків, комісарів та НКВСшиків залишилися без покарання, створили родини, далі життя дітям, які продовжують роботу своїх прадідів та ненавидить нас. Тисячі українців, в яких відібрали життя, які не народили дітей, не написали вірші, не створили картини, не зробили відкриття. Уявіть, якою б була Україна, якби не радянська влада, не знищення, не ці прокляті Сучі балки, Рутчекові поля, Биківні, Дем’яніви Лази… — бабця підняла втомлений погляд на дівчину.

— Я ніколи про таке не чула… — ошелешено пробурмотіла дівчина.

— Звичайно. Занадто довго про таке не можна було говорити. Навіть міжнародна спільнота не згадувала про це. Світ був зосереджений на війні з Німеччиною, тому «закрив очі» на окупацію Польщі та машину смерті, що вирувала всередині «союзника», на русизм, що зароджувався в тому горнилі. Гітлера та нацизм засудили на Міжнародному трибуналі, бо мертвий режим сміливо можна судити, а от СРСР був переможцем, який став новим економічним партнером тож світ волів «не помітити» окупацію Польщі, геноцид поляків, українців, вірменів, грузин. Не побачили Сандармох, «Сучу балку», ГУЛАГи, Соловки. Такі вони, подвійні стандарти.

Світ забув, що непокаране зло породжує відчуття всемогутності та безкарності. А ті, хто забуває історію, приречений її повторювати, — зітхнула бабця. — Нам треба пам’ятати. Треба, доки є шанс, провести справжнє розслідування. Ексгумувати усі останки, виявити точну кількість вбитих, встановити їх імена. Зробити Меморіал, музей, парк пам’яті. Писати про цей злочин, зняти фільм. Щоб мертві заговорили. Щоб розповіли нам усі історичні уроки, показали усіх ворогів, навчили бачити загрозу, а не спокійно спати, заколисані наївним переконанням, що все найстрашніше позаду. Історія циклічна, а отже попереду чергове коло, чергове пекло.

— Фільм — то гарна тема. Тільки хто ж на таку дурню грошей дасть? А якщо викопувати всі кістки Великої Вітчизняної, то у нас буде вся країна буде зайнята на розкопках! А їсти тоді що? Кістки не годують, — зневажливо хмикнув гладкий чоловік, що сидів попід стіною навпроти бабці. Ліза зітхнула, подумки погоджуючись. А ще їй було відверто шкода дівчину, яка від почутого, здавалося, ще трохи і втратить свідомість. От звідки ці люди, що так прагнуть занурити молоде щасливе покоління у всі ці жахи минулого? Навіщо воно їм? Нехай діти живуть щасливо.

— Якщо обирати шлях під керівництвом шлунку, то незабаром втратиш голову, — похитала головою бабця. — Росія ніколи не спиниться. Угорщина, Югославія, Молдова, Абхазія, Грузія, Чечня… Дудаєв мав рацію, Росія прийде і по нас. І краще це усвідомлювати. Мені вже байдуже, я своє майже віджила, а от молодим варто задуматися, — спершись на палицю вона важко піднялася та неквапливо пішла до потрібного їй кабінету, звідки саме вийшов попередній відвідувач.

— І це ж вони беруться всі ці Білі братства, пророки кінця світу та нових війн? — пробурмотіла Ліза споглядаючи, як за бабцею закриваються двері.

— Чому вона сказала, що Росія прийде по нас? — дівчина шоковано дивилася на закриті двері.

— Та не слухай ти тієї дурні, дитино, — пролунав голос від чоловіка навпроти, — Може колись ця баба й була розумна, але старечий маразм вже явно попаяв їй мізки. Де Чечня, а де Україна? Та у нас в кожній родині є рідні з Росії, ми ж не чечени якісь, щоб з нами воювати.

— Так, це вже повна нісенітниця, — кивнула Ліза. — Це ж треба було таке вигадати…

Втім скоро Ліза викинула з голови дивну бабцю, бо нарешті підійшла її черга, а потім шокував почутий від лікаря діагноз – початкова стадія цукрового діабету.