Світла сторінка

Міранда

— Ця школа мене доконає! То шестикласники вимагають показати паспорт, бо не вірять, шо нам є по 18, то старшокласники клеються! — почала обурюватися Даліла Міранді, варто було їм вийти зі школи, де вони нині проводили уроки права.

Вчителювали подруги в рамках діяльності юридичної клініки «Про боно» (від лат. pro bono publico — «заради суспільного блага»), яку організували на ЕПФ. В цій клініці студенти під керівництвом викладачів надавали безкоштовні консультації населенню та викладали у школах основи права. Міранді з Далілою за розподілом дісталася школа неподалік, поряд з площею Бакинських комісарів (за гарної погоди вони туди ходили пішки). Ця школа здивувала Міранду металевою решіткою на вході та жорстким обмеженням входу-виходу. Такий собі форт Нокс, при вході до якого кожного разу питали паспорт, уточнювали які уроки дівчата ведуть, в якому класі, перевіряли розклад. А щоб вискочити до магазину, треба було ледь не ритуальний танок перед вахтером станцювати. Для Міранди таке тотальне обмеження свободи здавалося дикістю, а от Даділу такі засоби безпеки не сильно дивували (казала, у них в школі було щось подібне), хоч вона й відчайдушно лаялася на незручність.

А от школярі були типові. Кілька слухняних відмінниць, кілька кручених, як дзиґи, балакучих шибеників і основний загал, що, як флюгер, реагував на найменші зміни атмосфери в класі. Міранда у своїй школі іноді підміняла учителів, то приблизно уявляла чого очікувати, тому зовсім не здивувалася, що діти сприйняли появу двох студенток-вчителів, як розвагу. Варто було зникнути за дверима директору, яка відрекомендувала дівчат, як учні заходилися «тестувати» вчителів. Почали з заяв «Щось ви занадто молоді, вам хоч по 16 є?» та здивованого «А нашо нам те право?» й швидко та невимушено перейшли до питань на зразок: «У мене тут брата «взяли» за крадіжку. Підкажіть, що робити?» або «А якщо я вкраду бухту мідного дроту, то на скільки мене посадять?». Тож уроки проходили весело. Учні писали (далеко не всі), слухали (хто, як умів), бешкетували, а часом і «убивали наповал» впевненими фразами на зразок: «Право — це обов’язок людини жити по праву». Уроки подруги вели раз на тиждень і в ролі вчителя виступали по черзі. Коли вчителювала Міранда, то «працювала» переважно 2/3 класу, які здатні були слухати, доки Даліла феєрично сварилася з головними шибениками. Коли подруги мінялися ролями, то шибеники сиділи переважно тихо чи ставили питання +- в тему. Принаймні, як вони ту тему розуміли. Практика показала, що роль «ходячої совісті» Міранді давалася значно краще за роль «головного атракціону».

— Коли встигли? — здивовано кліпнула на подругу Міранда, адже вони майже весь час були разом і жодного старшокласника поряд з подругою вона не бачила.

При цьому Міранда зійшла з тротуару вздовж проспекту Богдана Хмельницького на протоптану стежку, що зміїлася до міського ставка і далі, вздовж води в бік гуртожитків.

— Блін, знову ти ведеш мене своїми улюбленими чигирями, — невдоволено скривилася Даліла. Подруга віддавала перевагу дорогам, а не стежкам. А от Міранда за будь-якої можливості занурювалася у осередки природи. Тим паче якщо на вулиці панувала гарна погода.

— Так ближче, — знизала плечима Міранда — То коли тебе встигли вполювати старшокласники?

— До «вполювали» вони не доросли, — хмикнула подруга, — Але мисливські таланти у них нівроку. Я ж лише вискочила купити води на перерві! А коли поверталася, якийсь довготелесий хлопчина, замість іти на урок, почав клеїтися з питаннями «О, новенька! А ти прикольна. Ти з якого класу?»

— І шо ти відповіла?

— Правду! З 6-А! — хмикнула Даліла.

