Світла сторінка

Ліза

Ліза з чоловіком поверталися з дачі. Ліза подумки складала план робіт на залишок дня і щиро раділа, що в понеділок зранку не треба на роботу. Олександр акуратно кермував «Волгою» і навіть не сварився на інших водіїв, що вказувало на його гарний настрій. Досі тішився зібраному власноруч вирощеному врожаю часнику та очікуваному цьогоріч першому врожаю горіхів. Син сміявся, що ті горіхи вже ретельно перераховані та задокументовані. І в чомусь мав рацію, бо рахувати та керувати Олександр умів значно краще, аніж копатися в землі. Для нього дача була в першу чергу цікавою розвагою. Свого часу Олександр придбав дві ділянки поряд і сусідню віддав молодшому сину. Й відтоді понеслася епопея з їх суто чоловічими веселощами. І Олександр, і молодший син вважали себе експертами в будівництві, тож могли годинами обговорювати та сперечатися щодо переваг того чи іншого проєкту, планування будинку, матеріалів, типу покрівлі, схеми розведення електрики. Старший син під час тих словесних баталій зазвичай озброювався секатором чи лопатою й тікав до рослин зі словами «нема дурних встрявати у суперечку будівельників».

В підсумку на ділянках звели два зовсім різних будинки, бо чоловік й син старанно змагалися чия ідея та виконання кращі. Лізі проєкт Олександра подобався більше. Їх будинок мав кілька невеликих кімнат, два поверхи, маленький балкон та камін, аби не цокотіти зубами ранньої весни та восени. Але і сину, і чоловіку вона незмінно говорила, що «обидва чудові» й сильно раділа, що на її плечі припало облаштування лише одного. Адже створити комфортний побут на недобудованій дачі то непросте завдання. А ще ж були візити крадіїв (кілька разів залазили у ще пустий будинок й виносили все, включно зі старими ковдрами та дверними ручками), робота з садом, городом. І все це у вихідні, на які й так припадала левова частка домашньої роботи. Втім, іноді дійсно приємно було провести час з сім’єю на природі. До того ж неподалік знаходилося Верхнєкальміуське водосховище, на яке чоловік з синами та онуками з задоволенням ходили купатися. Ліза купатися не сильно любила, тож зазвичай полишалася в дачному будиночку. Прибирала, сапала бур’яни на невеличких грядках (і раділа, що завдяки старшому сину більшу частину їх ділянки займають дерева та кущі), готувала їсти, бо ж після купання всі приходять голодні. Звичайно, все вирощене на дачі можна було купити в магазині чи на базарі, але Олександр так радів власним урожаям. Цьогоріч вперше вродила абрикоса, на яку старший син прищепив кілька різних сортів, то Олександр не міг натішитися, що у нього на одному дереві три різні сорти, які дозрівали, як на замовлення, з різницею в тиждень. Всіх онуків пригощав, всім сусідам вихвалявся. Ліза теж раділа, бо чоловік знову знайшов привід пишатися старшим сином.

— Саша, може спочатку додому, сумки занесемо? — спитала Ліза, помітивши, що чоловік виїжджає на проспект Дзержинського.

— Та скільки там тих сумок? Йти не далеко. Я понесу часник, — легковажно відмахнувся чоловік, направляючись до гаражів, що розташовувалися приблизно за кілометр від їх дев’ятиповерхівки.

Ліза зітхнула, але промовчала, бо вони вже заїжджали на території гаражного кооперативу. Повільно покотилися вузенькою, засипаною шлаком дорогою до своїх металевих воріт, поставили машину і з сумками почимчикували додому. На підході до будинку, Олександр вже явно жалкував про своє самовпевнене рішення, проте старанно вдавав, що все чудово. Ліза не вважала потрібним коментувати, що іноді чоловік чомусь забуває, що попри гарне від природи здоров’я, йому таки вже зовсім не двадцять.

— Добридень, — пролунало, поряд і Ліза відірвавши погляд від спини чоловіка, помітила на лавочці біля їх будинку Кайшу Степанівну. Бабця сиділа спершись на паличку та мрійливо мружила очі на вечірнє серпневе сонце.

— Добрий, — зупинилася Ліза. Олександр мимохідь привітався і попрямував у під’їзд. — Як ваші справи? Вам допомогти дійти до ліфта?

