Світла сторінка

Міранда

«Сіла птаха білокрила на тополю,

Сіло сонце понад вечір за поля.

Покохала, покохала я до болю

Молодого, молодого скрипаля…»

Хор факультету проводив репетицію. Пісня линула аудиторією, розливалася факультетом, перепліталася з гомоном міста. Міранді видно було з вікна, як їх спів змушує студентів, котрі з якоїсь причини полишилися після пар, мимоволі стишувати крок, зацікавлено крутити головою, дослухатися.

У музичного гуртка змінився художній керівник, додалося інструментів, репертуару. Тепер студенти співали під якісні фонограми, чи гру на клавішному синтезаторі. Хор розширив репертуар, пісні набули кращого звучання. Прийшли нові учасники, деякі неймовірно обдаровані та харизматичні, а Юра (керівник) так вдало підбирав голоси та партії виконавців, що співом їх колективу нині заслуховувалися навіть ті, хто надавав перевагу групі «Rammstein». Єдиним винятком з тих талантів була хіба що одногрупниця Міранди Наташа, яка прийшла до гурту й попри те, що від її співу часом вуха прагнули скрутитися в трубочку, вважала себе цінним кадром. Втім, Юра навіть її «таланти» примудрився так «вписати» в хор, що то майже не заважало (якщо поряд з нею не співати).

Їх колектив все частіше запрошували виступити на офіційних святах, творчих вечорах та інших заходах. Все більше ставало сольних номерів: романси, естрадні пісні, організувалася група музикантів. Взагалі ЕПФ мав стільки талантів, що Міранда не переставала дивуватися. Окрім музичних досягнень у їх студентів були ще й спортивні, організаторські, наукові, письменницькі. І факультет робив все, щоб це висвітлювати, підтримувати. Коридори їх корпусу прикрашали вітрини з численними кубками, медалями, грамотами студентів, які постійно поповнювалися новими трофеями.

Якось несподівано прийшла весна. Буквально в п’ятницю ще був морозець і сніг, а в понеділок вже світило таке сонце, наче літо вирішило прийти поза графіком. Міранда з зимових чобіт та куртки перестрибнула одразу в кросівки, радіючи, що не відвезла їх додому. А за кілька тижнів клумби й парки Донецька буквально на очах прикрасили квіти. Зелень газонів вкрили розсипи сонячно-жовтих кульбабок, а часом ці маленькі сонечка взагалі вигулькували в найнесподіваніших місцях (просто посеред асфальту, в тріщинах бетону, між бордюрами, чи навіть на дахах старих будівель!). На клумбах замайоріли нарциси, тюльпани, вкрилися цвітом дерева. В аудиторіях та бібліотеці сиділося все важче. Душа прагнула сонця, тепла, життя, кохання.

Даліла вже місяць розказувала Міранді про хлопця, з яким познайомилася в автобусі дорогою до Харцизька. За словами подруги, то був просто донецький Ален Делон з непоганим фінансовим станом та манерами джентльмена-лицаря. І він буквально молив вкластися до ніг Даліли. Втім, Міранда чомусь ще жодного разу не бачила ту ходячу легенду. У самої Міранди окрім натовпу невизначених знайомих різного ступеня цікавості та Кирила, що досі ходив навколо неї сумними колами, з’явився новий дивний знайомий — першокурсник зі Слов’янська. Високий, чорнявий, широкоплечій, сіроокий, він викликав у Міранди суперечливі емоції. Якусь суміш цікавості й невизначеного остраху. Він жив з одногрупником в орендованій квартирі поряд з факультетом, і вони з Мірандою регулярно примудрялися зустрічатися, коли йшли на пари. Та й між заняттями на факультеті. Даліла й Міранда між собою називали його «Робоче обличчя», бо він одного разу на питання, «чому у тебе такий відсторонений вираз обличчя?» відповів «Це моє робоче обличчя».

Черговий день, заняття, збори профспілки після яких Міранда звично зазирнула до комп’ютерного класу, й радісно посміхнулася виявивши там Влада. Він друкував якийсь документ. Привітавшись Міранда звично влаштувалася за сусіднім комп’ютером. Чого-чого, а завдань, які потребували часу в комп’ютерному класі, їй вистачало. Реферати, курсова робота, практика роботи з правовою системою «Ліга».