— Уявляю його подив, — розсміялася Міранда. — У тебе просто талант чіпляти хлопців у найнеочікуваніших місцях.

— Та дістали вони! От чому з тобою такого не буває? Та минулого разу, варто було тобі звернути в чергові чигирі, де мої підбори грузнуть, як хвилин за п’ять поряд зі мною пригальмував мерс й опустивши скло, якесь ділове чмо в темних окулярах запропонувало гарно провести ніч!

— А-а-а. То от чого ти тоді передумала йти вздовж дороги і прискакала до мене на стежку.

— Так! Але те чмо хоч доросле було! А тут старшокласник! Мені ж для повного щастя не вистачає статті за розбещення неповнолітнього! А я ж нічого не робила, просто за водою ходила! Та на мені ж сьогодні навіть штани, а не мереживні панчохи! — обурювалася Даліла.

— Мабуть, мереживні панчохи, то стан душі, — посміхнулася Міранда.

— І з яких пір мій стан душі діє, як транспарант «підкоти до неї»? Чоловіки ж, наче, не собаки, що здатні відчувати запах страху! Та й тут же мова не про страх! — продовжувала картино обурюватися Даліла. І важко було зрозуміти подруга дійсно незадоволена, чи втішена підвищеною увагою чоловіків всіх вікових категорій. — Вчора до мене клеївся дід! От просто в клініці під час консультації! Прийшов з питаннями по нарахуванню пенсії і туди ж: «любві всі возрасти покорни…»!

— Співчуваю, — вже не стримувалася від сміху Міранда, у якої якщо й були проблеми при спілкуванні з клієнтами клініки «Про боно», то зовсім інші. Наприклад, з’ясувати суть химерно сформульованого людиною питання (довга історія життя, в якій хто його зна, що є питанням), чи відсутність документів, на котрі людина посилалася, але так невизначено їх описує, що важко зрозуміти про що саме мова. Але загалом консультації Міранді подобалися більше за уроки в школі, адже при роботі з клієнтами клініки доводилося спілкуватися не з тридцятьма непосидючими дітьми, а з однією дорослою людиною, яка сама прийшла і зазвичай таки мала уявлення навіщо. До того ж питання відвідувачів спочатку записували, потім було кілька днів на опрацювання та поради з викладачами й лише на наступній зустрічі людині надавали повноцінну консультацію. Це вимагало більше часу і клопоту, проте давало цікавий досвід та не потребувало талантів шоумена.

— До речі, як там твоє побачення з Сашою? — перестрибнула на іншу тему Даліла.

— Та непогано. Ходили в «Зірочку» на «Лару Крофт». Прикольний фільм. Саня сказав, що я схожа на головну героїню.

— На Анджеліну Джолі? Ну, шось є. Молодець хлопчик, правильні компліменти відвішує, — хмикнула Даліла. — А далі шо?

— Ну, після фільма, дорогою до гуртожитка Саша з’ясував, шо я не бачила «Матрицю» Розпереживався, як це я могла не бачити такий фільм і ми на півдорозі розвернулися й попрямували до нього, бо він заявив, шо треба терміново виправити цей недолік. Тут не сперечатимуся, «Матриця» була того варта. Крутий фільм. Коротше в гуртожиток я ледь встигла до закриття.

— І?

— Шо і? Класні фільми, прикольний хлопець.

— Зрозуміло, і цей пролетів, як фанера над Парижем, — закотила очі Даліла.

— Я ще не вирішила, — знизала плечима Міранда, хоч усвідомлювала, що фільми полишили значно яскравіші враження за саме побачення.