— Добре, Лізонько. Та ні, я ще трохи погріюся. Дякую, — посміхнулася сусідка. — Заходь до мене пізніше, мені син такі цікаві цукерки передав. Пригощу.

— Добре, — кивнула Ліза, прямуючи до сходів свого під’їзду. Вона не стала нагадувати сусідці, що цукерки для неї вже стали недопустимою розкішшю.

— Ну де ти там, Лізо? Вже й ліфт приїхав, — пролунав попереду невдоволений голос чоловіка. Він явно втомився, а ще не дуже любив Кайшу Степанівну, та й взагалі допомогу Лізи цій пенсіонерці називав «невиправданою благодійністю».

— Іду-іду, — пришвидшилася Ліза.

Залишок дня пролетів у клопотах. Розібрати сумки, скупатися, приготувати вечерю, зібрати чоловікові речі до відрядження в понеділок, запустити прання. До сусідки вона потрапила лише наступного дня.

Відчинивши двері бабця повільно посунула до вітальні, махнувши рукою в бік кухні.

— Лізонько, у мене є німецькі цукерки та справжній китайський чай. Хочу тебе пригостити. Чай — неймовірний. Зараз поставлю чайник. Я тут саме таку гарну статтю читала, аж серце радувалося…

— Кайшо Степанівно, я сама поставлю чайник. Не переймайтеся, — звично, мовила Ліза, слідкуючи, щоб старенька пані дісталася свого улюбленого крісла поряд зі столиком з журналами та акуратно сіла.

— Ой, дякую, Лізонько. Став і приходь. Я хочу з тобою поділитися гарною новиною.

— До вас нарешті приїде син? — спитала Ліза прямуючи до кухні.

— Шо? А, ні у нього ж робота.

— Та звичайно… — зітхнула Ліза. Вона щиро не розуміла, як можна роками не приїжджати до немічної матері. Хоч, заради чого молодь їде за кордон, Ліза розуміла. Один з її племінників теж поїхав до Німеччини, бо хотів працювати в …комунальному господарстві, на зразок українського «зеленбуду».

Коли Ліза вперше це почула, то думала він жартує. Одразу уявила собі його нещасним, неголеним замурзаним двірником, що мете вулиці та живе в якійсь комірчині під сходами. Втім, все виявилося зовсім не так. Молодша сестра Лізи не раз показувала фото – племінник на фоні акуратного будиночка з гаражем та машиною (взяв в кредит), племінник за кермом якогось, наче іграшкового (такий яскравий та чистенький) трактора, племінник з якимись гідравлічними ножицями, за газонокосаркою, він же за кермом химерного маніпулятора для обрізування гілок. Ліза такої техніки зроду не бачила, не те що у комунальних служб Донецька. В їх місті «зеленбуд» має хіба що старі, ледь живі, незмінно вкриті густим шаром пилу, а то й забрьохані брудом по саму кабіну, вантажівки та невеликі трактори, до яких чіпляли не менш старі причепи. Та й «комунальники», які працюють на клумбах та у парках Донецька, зазвичай мають не набагато кращий вигляд. А племінник ще ж розказував, що в Німеччині разом з ними працюють і звичайні громадяни, яким за якусь провину призначили виконання «громадських робіт». А часом і не зовсім звичайні. Виявляється, в Німеччині разом з комунальниками можуть спокійно працювати депутати, бізнесмени та навіть політики й високопосадовці. І це не вважають чимось незвичним. Та в Україні якщо когось на зразок Ахметова чи Рибака (міський голова Донецька) помітять серед комунальників, то буде ціла сенсація! А в Німеччині, за словами племінника, це норма, що людина незалежно від статусу, одягла робу і спокійно стриже міські газони. Не дивно, що племінник теж ладен зубами вчепитися, аби полишитися там жити. Але ж не кидати заради цього стареньку самотню матір!

— Я про інше, — натхненно розгорнула журнал сусідка — Глянь, цього року рішенням Донецької обласної ради в нашій області нарешті створено ландшафтний парк «Клебан-Бик»! Під це виокремили цілих 1874 гектари водосховища і прилеглих ділянок.

— І шо ж там буде? — розсіяно спитала Ліза, заварюючи чай.