— А ну, як тобі? — спитав Влад, — кивнувши на свою творчість. Міранда зацікавлено зазирнула на екран його монітора. Хлопець складав судовий позов до мобільного оператора про відшкодування моральної шкоди за те, що погана якість зв’язку призвела до розставання з дівчиною і тяжких моральних страждань.

— Якщо що, дівчини у мене нема, це навчальна справа, — з посмішкою пояснив Влад, доки Міранда читала і вже подумки засмутилася. Цей хлопець їй відверто подобався. Його спокійна манера спілкування, доброзичливість, інтелектуальні жарти, вільний й водночас акуратний стиль. Та навіть його незмінний рюкзак, з яким він ходив на пари. За цим рюкзаком та легкою ходою, вона впізнавала Влада здалеку.

— Прикольно. Хоч я сумніваюся, що можна так стягнути моральну шкоду, — прокоментувала Міранда. — Як її довести?

— А я зараз як розпишу свої страждання на три сторінки, — широко посміхнувся хлопець. — До того ж мені ж не суд треба переконати, а лише викладача. Щоб ще таке додати… — Влад задумливо побарабанив пальцями по комп’ютерному столику.

— Хм, ну можна написати, що через душевні страждання ти не міг вчитися і виставити додатково вартість відпрацювання пропущених лекцій за цей період, — примружилася Міранда. — І може, вартість заспокійливих ліків.

— О, варіант. Цікаво, а вино, як заспокійливе, приймуть? — посміхнувся у вуса Влад.

— Хіба що ти намалюєш рекомендацію лікаря на таке «заспокійливе», — розвеселилася Міранда.

— Хм, розписати лікувальні властивості, уточнити заспокійливий ефект, визначити категорію вин, бажано пристойної цінової категорії... Є шанс отримати гарну оцінку за фантазію, а не аргументацію, — розсміявся Влад. — Але юрист — це взагалі творча професія.

Після комп’ютерного класу Міранда з Владом, як завжди вийшли разом, бо частина шляху у них була в один бік. І тут Влад запропонував прогулятися з нею до гуртожитку. Це було несподівано. І приємно. Правда вже хвилин за десять він зі сміхом додав «я ж запропонував прогулятися, а не пробігтися!» Міранда поспіхом стишила крок. Вона дійсно мала звичку ходити швидко, але з Владом хотілося провести більше часу. Дорогою під час розмови Міранда обмовилася, що має в гуртожитку карти Таро і Влад раптом попросив її поворожити.

Взагалі книгу з картами Таро та ще кількома варіантами ворожіння купила якось мама Міранди (вона мала хист до загадкових надбань). Міранда ту книгу прочитала і спробувала ворожити. Вийшло несподівано цікаво. Тим паче, що прогнози карт дійсно часом справджувалися, а ситуаційні «розклади» давали непогану узагальнену картину. Якось Міранда обмовилася про це Далілі з Ірою і ті вмовили її привезти книгу та карти. І ось вже пару тижнів, як до кімнати Міранди косяками бігали мешканці гуртожитку, бо чутка про можливість поворожити, розлетілася між студентів миттєво. До Міранди прибігали абсолютно незнайомі дівчата, а часом і хлопці з проханнями поворожити. Й навіть пояснення, що це взагалі то навчальні карти та недопустимість безоплатного ворожіння нікого не зупиняла. Чесно кажучи, Міранду це вже трохи втомлювало, і вона планувала найближчим часом відвезти карти, але Владу не збиралася відмовляти у ворожінні.

Коли Міранда з Владом прийшли до гуртожитку, в кімнати були обидві її сусідки. Дівчата з цікавістю поглянули на нового гостя. Ярина взяла зошити й тут же тактовно випарувалась. А от Іра навпаки, всілася на своє ліжко вдаючи, що вчиться (незвичне явище).

Міранда всадовила Влада на своє ліжко (там зручно було розкладати карти), дістала Таро. Спочатку зробила загальний розклад. Він акуратно обирав карти, вона розповідала їх значення. В розмову раз за разом чомусь втручалася Іра з дивними коментарями чи питаннями до Влада. А потім Іра взагалі почала розповідати якусь дурню на тему того, що чоловік, то як унітаз, багаторазовий і брудний, Міранда від сорому аж закусила губу. Влад досить легко відбивав ті репліки, але Міранда бачила, що йому теж неприємно.

Намагаючись ігнорувати Іру, Міранда розказала Владу загальний ситуативний розклад, а потім він попросив розклад на людину. І значення карт їй від початку здалося знайомим по значеннях, а коли Міранда відкрила останню центрову карту, яка недвозначно казала, як загадана людина ставиться до Влада, вона на мить завмерла.

