Світла сторінка

Міранда

— Так, де ваші таргани? — грізно спитала Даліла зайшовши до кімнати Міранди з книгою та якоюсь баночкою.

— Сидять по куточках, малюють антитарганними крейдами, — фиркнула Міранда, підіймаючи голову від зошита.

Тарганів в гуртожитку виявилося багато. Жодні крейди чи пастки не давали помітного ефекту. Всі продукти, в тому числі й хліб, доводилося ховати в холодильник, а перед тим, як робити чай, перевіряти чашки та чайник на предмет рудих потопельників. Міранда все краще прицільно кидала капці, а Ярина, яка спочатку від тарганів перелякано сахалася, навчилася віртуозно їх бити зошитами. І доки дівчата були в кімнаті здавалося, що це допомагає. Але варто було вийти й складалося враження, що таргани в їх кімнаті одразу скликали всесвітню конференцію. Тож при вмиканні світла в кімнаті знову розпочиналося сафарі з капцями.

— Я їм гостинця принесла, — хижо посміхнулася гостя.

— Ти ж наче за підручником ходила? Не шкода згодовувати їм таке? — посміхнулася Міранда.

— І що саме? — спитала Ярина, яка саме збиралася йти до іншої одногрупниці, спитати про якесь завдання з англійської. — Ці таргани якісь непереможні, всі отрути сприймають, як незвичний делікатес.

— Будемо труїти їх німецькою мовою! — розвеселилася Міранда.

— Обійдуться. Бо ще вивчать і поїдуть подорожувати світом. У мене є інший «смаколик» від якого у них буде заворот кишок, — впевнено відповіла Даліла демонструючи невелику скляну баночку з білим порошком. — Борна кислота. У мене мама в лабораторії працює, то у нас вдома трилітрова банка такої стоїть. Порозсипайте, де тільки зможете, – має допомогти. Не миттєво, але довгостроково.

— Супер! Перерва! — Міранда зіскочила з ліжка, на якому сиділа з конспектом. — Дякую!

— Я зараз тіко, швиденько, зганяю до Олі, доки вона не пішла, спитаю, як вона робила останнє завдання з англійської, і повернусь, — кивнула Яринка, вискакуючи за двері. Англійська була у неї в пріоритеті.

В університеті продовжувати вивчати ту іноземну мову, яку вчили у школі. Тож Міранда й далі воювала з німецькою, хоч таких унікумів назбиралося трохи більше десятка з усього факультету, а Яринка, потрапила до групи з англійської. І у неї там був якийсь грізний викладач, бо вона ту мову вчила більше за всі предмети, але на кожне заняття йшла, як на ешафот. А фраза «у мене завтра Данілова…» означала, що Яринку може відірвати від навчання хіба що кінець світу.

Яринка пішла, а Міранда з Далілою азартно зайнялися «сервіруванням столу для тарганів» й наступні пів години старанно розсипали порошок у всіх доступних і важкодоступних місцях.

— Щось це вже схоже на пентаграми з виклику потойбічного, — хмикнула Даліла, спостерігаючи, як Міранда акуратно сипле зигзагоподібну доріжку попід дверима.

— Аби допомогло. Вони мене вже так дістали, що я б і Вельзевула на службу поставила, — зітхнула Міранда, повертаючи Далілі пусту баночку. — Дякую.

— Ти головне нашій побожній чорниці такого не кажи, бо все вимете, ще й святою водою окропить, — хмикнула Даліла.

Даліла також була одногрупницею Міранди. Худорлява, приблизно одного зросту з Мірандою, зелені очі, довгі тонкі брови, трохи кирпатий ніс та темне волосся підстрижене в стилі каре. Вона вчилася на контракті й теж жила в гуртожитку. Щоправда, поселилася пізніше, в «двушку» на восьмому поверсі, але заїхала з усім своїм, від ліжка до вхідних дверей. Міранда й не знала, що можна приїхати в гуртожиток зі своїми дверима! Може й ліфт можна привезти свій? Даліла дивувала Міранду поєднанням якоїсь домашності і водночас впевненості. Кумедна жовта піжамка в качечку покрою «скафандр» з пухнастими капцями і червоні нігті, скромна комплекція й дивовижна наполегливість. Вона була весела, активна, розумна, іронічна й дуже гостра на язик. Там, де Міранда лише думала над відповіддю, Даліла вже діяла видаючи такі перли, що хоч записуй.