З Сашою Міранда познайомилася (точніше Саша з нею) в бібліотеці, коли намагалася зареєструвати собі електронну пошту. Виходило у неї не дуже, доки студент за сусіднім компом не запропонував допомогти. Допоміг і Міранда тепер має свою першу персональну електронну скриньку. Потім вони розговорилися. Саша вчився на другому курсі, на платному відділенні та жив з кількома друзями буквально навпроти навчального корпуса. Він був балакучий, невисокий, рудуватий, мав не яскраві, але приємні риси обличчя. А ще з ним було легко і, попри відверту зацікавленість, несподівано комфортно. Він не тиснув своєю увагою, а завів звичку «випадково» опинятися поряд та періодично пропонувати допомогу. Іноді неймовірно доречну, як, наприклад, коли Міранді терміново треба було внести правки в доповідь, а комп’ютерні класи буди зайняті. Тоді Саша «забив» на свою пару, повів Міранду до себе додому (мав свій комп) де вона змогла все швидко виправити. Сусіди хлопця зустріли їх непристойними жартами на зразок («а вам точно перерви вистачить?»), але Саша, ніяковіючи, швидко виставив їх до іншої кімнати. Міранді загалом було байдуже на жарти, але ставлення Саші вона оцінила. Тому й погодилася на побачення, хоч і усвідомлювала, що поряд з ним серце не завмирає, як від спілкування з Владом.

Але з Владом була зовсім інша історія. Цього року Міранда бачила його значно рідше, бо у четвертого курсу майже всі заняття були у старому корпусі. Проте незмінно шукала його поглядом, а душа все мріяла і нила, зберігаючи кожну, навіть коротку зустріч, як цінний скарб. Тому, коли Міранда випадково почула його номер телефону (Влад теж був учасником «Про Боно»), то мимоволі запам’ятала. А потім пару тижнів буквально била себе по руках, щоб не подзвонити, аби просто почути його голос. Не допомогло. Одного дня вона таки подзвонила й під час розмови примудрилася видати дурнувате: «А шо, якщо я скажу, що кохаю тебе?». Влад на це помовчав і відповів, що це не телефонна розмова. І Міранда думала, що він знайде її, щоб поговорити вживу, але… Але він не з’являвся на обрії. А коли, десь через тиждень вона була в старому корпусі то Влад, зустрівшись з нею очима через натовп людей в коридорі, на мить завмер, а потім розвернувся на 180 градусів і зник на сходах між поверхами. Міранду тоді наче під дих вдарили. І справа була навіть не в тому, що вона, по суті, отримала однозначну відповідь на своє питання (хоч це і було до біса боляче). Найбільше її засмутило те, що він не захотів знайти десять хвилин, щоб це сказати. Невже думав, що вона нав’язуватиметься? Невже настільки поганої думки про неї?

Міранді тоді знадобилося з тиждень, щоб якось зібрати себе докупи та прийняти гірку правду. Як не боляче, а довелося визнати, що Даліла мала рацію: «сама вигадала-сама повірила». Єдине про що Міранда шалено шкодувала, так це про своє необдумане зізнання, яке позбавило її невимушеного спілкування з цим хлопцем. Й тепер вона могла лише ще раз подзвонити, просто, щоб сказати, що не варто від неї шарахатися, більше вона не набридатиме. Міранда мріяла про його увагу, кохання, але ніколи не збиралася нав’язуватися і вже точно не хотіла, щоб він від неї так шарахався. Вона утнула цю дурню з зізнанням виключно тому, що їй здавалося, що він до неї небайдужий. Варто визнати – лише здавалося.

Про ці свої «геніальні рішення» Міранда нікому не розказувала, навіть Далілі, бо соромилася вчиненої дурні. А ще не хотіла чути від подруги критику Влада. Він полишався для Міранди промінчиком сонця, чужого, далекого, але хіба це заважає зрідка ним милуватися здалеку? Головне, що воно є.

