Світла сторінка

Ліза

Приємно пригрівало травневе сонечко, співали пташки, здалеку ледь долинав гул міста. Неділя радувала теплом, тож Ліза вирішила скористатися гарною погодою та посадити цибульку та редиску. Вона саме закінчувала грядочку, коли у двір зайшов старший син.

— Олеже, — радісно підвелася Ліза, бо вже й не очікувала, що він прийде. З того часу, як син почав працювати в футбольному клубі, він став майже невловимим. Олександр вже кілька разів просив його прийти пообрізати куші, а він все не міг знайти часу.

— Привіт, ма, — кивнув син, та знявши легку курточку, повісив її на цегляний парапет ґанку.

— Зачекай хвилинку, я лише рядочок досію і … — почала Ліза.

— І побіжиш годувати «голодну дитину», — посміхнувся син у вуса. — Ма, не поспішай. Я планував почати з саду, а вже потім чай і батькові настанови, — зупинив її син та діставши з кишені джинс секатор, почав обрізати кущі троянд.

— У мене там є паска. Свячена. Ми зранку з батьком ходили святити до тієї невеличкої церкви за Критим ринком, біля якої будують храм. А ви не ходили?

— Ма, я тебе прошу. Марнувати рідкісний вихідний на цю ритуальну дурню? Щиро дякую, у мене є значно цікавіші заняття, — хмикнув син. — Я здивований, шо батя таким почав цікавитися. Ви ж, наче, покоління атеїстів.

— У нас вже не той вік, щоб атеїстами бути. Та й часі нині інші, — посміхнулася Ліза, мимоволі згадавши що у молодості їй би й на думку не спало іти до церкви взагалі, а особливо на великі свята. За подібне тоді очікувало забагато неприємностей. За часів дитинства Лізи за таке могли «посадити» чи розстріляти, за часів юності – виганяли з навчальних закладів, за часів молодості – звільняли з роботи з «вовчим квитком». Та й нікуди по суті в ті часи було ходити. Єдиний в Донецьку храм, який пережив революцію і 30-ті, Свято-Миколаївський, був знесений у 1963 році. І нехай потім, кажуть, під храм було переобладнано житловий будинок, Ліза погано уявляла, хто туди ходив. Тож не дивно, що і діти у неї виросли зі скептичним ставленням до віри.

— Зате зараз просто рай для бізнесменів в рясі, — кивнув син. — Та й без ряси проповідники непогано собі секти збирають.

— Як у вас справи? — вирішила Ліза змінити тему.

— Та нормально, працюємо. База будується, футбольний клуб розвивається, нові гравці є, кольором, ну викапані шахтарі, от просто з забою і без душу. По нашому, правда, нібельмеса не говорять, зате з м’ячем на ти, — неквапливо говорив син, вправно клацаючи секатором. — Лебедів нещодавно привезли нам на Кіршу. Я очікував побачити величних птахів, а нам дістали з вантажівки два десятки худих, брудних замизганих нещасть. Гуси-гусями, як у бабусі Марії на гусятнику. Тиждень вичухувалися, але нічого, вичухалися, зараз вже дійсно лебедів нагадують.

— То ти там не лише полями-лісами завідуєш, а вже й зоопарком? — посміхнулася Ліза.

— Ага, мультизадачність наше все. Ще полишилося ферму відкрити і пшенички навколо футбольних полів посіяти, — посміхнувся син. — Та мені ж не звикати, лісництва на самозабезпеченні я вже проходив.

— От тільки там ти не працював майже без вихідних… — зітхнула Ліза.

— Ну, усюди є свої недоліки, — знизав плечима син. — Можна піти в зеленбуд і бути вдома щодня вже після 17ї, зі святкуванням усіх державних свят, але ти ж знаєш, які там зарплати. Хоч озеленення міста зараз і починає потроху оживати. Кажуть, є амбітні плани повернути Донецьку статус міста мільйона троянд. Ти знала, що наше місто з 70-х років вважалося одним з найзеленіших промислових міст світу? І ми досі тримаємо марку. Британці, що до нас приїжджають, регулярно вражаються, що шахтарське місто може бути таким зеленим. Мене взагалі завжди дивувало, чому у символіки нашого регіону акцент на чорно-червону палітру. Ні, ну зрозуміло, чорні терикони, червоні троянди, але ж у нас є ще багато зелені: парки, ліси, поля, посадки. А символіка якась поховально-бандерівська. І символіка «Шахтаря» в тому ж дусі, хіба що відтінок трохи інший. Хоч би поле зелене домалювали.