— Не буде! Було! Це історична місцевість, яку давно варто визнати національним скарбом, адже там є численні свідоцтва перебування на цих землях кімерійців, скіфів, сарматів, половців, Хазарського каганату. Це і курганні поховання, і стоянки, і кам'яні статуї. До речі, відомі випадки, коли один і той самий курган використовували різні кочові племена, в різні часи досипаючи його. Власне, перші кургани в Донецьких степах створювали ще народи епохи бронзи, про яких нам мало шо відомо. А от про кам’яних баб, яких давні майстри висікали з місцевих порід пісковику і ракушняку, дещо відомо. Вони належали переважно половцям, які ставили їх на піднесених місцях, таких як, наприклад, узвишшя по лівому березі ріки Клебан-Бик. В ті часи наш край входив до складу одного з наймогутніших об'єднань половців — шаруканідів. Козаки тут займались мисливством, рибальством та солеварінням на Торських соляних озерах (це поряд зі Слов’янськом). А у XIII столітті у наш степ, прийшли монголо-татари. Вони тут кочували, воювали та випасали худобу.

— Вас послухати, то у нас тут просто суцільний музей, — посміхнулася Ліза, приносячи до вітальні вазочку з цукерками, яка стояла на кухні.

— Майже. Річка, на якій облаштовують цей парк, відмічена ще на картах 1749 та 1750 років, хоч в ті часи вона називалася «Клибин Бичок». Тоді на ній утворювались великі і глибокі плеса, які ніколи не висихали. А в степу вода, то життя. Але головна визначна особливість тієї місцини — Клебан-Бицьке відслонення, тобто вихід на поверхню дуже давніх гірських порід, шо утворилися в прибережних ділянках старовинного Пермського моря.

Уяви, понад 300 млн років тому це було неглибоке море, на дні якого мешкали численні безхребетні. До наших часів в тих місцях збереглися скам'янілі рештки морських рослин, коралів, молюсків. Ще в тій місцині підходить один із головних відрогів Донецького кряжу, так звана Дружківсько-Костянтинівська антикліналь, така складка пластів гірських порід, звернена вигином вгору. І там, саме на схилі балки річки Клебан-Бик є відслонення скам'янілих дерев. Деякі з їх уламків зберегли не тільки форму, але й внутрішню структуру рослини. Я свого часу бачила там араукарію — дуже давнє вічнозелене хвойне дерево, яке й досі існує на нашій планеті. Уяви, тим араукаріям майже 300 мільйонів років! Вони росли ще в лісі карбонового геологічного періоду! З якоїсь причини ті дерева вирвало з коренем (можливо ураган) і закинуло в річку, де вони не мали контакту з повітрям і не розкладалися. Згодом на місці лісу утворилося море й ті дерева опинилися під товщею осадових порід. Але морська вода просочувалася до них, поступово вимила зі стовбурів органічні речовини, замість них принесла мінеральні. Скам'яніння тих дерев тривало тисячі років і зараз ми маємо можливість бачити унікальні скульптури створені самою природою. Їх структура ідеально повторює структуру рослин з далеких часів. Взагалі скам’янілі дерева є не лише у нас, на кожному континенті є щось подібне. Але ті, шо знаходяться в нашому новоствореному парку «Клепан-Бик» є унікальним тим, шо ці дерева там з кам’яновугільного періоду, тобто старші за більшість відомих скам’янілих лісів світу, — натхненно віщала сусідка демонструючи якусь статтю в журналі.

— Ох, Кайшо Степанівно, і дались вам ті далекі часи? — зітхнула Ліза ставлячи перед сусідкою чашку з чаєм та присідаючи поряд. Під час цього історичного монологу, Ліза встигла швиденько протерти в кухні столи та пройтися віником по підлозі.

— Але, Лізонько, це ж так цікаво, зануритися в історію рідного краю, дізнатися те, шо розповідає земля, а не відкоригована партією історія.

— Та скільки там того коригування?

— Ой, багато Лізонько, дуже багато. В шкоді дітей досі вчать не історії, а все тієї ж, шитої білими нитками казки, написаної на замовлення партії. А якщо вчитися на казці, то реальність битиме вдвічі болючіше. Бо у дітей в голові формуються нежиттєздатні логічні конструкції, адже їм невідомі реальні причини та наслідки тих чи інших подій, ситуацій, рішень.