— І що означає ця карта? — з цікавістю спитав Влад.

— А можна спитати, на кого ти гадаєш? — підняла на нього погляд Міранда.

— На одну знайому, — хитро примружився він. — То як, вона скаже, чи правду її карти говорять?

— Правду, — Міранда, видихнула, намагаючись приховати ніяковість.

— І яку?

— Думаю, ти й сам здогадався, — змішала вона карти рукою.

Іра знову видала якусь вульгарну дурню і Міранда винувато зітхнула. Зовсім не так вона уявляла собі візит Влада. Хлопець теж зрозумів, що гарного спілкування не вийде та подякувавши ввічливо ретирувався.

— Ірко, що це було?! — фурією увірвалася в кімнату Міранда, після того, як провела Влада до виходу з гуртожитку, та забрала свій студентський квиток на вахті.

— А що? Прийшов тут якийсь. Теж мені лицар в білому. І не таких бачили, — зневажливо відмахнулася Іра.

— Так він же не до тебе прийшов! — обурилася Міранда.

— Він недостатньо ввічливо привітався, — фиркнула Іра. — І взагалі, якщо він для тебе такий важливий, могла сказати, щоб я звалила.

— А ти сама не могла додуматися?!

— Та звідки я знала, що тебе цікавить цей самовпевнений крендель. Та й рилом він таке собі, Макс, що за тобою упадає, чи Кирило, значно цікавіші будуть. Навіть у Даліли спитай.

— Та до чого тут Даліла? Хто мені цікавий я вирішую!

— Та гаразд, гаразд. Хазяїн-барин. Більше не буду, — скривилася Іра й швиденько спетляла з кімнати.

— А більше й не треба…

Міранда розчаровано повалилася на ліжко. Хотілося репетувати і плакати одночасно. От що Влад тепер про неї подумає? Що вона така ж як Іра? Чому вона її не спинила, не виставила з кімнати? Вперше він проявив якусь ініціативу, а тут таке…

— Привіт. Бачила Ірку, вона сказала, шо випадково тебе вибісила. То я прийшла подивитися на вибішену Міранду, — весело заявила про свій візит Даліла.

— Влад приходив…— засмучено сказала Міранда, всівшись на ліжко і розпачливо втупилася у вікно. — А Ірка увімкнула режим «вульгарної шалави». От нафіга?

— Оу…— присіла поряд Даліла.

— Шо на неї найшло?

— Ну, розумієш, думаю її дратує кількість наших залицяльників. Все ж їй з зовнішністю пощастило менше. Та й трохи ображена вона на тебе, ти з нею якось зранку не привіталася.

— Шо? А прямо сказати вона про це не могла? — здивовано поглянула на подругу Міранда.

— Так вона ж тебе побоюється. Особливо після того випадку, коли вона з переляку до Ярини за молитвою поскакала.

Даліла говорила про випадок коли вони трьох уявляли ким були в минулому житті. Зазвичай Міранда і Даліла так розважалися вдвох. То приходячи до думки, що колись одну з них спалили на вогнищі, а інша це бачила, то, що вони були напарниками-чоловіками. А того разу до них доєдналася Іра. І разом вони чомусь уявили великий корабель кінця 19 сторіччя. Шторм, скрегіт металу. Хтось з них висловив думку, що Іра в тому штормі загинула. Вони яскраво уявили невелику каюту, холодну воду, що стрімко прибуває і затоплює приміщення, відчай, страх… І в якийсь момент та їх колективна гра уяви на мить здалася такою реалістичною, що дихати раптом стало важко і вони кулею вилетіли з кімнати Даліли. Але якщо Міранда відчула лише легенький ефект чи то містики, чи самогіпнозу, то Даліла з Ірою мали, здається, яскравіші враження. Ірка так взагалі й по поверненню до своєї кімнати раптом сахнулася від Міранди, заявивши, що побачила замість неї когось іншого. Й була така налякана, що кинулася до Ярини за молитвою! Даліла теж потім казала, що в рисах обличчя Міранди на мить побачила когось іншого, проте не була настільки наляканою. Це було цікаво, але Міранда й подумати не могла, що Іра відтоді її побоюється. Власне, Міранді неодноразово казали різні люди, що у неї «сильна енергетика», «значне біополе», «родова схильність до містичних сил», але вона до цього ставилася лише, як до однієї з рис свого характеру.