Ця дівчина була з зовсім іншого, незнайомого Міранді світу. Світу впевненості, знань про якісні бренди, елітні речі, стилі одягу, макіяж, косметику. Зовнішній вигляд Даліли зовсім не кричав про статки, проте коли вона обмовилася скільки коштує її сукня, Міранда могла лише старанно тримати щелепу. А їх перша сумісна прогулянка по великому універмагу «Білий лебідь» закінчилася для Міранди покупкою помади фірми «Lumine» за цілих 16 гривень. До того дня Міранда й гадки не мала ані про цю фірму, ані про те, що помада взагалі може стільки коштувати (на базарі помади коштували від 1,5 до 4 грн, і 4 грн — то було вже дорого, адже на таку суму Міранда могла з’їздити додому). Але те, що почалося, як сумісна прогулянка, аби вбити час (дівчата чекали викладача), вилилося в розлогу лекцію Даліли про якість косметики, правильні підходи до її підбору, а потім і азартними спробами підібрати Міранді помаду. А коли Міранда вже вирішила, що це нездійсненне завдання (якесь все не те ще й дороге), Даліла запропонувала протестувати свою. І та несподівано ідеально підійшла, попри те, що на тонших губах Даліли колір здавався темнішим й вигляд сприймався зовсім не так. А ще Міранду здивувало те, як помада «лягала» на губи. Не було звичного неприємного присмаку хімії ти жиру, а колір був майже непомітний, проте давав красивий ефект доглянутості. Заради такого було не шкода й розоритися (на помаду пішли всі гроші, що Міранда мала з собою).

Це була перша така солідна й зовсім необов’язкова покупка Міранди. Адже загалом косметикою вона мало цікавилася. Критичної необхідності не бачила, а вовтузитися з макіяжем було зазвичай ніколи. Даліла ж була шокована виявивши, що у Міранди при собі немає навіть туші для вій, адже сама вона витрачала купу часу на щоденний, акуратний, але повноцінний макіяж та манікюр. На столі у Даліли стояла незмінна батарея якихось пляшечок, баночок та тюбиків з різними косметичними засобами, а ще рідина для очей та контейнер для лінз. Міранда коли побачила вперше, як Даліла впевнено пальцем виймає з ока ту тонесеньку плівку, здатна була лише вражено кліпати. Це було незвично й трохи моторошно. Міранда до цього ніколи не бачила лінз і точно б не змогла так невимушено длубатися пальцем у власному оці.

Даліла швидко стала частим гостем в кімнаті Міранди (Катю вона, правда, чомусь трохи дратувала, але Катя все рідше бувала в гуртожитку, надаючи перевагу поїздкам додому та проведенню часу зі своїм хлопцем). Однією з причин було й те, що Даліла жила з п’ятикурсницею, яка регулярно влаштовувала собі «секс-сеанси для здоров’я», під час яких першокурсниці пропонувалося «погуляти». А ще Даліла теж вивчала німецьку мову, й знала її значно краще. Вона розказала, що спочатку вчилася в школі з математичним нахилом за програмою якогось університету, а потім з поглибленим знанням мов. І взагалі у неї дід німець.

— Слухай, що ти з такими знаннями та здібностями робиш на спеціальності юрист ще й контракті? — спитала Міранда, відчуваючи, що німецькі слова, які вона намагалася вивчити, вже утворюють в голові суцільну кашу. Це Даліла невимушено могла повторити та написати Gesellschaft mit beschränkter Haftung, що перекладалось, як «Товариство з обмеженою відповідальністю», а Міранда при написанні такого регулярно губила парочку букв та й вимовити це могла далеко не з першого разу.