— Це які, наприклад?

— Наприклад? Наприклад, причини голоду в нашому багатому краї.

— Так це ж відомий факт: неврожаї, війна, неправильне планування, — знизала плечима Ліза, яка не зовсім розуміла всю цю метушню навколо тих далеких подій.

— Та ні, Лізонько. Це були голодомори. І не один. Голодомори сплановані, продумані, направлені на винищення українських сіл, де жила основа нації.

— В ті часи усюди був голод. І в містах теж, — зітхнула Ліза, поспіхом відігнавши далекі сумні спогади дитинства. Голод, голодомор, яка різниця? Пережили і добре.

— В селах був голод, бо влада все забирала, а в містах — бо видавала мало і лише тим, хто на неї працював. Радянська влада свідомо перетворювала наші села на пекло, щоб вони зникли, щоб при одній згадці про село, молодь жахалася.

— Чи треба для цього щось робити владі? Село це й так безпросвітна робота і бідність, — зітхнула Ліза.

— От тільки так було не завжди. До того, як людей загнали в колгоспи, де вони стали безправними рабами і працювали за трудодні, за ту саму «паличку в відомості» за яку в кінці року могли дати трохи продуктів, а могли й не дати, все було інакше. Раніше українські села були житницею, щедрою коморою, серцем самостійності, самодостатності цих земель. Їм зовсім не потрібна була радянська влада, без неї вони жили значно краще. І саме це знання, розуміння та навіть спогад про можливу самодостатність села так старанно викорінювали, насаджуючи патріотичний міф про бідне село, рятівні колгоспи, підступних куркулів та ворогів народу. Головна провина тих «ворогів» була в тому, шо вони уміли думати, працювати, планувати, рахувати. А ще любили та плекали свою землю, звичаї, традиції. Партія поставила завдання це все викорінити, тож у Донецькій області під час «продовольчих труднощів», як в ті часи скромно іменували голодомор, в селах вимерла половина населення, а подекуди й більше. Люди навіть втекти не могли, бо їх просто не випускали, виловлювали, як мишей, і повертали в обійми голодної смерті. А потім, на місце вимерлих направляли ешелони переселенців з Курської, Воронезької, Іванівської області. Людей, для яких ця земля не мала жодної цінності. Тих, хто без жодних сумнівів розоре курган, розіб’є кам’яну бабу, загорне екскаватором старе козацьке кладовище. Тих, чиї діти щиро віритимуть, шо до них тут було дике поле, бо так їх навчали зі школи, бо так писали ідейно-правильні книжки, бо так сказала партія. А розказати правду буде просто нікому.

До Донбасу направляли десятки ешелонів переселенців. Лише в 1933 сюди привезли 44 ешелони з Івановської області. Тільки за розсекреченими за документами за 1933–1934 роки до України переселили приблизно 130 тисяч осіб із росії та Білорусі. Переважно у знелюднений схід та південь. В наших краях були величезні втрати населення і у нас же було непропорційно багато переселенців, бо радянська влада бажала сформувати тут повністю підконтрольний індустріальний регіон. Рабів, без коріння та історії. Саме тому мене так тішить створення історичних пам’яток, заповідників, парків, місць де наші діти дізнаватимуться більше про рідний край. Про його унікальну природу, багату історію, про дух свободи, який досі не вивітрився з Донецького кряжу, не вимився з наших солоних озер, не розвіявся безкрайніми степами.

— Ох, Кайшо Степанівно, вам би вірші писати, — похитала головою Ліза.

— А я й писала в молодості, — посміхнулася сусідка. — Кілька навіть в районній газеті надрукували. Думаю, це теж вплив цього краю. Він звільняє душу, відкриває очі, дарує крила. Ця земля сама по собі цілюща, багата, родюча. Німці під час війни вивозили нашу землю вагонами, а радянська влада її безжально засипала породою. І ми досі продовжуємо це варварство. Знаєш скільки чорнозему бездарно поховано під териконами?

— Та, мабуть, багато… — відповіла Ліза, згадуючи численні терикони, як в самому Донецьку, так і по області. Власне, будь-який пейзаж їх міста має терикон, а то й кілька одразу. Прикритий деревами, будинками, десь на обрії чи такий, що здіймається горою, але терикон обов’язково потрапить до кадру.