Своє 19-річчя Міранда вирішила святкувати скооперувавшись з Маринкою, (їх дні народження були поряд). Щоб нормально розмістити досить великий змішаний натовп з двох факультетів (в кімнаті вони були б, як шпроти в банці) Міранда дістала ключі від просторого приміщення в холі 7 поверху, де зазвичай проводилися збори студради. На її «рідному» дев’ятому поверсі в такому приміщенні облаштували спортзал, де хлопці регулярно гриміли різними залізяками. Щоб зекономити, за продуктами Міранда з Мариною поїхали на оптову базу аж під Макеєєвкою, про яку їм розповіла Даліла. Саша запропонував скласти компанію та допомогти. «Дорожня карта» від Даліли виявилася дуже приблизною, бо її «від зупинки хвилин 10» виявилося на практиці кількома кілометрами (бо Даліла ті 10 хвилин, як пізніше з’ясувалося, їхала на машині), та й самі ціни на «базі», були не настільки низькими, аби їхати через пів міста, а не купити все, як завжди, на базарі «Горсада». Втім, оскільки вже доїхали, то купили більшість потрібного. Набрали дві важкі сумки, тож допомога Саші була незамінна. Самі б дівчата наряд чи дотягли ті сумки до гуртожитку. А Саша ніс, ще й жартувати встигав, що це дрібниці в порівнянні з розвантаженням вагонів, яким він підробляв, коли закінчуються гроші. Міранда все більше поважала цього хлопця і сильно шкодувала, що повага і кохання, то таки різні речі.

День народження пройшов насичено. Спочатку Міранду «пригриміла» вітати її профспілкова компанія на чолі з Ірою Бабешко. Іра змінила старшого брата на посаді профорга факультету й одночасно стала редактором студентської газети (Міранда для неї збирала матеріал та й сама іноді там друкувалася). Це привітання Міранду приємно здивувало. Іра була дуже харизматична. На курс молодше Міранди, проте з настільки унікальними якостями лідера, що без жодних проблем керувала всіма, хто траплявся їй під руку. Від старшокурсників до викладачів. При цьому у чоловіків Іра викликала бажання її захистити, вберегти. Від цієї натуральної блондинки з розумом генія та наполегливістю катка, хлопці просто мліли. Але не чіплялися до неї з непристойними пропозиціями, а радо хапалися за можливість бути помічниками, захисниками, друзями, і взагалі зробити все, що Іра накаже. Й Іра всім прекрасно знаходила суспільнокорисну роботу. А ще встигала одночасно успішно працювати за стількома напрямками, що Міранда могла лише захоплюватися її здатністю постійно крутитися в режимі геніального електродвигуна.

Потім, коли Міранда й Маринка бігали з тарілками, накриваючи стіл, прийшов з привітаннями Кирило. Спіймав Міранду просто на сходах, вручив красиву синю троянду та духи. Міранді було приємно, але в першу чергу вона почувалася ніяково, бо не давала цьому хлопцю жодних надій і взагалі старанно уникала його уваги вже третій рік. А він все одно прийшов, ще й з подарунком. Вона б і рада була все звести до жарту чи просто дружнього спілкування, але він дивився на неї таким нещасно-закоханими очима, що подякувавши, Міранда від нього ганебно втекла. Не змогла себе змусити навіть запросити його на святкування (хоч совість і гризла, що так робити некрасиво). Але як запрошувати, якщо поряд з Кирилом її накриває тотальне почуття провини через відсутність якихось почуттів? Та й на святкування мав прийти Саша (не могла ж вона його не запросити після того подвигу з доставкою сумок), а влаштовувати безглузде змагання за своє серце Міранда точно не планувала. А воно було б безглузде, бо серце мовчало. Власне, після тієї побіжної зустрічі з Владом воно взагалі німувало, передавши все керування мозку. А мозок в компанії з совістю натякали, що не варто морочити голову гарній людині. Краще нехай Саша знайде нормальну дівчину, а не ходячий айсберг з совістю замість серця.

Тому Міранда почала відмовлятися від побачень з Сашею, його допомоги (навіть тоді, коли то було б дуже доречно), почала уникати цього хлопця, а один раз на нього навіть трохи визвірилася, щоб остаточно відлякати. Саша засмутився, спробував звернутися за порадою та допомогою до Даліли, яка йому відверто симпатизувала. Але Міранда не велася на притаманну подрузі «політику милосердя» щодо залицяльників. Якщо Даліла вважала за можливе приймати знаки уваги одночасно кількох хлопців й потім артистично скаржитися, як втомилася від їх уваги, поцілунків, квітів, масажу ніг та недоречних подарунків, то Міранда так не могла і не хотіла. Їй здавалося то нечесним. Дискусії подруг з цього питання пішли на чергове коло, але Саші то не допомогло.