— Ірка? Побоюється мене? — вирячилася на подругу Міранда, — Та її ж в принципі нічим не налякаєш!

— Вона хоче, шоб так думали. І, можливо, саме тому на тебе сердиться.

— Дурня якась…

— Це ж Ірка, вона часто нелогічна. — знизала плечима Даліла. — Пам’ятаєш, як вона з нами разом готувалася до екзамену, заснула, попросила нас її розбудити, о 2 ночі, а коли ми спробували, пожбурила в нас подушку, обматюкала триповерховими й вляглася спати? А зранку ледь не прибила за те, шо ми її не розбудили?

— Ну тоді вона хоч сонна була… — похитала головою Міранда. — А сьогодні це шось взагалі незрозуміле було.

— Ой, та не переймайся. Нікуди той Влад від тебе не подінеться.

— Не впевнена… Сильно сумніваюся, шо він після такого, ще ризикне зайти в гості…— зітхнула Міранда. У неї було відчуття, що вона бездарно втратила шанс перевести їх приятельські стосунки на наступний рівень. І від цього хотілося вити вовком.

— А нефіг в гості до тебе ходити, нехай кудись запрошує! — хмикнула Давліла.

Наступні кілька днів Влад в корпусі не з’являвся. Саме тому Міранда визвалася віднести до старого корпусу, там де досі проходила більшість занять третього-п’ятих курсів, переклад лекцій, для однієї з викладачок. Даліла вирішила скласти їй компанію.

Викладачку вони знайшли, лекції віддали, а Влада Міранда побачила лише мигцем, коли він заходив разом зі своїм потоком до аудиторії. Провівши поглядом знайомий силует з рюкзаком (не бігти ж за ним в аудиторію повну незнайомих старшокурсників) Міранда лише скрушно зітхнула і запропонувала подрузі «забити» на пару по релігієзнавству, яка у них мала бути останньою. Її необхідно було провітритися, відволіктися, щоб не наламати дров. Прогулянка з Далілою була для цього ідеальним варіантом, адже подруга була ходячим феєрверком емоцій та генератором жартів, який відволіче й від кінця світу. Тож вони купили по морозиву та розмовляючи про все на світі, неспішно пішли центром міста в бік гуртожитку, до якого було кілька кілометрів. Даліла розповідала про своїх кавалерів, вигадливо коментувала кожного хлопця, що мав необачність провести їх поглядом, і скоро вже Міранда звично веселилася налаштувавшись на одну хвилю з подругою. Саркастичний гумор Даліли і уміння навіть у випадковому погляді незнайомців бачити бажання впасти до її ніг, й тут же розказати Міранді, як вона буцатиме небажаних кавалерів, були неперевершені. Тож скоро Міранда від душі сміялася.

А навкруги буяла весна. Сонце, теплий вітерець, блакитне небо розкреслене білою смугою від далекого літака, тріпотять на щоглах синьо-жовті прапори.

— Куди це ви такі гарні? А як же навчання? — пролунало веселе у дівчат за спиною, коли вони йшли повз «Білий Лебідь». Озирнувшись, подруги побачили, що їх наздоганяє Діма (той, що поступив з ними, а потім перевівся на наступний курс). Міранда привітно посміхнулася. Їй подобалося спілкуватися з цим хлопцем. Він був товариський, розумний і, що сильно радувало, спілкувався літературною мовою, а не суцільнонепечатними висловами. Даліла ж Діму позаочі називала «лицарем-балаболом».

— Яке навчання? На дворі весна, — сяйнула посмішкою Даліла.

— А вона і на вас позначається? Бо зазвичай це у хлопців очі розбігаються від ваших підборів та оголених ніжок, — посміхнувся Діма.

— Шо, спермотоксикоз вже дошкуляє? — іронічно хмикнула Даліла.

— Не сказав би, що аж так. Радше надмірна хвиля прекрасних видовищ, — трохи ніяково розсміявся Діма.

— Вибачте, а де тут вулиця Челюскінців? — звернулися до їх компанії двоє чорношкірих хлопців, трохи дивною, але українською мовою.

— Прямо і праворуч, — відповів Діма, махнувши рукою в потрібний бік.

— Дякуємо, — розпливлися ті білозубими посмішками та попрямували далі.

