Світла сторінка

Міранда

— Поля, буш шоколадку? — спитала Міранда присівши поряд з молодшою сестрою, що спала спершись на сумку. Дитина щось невдоволено пробурмотіла і відвернулася. Міранда акуратно смикнула її за плече.

— Що? — підняла та сонний погляд.

— Шоколадка, — простягнула Міранда розкритий і поламаний на квадратики «Світоч».

— Гидота! — відмахнулася дитина, й Міранда ледь встигла врятувати смаколик.

— Гля, яка у тебе мала вередлива, — зацікавлено схилила голову на бік Даліла. — Ну, двічі не вмовлятимемо. Нам більше дістанеться.

— Це щось новеньке, — пробурмотіла Міранда, але наполягати не стала. Якби шоколадка була її, вона б просто полишила сестрі частину, як це завжди робила. Але шоколадка була чужа. Це пригощала Даліла.

Дівчата четверту годину сиділи в залі очікування залізничного вокзалу Донецька. В «Науку» Міранда їхала разом з молодшою, 10-ти річною, сестрою (гріх не скористатися шансом вивезти малу на море). Спочатку вирішила їхати з електричною до Маріуполя, а потім автобусом до Мелекіно (де знаходився пансіонат). Дешево і сердито. Єдина незручність обраного маршруту — електричка відправлялась о 4 ранку. Тому Міранда з Полею приїхали на вокзал близько 11 вечора. Можна було, звичайно, й ближче до відправлення приїхати (батько казав, що вночі ходять тролейбуси раз на годину), але Міранді простіше було кілька годин почекати, аніж ризикувати не спіймати того міфічного нічного тролейбуса.

На вокзалі до них приєдналася Даліла. Дівчата облаштувалися в залі очікування на першому поверсі і за якусь годину Поля вже звично куняла на сумці (давався взнаки їх досвід подорожей з мамою), а Міранда дістала прихоплену у бабусі газету «СПІД-Інфо». Проте до читання у неї руки так і не дійшли, бо Даліла явно не налаштована була просто сидіти. Вони ділилися новинами, теревенили, жартували, гризли бублики, яблука, шоколадку.

З дальнього кутка зали пролунало невдоволене бурмотіння, що завершилося гучним чи «гр-р-р»

— Боже та коли ж він заткнеться? — скривилася Даліла кинувши невдоволений погляд на типового безхатька, що досить мирно, хоч і не зовсім тихо, спав на сидіннях. — І взагалі з таким амбре, спати треба на вулиці. Не зима ж надворі.

— На дворі може піти дощ, — зауважила Міранда.

— Помитися йому теж не завадило б! — скривилася Даліла. — Контингентик тут вночі стрьомний…

— Та звичайний. А руху менше, ніж вдень, — знизала плечима Міранда. Навкруги дійсно був типовий набір: жінки та чоловіки з валізами, сумками, бабусі з гігантськими торбами, дідугани з вудками, потертими рюкзаками, які, напевно, ще збереглися з часів їх молодості. Компанія молодих хлопців, що азартно різалися в карти, кілька безхатьків, сім’я циган, замурзані діти яких регулярно носилися галасливою зграйкою то заглядаючи до буфету, то нарізаючи кола навколо сонної продавчині газет. Хтось спав, хтось їв, хтось читав, хтось лаявся на нерозбірливість оголошень, хтось хропів на весь зал. Люди звично мігрували, то покидали зал хвилями, після оголошення якогось потягу, то знову поступово збиралися. Через це іноді навколо дівчат було багато вільного місця, а іноді зайняте все, і дехто навіть стояв та сидів просто на підлозі попід стінами. Натовп Далілу нервував, тому, коли люди масово чимчикували на вихід, вона полегшено видихала та кумедно шепотіла їм в спини «киш, киш, правильно, топайте звідси». Проте й напівпустий зал її чомусь не заспокоював.

— Ну не знаю… У мене враження, що варто відвернутися і мене тут пограбують, придушать, зґвалтують і покинуть десь в темному кутку! — пересмикнула плечима Даліла. — Як ти можеш бути така спокійна? А мала твоя, так взагалі спить, наче вдома на ліжку! — кивнула вона на сестру Міранди.

— Практика. Ми з мамою так каталися до бабусі. І запевняю тебе, ліжко Поля любить точно більше, за мою дорожню сумку, — посміхнулася Міранда.