Кінець грудня, вечір, мороз, засніжена околиця села Єлизаветівка, за якою стіною стоїть ліс. Темно. Світиться лише кілька віддалених ліхтарів біля будівлі лікарні, яку видно за деревами парку та вікно крайньої хати. Міранда пританцьовувала на узбіччі дороги, подумки лаючись, що грудень так невчасно згадав про морози. Холод пробирався під плащ та светр, намагався вчепитися в пальці ніг, натякаючи, що варто подумати про кращі зимові чоботи. Прямий рейсовий автобус сьогодні не приїхав (сказали, поламався) тож довелося добиратися додому «перекладними». Спочатку Міранда доїхала Вугледарським автобусом до Костянтинівки, потім попуткою до Єлизаветівки, а от тут вже капітально застрягла, бо інший автобус, на який вона розраховувала, теж не приїхав. І це означало, що найближчий «аварійний варіант», вже аж робочо-шахтарський автобус, до якого ще кілька годин. А навкруги непроглядна ніч, вітер, тріскучий мороз і шанси спіймати попутку мізерні, бо машин на дорозі — кіт наплакав. Та й ті не поспішають зупинятися. В таких умовах подарунок молодшій сестрі, який Міранда так невдало купила, мав всі шанси не доїхати до села живим. Тому дівчина відчайдушно махала всім поодиноким фарам, які тільки з’являлися на дорозі. Втім, коли поряд з нею, важко гримаючи, ніби рвучко зупинений величезний металевий дракон, загальмував камаз, дівчина таки трохи розгубилася.

— Оце так попуточка… — пробурмотіла Міранда роздивляючись здоровенне колесо просто перед її носом та підіймаючи погляд, до кабіни, розташованої вище голови.

Двері кабіни відчинилися, випускаючи в морозне повітря теплу пару.

— Залазь, доки не перетворилася на снігуроньку, — весело мовив бородатий чолов’яга й Міранда поспіхом забралася. Не до вередливості.

— Дякую. А ви куди їдете? — спитала вона роззирнувшись. Власне, варіантів напрямку на цій дорозі було небагато. В найгіршому випадку її могли підвезти через ліс до сусіднього села, в кращому — аж додому.

У кабіні було просторо, тепло, стояв ледь помітний запах ковбаси, бензину, мастила та пилу. Верх лобового скла прикрашала шторка з китицями та якісь інконки. Але вони губилися на фоні грандіозного огляду на яскраво освітлену фарами дорогу.

— На Велику Новосіловку, — відповів водій, рушаючи.

— О, майже ідеально! — зраділа Міранда й тут же поповзла в сумку, аби перевірити, як там її горе-подарунок.

— Що там у тебе? — спитав чоловік з цікавістю поглянувши на сумку.

— Рибки… Сестрі молодшій обіцяла подарунок на новий рік, — зітхнула Мііранда. Вона, звичайно, старанно замотала їх у свою шапку, ще один пакет, обклала речами в сумці, але вже мала сумніви, наскільки то допоможе. Це за нормальних умов в автобусі рибки б спокійно пережили дві години дороги (перевірено), а при -15 і з танцями між селами, шанси були все сумнівніші.

— Живі ще?

— Та живі… — Міранда витягла зав’язаний акваріумний пакет, роздивляючись дрібних переляканих рибок.

— Придумала ж, в мороз таке везти, — хмикнув чолов’яга у густі вуса.

— Та на автобусі було б нормально, але з автобусом не пощастило…

— Буває. Зате мені буде компанія. Нудно самому поночі їздити.