— Більше перспектив. А контракт, то дешевше, ніж хабар за бюджет. І платити можна помісячно.

— Ми з Яринкою поступили без хабаря…

— Як!? — підняла на неї здивований погляд Даліла.

— Пощастило, — могла на це знизати лише плечима Міранда.

— Та це треба у кожуху з золотого руна народитися, щоб так пощастило, — недовірливо мовила Даліла. — У мене сестра буквально минулого року закінчила ЕПФ і прекрасно знає всю цю кухню.

— Ну, кожух у мене вдома є, щоправда овечий. Приймеш, як аргумент? — посміхнулася Міранда.

— Ой, та якби то допомогло, я б з’їла того кожуха без солі! — хмикнула Даліла.

— Оригінальна дієта.

— То ти просто не цікавилася дієтами. Бувають і оригінальніші. Просто ефекти різні. Я більше заздрю людям, які можуть ввечері, як моя Натаха, затріскати в одну пачку сковорідку смаженої картоплі, а зранку прокинутися голодною і без жодного зайвого грама на сідницях. Гарний метаболізм, ефективніший за будь-яку дієту, — зітхнула Даліла. — До речі, як ви доперли той мішок картоплі з вокзалу, що передала мама Яринки? На Шварценегера жодна з вас не тягне, і таксі, я так розумію, то не ваш метод, — невимушено перескочила подруга на іншу тему, демонстративно окинувши поглядом фігуру Міри і схований під столом мішок.

— Пішла до хлопців за допомогою, — знизала плечима Міранда.

— І знайшовся дурень готовий перти мішок картоплі через усе місто?

— Чому дурень? Я таких називаю лицарями.

— Не знала, що перейменування ідіота на лицаря, дає такий ефект, — хмикнула Даліла.

— Правильне іменування, а ще солідна миска вареників з картоплею, — розсміялася Міранда.

— А, хух, це вже схоже на правду. Бо я з твоїми фокусами скоро втрачу віру в здоровий егоїзм.

— Втрачай. Бо коли ми прийшли до Діми в кімнату в пошуках помічників, там саме точилася гаряча дискусія на тему «чи всі люди егоїсти». І що факт Саня, який доводив, що всі егоїсти, на пропозицію допомогти привезти мішок картоплі, відповів: «зараз суп доварю і поїдемо».

— Мабуть, суп у нього був пісний, а тут перспектива вареників, — розсміялася Даліла.

— Перспектива вареників з’явилася, коли хлопці вже той мішок до гуртожитка доносили, щиро проклинаючи щедрість Ярининої мами, — показала їй язик Міра.

— Хлопці? Тобто ти запрягла не лише Саню?

— Я не запрягала, а попросила. І погодився не лише Саня, а й Діма, який саме доводив, що альтруїзм це риса, яка рятує людство.

— Тобто не полишила бідолазі варіантів.

— Та чого я? Ми вдвох з Яриною ходили! А дискусія у них виникла взагалі до нашого приходу.

— Ой, та я тебе прошу. Максимум, що могла Ярина, це вдавати бідну нещасну сирітку, яку зла недоля загнала в страшний шахтарський край. Ну і зварити вареники. Якби не ти, їй би і в голову не прийшло ломитися до ледь знайомих пацанів з такою пропозицією. А навіть якби й прийшло, сильно сумніваюся, що реакція була б такою. Вона непогано влаштувалася за твоєю спиною.

— Ти не права. І взагалі недооцінюєш людей, — тріпнула плечем Міранда. Вона щиро співчувала Яринці, яка нікого не мала в Донецьку. Це у Міранди тут поряд бабуся, дідусь, папа, та й до мами не 1200 кілометрів. А Яринка додому поїде хіба що на зимові канікули. Тому Міранда намагалася, як могла, їй допомогти. Возила до себе в село в гості, пригощала тим, що мала, взяла на себе більшу частину облаштування побуту. А в спілкуванні з людьми в гуртожитку чи на вулицях Міранда брала на себе провідну роль, бо Яринка часто соромилася своєї української мови, а якщо намагалася говорити російською, то було дуже кумедно й зовсім не додавало їй впевненості.