— О, Олеже, ти вже тут! — пролунав голос Олександра від порогу. — Лізо, а ти що робиш в городі? Сьогодні ж Пасха. Накривай на стіл.

— Привіт, па. Не поспішай. У мене тут десь на пів години роботи, — відповів син, проте відклавши секатор підійшов до батька привітатися.

— Та свято ж, — спробував відмахнутися Олександр.

— Правильно, зручна можливість зробити щось корисне вдома. Я ж до цих троянд вже місяць їду, — кивнув син.

Ліза поспіхом закінчила сіяти та пішла в дім накривати стіл, доки є рідкісна можливість посидіти з синами в тісному сімейному колі. Навряд чи Олег довго займатиметься садом. Хоч, догляд за рослинами це саме та царина, де син міг посунути авторитарний спосіб спілкування батька.

Невдовзі Лізі на допомогу спустилася з другого поверху невістка молодшого сина. Сам син долучився до суто чоловічого обговорення саду. Було кумедно спостерігати з вікна, як Олег з секатором скаче навколо кущів і дерев, а Олександр з молодшим сином щось йому розказують, показують та й загалом вдають важливих керівників. При тому, що обидва в тих рослинах такі експерти, що сливу від абрикоси не завжди відрізнять.

Коли чоловіки таки зайшли в дім, у Лізи вже був накритий стіл, в центрі якого стояла освячена паска в оточенні пофарбованих крашанок.

Застілля, як завжди, починалося з режиму «сини – звітуйте», втім, десь після третьої чарки бесіда потекла вільніше, а після п’ятої Олександра потягло на згадування молодості та політику. Чомусь зачепили тему незалежності та ролі шахтарів у її здобутті.

— Та з шахтарів все й почалося. Спочатку з вимог ефективнішого керування, бо ці планові схеми москви загнали галузь в прірву, а потім і про відділення мова пішла. Пам’ятаю, один львівський журналіст писав, шо: «Сьогодні шахтарські колективи стали головними носіями ідеї нашої незалежності. За кілька тижнів Донбас українізувався так, що львів’яни, на мою думку, ризикують втратити пальму першості у національно-визвольному русі». І він таки мав рацію! В 90-му році страйк шахтарів шахти Абакумова під Донецьким обкомом партії був під жовто-блакитними прапорами. І розгортання структур народного руху відбувалося в першу чергу шахтоуправліннях Донецької області, — розповідав Олександр. — Керівництво тоді за голову хапалося, але все одно тоді ніхто й подумати не міг, що це закінчиться такою підтримкою незалежності України. В Донецьку ж на той момент з українського були хіба шо вчителі української мови та й ті переважно розмовляли російською. А українських шкіл взагалі не було, десь років з 30-х. Повернення українських шкіл почалося лише десь в 92-му. І то був радше експеримент ентузіастів.

— Ну, треба визнати, той експеримент непогано так розвернувся, бо зараз українських шкіл досить багато і вони лідери за якістю освіти — знизав плечима Олег. — В ліцеї, де працює моя дружина, перші україномовні класи з’явилися в 92му, в 93му таких класів була вже більшість, а в 96му там вже повністю прибрали російськомовні класи. І зараз ліцей вважається одним з найкращих у Донецьку. А от першопрохідцем була, ніби, школа №65 в районі Вєтки?

— Так, — кивнув Олександр.

— Ой, та кому требі ті українські школи? Наче та мова тут комусь знадобиться, — зневажливо хмикнув молодший син. — До речі, завжди було цікаво чому той район називається Вєтка? Через розгалуження транспорту?

— О, хтось тут зовсім далекий від історії міста, — хмикнув Олег.

— Зате я про Іран можу щось розказати і про будівництво та ефективне керування людьми, — вишкірився брат, — То Вєтка, мабуть, названа на честь чогось твого, рослинного?

— Донбас без плутанини — це як борщ без буряка, — посміхнулася Ліза думці молодшого сина.

— Та ні, ти шо, «Вєтка» не має жодного стосунку до ботаніки, —мотнув головою Олег. — Ця назва суто шахтарська, ще зі старих часів, коли там була залізнична лінія (гілка – вєтка), шо вела до Костянтинівської залізниці та мала широке розгалуження для обслуговування шахт.

— Так, там було поселення «Вєтка» між шахтами №4, 7, №8 та “Олександрівка -Наклонна», — кивнув чоловік Лізи. — А у 1958 році там побудували шахту “Вєтка-Глибока”, яка зараз має назву шахта імені Засядька. Її перейменували в 63 році, на честь померлого міністра вугільної промисловості, щоб ніхто не забув, хто тут головний навіть після смерті.