Водій виявився балакучим й добрим дядьком. Всю дорогу він розповідав про дружину та доньок і навіть зробив крюк в кілька кілометрів, щоб висадити Міранду на краю її села, а не на трасі за кілька кілометрів. Рибки, як не дивно, всі вижили, хіба що коли Міранда опустила пакет з ними в акваріум (щоб поступово зрівняти температуру) ті мандрівники з плавцями мали підозріло блідий, майже прозорий вигляд. Але потім нагрілися, повернули свої кольори, а за кілька годин дрібна скалярія вже навіть намагалася через пакет ганяти неонів в акваріумі. Сестричка була в захваті.

Того ж вечора в гості до Міранди завітав її колишній хлопець. Попри те, що вони вже давно були не разом, він досі, щоразу, коли приїжджав додому, заходив в гості до Міранди, розказував, як справи, які має плани, досягнення. Він вже відслужив в армії, але так і полишився жити, там де служив, — у Севастополі. Влаштувався працювати водієм, почав зустрічатися з татаркою. Міранда була рада почути, що у нього все добре, але цього разу в якийсь момент на фоні його зовсім дорослого самостійного життя, відчула себе невдахою. Колишній хлопець облаштувався в місті на березі моря (запрошував в гості), непогано заробляв, мав своє життя, дівчину. Міранда ж досі застрягла на етапі «вчуся». А з особистим життям взагалі був повний триндець, бо серце нахабно пішло у відпустку.

Втім, скаржитися на свої невдачі колишньому хлопцю вона не стала. Життя тривало. Контрольні, заліки, зустріч нового року, чергова сесія. У Міранди знову було кілька автоматів, але деякі екзамени таки довелося здавати. З одним несподівано допоміг Сергій, який приніс їй тести з відповідями, які будуть на екзамені. Така собі своєрідна подяка за раніше позичені конспекти, контрольні, книги та експрес пояснення лекцій по курсу логіки. Втім за останнє Міранда могла Сергію й сама подякувати, бо поки пояснювала йому свій конспект (який Сергій невимушено звів до короткого переліку схем), то й сама ідеально розібралася в темі (до цього мала рівень «все чула, записала, наче розумію»). Отримані тести з правильними відповідями були просто джек-потом, адже замість вивчення всього матеріалу (тести викладач не давав для ознайомлення), достатньо було лише кілька разів прочитати правильні варіанти відповідей. Отож вони з Далілою просто озброїлися несподіваним подарунком долі, відерцем кавового морозива та провели перед екзаменом чудовий вечір спілкування під читання тестів. Повернувшись від подруги Міранда за звичкою закинула книгу під подушку та лягла спати.

Ранок, швидкі збори, екзамен у вигляді тестування на комп’ютерах. У Даліли щось не склалося з потрібною кількістю правильних відповідей й вона гримнувши стільцем пішла сваритися з викладачем, доводячи, що це помилка системи. І переконала його! Власне, викладач не мав вибору, особливо після того, як Даліла при всіх видала: «Та я тут ляжу, але у мене буде «відмінно»!». Після екзамену Міранда всю дорогу до гуртожитку веселилася, згадуючи шокованого викладача. Вона б так точно не змогла. А Даліла – легко. Подрузі треба була вся сесія на відмінно, оскільки це давало можливість отримати знижку по оплаті за навчання, й заради цього вона здатна була загнати в кут не лише викладача, а, мабуть, і самого декана.

Сусідки в її кімнаті саме обідали, коли Міранда повернулася.

— О, ти вже здалася? І шо отримала? — спитала Альона, насипаючи в тарілку смажену картоплю.

— П’ять, — посміхнулася Міранда.

— Капець, я теж так хочу! — закотила очі Аня. — Я тут вчу-вчу, як проклята, і маю в кращому випадку четвірку! А ти закинула звечора книжку під подушку, а зранку п’ять! І так щоразу! От як так? Шо це за чарівна подушка?! — весело обурювалася сусідка.

— Бери в оренду, — посміхнулася Міранда.

— Ага, і голову Міри теж, — хмикнула Альона. — Міра, будеш з нами обідати? — спитала вона.

— Та ні, дякую, я вже збиратимуся додому, — відмовилася Міранда.

