Світла сторінка

Ліза

Ліза з невісткою зайшли до одного з маленьких магазинчиків біля Критого ринку. Колега порекомендувала замовити тут торт. Сказала, власниця торгової точки раніше працювала на «Лучіано», а нині організувала свій маленький бізнес. Орендувала приміщення, пече та продає тістечка та торти, а за індивідуальним замовленням здатна створити оригінальний шедевр та будь-яку тематику. Ніби якість не гірша за товари іменитої мережі, проте ціна помітно нижча. А вироби «Лучіано» то таки пристойний рівень. Їх торти вже стали солодкою візитівкою Донецька й присутні практично на кожному пристойному весіллі чи корпоративі. Воно й не дивно — якість, смак, впізнаваний фірмовий стиль, красиві акуратні магазини. Продукція цієї мережі була недешева, але популярна. Лізі часом навіть не вірилося, що почалося все з одного магазина - кафе «Лучіано» на вул. Артема, який відкрився ще в кінці 1996 року.

Ліза пам’ятала те кафе, бо в ньому вони з Олександром вирішили відсвяткувати його нове призначення. Тоді, на фоні неохайних наливайок та непристойно дорогих ресторанів те кафе підкупило акуратністю, інтелігентністю, цивілізованістю. Посеред зимового, сірого, закутаного димом заводів Донецька, в оточенні заляпаних брудом маршруток з яких найчастіше лунав шансон, воно нагадувало острівець витонченого закордону. Незвична італійська назва, акуратний, без крикливих надмірностей, світлий інтер’єр, ввічливий персонал, приємний аромат випічки та кави, красиві, оригінальні десерти та торти (Ліза ще мала змогу їх куштувати й з цікавістю вивчала склад). Проте Ліза й подумати не могла, що з того невеличкого кафе виросте настільки солідна й популярна мережа магазинів. Одна з сусідок Лізи нині працювала в «Лучіано», то хвалилася, що виробництво активно модернізують: закуповують імпортне обладнання, вводять європейський підхід до пакування й подачі, покращують умови праці. Сусідка часом так гордо хвалилася впізнаваною упаковкою товарів «Лучіано», наче то вона особисто її розмальовувала. Хоч іноді й зауважувала, що у них на підприємстві дуже жорстка дисципліна. Найменше запізнення, порушення форми, «неправильне» оформлення продукції, неналежний вигляд, брак, все карається солідними штрафами. Втім, зарплата, яку за це пропонують, варта того. Тож мало хто скаржиться, бо всі тримаються за гарну роботу.

Ще сусідка розказувала, що «Лучіано» так гарно «піднялося», бо має хороші зв’язки з керівниками області (таке цінувалося, адже давало шанс не стати учасником несподіваних «масок-шоу» під час якогось наїзду рейдерів). Ці розповіді Лізу не дивували, бо вона й так знала, що без «зав’язків» у їх місті кланового капіталізму багато не побудуєш. Тим паче на кремових трояндочках. Якими б чудовими вони не були.

Доки Аліна обговорювала з продавцем побажання, Ліза роздивлялася торти. На жаль, зараз цукровий діабет, полишив Лізі лише розглядування. Втім, естетичне задоволення, то теж непогано. Тим паче, що подивитися тут було на що. Різні спокусливі коржі, соковитий крем, вигадливі прикраси з фруктів, карамелі, желе, шоколаду. Намистинки, квіти, листочки. Власниця цього приватного магазину, здається, була в душі флористом. Невідомо, що там зі смаками, але декор у її виробів точно багатший за прикраси лучіанівського торту «Жозефіна», який Аліна зазвичай брала на день народження онука. Втім, почитавши склад Ліза знайшла й аналог «Жозефіни». Ті ж листкові коржі, крем з вершкового масла та вареного згущеного молока, горіхи. А от поряд стояв акуратно відрізаний шматок шикарного, прикрашеного шоколадними трояндами красеня. В його коржах можна було розгледіти родзинки, мак, чорнослив. Ліза мимоволі зітхнула, засумувавши, що не має можливості оцінити такий смаколик. Її уява занадто яскраво намалювала задоволення, якого вона позбавлена.

Аліна домовилася з продавцем і вони з Лізою вийшли та пішли на трамвай. Невістка проїхала кілька зупинок та зійшла, біля площі Леніна, бо мала йти на роботу, а Ліза поїхала далі. У неї було кілька справ поряд з колишнім місцем проживання, а потім вона планувала зайти до магазину «Золотий ключик», що знаходився біля Південного Автовокзалу. Там був багатий вибір кондитерських виробів і завжди все свіже та за гарними цінами.

Людей у трамваї набилося багацько. Лізі пощастило сісти й почувши неподалік голос кондуктора з типовим «пасажири, оплачуємо проїзд» вона їй щиро поспівчувала. Просто пройти крізь такий натовп, то непроста справа, а кондуктору ж ще треба проконтролювати, хто оплатив проїзд, а хто ні, порахувати решту, видати білетик. Втім, буквально за кілька хвилин повз Лізу невимушено пробралася, демонструючи неабиякі дива гнучкості та почуття гумору, молода дівчина з білетиками. Вона встигала одночасно переміщатися, вибачатися, жартувати, рахувати здачу та ще й жартувати з усім трамваєм. Попри те, що молодій кондукторці доводилося ледь чи не просочуватися між пасажирами, по собі вона полишала виключно білетики та посмішки. Це ж треба! Востаннє Ліза бачила таких оптимістичних кондукторів, ще в молодості.