— А у 1920-х Вєтка була знаменита в першу чергу через торгівлю краденим. Крали в ті часи все, що було у вагонах, котрі там проходили, а потім збували. Я читав, шо там була для цього ціла мережа секретних адрес, — додав Олег. — Кримінал в наших краях у всі часи непогано почувався.

— Це ж треба, який живучий топонім! — хмикнув молодший син. — А непогано так розрослося місто, якщо те, шо колись було віддаленим злодійсько-шахтарським поселенням, ще трохи і наблизиться ледь чи не до центру міста.

— Донбас за радянського союзу виконував роль великого плавильного казана для народу. І розмах того казана був відповідний, — кивнув Олександр.

— Як на мене, це більше було схоже на всеросійську кочегарку, — хмикнув Олег. — Де палили та пиляли все, шо траплялося під руку.

— Так, трохи схоже, — задумливо кивнув Олександр, — Хоч найчастіше тут «палили» незручне минуле. Донбас багатьом давав змогу легально отримати паспорт, записатися у пролетаріат, затерти «неправильний» родовід, змінити прізвище, отримати можливості, яких не мало село чи менш промислові регіони. Сюди стікався народ з усього союзу. І ті люди були дуже різні.

— Ага, місце набуття пролетарської ідентичності та зародження стаханівського руху. — кивнув Олег. — З наших же країв вийшли ікони соціалізму: Стаханов, Ізопов, Паша Ангеліна.

— Ну, припустімо Стаханов то сумнівне надбання. Зустрічав я його, — скривився Олександр. — Досі дивуюся, як з такої людини змогли зробити настільки популярний символ. Краще б Ізотова так прославляли.

— Ха, так Ізотов змушував вчитися, думати, а стахановцем міг стати будь-хто, навіть з трьома класами освіти. Всього лишень треба жити під гаслом “працюй більше, думай менше”, — посміхнувся Олег.

— От тільки сам Стаханов то більше антиілюстрація, як до гасла, так і до самого «стаханівського руху» — мовив Олександр.

— Чому це? — зацікавлено глянув на батька молодший син.

— Бо його досягнення «притягнуто за вуха», а його доля занадто показова. Ні, починав він класично, майже, як Шевченко, пастухом, але в Орловській області. На Донбас приїхав в 1924-му влаштувався працювати на шахту (куди ще могли взяти колишнього пастуха?) і так би й закінчив, якби не потрапив в експеримент по розподілу праці. По суті, особисто його досягнення — це вдало підвернутися під руку. Бо той «його» рекорд, то одна суцільна профанація. Це ж не просто спустився такий собі Ілля-Муромець і нарубав вугілля. Над ідеєю покращення ефективності видобутку працював весь інженерно-технічний персонал шахти. До експерименту зі Стахановим в забої зазвичай працювало кілька людей, які одночасно і рубали вугілля відбійними молотками і, щоб уникнути обвалу, закріплювали лісами шахту. Новітність ідеї була в тому, щоб розділити цю працю. Звільнити забійника від робіт по кріпленню, щоб він лише рубав. Тож, коли Стаханов в 1935 році за зміну добув 102 тони (при нормі на одного 7 тон), це було досягнення колективної ідеї та праці. Будь-який шахтар отримав би в тих умовах рекорд. Стаханов просто рубав, в той час, як з ним працювала ціла команда кріпильників. От тільки знаменитим став лише він.

До речі, ходили чутки, що його справжнє ім’я не Олексій. Є версії, що Стаханова насправді звали Олександр чи Андрій, але у газеті, коли друкували статтю про той рекорд, помилилися. Кажуть, Сталін коли дізнався про це, сказав: «„Правда“ не може помилятися!» і Стаханову швидко організували новий паспорт. А ще прийняли у партію, нагородили орденом Леніна, відправили вчитися в Москву, надали автомобіль, житло, призначили на керівну посаду (не може ж такий символ сидіти в пилюці). Проте, як то кажуть, «не в коня корм» пішов. Стаханов погано вписувався в роль чиновника, мав великі проблеми з алкоголем, постійно потрапляв у якісь неприємні історії, і в підсумку пропив все разом з репутацією. Його випхали з Москви назад на Донбас, де він став нашим «головним болем». Тут він допився до білої гарячки, потрапив до психіатричної лікарні, де й помер внаслідок хронічного алкоголізму. І, варто сказати, дізнавшись цю новину багато хто полегшено видихнув, адже більше не треба було морочитися з прикриванням неприємної правди про плакатного ідола.