Власне, ця пропозиція була лише ввічливістю. Вони від початку харчувалися окремо, оскільки Міранда не бажала нікому падати на хвіст. Адже сама готувала рідко і продуктів возила менше, а когось об’їдати чи користуватися чужою працею, вважала неправильним. В принципі це всіх влаштовувало. Разом з сусідками Міранда зазвичай лише чаювала. Втім, чаювала Міранда багато де. Найчастіше, звичайно, у Даліли. Іноді ще у Марини. Але у Марини останнім часом все рідше, бо подруга сильно змінилася. Тапер це була трохи специфічна (варто визнати красивіша) копія Даліли, яка чомусь «підсіла» на Шансон, до того ж якусь зовсім «зековську» версію, з суцільним потоком жаргонних пісень («на фєнє») про Колиму, «козлов-ментов» та небо в клітинку. Далілу такий репертуар не дратував, а от Міранді категорично «не заходило», тож вона стала частіше «зависати» деінде, наприклад у Злати, на поверсі біологів. Втім вільного часу у неї було не так і багато, бо окрім навчання в Університеті Міранда ще відвідувала курси в автошколі. Вона якось обмовилась батькові, що хоче отримати права, а той підтримав її ідею та пообіцяв оплатити курси, якщо вона знайде автошколу. Щоправда, попередив, що машину не забезпечить. Але Міранда й не розраховувала на машину, її порадувала сама можливість навчитися кермувати. Тому вже невдовзі після тієї розмови вона знайшла автошколу на «Пожарці» куди тепер з ентузіазмом моталася вечорами.

Теорію в автошколі викладали в пошарпаному, завішаному плакатами з дорожніми знаками класі зі старими, густо розмальованими партами. Втім, таким Міранду тут було важко здивувати. Значно цікавішими виявилися «однокласники». Однолітків Міранди було мало, переважно вчилися люди за 20, а то й за 40 років, а одна пані взагалі була пенсійного віку. І видовище сивої жіночки, яка старанно пише конспект, трохи розбило шаблони Міранди. Тим паче, що поведінка цього начебто дорослого класу не сильно відрізнялася від 6-А, в якому Міранда викладала право. Хіба що «шибеники» були з пивом та цигарками.

Втім, практика керування автомобілем виявилася ще веселішим атракціоном. Їх групі чомусь тотально не щастило з машинами. То хтось поламався, то захворів, то звільнився. Через це Міранда встигла поїздити на усіх машинах автошколи (копійка, дев’ятка, таврія, десятка, волга) та познайомитися з усіма водіями (а декого навіть проконконсультувати з юридичних питань, звертаючись до своїх викладачів ЕПФа). Інструктори були неймовірно різними: суворі, нервові, кумедні, терплячі. Дідуган-інструктор не випускав учнів далі полігону, молодий — садив за кермо і з жартами та скаргами на те, що навесні найтяжче, бо відволікають голі ніжки красунь, відправляв Міранду нарізати кола від новопобудованого ТЦ «Золоте кільце», повз автостанцію до стадіону «Шахтар» і назад через АС «Центр» (в народі – яма) й знову по колу (напрочуд яскраві враження, як для третього заняття за кермом). Один з інструкторів за урок водіння встигав розказати половину свого життя і хто на чому «сиплеться» на екзамені, знайомлячи з маршрутом до книжкового ринку на «Маяку», інший обирав маршрути в бік Пролетарського району й лише коротко казав, що робити та щоразу мовчки, спокійно, але демонстративно вмикав забуті Мірандою поворотники. А на одному з останніх занять, під час кермування Міранди на автомобілі «полетіло» зчеплення і їм з інструктором довелося полишати машину й пішки повертатися до автошколи (на щастя вони вже були поряд). Компанія інших водіїв, які там саме зібралися, бо був кінець дня, зустріла її дружним реготом та питанням «Шо, Міро, таки хоч одну машину, але добила?». Правда потім, помітивши, що вона засмутилася, ті ж водії всім натовпом втішали Міранду, пояснюючи, що то «робочий момент» і взагалі не її особисто провина, а всіх «вправних учнів» загалом.