— Тільки на території Донецької області понад 800 териконів. Один в середньому займає від 3 до 10 гектарів, великі відвали можуть займати 15–20. Тобто тільки в нашій області понад 6000 гектарів родючого чорнозему просто засипано породою. Це 60 км², тобто як середнє місто. А навколо ж териконів виникає ще зона деградації ґрунтів, бо це й пил з породи, і засолення, і кислотні стоки. Тож реально пошкоджена територія у 3–5 разів більша. Але знаєш, шо дивовижно?

— Шо?

— Шо з часом наша земля навіть таке паплюження поступово обертає собі на користь. Спочатку всі терикони були гарячими, токсичними, мертвими шрамами на тілі наших степів. Але минає час, їх поверхня вистигає, вітер приносить на них пил та насіння, і колись мертві відвали вкривають лишайники, мохи, накопичується тонкий шар ґрунту, приходять трави, кущі, дерева. З розореного степу на терикони перебираються ковила, полин, чебрець, очиток, злаки. Були випадки, коли на відвалах знаходили рідкісні рослини та степових метеликів, які вже зникли з навколишніх степів. Оскільки терикони створюють значний перепад висот (деякі з них сягають 120 метрів), а їх різні схили мають різну температуру (південні зазвичай дуже сухі, а північні помітно вологіші), на них можуть співіснувати різні рослини. І не просто різні, а часом навіть з різних природних зон. А за рослинами завжди приходять тварини: ящірки, польові миші, лисиці. Деякі терикони стали місцями гніздування хижих птахів, бо нагадують природні скелі. Наша земля поступово перетворює ці промислові шрами на запасні майданчики, сховок природи від тотальної індустріалізації та розорення степу.

— Справді? — здивувалася Ліза — А мій чоловік та син кажуть, шо терикони горять роками, виділяють отруйні гази і мають численні порожнини. Чоловік розказував, шо особисто бачив на териконах гарячі камені, дим з тріщин у породі і червоне світіння вночі. А ці нещасні випадки, коли люди провалювалися у гарячі порожнини і задихалися, отримувала опіки чи взагалі згорали? Мій син займався озелененням відвалів, то казав, шо вони якось заміряли температури породи на старих териконах і часом ті показники сягали 300–900 °C! На них же сніг взимку тане плямами, а «весна» починається раніше на кілька тижнів. Та син казав, шо на деяких териконах від тривалого горіння утворюються навіть скляні кірки. А деякі тихо горять по 50 років. Навколо нього вже гаражів набудували, а він досі горить.

— Так, люди швидко забувають гіркий досвід, особливо якщо про них воліє забути влада, — зітхнула Кайша Степанівна, закриваючи журнал. — Колись, після трагедії на шахті Димитрова, було введено відселення з 300 метрової зони, навколо промислових об’єктів. А все через те, що там в 1966 році терикон одного дня вирішив, що він вулкан. Це було в червні. Спочатку зранку пройшла сильна злива, через яку поверхня відвалу вкрилася кіркою і жар всередині почав накопичуватися. А вночі терикон вибухнув розжареним газом та попелом. Частина розпеченої породи обвалилася вниз, врізалася в будинки на відстані близько ста метрів від підніжжя терикона, зайнялася велика пожежа. Тоді загинуло близько 20 людей і власне це й стало причиною введення 300 метрової зони відселення. Але винною влада визнала… природу. Звісно, це ж природа насипала стометрову гору гарячої породи в котрій навіть утворюються нові сполуки та штучні мінерали, на зразок фаяліту чи штучного шлаку, — саркастично додала бабця.

— От-от, в терикони-вулкани я більше повірю. Сплячі, суворі, небезпечні. А вас послухати, то це просто якісь райські заповідники, — кивнула Ліза у якої в голові погано поєднувалася небезпека териконів і розповіді Кайші Степанівні про розквіт життя на них. Ні, Ліза звичайно бачила старі терикони з деревами на схилах, але їй якось не вірилося, що відвал вийнятої з шахти породи може перетворитися на філіал Червоної книги.

— Так, дійсно нові екосистеми на териконах ще дуже нестабільні. Але вони вже є і яскраво демонструють, шо ця земля переплавить все й всіх, відродиться і ще не раз здивує світ.