Тому Стаханов, то дуже сумнівна «знаменитість». Бутафорний, штучно створений образ духу суперництво без зваження ціни перемоги. Його ж той «рекорд» в 102 тонни швидко перекрили. І робили це багато разів (щоправда, записували нові рекорди лише на «правильних» шахтарів), от тільки наступні чемпіони й близько не отримали подібних почестей. Після Стаханова був ще парторг Дюканов, що добув 115 тонн за зміну (в житті не бачив паторгів у забої, але то таке), потім був комсорг Концедалов зі своїми 125 тоннами (ще один «типовий шахтар»). Потім Стаханов оновив свій рекорд довівши до 175 тонн (бо ж треба було втримати легенду на плаву). А от потім був Ізотов, який добув 240 тонн, а пізніше довів виробітку за зміну до 640 тонн! От цю б людину відзначити. Але ж ні, партія на той момент вже мала ідеологічно правильний орієнтир «соціалістичних перегонів» і країною понеслися різноманітні «стахановські рухи». А краще б популяризували «ізотовців».

От Олексій Ізотов був значно цікавішою фігурою, дійсно вартою наслідування. З селян, починав наймитом, потім працював в Горлівці на брикетній фабриці, потім на шахті №1 («Кочегарка»). Вчився (сам, а не з барської руки москви), в 1932 році вперше застосував в шахті пневматичний відбійний молоток. Він просував ідею навчання шахтарів, інструктажу на робочому місці, підвищення кваліфікації. Його рекорд є значно вищим за стахановський, але не таким зручним. Бо Ізотов спирався на ретельне вивчення вугільного шару, вміння швидко робити кріплення гірничого виробітку, чітку організацію праці, утримання інструментів у порядку.

— І ти дивуєшся, чому він не став популярним? — хмикнув молодший син. — «Махай кайлом активніше» звучить значно простіше, аніж «вчися, плануй, думай».

— Не дивуюся. Це одна з причин чому не встояв радянський союз. Занадто любила партія махати шашкою, киркою, наганом, зносячи розумні голови та вкладаючи сотні й тисячі там, де міг вистояти десяток, — зітхнув Олександр. — А натовп без розумного поводиря, занадто якісно затоптує перспективні шляхи.

Ізотов мав значно кращі результати, чесніші методи, самотужки вчився, самовдосконалювався, намагався передати власний досвід, вчив використовувати розум, а не лише грубу силу. І не просто голослівно пропагував навчання, а організував ділянку-школу при «Кочегарці», проводив інструктажі на робочому місці, особисто показував шахтарям високопродуктивні прийоми. Але, попри те, шо ізотовський рух був значно корисніший за стахановський, він отримав значно меншу підтримку партії і поширення.

—Та яка підтримка, коли усюди вже понеслося стаханівські перегони з «намолоченого в закрома родіни»? — хмикнув Олег. — Всі помчали з красивими цифрами в найкоротші строки, а тут Ізотов зі своїм навчанням.

— Отож. Нехай прості шахтарі могли не розгледіти перспективності підвищення продуктивності праці за рахунок умінь, використання нової техніки, але ж керівництво повинно було розуміти, що це ефективна стратегія. Проте, у мене часто складалось враження, що москві це абсолютно нецікаво. За все життя Ізотов, попри всі свої досягнення, так і не піднявся вище начальника тресту. Останні роки перед смертю він працював у нас, в Єнакієво, на «Орджонікідзевугілля», помер не доживши й до 50-ти. А той нещасний алкоголік Стаханов дожив до 70 ти!

— Мдя, яскрава ілюстрація того, що робота головою, вбиває швидше за цироз печінки, — хмикнув молодший син Лізи. — Ну, наливай!

— Ти обережніше з такими висновками, — посміхнувся Олег. — Бо почують діти й потім ти пів життя будеш доводити, що ти пожартував і взагалі, то не настанова їм на майбутнє.

— Та щоб мій шибеник щось почув, треба тричі гаркнути, а перед цим варто спочатку спіймати його за шиворот, — відмахнувся молодший син Лізи.

Ліза мимоволі озирнулася на місце де сидів онук — того вже й слід простив. Піднявшись вона пішла дивитися, чим займається кмітливий хлопчик. На столі було достатньо спиртного та їжі, щоб чоловіки ще деякий час її не потребували. Та й не сильно Ліза любила ці їх історично-політичні розмови.