— Негробанк переїжджає? — хмикнула Даліла, коли вони трохи відійшли. Подруга натякала на відому всім донеччанам нелегальну точку обміну валют, яка була під гуртожитком іноземців.

— Це ж треба, негри, а українською розмовляють краще за нашу Гузенко, — здивовано відмітила Міранда.

— І це аут. — похитав головою Діма. — От поясніть мені, чому іноземці можуть нормально вивчити українську мову, а наші викладачі її часом так перекручують, що вуха в’януть. Чичко з серйозним виглядом розповідає на лекціях, що кримінальна справа «збуджується», у Гузенко «мисливці» замість «мислителів», а Карпенко часом таке морозить, що навіть її злопам’ятність не стримує смішки в аудиторії!

— Ой, так, Гузенко українською говорить кумедно, — кивнула Міранда.

— Це не кумедно, а сумно! Я взагалі не розумію, чому народжена тут людина з типовим українським прізвищем не може й речення сказати українською, щоб не видати якоїсь дурні, а, наприклад, той же Моісеєв (ну з прізвища ж видно, що типовий же українець!), розмовляє українською так, що заслухаєшся.

— Ну, Гузенко старається, вчить. Перекладає свої лекції з російської, — знизала плечима Міранда,

— Точніше, припахує студентів перекладати, — уточнила Даліла, нагадавши, що саме ці переклади, вони їй сьогодні і відносили, в обмін на п’ятірку по контрольній. Там роботи було буквально за пару годин. Міранду здивувало, що для викладача, доцента, це, виявляється, проблема. Втім, ще дивніше було почути, що їх паралельні російськомовні групи здають на курсі з української ділової мови, тисячі, як на англійській мові. Тобто мають перекласти та здати викладачу якийсь текст визначеної кількості знаків, наче то якась зовсім чужа мова. І для деяких це, виявляється, складно! Міранду шокувало, що є студенти, які реально настільки не знають мови своєї країни. Україномовні групи таких дурнуватих завдань не мали. Їм викладач одного дня просто принесла якусь газету, студенти почитали її, на ходу перекладаючи з російської на українську мову і на тому питання закрилося. Бо, що ж там важкого?

— Це однозначно краще, аніж би вона їх перекладала сама, — хмикнув Діма. — Власне, не дарма викладачі кажуть, що україномовні групи, то еліта нашого факультета. Гордість та окраса.

— Хіба що скромності нам недодали, — з посмішкою зауважила Міранда.

— Скромність, то й так наша національна вада! Нам вже давно варто тренувати вміння себе цінувати, хвалити і рекламувати! — обурився Діма. — Та на українських талантах виїхала третина світової науки, та майже все російське мистецтво! А ми все скромнічаємо.

— Ой, так, нам на спецкурсі по культурі розповідали, шо ткни навмання у великих російських літераторів, митців чи науковців і виявиш там українця різного ступеня замаскованості, — кивнула Міранда. — Гоголь, Айвазовський, Куїджи, Репін, Лисенко, Довженко, Малевіч.

— А ще Амосов, Антонов, Корольов, Патон. Це я вже мочку про Шевченка, «Кобзар» якого то такий світовий бестселер, що його переганяє хіба що Біблія. Та й взагалі найбільші російські міста заснували і будували українці. Пітер побудовано полками Івана Мазепи, Москву заснував син Володимира Мономаха. І мені сильно незрозуміло, чому це Донецьк і Київ говорять переважно російською, а не Москва та Пітер українською, — кивнув Діма.

— Мабуть, тому, що матір’ю Долгорукого була донька половецького хана, — хмикнула Даліла. — Та й пізніше Золота орда Москві була значно ближча. Вони ж у неї навіть ярлики отримували, щоб підтвердити своє право називатися князями.

— Може ти й права. От хоч взяти портрет Івана Грозного. Це ж монгол монголом, —задумливо мовила Міранда, яку завжди дивувала така зовнішність російського царя.

— Отож. У них, певно, щелепа не була пристосована до української мови, — піддакнула Даліла і тут де без переходу додала, проводжаючи іронічним поглядом якусь компанію парубків, — Так, Діма, ще трохи й тебе поб’ють від заздрості, шо ти гуляєш одночасно з двома такими красунями.

— Страшна пора ця весна, — картино зітхнув Діма й демонстративно обійняв за талію обох дівчат. Компанію хлопців так перекосило, що навіть Міранда розсміялася. Таки іноді Даліла дійсно помічає кумедні моменти.