— А як тебе батьки відпустили так їхати? Ще й з малою. Я своїм сказала, що їду автобусом, бо хто б мене пустив вночі на вокзал саму.

— Ну, моя мама зараз на заробітках, а батько давно втратив право мені щось наказувати, знизала плечима Міранда, яка просто відмахнулася від невпевнених заперечень бабусі та батька, щодо обраного варіанта маршруту. — А от враження про контингент цього вокзалу у тебе помилкове. Повір мені, це звичайні люди, а не банда головорізів, які тільки й чекали нашого візиту, щоб продемонструвати свої кровожерливі навички.

— Мені б твій оптимізм. Бо я так нервую, що ноги скоро самі чечітку вибиватимуть.

— А умієш? Бо нас в школи лише вальсу навчали.

— Вас навчали вальсу? Ти умієш танцювати вальс? — здивовано кліпнула на неї Даліла.

— А ти що ні? — здивувалася вже Міранда. Їй здавалося, що якщо у її сільській школі навчали танцювати вальс перед випускним, то це точно повинно було бути і у міських.

— Ні. У нас такої програми не було.

— Давай навчу? — Міранда висмикнула подругу за руку з крісла й потягнула до вільної частини зали попід вікнами.

— Прямо зараз? — ошелешено вирячилася на неї Даліла.

— А чому ні? — посміхнулася Міранда. — Ставай отак, давай руку, а тепер по квадрату, раз, два три…

— Здуріти з тобою можна… — мимоволі посміхнулася Даліла, повторяючи рухи Міранди.

— Не варто дуріти. Просто уяви, що ти на балу, — промовила Міранда, намагаючись відволікти подругу, та скинути власну сонливість, яка під ранок стала особливо надокучливою. Взагалі, на думку Міранди, залізничний вокзал Донецька цілком міг виконати роль бальної зали. Просторий, висока стеля прикрашена ліпниною, розписами, великими люстрами, стіни з гарним декором, великі вікна, рівна блискуча підлога. Значно зручніша для танців за дерев’яну підлогу шкільної спортивної зали, в якій навчалася Міранда. Тут точно не було ризику випадково зачепитися, каблуком об якийсь гвіздок і видати зовсім незапланований акробатичний трюк. Та якщо в цій залі прибрати крісла, провести генеральне прибирання і перевдягнути відвідувачів то легко можна влаштувати повноцінний бал!

— Угу, головне, щоб не набігли поручики Ржевські… — фиркнула Даліла.

Дівчата весело і майже успішно вальсували до оголошення потрібної їм електрички. А коли вийшли на перон, то здалося, що на ту електричку чекали всі відвідувачі вокзалу включно з безхатьком, який так дратував Далілу. На платформі був повний аншлаг. Чоловіки, жінки, діти, бабусі, дідусі, торби, баули, валізи, коти, собаки, парасольки. А варто було під’їхати електричці, як весь цей натовп кинувся на штурм вагонів. На подив Міранди, в перших рядах того штурму, вправно розштовхавши якихось бабусь з мішками, у вагон заскочила Даліла разом зі своєю доволі громіздкою валізою на колесах. І примудрилася навіть зайняти місця Міранді та Поліні! Щоправда, при цьому встигла відчайдушно посварилася з кількома обвішаними сумками бабцями.

Дерев’яні сидіння, світанкове сонце, що заглядає у запилені вікна, одноманітні степові пейзажі за вікном. Електричка «кланялася кожному стовпу», тож дівчата мали можливість ще майже три години поспати.

Маріуполь зустрів їх трохи захмареним ранковим небом, потемнілими від кіптяви будівлями та черговим натовпом. Цього разу — охочих спіймати тролейбус. На щастя, в натовпі легко розпитувати дорогу, тож Міранда швидко з’ясувала, який номер їм потрібен. От тільки коли той тролейбус нарешті приїхав, повторилася та ж картина, що і на пероні — азартний штурм, в авангарді якого скакали численні бабусі з мішками і… Даліла. Міранда тільки очима кліпала на те феєричне видовище. Правда не всім сподобалася спритність її подруги й за пару хвилин на сходах тролейбуса розпочалася сварка. Якийсь дід репетував на Далілу, (вона його чи то буцнула, чи то штовхнула) вона обурено огризалася. Той розлючено вирвав з її рук валізу та викинув з тролейбуса. Сама ж Даліла, не припиняючи сварку, демонстративно заскочила до салону в перших рядах і зайняла сидяче місце. Сердитий дід спробував її стягнути звідти, проте Даліла шалено опиралася і лаялася, а людей було забагато. Їхати хотіли всі, тож натовп досить швидко посунув діда в середину салону. Міранда з Полею та сумкою на плечі забралася серед останніх, попутно прихопивши валізу подруги. Ледве влізли. Пощастило, що дитину пропустили до Даліли, а та трохи посунулася і посадила її поряд з собою. Їхати довелося недовго і вже скоро вони радісно покинули переповнений тролейбус.