— Це ти їх переоцінюєш. А часом так шокуєш своїми очікуваннями, що вони поводяться зовсім не так, як мають, за нормальних умов, — хмикнула Даліла.

— Головне, що це працює, — розсміялася Міра.

— Не розумію чому.

— Бо люди не такі вже й погані?

— Люди значно гірші! І знаєш, що дивно? Я — домашня дитина, яка виросла в повній сім’ї оточена любов’ю, намагаюся це пояснити тобі, хоч твоя історія має значно більше темніших фарб. Має бути навпаки!

— Нічого не знаю, я віддаю перевагу світлими і яскравим фарбам! — весело заявила Міранда. — Все, німецька мова в мою голову більше ні лізе. Пішли в душ!

— Та там зараз саме черги… — скривилася Даліла.

— Та ті черги, одна суцільна сміхотерапія. Минулого разу доки ми чекали, пацани випхати зі своєї душової в коридор якогось голого бідолагу й він під сміх та коментарі дівчат, ломився назад прикриваючись мочалкою.

— Хм. Схоже в душ треба ходити з тобою. У мене таких атракціонів не було, — зацікавлено зблиснула очима Даліла.

Міранда любила походи в душ. По-перше, її радував сам факт наявності гарячого душа. А по-друге, там дійсно завжди було весело. Стоячи в черзі з пакетами (в них всі носили рушники та банний інвентар), можна було насміятися на тиждень вперед. Чого там тільки не було. Жарти та обговорення чого у хлопців завжди вільно і якої товщини шар бруду у хлопця є приводом скупатися. Квест — знайди кабінку з два робочими кранами та встигни зреагувати на зміну температури води, коли хтось поряд увімкнув чи вимкнув воду (Даліла переконувала, що контрастний душ то корисно, але Міранда поки що тренувала виключно швидкість вискакування з нього). Окремим завданням було повернутися з душу з усім своїм інвентарем, адже за всіма цими розвагами дуже легко було щось забути. Також часом хтось міг переплутати чи прихопити чужий рушник, шампунь, мило й потім тиждень шукати, кому повернути, щоб в підсумку виявити, що це сусідка по блоку. А бувало, що дівчата, яким набридло стояти в черзі до своїх душових, займали хлопчачу, а потім вереском, що легко переходив на ультразвук, виганяти звідти хлопців. Були випадки коли дівчата взагалі займали всі душові і тоді хлопці отримували незабутні враження, спробувавши «відстояти свої права».

— Все, ти як хочеш, а я в душ. У мене все вивчене вже з вух висипається, — скорчила нещасну мордочку Міранда.

— А мені потім працюй столостуком, коли ти помилки на дошці робиш? Наша нємка й так на мене вже з підозрою коситься.

— У тебе класно виходить! — широко посміхнулася Міранда, згадавши, як її подруга обурено стукала по парті, коли Міранда писала на дошці слова і ледь не зробила помилку. Викладач тоді озирнулася, здивовано так опустила окуляри й невимушено поцікавилася, що це за нова опція «столостук?» — А нємка наша має чудове почуття гумору.

— Ні, у тебе таки якісь ексклюзивні окуляри для погляду на життя, — хмикнула Даліла.

— Дівчата, уявляєте. Там з вікна телевізор викинули! — забігла в кімнату Яринка.

— Де? — округлили очі Міранда з Далілою.

Яринка метнулася до вікна й відкривши, визирнула.

— Он там, дивіться, висить на дереві, — вказала вона на одну з розлогих тополь, між двома великими гілками якої дійсно застряг невеликий телевізор. — Кажуть, це хлопці з восьмого поверху не домовились, що хто дивитиметься.

— Як можна було до такого додуматися? — ошелешено промовила Міранда, роздивляючись це нетривіальне видовище.

— У когось просто недорозвинута прифронтальна кора, — зневажливо фиркнула Даліла.