Пройшовши Горсадом Ліза проминула Торговий Центр «Золоте кільце» й зайшла до магазину «Золотий ключик», що розташовувався в одній будівлі з МакДональдзом. Тут її звично огорнув аромат кондитерки. В магазині, як завжди, були невеликі черги, але рухалися вони якраз з тією швидкістю, щоб покупець встиг роздивитися багатий асортимент. Мабуть, це одна з головних причин, чому навіть зайшовши сюди «просто подивитися», зазвичай виходиш з двома кілограмами «чогось до чаю». Тут було все шалене різноманіття від «АВК» та «Конті» — головних кондитерських гігантів їх регіону. І все свіже, ароматне, спокусливе. Очі розбігаються, а душа забуває про цукровий діабет і взагалі вік.

Ліза купила печива, желейки, а онукам кілька «Супер-Контіків» та цукерок «Jack». Останнім часом це були їх улюблені смаколики, від компанії «Київ-Конті», ще одного прикладу стрімкого зростання донецького бізнесу. «Конті» спеціалізувалися на цукерках та компактних десертах і входити у трійку лідерів кондитерського бізнесу України. Соліднішими за них були хіба що «АВК» (заснована в 1991 році в Донецьку) і «Roshen». Але «АВК» йшло до своїх досягнень довше, а з продукції «Roshen» Ліза купувала хіба що «Київський торт».

Історія ж «Конті» почалася у 1997 році, коли на основі Костянтинівської кондитерської фабрики створили компанію «Київ-Конті». Взагалі то в ті часи більшість подібних фабрик ледь животіли, а не розширювались. Втім, «Конті» зі старту поводились так, ніби мають на задньому дворі алмазну копанку, план розвитку погодили напряму з небесною канцелярією, а в охоронцях мають Цербера та кількох помічників з пекла. Тільки так Ліза могла пояснити, як хтось в ті бандитські часи ризикнув вкластися у виробництво цукерок. А вони солідно вклалися. У виробництво, нові розробки, ідеї. І у 2001 році випустили свій перший новий для України продукт — «Super Kontik». Це було смачне і дуже незвичне сендвіч-печиво в шоколаді. Ліза, до виявлення діабету, ще встигла оцінити ту новинку, тож не здивувалася, коли це печиво швидко набуло популярності. Зараз «Super Kontik» можна купити в більшості магазинів, на базарі та й ледь чи не в кожному кіоску.

Пізніше «Конті» випустило цукерки «Jack», «Belissimo», «Melodika». Купили Горлівську фабрику, потім Донецьку кондитерську фабрику. Бізнес ріс, як на дріжджах, вкладаючи шалені гроші не лише у покупки фабрик, а й у нові лінії та імпортне обладнання. Олександр розказував Лізі, що у 2002 році «Конті» запустили масштабну модернізацію на мільйони доларів, а ще планують побудувати в Донецьку великий сучасний цех власного виробництва. Казав, придивляються до непристойно великої ділянки в Ленінському районі міста, на Південних схилах. Лізі важко було уявити такі масштаби, але кількість їх продукції та реклами натякала на дуже, дуже солідні ресурси. По телевізору постійно крутили ролики про: Super Kontik, Amour, Jack. А у десерту «Bonjour KONTI» та реклама взагалі нагадувала мініфільм. Складалося враження, що мова не про бісквіт, а про рідкісний елемент таємно-аристократичного шоколадного ордену, який за дивним збігом обставин народився в Донецьку.

«Конті» взагалі любило пафос, відкривало офіси з дорогими ремонтами, мало звичку організовувати гучні корпоративи, презентації. Олександр в розмові з Лізою якось пожартував, що ця кондитерська фірма поводиться, як транснаціональна імперія. Певно тому, що власник «Конті», Борис Колесников, один із найвпливовіших бізнесменів Донбасу і голова Донецької обласної ради. Втім, нічого дивного. В їх регіоні успішний бізнес завжди пов'язаний або з металургією, або з транспортом, або з владою. Або з усім одразу.

Тож не дивно, що попри солодкий напрямок, «Конті» має суто донецький характер. З типово жорсткою структурою, дисципліною, високими вимогами до темпу роботи, персоналу, культом ефективності. Принципом — «не прийти на роботу може завадити лише смерть, але й з нею ти повинен якось домовитися». Але у регіоні, де народ звик гарувати, часом лише за обіцянку зарплати, нікого таким не злякаєш. На Донбасі здавна було значно більше людей здатних працювати від світанку до ночі й без вихідних, аніж тих, хто готовий цю працю оплачувати. А «Конті» платило і платило гарно. Та й взагалі працювати на цьому підприємстві було престижно. Тут не лише добре платили, а й забезпечували робочий одяг, медогляд, обіди, офіційну зарплату, відпустку, оплачували лікарняні (взагалі рідкісне явище у приватних структурах). І все це без необхідності щодня ризикувати життям. Казка, а не робота! До того ж жінки з виробництва хизувалися, що їм тепер і парфумів не треба, бо нині вони всі пахнуть цукерками. Для молодих же спеціалістів робота на «Конті» була просто «квитком у велике життя».

Олександр якось сказав Лізі, що Донбас впевнено перетворюється на українського індустріального тигра, а «Конті» в цьому образі — хутро. Яскраве, привабливе, приємне. Головне, не забувати, що виросло це «хутро» на суворому шахтно-металургійному ґрунті, тож має такі зуби, якими й шаблезубий тигр не міг похизуватися.