Автостанція, нове розпитування, пошук автобуса і за деякий час дівчата вже знову їхали, цього разу на задніх сидіннях старенького жовтенького «ПАЗіка». Даліла куняла, Поля тихо, але щиро обурювалася, що їй не дісталася шоколадка (категорично не вірила, що вона сама відмовилася), а Міранда милувалася степом, жовтими полями та синьою смугою моря, що то визирала з-за обрію, то ховалася між дерев. А потім автобус спустився з пагорба, трохи попетляв і висадив їх на страшненькій зупинці в оточенні суцільного очерету.

— Так, я не зрозуміла, і де тут «Наука»? — підозріло спитала Даліла, вийшовши з автобуса.

— Нам точно тут виходити? — розгублено озирнулася на сходах до водія Міранда.

— Так, он ваша «Наука», — вказав він на світлу стіну, що починалася десь метрів за 500 за очеретом. — Вона тут одна, не помилитеся.

— Зрозуміло. Дякую, — посміхнулася йому Міранда та вийшла з автобуса. З насолодою вдихнула насичене ароматом моря та степу повітря, зацікавлено роззирнулася.

— Та де ж вже нарешті те обіцяне море? — пробурчала Поліна, що вийшла за Мірандою. Дитина набурмосено роздивлялася очерет, амброзію на узбіччі та вкриту пилюкою дорогу. — Це якесь болото!

— Море там, — весело відповіли їй хлопці, що бадьоренько вискочили за ними, та позакидавши сумки на плечі впевнено попрямували вперед. Напівпустий автобус закрив двері та поторохтів далі.

— Агов, джентльмени? А допомогти дівчатам? — обурено крикнула в спину хлопцям Даліла.

— А хто сказав, що ми джентльмени? — озирнувся один з хлопців обдарувавши Далілу широкою посмішкою. — І де ви бачили джентльменів з такими баулами? Вам потрібен лакей, — додали вони, оцінивши валізу Даліли та пришвидшивши ходу.

— От же ж! — невдоволено видихнула Даліла і з виглядом мучениці взялася за свою валізу. От тільки маленькі коліщатка не були розраховані на дорогу, яка мала значно більше ям, аніж рівного покриття. Та й те «рівне» було густо засипане щебенем, що раз за разом блокував коліщатка. Тому, доки дівчата дійшли до вказаної їм огорожі, а потім пройшли ще з пів кілометра вздовж неї до входу на територію пансіонату, Даліла перетворилася на розлючену мегеру. Вона голосно та вигадливо лаяла дорогу, водія автобуса і особливо «не джентльменів». Міранду це смішило. Власне, її від початку здивував розмір та вага валізи подруги (фіг піднімеш, хрін допреш). І вона абсолютно не розуміла, чого там стільки можна було набрати. Бо, наприклад, всі речі Міранди та її сестри невимушено вмістилися в одну невелику спортивну сумку, яка не становила жодної проблеми в транспортуванні. Закинув на плече і вперед. Міранда теж мала звичку «припахувати» хлопців, але ніколи не вважала, що їй хтось зобов’язаний допомагати, тож щире обурення Даліли її більше веселило, ніж викликало співчуття. Проте інстинкт самозбереження змушував старанно ховати посмішку.

Пансіонат виявився досить великим і доглянутим. Кілька двоповерхових корпусів, кілька одноповерхових, окремі будиночки, численні клумби (деякі демонстрували переважно сухостій), асфальтовані дороги, біленькі бордюри, альтанки, майданчики. Дівчата досить швидко знайшли місце реєстрації (важко було не помітити натовп студентів з сумками). Зайнявши чергу та полишивши речі на сестру, Міранда пішла подивитися де власне та черга закінчується. Черга виявилася до чортиків довга. Вже на сходах будинку адміністрації трохи шоковану від того видовища Міранду несподівано окликнули. Це виявилася Катя з біофака, сусідка Злати. Вона теж приїхала відпочивати. А варто було Міранді привітатися та перекинутися буквально парою слів, як за її спиною пролунав діловитий голос Даліли.

— О, привіт, ти ж нам зайняла чергу? — подруга вимогливо дивилася на Катю.

— А, так, звичайно, … — розгублено кивнула дівчина.

— Яка ти молодець. Дякую! — широко посміхнулася Даліла. — Міро, погнали за документами!

Міранда на це лише здивовано кліпнула, але пішла з подругою.

— Не знала, що ти знаєш Катю, — пробурмотіла вона, витягаючи путівку з сумки.

— А я і не знаю. Головне, що ти знаєш, — лукаво хмикнула Даліла. — Впевненість — друге щастя! А іноді й перше. Але вона молодець, швидко зорієнтувалася.

Завдяки Каті та нахабству Даліли дівчата буквально за пів години вже зареєструвалися, отримали талони на харчування, дізналися де їдальня, їх стіл, поснідали (Даліла зацікавилася лише салатом, тож Полі дісталася майже повноцінна порція), отримали постільну білизну та ключі від кімнати на другому поверсі корпусу №3. Міранда обережно повідомила коменданта, що привезла з собою сестру (щоправда, сказала, що дитині лише 6 років). Комендант трохи здивувалася, але не заперечувала, тільки попередила, що зайвих ліжок немає і доведеться їм спати на одному. Втім, це не було проблемою, Міранда взагалі сильно зраділа, що «зайця» не доведеться постійно ховати. А спати на одному ліжку їм звично.

Швиденько оглянувши кімнату, що мала п’ять ліжок з матрацами та подушками, пару тумбочок, шафу і кривенько повішену шторку на вікні та поспіхом познайомившись з дівчатами-сусідками, подружки покидали речі й перевдягнувшись в купальники та прихопивши покривало, побігли оцінювати пляж. Власне, сама кімната їх мало цікавила.

— Та де ж нарешті те твоє обіцяне море… — невдоволено бубніла стомлена Поля, чимчикуючи слідом за сестрою та її подругою. — І взагалі я спати хочу.

— Та встигнеш ти поспати, — звично відмахнулася від бурчання сестри Міранда.

Море виявилося зовсім поряд. Дівчата пройшли повз свій корпус, проминути вихід з території пансіонату (невелика хвіртка), перейшли щедро присипану піском дорогу і опинилися на пляжі. Жовтий розпечений пісок, кілька металевих, критих шифером навісів, шепіт хвиль та морська синь до обрію. А на обрії обриси кількох кораблів.

— Клас! — видихнула Міранда поспіхом роззуваючись.

Пляж і море заполоняли переважно молодь. Компанії купалися, дуркували, лежали та сиділи на покривалах, рушниках, а часом і просто на піску. Грали у карти, засмагали, пили пиво, воду, гризли смажених креветок, кукурудзу, морозиво. Якийсь пухкенький хлопець старанно прикопував іншого, а вздовж смуги прибою носилося кілька дітей.

— Пахлава медова, креветки! — пролунало просто поруч і Даліла з Мірандою, які саме почали розкладати на піску покривало, ледь не підстрибнули від несподіванки. Просто у них за спиною розміреним кроком пройшов засмаглий до чорноти хлопець з великою сумкою та тацею на якій було розкладено солодощі.

— Блін, інфакт мікарда, от такий рубець… — видихнула Даліла провівши невдоволеним поглядом продавця, що вже зупинився біля якоїсь компанії. — Оце горлянка.

— Мені більше подобається його засмага. Я теж таку хочу, — посміхнулася Міранда скидаючи сукню та складаючи її в невелику сумочку. — Полінко, йдеш купатися? — спитала вона сестру, що вже встигла збігати до води і поверталася.

— Там водорості, — скривилася дитина. — Сумнівне тут море. Я краще тут посиджу.

— Боже, яка невдоволена дитина, — хмикнула Даліла. — Втім, буде кому речі постерегти, — додала вона через плече та пішла до води.

— Гаразд, тоді сиди, а я пішла купатися, — кивнула Міранда та побігла наздоганяти подругу, яка вже з виглядом королеви зупинилася перед смугою прибою, поправляючи свій червоний купальник.

Міра залетіла в море з розгону, проминувши першу смугу мілини і з головою пірнаючи в приємну прохолоду хвиль. Ось воно щастя!